Прощавай, зброє

Розділ шістнадцятий

Тієї ночі у відчинені двері на балкон, крізь які ми бачили дахи будинків під нічним небом, залетів кажан. У палаті було темно, якщо не рахувати легенького сяйва над нічним містом, тож кажан анітрохи не злякався, шугаючи кімнатою, немовби був надворі. Ми лежали й стежили за ним, а він, мабуть, нас і не бачив, так тихо ми лежали. Коли він нарешті вилетів, ми бачили, як повз по небу промінь прожектора, а потім знову стало темно. Віяв нічний вітерець, і ми чули, як на сусідньому даху перемовляються зенітники. Було прохолодно, і вони надягали плащі. Я занепокоївся, що хтось може зайти сюди вночі, але Кетрін запевнила, що всі сплять. Ми також заснули, а коли я прокинувся серед ночі, її тут не було, але я почув її кроки в коридорі, вона знову залізла в ліжко і сказала, щоб я не турбувався, бо вона була внизу, і всі там сплять. Вона постояла біля дверей міс Ван Кемпен і чула, як та дихає уві сні. Кетрін принесла трохи крекерів, і ми їх їли, запиваючи вермутом. Ми дуже зголодніли, але вона сказала, що зранку мені все одно мають прочистити шлунок. Я знову заснув, коли вже почало розвиднятися, а коли прокинувся, її знову не було. Вона повернулася свіжа й приваблива, сіла на ліжку, і поки я тримав у роті термометр, зійшло сонце, а до нас долинув запах роси на дахах, а тоді ще й пахощі кави від зенітників із сусіднього даху.

— Було б так гарно прогулятися, — сказала Кетрін. — Якби тут був інвалідний візок, я б тебе могла повезти.

— А як би я в нього заліз?

— Щось би придумали.

— Могли б тоді поїхати в парк і там поснідати.

Я визирнув у відчинені двері.

— Насправді нам треба зробити інше, — сказала вона. — Підготувати тебе для твого друга лікаря Валентіні.

— Він просто чудовий.

— Мені він аж так не сподобався. Але припускаю, що він дуже добрий.

— Вертайся до ліжка, Кетрін. Прошу тебе, — сказав я.

— Не можу. Гарна була ніч, скажи?

— А ти зможеш чергувати ще й цієї ночі?

— Можливо, зможу. Але ти мене не захочеш.

— Так, захочу.

— Ні, повір мені. Тебе ще ніколи не оперували. Не знаєш, у якому ти будеш стані.

— Я буду нормальний.

— Тебе нудитиме, і ти й забудеш про мене.

— Тоді прийди зараз.

— Ні, — сказала вона. — Я мушу ще скласти графік температури, дорогенький, і підготувати тебе.

— Ти зовсім мене не кохаєш, інакше прийшла б сюди.

— Дурненький ти хлопчику, — вона поцілувала мене. — Це не зашкодить графіку. Твоя температура завжди нормальна. Така чудовенька температурка.

— А в тебе все чудовеньке.

— Ой, ні. Але твоя температура чудовенька. Я неймовірно пишаюся твоєю температурою.

— Мабуть, усі наші діти матимуть гарну температуру.

— У наших дітей буде, мабуть, огидна температура.

— А як ти маєш готувати мене для Валентіні?

— Нічого особливого. Але приємного мало.

— Краще б це робив хтось інший.

— Ні. Бо я не хочу, щоб хтось інший тебе торкався. Я дурненька. Але мене просто бісить, якщо тебе торкається інша жінка.

— Навіть Ферґюсон?

— Особливо Ферґюсон або Ґейдж, або ще та, як її звати?

— Вокер?

— Ага. Тут зараз забагато медсестер. Якщо не буде нових пацієнтів, нас відішлють назад. Бо зараз нас тут четверо.

— Можливо, когось привезуть. Бо тут потрібні медсестри. Це ж досить великий госпіталь.

— Маю надію, що привезуть. Бо що я робитиму, якщо мене відправлять назад? А вони це зроблять, якщо не привезуть пацієнтів.

— Я теж тоді поїду.

— Не будь дурненький. Ти ще не можеш десь їхати. Але швидше одужуй, дорогенький, і ми десь поїдемо разом.

— І що тоді?

— Можливо, скінчиться війна. Вона ж не може тривати вічно.

