Прощавай, зброє

Розділ тридцятий

Пізніше ми опинилися на дорозі, що вела до річки. До самого мосту на дорозі простяглася довжелезна вервечка покинутих вантажівок і возів. Не видно було ні душі. Вода піднялася високо, а міст був підірваний посередині; кам’яна арка впала в річку, і зверху її омивала бура вода. Ми рушили вздовж берега, шукаючи якоїсь переправи. Я знав, що попереду був залізничний міст, і мав надію перейти там річку. Стежка була мокра й багниста. Ми не бачили жодних військ, тільки покинуті вантажівки й обладнання. Берег річки був безлюдний, там узагалі не було нічого, крім мокрих кущів і грузької землі. Ми йшли далі берегом, аж поки нарешті побачили залізничний міст.

— Який гарний міст, — сказав Аймо.

То був звичайний довгий залізний міст понад рікою, що зазвичай пересихала.

— Треба поквапитися й перейти на той бік, поки його не підірвали, — сказав я.

— Нема кому підривати, — сказав Піані. — Усі позникали.

— Мабуть, він замінований, — сказав Бонелло. — Переходьте першим, Tenente.

— Послухайте того анархіста, — сказав Аймо. — Нехай сам іде перший.

— Я піду, — сказав я. — Навіть, якщо й замінований, то під вагою одної людини не вибухне.

— Бачиш, — сказав Піані. — Людина з мізками. А де твої мізки, анархісте?

— Якби я мав мізки, мене б тут не було, — сказав Бонелло.

— Щось у цьому є, Tenente, — сказав Аймо.

— Щось є, — сказав я. Ми вже підійшли до мосту. Небо знову захмарилось, і почало трохи дощити. Міст був довгий і міцний з вигляду. Ми видряпалися на залізничний насип.

— Ідемо по одному, — сказав я і рушив через міст. Я уважно придивлявся до шпал і рейок, шукаючи якихось дротиків або інших ознак вибухівки, але нічого не побачив. У проміжках між шпалами було видно, як унизу швидко струмує каламутна вода. По той бік мокрих полів я бачив під дощем Удіне. Перетнувши міст, я озирнувся. Трохи далі над річкою був ще один міст. Я раптом побачив, як на той міст заїхав жовтий, заляпаний грязюкою автомобіль. Парапет був високий, і сам автомобіль на мості майже не було видно. Але я бачив голови водія, пасажира поруч із ним і ще двох на задньому сидінні. На всіх були німецькі каски. Автомобіль переїхав міст і зник за деревами й покинутим на дорозі транспортом. Я махнув рукою Аймо, котрий переходив міст, та іншим, щоб вони поквапились. Тоді спустився під насип і зачаївся там. Аймо зійшов до мене.

— Ви бачили авто? — спитав я.

— Ні. Ми стежили за вами.

— Отим мостом переїхав німецький штабний автомобіль.

— Штабний автомобіль?

— Так.

— Пресвята Маріє.

Підійшли решта, і ми всі припали до брудної землі за насипом, дивлячись понад рейками на міст, дерева, канаву й дорогу.

— Думаєте, нас оточили, Tenente?

— Не маю поняття. Знаю тільки, що німецьке штабне авто проїхало тією дорогою.

— А ви себе не почуваєте якось дивно, Tenente? У голові вам не баламутиться?

— Сам ти баламут, Бонелло.

— Може, щось вип’ємо? — спитав Піані. — Якщо нас оточили, то можемо принаймні випити.

Він відчепив від пояса флягу й відкоркував її.

