Прощавай, зброє

Розділ тридцять третій

Я зістрибнув з поїзда в Мілані, коли ще вдосвіта, рано-вранці, він почав пригальмовувати, під’їжджаючи до вокзалу. Я перейшов колію, проминув якісь будівлі й попрямував далі вулицею. Там була відчинена винарня, і я зайшов попити кави. Усередині пахло ранком, щойно витертим порохом, ложечками у склянках для кави і мокрими кружечками, залишеними від келихів з-під вина. Господар стояв за стійкою. За столиком сиділо двоє солдатів.

Я зупинився біля бару, випив скляночку кави і з’їв шматочок хліба. Кава була сіра від молока, і я зняв пінку скоринкою. Господар подивився на мене.

— Хочете скляночку граппи?

— Ні, дякую.

— За мій рахунок, — сказав він, а тоді налив маленьку скляночку й підсунув її до мене. — Що там на фронті діється?

— Звідки мені знати.

— Вони п’яні, — сказав він, махнувши рукою в бік тих двох солдатів.

У це було легко повірити. Вони явно були під мухою.

— То розкажіть, — сказав він, — що відбувається на фронті?

— Та звідки мені знати, що там відбувається.

— Я бачив, як ви йшли від тієї стіни. Ви щойно з поїзда.

— Великий відступ.

— Я читаю газети. Але що діється? Це вже кінець?

— Не думаю.

Він знову налив у скляночку граппи з невисокої пляшки.

— Якщо у вас проблеми, — сказав він, — я можу вас переховати.

— Немає в мене проблем.

— Але якщо є проблеми, можете залишитися в мене.

— І де саме?

— Та тут, у будинку. Багато хто залишається. Всі, в кого якісь проблеми.

— І в багатьох проблеми?

— Дивлячись, про що йдеться. Ви з Південної Америки?

— Ні.

— Говорите іспанською?

— Трошки.

Він витер стійку.

— Тепер нелегко перейти кордон, але немає нічого неможливого.

— Я нікуди не збираюся їхати.

— Можете залишатися тут, скільки завгодно. Побачите, що я за людина.

— Мушу ще десь піти, але запам’ятаю адресу, щоб повернутися.

Він похитав головою.

— Ви не повернетесь, коли таке говорите. Я думав, що ви потрапили у справжню халепу.

— Ніде я не потрапив. Але варто мати адресу друга.

Я поклав на стійку десять лір за каву.

— Випийте зі мною граппи, — сказав я.

— Це не обов’язково.

— Випийте.

Він налив дві скляночки.

— Пам’ятайте, — сказав він. — Для вас тут відкриті двері. Дивіться, щоб вас ніхто не ошукав. Тут вам буде безпечно.

— Я в цьому певний.

— Справді?

— Так.

Він посерйознішав.

— Тоді дозвольте сказати вам одну річ. Не ходіть тут у цьому мундирі.

— Чому?

— На рукавах занадто добре видно, де були зірочки. Матерія там іншого кольору.

Я нічого не сказав.

— Якщо не маєте документів, я можу їх вам дати.

— Які документи?

— Відпускні посвідчення.

— Мені нічого не потрібно. Я маю документи.

— Гаразд, — сказав він. — Але якщо будуть потрібні, я зможу дістати все, що забажаєте.

— І скільки такі папери коштують?

— Залежно які. Ціна поміркована.

— Зараз мені нічого не треба.

Він знизав плечима.

— У мене все гаразд, — сказав я.

Коли я виходив, він сказав:

— Не забудьте, що я ваш друг.

— Не забуду.

— Ми ще побачимося, — сказав він.

— Добре, — сказав я.

Я тримався подалі від вокзалу, де була військова поліція, і зупинив екіпаж неподалік від маленького парку. Дав візникові адресу госпіталю.

Там я зайшов у сторожку швейцара. Мене обняла його дружина. Він потис мені руку.

— Ви повернулися. Живий і здоровий.

— Так.

— Чи ви вже снідали?

— Так.

— То як ви, Tenente? Як ви? — спитала дружина.

— Добре.

— Може, поснідаєте з нами?

— Ні, дякую. Скажіть, а міс Барклі зараз у госпіталі?

— Міс Барклі?

— Англійка, медсестра.

— Його дівчина, — сказала дружина.

Вона поплескала мене по руці й усміхнулася.

— Ні, — сказав швейцар. — Її тут немає.

У мене впало серце.

— Ви певні? Ота висока молода білява англійка?

— Я певний. Вона поїхала у Стрезу.

— Коли вона поїхала?

— Два дні тому з тою іншою англійкою.

— Добре, — сказав я. — Зробіть мені одну ласку. Не кажіть нікому, що бачили мене. Це дуже важливо.