— Я видужаю, — сказав я. — Валентіні мене вилікує.

— Повинен, маючи такі вуса. І ще, дорогенький, коли тобі дадуть ефір, думай про щось інше, не про нас. Бо під наркозом можна наговорити зайвого.

— Про що ж я маю думати?

— Про що завгодно. Аби не про нас. Думай про товаришів. Або навіть про якусь іншу дівчину.

— Ні.

— Кажи тоді молитви. Це справить чудове враження.

— Може, я й не говоритиму.

— І то правда. Часто люди нічого не говорять.

— І я не говоритиму.

— Не будь хвальком, дорогенький. Прошу тебе. Ти такий солоденький і зовсім не мусиш хвалитися.

— Я не скажу жодного слова.

— Ти знову хвалишся, дорогенький. Не треба бути хвальком, знаєш. Просто кажи молитви, вірші абощо, коли тобі скажуть глибоко дихати. Будеш тоді чемненький, а я тобою пишатимуся. Я й так дуже горда за тебе. У тебе така чудовенька температурка, і ти спиш, як маленький хлопчик, коли обхоплюєш рукою подушку і думаєш, що це я. Чи ти уявляєш іншу дівчину? Якусь вродливу італієчку?

— Тільки тебе.

— Звичайно, мене. Ой, я так тебе кохаю, а Валентіні гарно прооперує твою ногу. Я рада, що не мушу на це дивитися.

— А вночі ти чергуватимеш.

— Так. Але тобі буде не до мене.

— Ми ще побачимо.

— Ось, дорогенький. Тепер ти чистенький і зовні, і всередині. Скажи-но мені. Скільки разів у житті ти закохувався?

— Жодного.

— Навіть мене не кохаєш?

— Тебе — кохаю.

— А інших кохав, якщо чесно?

— Ніколи.

— А скількох ти… як це сказати?… пізнав?

— Нікого.

— Ти мені брешеш.

— Так.

— Нормально. Можеш не говорити правду. Я й сама цього хочу. А вони були гарненькі?

— Я ніколи не знався з жодною.

— Ну, так. Вони були дуже звабливі?

— Не знаю, про що ти говориш.

— Ти тільки мій. Це чиста правда, і ти ніколи не належав іншим. А хоч би й так, мене це не обходить. Я їх не боюся. Тільки не говори мені про них. Коли чоловік сходиться з дівчиною, вона каже, скільки це коштує?

— Я не знаю.

— Звичайно, ні. А вона каже, що кохає його? Скажи мені це. Я хочу знати.

— Так. Якщо він цього хоче.

— А він каже, що кохає її? Скажи мені, будь ласка. Це важливо.

— Каже, якщо хоче.

— Але ти ніколи цього не казав? Справді?

— Ні.

— Ніколи? Скажи мені правду.

— Ні, — збрехав я.

— Ти б не сказав, — мовила вона. — Я знаю, що не сказав би. Ой, я так тебе кохаю, дорогенький.

Сонце вже піднялося високо над дахами, і я бачив, як його промені освітили шпилі собору. Я очистився всередині й зовні, і чекав лікаря.

— І це все? — сказала Кетрін. — Вона просто каже все, що забажає він?

— Не завжди.

— А я буду завжди. Я казатиму те, що ти забажаєш, і робитиму те, що ти забажаєш, і тоді ти ніколи не захочеш інших дівчат, правда? — вона радісно подивилась на мене. — Робитиму, що забажаєш, і казатиму, що забажаєш, і тоді я матиму великий успіх, правда?

— Так.

— А що ти хочеш, щоб я зробила зараз, бо ти вже цілком готовий?

— Вертайся знов до ліжка.

— Гаразд. Прийду.

— Ой, моя люба, люба, люба, — сказав я.

— Бачиш, — сказала вона. — Я роблю все, що ти хочеш.

— Ти просто чудо.

— Боюся тільки, що мені це ще не дуже вдається.

— Ти просто чудо.

— Я хочу того, що й ти хочеш. Мене більше не існує. Тільки те, чого ти забажаєш.

— Солодка ти моя.

— Добре тобі зі мною. Правда, добре? І ти не хочеш інших дівчат, ні?

— Ні.

— От бачиш. Тобі зі мною добре. Я роблю все, що ти хочеш.