— Дивіться! Дивіться! — сказав Аймо, показуючи на дорогу. Ми побачили, як понад кам’яним парапетом мосту рухаються німецькі каски. Нахилені вперед, вони пересувалися аж якось неприродно плинно. Коли вони з’їхали з мосту, ми змогли добре їх розгледіти. Це були велосипедні війська. Я бачив обличчя перших двох. Були вони червонощокі і вгодовані. Каски закривали їм чоло і скроні. Карабіни були причеплені до велосипедних рам. З поясів звисали ручками донизу гранати. Їхні каски й сірі мундири були мокрі, й вони їхали неквапливо, роззираючись навсібіч. Спереду їхало двоє, тоді четверо в ряд, тоді знову двоє, а потім майже дюжина; пізніше ще одна дюжина і, врешті, останній один. Вони не розмовляли, хоч ми й так би їх не почули за шумом ріки. Вони виїхали на дорогу і зникли з виду.

— Пресвята Маріє, — сказав Аймо.

— То були німці, — сказав Піані. — То не австріяки.

— Чому їх ніхто не зупиняє? — сказав я. — Чому не підірвали міст? Чому немає кулеметів на насипі?

— Це ви нам поясніть, Tenente, — сказав Бонелло.

Я просто лютував зі злості.

— Суцільне божевілля. Там унизу висаджують маленький мостик. А цей міст на головній трасі. Де всі пропали? Чому навіть не пробують їх зупинити?

— От і поясніть нам, Tenente, — сказав Бонелло.

Я замовк. Це взагалі не моя справа; я повинен був доїхати трьома санітарними машинами до Порденоне. Я цього не зробив. І тепер я мав просто дістатися до Порденоне. Але виглядає, що я й до Удіне можу не добратися. Ну, й чорти б його забрали, як не зможу. Головне тепер зберігати спокій і не потрапити під кулю чи в полон.

— То де там твоя фляга? — спитав я Піані.

Він подав її мені. Я відпив добрячий ковток.

— Можемо йти далі, — сказав я. — Але без поспіху. Хочете щось перекусити?

— Тут не варто затримуватися, — сказав Бонелло.

— Гаразд. Тоді йдемо.

— Підемо цим боком, щоб нас не було видно?

— Краще йти згори. Вони можуть з’явитися й на цьому мості. Буде погано, якщо ми їх запізно помітимо, й вони опиняться над нами.

Ми рушили залізничною колією. Обабіч нас простягалася мокра рівнина. Попереду за рівниною височіло на пагорбі Удіне. Від замку на пагорбі збігали додолу дахи будинків. Ми бачили дзвіницю й годинникову вежу. Поля були всіяні шовковичними деревами. Попереду я побачив зруйновані рейки. Шпали також було викопано і скинуто під насип.

— Униз! Униз! — гукнув Аймо.

Ми скотилися додолу під насип. Дорогою їхала чергова група велосипедистів. Я визирнув з-за краю насипу й побачив, що вони поїхали далі.

— Вони нас бачили, але не спинилися, — сказав Аймо.

— Нас там нагорі повбивають, Tenente, — сказав Бонелло.

— Ми їм не потрібні, — сказав я. — У них інша ціль. Нам буде гірше, якщо на нас натраплять зненацька.

— Я б волів іти тут, де нас не видно, — сказав Бонелло.

— Гаразд. А ми підемо колією.

— Думаєте, ми прорвемося? — спитав Аймо.

— Звісно. Їх тут ще небагато. У темряві дійдемо.

— А що робив той штабний автомобіль?

— Бог його знає, — сказав я.

Ми рушили далі колією. Бонелло втомився брьохати в грязюці під насипом і теж піднявся до нас. Залізниця повернула на південь, віддаляючись від шосе, і ми вже не могли бачити, хто там їде. Невеличкий місточок через канал було підірвано, але ми спромоглися перелізти на той бік по залишках підпор. Попереду лунали постріли.

За каналом ми знову піднялися на колію. Вона тяглася полями прямо до міста. Попереду виднілася ще одна залізнична колія. На півночі була головна траса, на якій ми бачили велосипедистів; на півдні перетинала поля невеличка бічна дорога, обсаджена розлогими деревами. Я подумав, що нам краще звернути на південь, обійшовши таким чином місто, і рухатися польовими дорогами до Кампоформіо та до шосе на Тальяменто. Ми б тоді уникали основного шляху відступу, тримаючись другорядних путівців за межами Удіне. Я знав, що там є багато таких бічних путівців. Я почав спускатися з насипу.