— Я не скажу нікому, — сказав швейцар. Я простягнув йому десять лір. Він відштовхнув банкноту.

— Обіцяю, що не скажу нікому, — сказав він. — Грошей не треба.

— Що б ми ще могли для вас зробити, Signor Tenente? — спитала його дружина.

— Тільки це, — сказав я.

— Ми будемо німі як риби, — сказав швейцар. — Але ви дасте знати, якщо потрібно буде щось від мене?

— Так, — сказав я. — До побачення. Ми ще зустрінемось.

Вони стояли в дверях, дивлячись мені вслід.

Я сів у екіпаж і дав візникові адресу Сіммонса, одного з тих моїх знайомих, що навчався співу.

Сіммонс жив досить далеко, в іншому кінці міста, біля Порта Маджента. Коли я до нього зайшов, він ще й досі лежав сонний у ліжку.

— Ви встаєте страшенно рано, Генрі, — сказав він.

— Я приїхав першим поїздом.

— Що то за історія з тим відступом? Ви були на фронті? Хочете сигарету? Вони там на столі, в коробці.

Це була велика кімната з ліжком під стіною, роялем у другому кінці, комодом і столом. Я сів на стілець біля ліжка. Сіммонс підклав собі під спину подушку, сів і закурив.

— Я в скрутному становищі, Сіме, — сказав я.

— Я теж, — сказав він. — У мене завжди скрута. Ви не закурите?

— Ні, — сказав я. — Що треба для того, щоб поїхати в Швейцарію?

— Вам? Вас не випустять з країни італійці.

— Так. Я це знаю. А що швейцарці? Що зроблять вони?

— Вони вас інтернують.

— Я знаю. А що це означає на практиці?

— Нічого. Все дуже просто. Може їхати, куди завгодно. Треба тільки, здається, сповіщати про себе чи щось такого. А що сталося? Тікаєте від поліції?

— Поки що нічого певного.

— Не хочете, то не кажіть. Хоча було б цікаво почути. Бо тут нічого не діється. Я з тріском провалився у П’яченці.

— Страшенно прикро це чути.

— Ну, так, велике фіаско. Хоч я співав добре. Спробую ще раз тут, у театрі «Ліріко».

— Хотів би я прийти туди.

— Ви неймовірно люб’язні. Але ваші справи не дуже кепські, чи як?

— Не знаю.

— Не кажіть, як не хочете. А як сталося, що ви не на тому клятому фронті?

— Думаю, що з мене вже цього досить.

— Молодчинка. Я завжди знав, що ви розумний хлопець. То чим я міг би допомогти?

— Ви й так страшенно зайняті.

— І зовсім ні, мій любий Генрі. Анітрохи. Був би радий прислужитися.

— Ми з вами майже однакового розміру. Чи ви не могли б купити мені комплект цивільного вбрання? Я залишив свій одяг у Римі.

— Ви ж дійсно там жили, так? Паскудне місто. Як ви взагалі могли там жити?

— Хотів стати архітектором.

— Невідповідне для цього місце. Одежу не купуйте. Я дам вам усе, що захочете. Я так вас виряджу, що матимете величезний успіх. Ідіть туди, в гардеробну. Там є шафа. Беріть усе, що забажаєте. Вам не треба нічого купувати, мій любий приятелю.

— Я б радше все ж таки купив, Сіме.

— Мій любий приятелю, мені легше поділитися з вами одягом, ніж іти й купувати його. А чи є у вас паспорт? Без паспорта ви далеко не заїдете.

— Так. Я й досі маю свій паспорт.

— Тоді вбирайтеся, мій любий приятелю, і гайда в стареньку Гельвецію.

— Не все так просто. Спочатку я мушу поїхати в Стрезу.

— Ідеальний варіант, мій любий приятелю. Берете човника і пливете на той бік. Якби я не збирався співати, гайнув би з вами. І гайну таки.

— Могли б там навчитися йодлювати по-тірольському.

— І це я навчуся, мій любий приятелю. Я ж таки вмію співати. Як це не дивно.

— Звісно що вмієте, можу закластися.

Він відхилився на ліжку з сигаретою в зубах.

— Тільки не робіть зависокі ставки. Хоч я таки вмію співати. Хтось може думати, що це до біса кумедно, але я вмію. Я люблю співати. Послухайте.

Він заревів «Африкану», шия його напружилася, на ній випнулися жили.

— Я вмію співати, — сказав він. — Подобається це комусь чи ні.

Я визирнув у вікно.

— Піду й відпущу екіпаж.

— Повертайтесь, мій любий приятелю, і ми поснідаємо.

Він піднявся з ліжка, випростався, набрав повні груди повітря і почав робити фіззарядку. Я спустився вниз і розрахувався з візником.