Прощавай, зброє

Розділ двадцять шостий

Я підійшов до дверей і визирнув з них. Дощ перестав, але надворі висів туман.

— Може, піднімемось нагору? — спитав я священника.

— Хіба що ненадовго.

— Ходімо.

Ми піднялися сходами й зайшли в мою кімнату. Я ліг на ліжко Рінальді. Священник сів на мою постіль, застелену ординарцем. У кімнаті було темно.

— Ну, — сказав він, — то як ви себе почуваєте насправді?

— Нормально. Сьогодні трохи втомлений.

— Я теж, хоч сам не знаю чому.

— А що чути з війною?

— Думаю, що скоро закінчиться. Не знаю чому, просто так відчуваю.

— А як ви це відчуваєте?

— Бачили, яким став наш майор? Трохи лагідніший? Тепер так з багатьма.

— Я й сам таке відчуваю, — сказав я.

— Літо було жахливе, — сказав священник.

Він тепер здавався впевненішим, ніж перед тим, як я поїхав звідси. — Ви не повірите, що відбувалося. Для цього треба було б там побувати й бачити все на власні очі. Цього літа багато хто збагнув, що таке війна. Навіть ті офіцери, про яких я думав, що вони не здатні це усвідомити.

— І що буде далі? — я провів рукою по ковдрі.

— Я не знаю, але не думаю, що так може довго тривати.

— А що станеться?

— Припинять воювати.

— Хто?

— Обидві сторони.

— Хотів би надіятися, — сказав я.

— Ви в це не вірите?

— Я не вірю, що обидві армії складуть зброю водночас.

— Мабуть, що ні. Це були б надмірні сподівання. Але коли я бачу, як міняються люди, я просто не думаю, що таке може довго тривати.

— А хто перемагав цього літа?

— Ніхто.

— Австрійці перемагали, — сказав я. — Вони не віддали Сан Ґабріеле. Це їхня перемога. Вони не перестануть воювати.

— Можуть і перестати, якщо відчують те саме, що й ми. Вони теж через усе це перейшли.

— Ніхто ще не складав зброю після перемог.

— Ви мене засмучуєте.

— Говорю тільки те, що думаю.

— То ви гадаєте, що це триватиме безконечно? І нічого не станеться?

— Не знаю. Просто не думаю, що австріяки після своїх перемог зупиняться. Лише поразка робить з нас християн.

— Австрійці й так християни, за винятком боснійців.

— Йдеться не про конфесію в буквальному сенсі. Йдеться про Господа нашого.

Він нічого не сказав.

— Ми всі тепер лагідніші, бо нас побито. Яким би став Господь наш, якби Петро врятував його тоді в Саду?

— Він був би такий самий.

— Я так не думаю, — сказав я.

— Ви мене засмучуєте, — сказав він. — Я вірю й молюся за те, що має щось статися. Я відчував, що це вже близько.

— Щось може статися, — сказав я. — Але тільки з нами. Якби вони почували себе так, як ми, було б добре. Але вони нас побили. І почувають себе зовсім інакше.

— Багато солдатів завжди себе почували, як ми. І не тому, що їх побито.

— Їх було побито від самого початку. Тоді, коли їх відірвали від землі й відправили у військо. Ось звідки в селянина його мудрість, бо він зазнав поразки вже від самого початку. Дайте йому владу й побачите, який він мудрий.

Він нічого не сказав. Був замислений.

— Тепер я й сам зажурився, — сказав я. — Тому я й не хочу ніколи про це думати. Не думаю, а от починаю говорити, і слова приходять самі, без зайвих роздумів.

— Я мав на щось надію.

— На поразку?

— Ні. На щось більше.

— Нема нічого більшого. Хіба що перемога. Хоч це, можливо, ще гірше.

— Я довго сподівався на перемогу.

— Я теж.

— А тепер не знаю.

— Щось буде, або те або інше.

— Я вже не вірю в перемогу.

— Я теж. Але і в поразку я не вірю. Хоч це, може, й на краще.

— А в що ви вірите?

— У сон, — сказав я.

Він підвівся.

— Вибачте, що я так засидівся. Але мені так подобаються розмови з вами.

— Дуже приємно було знову порозмовляти. А про сон я ляпнув просто так, не думаючи.

Ми встали й потисли один одному руки в пітьмі.

— Я тепер сплю в триста сьомому, — сказав він.

— А я завтра вранці їду на пост.

— Побачимося, коли повернетесь.

— Ми прогуляємось, тоді й поговоримо.

Я провів його до дверей.

— Не треба спускатися, — сказав він. — Дуже гарно, що ви знову тут. Хоч для вас це й не зовсім добре.

Він поклав мені руку на плече.

— Усе нормально, — сказав я. — На добраніч.

— На добраніч. Ciaou!

— Ciaou! — сказав я.

Мені страшенно хотілося спати.