— Ходімо, — сказав я.

Нам треба було вийти на бічну дорогу, обходячи Удіне з півдня. Ми всі почали спускатися з насипу. Хтось вистрілив у нас з бічної дороги. Куля застрягла в грузькому насипу.

— Назад, — крикнув я. Тоді почав підніматися насипом, ковзаючи в багні. Водії були попереду. Я видирався на насип якомога стрімкіше. З-за густих кущів пролунало ще два постріли, і Аймо, котрий перебігав через рейки, втратив рівновагу, спіткнувся і впав долілиць. Ми стягли його на той бік і перевернули на спину.

— Треба, щоб голова була вгору, — сказав я.

Піані пересунув його. Він лежав у грязюці на насипу ногами вниз, уривчасто дихаючи й відхаркуючи кров. Ми втрьох сиділи навпочіпки під дощем довкола нього. Куля влучила йому в потилицю і, пройшовши навскоси вгору, вийшла назовні під правим оком. Він помер, поки я силкувався затулити ці два отвори. Піані поклав на землю його голову, обтер йому обличчя клаптем бинта з польової аптечки і залишив його у спокої.

— Срана німчура, — сказав він.

— То не були німці, — сказав я. — Там не могло бути німців.

— Італьяшки, — сказав Піані так, наче то було лайливе слово, — Italiani!

Бонелло промовчав. Він сидів біля Аймо, не дивлячись на нього. Піані взяв кашкет Аймо, що скотився насипом униз, і накрив йому обличчя. Тоді дістав флягу.

— Хочеш випити? — Піані подав флягу Бонелло.

— Ні, — сказав Бонелло і повернувся до мене. — Там на рейках таке могло будь-коли статися і з нами.

— Ні, — сказав я. — Це сталося тому, що ми поперлися на поле.

Бонелло похитав головою.

— Аймо помер, — сказав він. — Хто буде наступний, Tenente? Куди нам тепер іти?

— Стріляли італійці, — сказав я. — Німців там не було.

— Якби то були німці, вони б нас усіх порішили, — сказав Бонелло.

— Італійці нам небезпечніші за німців, — сказав я. — Ар’єргард боїться всього на світі. Німці хоч знають, за ким вони полюють.

— У вас на все є відповідь, Tenente, — сказав Бонелло.

— Куди нам тепер? — запитав Піані.

— Краще десь заляжемо, поки стемніє. Якщо проб’ємося на південь, усе буде добре.

— Вони нас усіх перестріляють, аби тільки довести, що й першого разу мали рацію, — сказав Бонелло. — Я не збираюся ставати їм мішенню.

— Знайдемо якусь схованку якомога ближче до Удіне, а коли стемніє, рушимо далі.

— Ну, то ходімо, — сказав Бонелло.

Ми спустилися північним боком насипу. Я озирнувся. Аймо лежав у грязюці на схилі насипу. Був зовсім маленький, руки притиснуті до тіла, ноги в обмотках і брудних черевиках зсунуті докупи, обличчя затулене кашкетом. Виглядав цілком мертвим. Падав дощ. Мені він подобався не менше за інших, кого я знав. Я мав у кишені його документи і збирався написати його родині. За полем попереду стояла якась ферма. Довкола були дерева, а до будинку тулилися допоміжні приміщення. Колони підтримували балкон на другому поверсі.

— Краще нам не триматися заблизько разом, — сказав я. — Я піду перший.

Я рушив до будинку. До нього вела польова стежка.

Ідучи полем, я зовсім не знав, чи не почнуть нас обстрілювати з дерев довкола ферми або і з самої ферми. Я йшов до будинку, дуже чітко бачачи його перед собою. Балкон на другому поверсі сполучувався з клунею, і між колон стирчало сіно. Подвір’я встелювали кам’яні плити, а з дерев стікали краплі дощу. Там стояв великий і порожній двоколісний візок, голоблі якого стирчали високо вгору назустріч дощу. Я вийшов на подвір’я, перетнув його й зупинився під захистом балкона. Двері будинку були відчинені, і я зайшов. Бонелло й Піані увійшли за мною слідом. Там було темно всередині. Я рушив до кухні. На дні великої відкритої печі лежав попіл. Над вогнищем висіли каструлі, але всі були порожні. Я роззирнувся довкола, але не міг знайти нічого їстівного.

— Нам краще залягти в клуні, — сказав я. — Може, ви б пошукали якісь харчі, Піані, і принесли нам сюди?

— Подивлюся, — сказав Піані.

— Я теж подивлюся, — сказав Бонелло.

— Гаразд, — сказав я. — А я піду й огляну нагорі клуню.

Я знайшов кам’яні сходи, що вели нагору зі стайні. У стайні стояв сухий і приємний запах, особливо під час дощу. Худоби не було, мабуть, її забрали господарі, залишаючи ферму. Клуня була наполовину заповнена сіном. На даху було двоє віконечок, одне з них забите дошками, а друге вузеньке слухове віконце виходило на північ. До стайні вів жолоб, яким скидали сіно худобі. Ще був закладений навхрест балками отвір донизу, на перший поверх, куди під’їжджали вози з сіном, яке треба було закидати в клуню. Я чув, як періщить по даху дощ, вдихав пахощі сіна, а коли спустився вниз, ще й відчув свіжий запах висохлого гною у стайні. Ми могли б одірвати дошку на південному віконці й бачити через нього подвір’я. Друге віконце виходило на поле з північного боку. Ми могли б вилізти через будь-яке віконечко на дах, а тоді зістрибнути на землю або ж спуститися вниз жолобом для сіна, якби не можна було скористатися сходами. Клуня була велика, і ми могли б заховатися в сіні, якби когось почули. Місце виглядало надійним. Я був певний, що ми пробралися б на південь, якби по нас не почали стріляти. Тут не могло бути німців. Вони йшли з півночі, дорогою від Чивідале. З півдня прийти не могли. Італійці були ще небезпечніші. Вони перелякані і стріляють у всіх, кого побачать. Минулої ночі ми чули під час відступу, що чимало німців у італійській формі проникли в ряди відступаючих на півночі. Я в це не повірив. На війні постійно ходять подібні чутки. Їх завжди поширює ворог. Ви ніколи не зустрінете когось, хто вбирав би німецьку форму, щоб збаламутити інших. Може, таке й буває, але звучить не надто вірогідно. Я не вірив, щоб німці таке робили.

І я не вірив, що їм це було потрібно. Наш відступ і так був достатньо хаотичний. Цьому сприяли численність армії та брак доріг. Для чого німці, якщо й так ніхто не віддавав жодних наказів. Та все одно нас могли застрелити, сприйнявши за німців. Застрелили ж Аймо. Сіно гарно пахло, і лежачи на ньому в клуні, ти немовби забував про час, що проминув. Ми теж тоді лежали на сіні, розмовляли і стріляли з пневматичної рушниці в горобців, коли ті сідали на краєчок трикутного отвору, вирізаного високо на стіні клуні. Нема вже тієї клуні, а одного року повирубували ялицеві ліси, і на їх місці залишилися хіба що пеньки, висохлі крони й гілки дерев та зарослі іван-чаю. Назад не повернутися. А що сталося б, якби і вперед не рухатися? Ніколи вже не повернутися в Мілан. А якби й повернутися, що сталося б? Я прислухався до стрілянини на півночі, біля Удіне. Чув кулеметні черги. Але з гармат не стріляли. Це вже було щось. Там на дорозі мали ще бути війська. Я глянув униз і побачив у присмерку клуні Піані, що стояв там на долішньому поверсі. Він мав у руках довгий шмат ковбаси і якусь банку, а під пахвою дві пляшки вина.

— Лізьте сюди, — сказав я. — Там є драбина.

Тоді я зрозумів, що треба йому допомогти, і спустився вниз. Від лежання на сіні в мене паморочилося в голові. Я був напівсонний.

— А де Бонелло? — спитав я.

— Зараз почуєте, — сказав Піані.

Ми піднялися драбиною. Тоді розклали все на сіні. Піані дістав ножа зі штопором і відкоркував пляшку.

— Запечатана воском, — сказав він. — Має бути гарне вино.

Він усміхнувся.

— То де Бонелло? — спитав я.

Піані подивився на мене.

— Він пішов, Tenente, — сказав він. — Вирішив здатися в полон.

Я промовчав.

— Він боявся, що його вб’ють.

Я тримав у руці пляшку й мовчав.

— Бачите, Tenente, ми взагалі проти війни.

— Чому ж ви не пішли? — спитав я.

— Я не хотів залишати вас.

— І куди він пішов?

— Не знаю, Tenente. Просто пішов.

— Гаразд, — сказав я. — Можете покраяти ковбасу?

Піані поглянув на мене в сутінках.

— Я вже покраяв, поки ми говорили, — сказав він.

Ми сиділи на сіні, їли ковбасу й запивали її вином. Мабуть, це вино берегли до якогось весілля. Було таке старе, що вже втрачало колір.

— Зазирніть у це віконце, Луїджі, — сказав я. — А я піду й погляну в те друге.

Ми пили кожен з окремої пляшки, тож я прихопив свою, підійшов до вузького віконечка, ліг на сіно й почав розглядати мокрі поля. Не знаю, що я сподівався побачити, але там не було нічого, крім полів, голих шовковиць і дощу, що не вщухав. Я пив вино, але мені не ставало від цього краще. Його занадто довго тримали, й воно вже зіпсувалося, втративши і смак, і колір. Я дивився, як западали сутінки; тут сутеніло дуже швидко. Ніч буде чорна й дощова. Не було сенсу розглядати пітьму, і я пішов назад до Піані. Він уже заснув, тож я його не будив, а просто присів біля нього. Він був кремезний чолов’яга, і сон його був міцний. Пізніше я його розбудив, і ми пішли.

Ніч була дуже химерна. Не знаю, чого я очікував, можливо, смерті, стрілянини в темряві або погоні, але нічого такого не сталося. Ми перечекали, лежачи за рівчаком біля траси, поки пройде німецький батальйон, а коли він проминув, перебігли дорогу й рушили далі на північ. Двічі ми мало не наштовхнулися під дощем на німців, але вони нас не побачили. Ми обійшли місто з півночі, не зустрівши жодного італійця, і згодом опинилися на головних шляхах відступу й цілу ніч ішли в напрямку Тальяменто. Я навіть не усвідомлював таких гігантських масштабів відступу. Рухалася вся країна, а не тільки армія. Ми йшли всю ніч, випереджаючи транспорт на дорозі. У мене розболілася нога, і я був змучений, але ми подолали значну відстань. А от Бонелло явно вчинив дурницю, вирішивши здатися в полон. Тут не було жодної загрози. Ми проминули дві армії, і не сталося нічого лихого. Якби не вбили Аймо, ми взагалі б могли не відчути небезпеки. Ніхто нас не зачіпав, коли ми відкрито йшли залізничною колією. Його застрілили раптово й безпричинно. Цікаво, де був тепер Бонелло.

— Як почуваєте себе, Tenente? — спитав Піані.

Ми йшли край дороги, запрудженої машинами й військами.

— Нормально.

— Я вже втомився йти.

— Ну, але нам більше нічого не залишається, тільки йти. І нема чим перейматися.

— Бонелло був дурний.

— Це точно, дурень.

— А що ви з ним зробите, Tenente?

— Не знаю.

— Може, просто, напишете, що його захопили в полон?

— Не знаю.

— Бо бачите, якщо війна й далі триватиме, його сім’ю можуть серйозно покарати.

— Війна не триватиме, — сказав якийсь солдат. — Ми вертаємось додому. Війні кінець.

— Усі йдуть додому.

— Ми всі вертаємось додому.

— Ходімо, Tenente, — сказав Піані.

Він хотів хутчіш їх обминути.

— Tenente? Який ще тут Tenente? A basso gli ufficiali! Геть офіцерів!

Піані схопив мене за руку.

— Краще я звертатимусь до вас по імені, — сказав він. — Бо інакше вони можуть накоїти лиха. Кількох офіцерів уже застрелили.

Ми пришвидшили ходу, залишивши їх позаду.

— Я не напишу в рапорті нічого такого, що б зашкодило його родині, — продовжив я нашу розмову.

— Якщо війна закінчиться, це вже не матиме значення, — сказав Піані. — Але я щось не вірю, що їй кінець. Це було б занадто добре.

— Скоро вже довідаємося, — сказав я.

— Не вірю, що війна закінчиться. Усі так думають, а я не вірю.

— Viva la Pace! — вигукнув якийсь солдат. — Хай живе мир! Вертаємось додому!

— Було б гарно, якби ми всі пішли додому, — сказав Піані. — А ви б хотіли піти додому?

— Так.

— Але ми нікуди не підемо. Не думаю, що війні кінець.

— Andiamo a casa! — крикнув інший солдат. — Ідемо додому!

— Вони викидають гвинтівки, — сказав Піані. — Знімають з плечей і кидають прямо на дорогу. Тоді починають вигукувати.

— Краще б вони тримали гвинтівки при собі.

— Вони думають, що їх ніхто не змусить воювати, якщо вони повикидають гвинтівки.

Ми йшли в темряві й під дощем узбіччям дороги, і я бачив, що в багатьох солдатів були ще на плечах гвинтівки. Вони стирчали над їхніми накидками.

— Що за бригада? — гукнув якийсь офіцер.

— Brigata di Pace, — крикнув йому хтось. — Бригада миру!

Офіцер нічого не відповів.

— Що він каже? Що каже той офіцер?

— Геть офіцера. Viva la Pace!

— Ходімо, — сказав Піані. Ми проминули дві англійські санітарні карети, покинуті серед інших застряглих машин.

— Це з Ґоріції, — сказав Піані. — Я знаю ці машини.

— Вони заїхали далі, ніж ми.

— Бо виїхали раніше.

— Цікаво, де їхні водії?

— Мабуть, десь там попереду.

— Німці зупинились перед Удіне, — сказав я. — Ці всі люди встигнуть ще перейти річку.

— Так, — сказав Піані. — Тому я й думаю, що війна триватиме далі.

— Німці могли б іти вперед, — сказав я. — Цікаво, чому вони цього не зробили.

— Я не знаю. Нічого не знаю про цю війну.

— Мабуть, мусили дочекатися решти транспорту.

— Не знаю, — сказав Піані. Наодинці зі мною він став значно лагіднішим. Бо в колі інших водіїв він бував дуже гострий на язик.

— Ви одружені, Луїджі?

— Ви знаєте, що так.

— Це тому ви не хотіли потрапити в полон?

— Одна з причин. А ви, Tenente, одружені?

— Ні.

— Бонелло теж ні.

— Те, що чоловік одружений, ще нічого не означає. Але мені здається, що одруженого тягне назад, до своєї дружини, — сказав я.

Мені хотілося поговорити про дружин.

— Так.

— Як ваші ноги?

— Та як, болять.

Ще вдосвіта ми вийшли на берег Тальяменто і рушили вздовж річки, що широко розлилася, до мосту, яким усі переправлялися на той бік.

— Вони могли б закріпитися на цій річці, — сказав Піані.

У темряві здавалося, що вода піднялася дуже високо. Вона клекотіла у руслі, що стало значно ширшим. Дерев’яний міст був завдовжки майже в три чверті милі, і річка, що зазвичай текла вузькими потічками по широкому кам’яному річищу далеко внизу під мостом, тепер мало не сягала дерев’яних дошок настилу. Ми пройшли берегом, а тоді злилися з натовпом, що переходив міст. Поволі просуваючись під дощем у кількох футах над вируючим потоком, затиснутий у натовпі, мало не впритул до артилерійського зарядного ящика переді мною, я дивився через огорожу мосту на річку. Тепер, коли ми вже не могли йти так, як самі цього бажали, я відчув страшенну втому. Перехід через міст не викликав якогось особливого пожвавлення. Мені було цікаво, що сталося б, якби серед білого дня цей міст почали бомбити з літака.

— Піані, — сказав я.

— Я тут, Tenente.

У цій тисняві він опинився трохи далі в юрбі. Ніхто не розмовляв. Усі намагалися якомога швидше перейти міст, не думаючи більше ні про що. Ми були вже майже на тому боці. Наприкінці мосту стояли з двох сторін офіцери й карабінери, світячи ліхтариками. Я бачив їхні силуети на тлі неба. Коли ми підійшли ближче, я побачив, як один з офіцерів показав на когось у колоні. До того чоловіка рушив карабінер і вивів його, тримаючи за руку. Тоді відвів його вбік від дороги. Ми майже порівнялися з ними. Офіцери пильно приглядалися до кожного в колоні, інколи перемовляючись між собою, а тоді виходили вперед і висвічували чиєсь обличчя ліхтариком. Якраз перед тим, як ми порівнялися з ними, вони вивели з колони ще когось. Я побачив цього чоловіка. То був підполковник. Коли його освітили ліхтариком, я побачив зірочки у прямокутнику на його рукаві. Він був сивочолий, низькорослий і гладкий. Карабінер потягнув його кудись за спини тих офіцерів. Коли ми порівнялися з ними, я побачив, як один чи двоє придивилися до мене. Тоді один показав на мене і сказав щось карабінерові. Я побачив, що карабінер прямує до мене, проштовхуючись крізь крайні ряди колони, а тоді відчув, як він хапає мене за комір.

— Що ти робиш? — сказав я і вдарив його в обличчя.

Я побачив під капелюхом його мармизу, закручені вгору вуса і кров, що стікала по щоці. Ще один кинувся до нас.

— Що ти таке робиш? — сказав я.

Він не відповів. Вичікував зручної нагоди схопити мене. Я сягнув рукою за спину, щоб витягти пістолет.

— Ти що, забув, що не маєш права чіпати офіцера?

Той другий схопив мене ззаду і викрутив руку догори. Я повернувся до нього, а тоді перший вчепився мені за шию. Я вдарив його ногою по гомілках, а лівим коліном засадив йому в пах.

— Стріляйте, якщо опирається, — почув я чийсь голос.

— Що це все означає? — спробував я крикнути, але мій голос був не надто гучний.

Вони вже затягли мене на узбіччя.

— Стріляйте, якщо опирається, — сказав офіцер. — Відведіть його туди.

— Хто ви такі?

— Побачите.

— Хто ви такі?

— Польова жандармерія, — сказав інший офіцер.

— Чому ж ви не сказали мені вийти з колони, замість того, щоб мене хапав той бурмило-аероплан.

Вони не відповіли. Не зобов’язані були відповідати. Бо це була польова жандармерія.

— Відведіть його туди, до інших, — сказав перший офіцер. — Чуєте? Він говорить італійською з акцентом.

— Так, як і ти, смердюче лайно, — сказав я.

— Ведіть його до інших, — сказав перший офіцер. Мене повели повз офіцерів убік від дороги, туди, де на галявині понад берегом річки стояла купка людей. Поки ми йшли, звідти долинули постріли. Я бачив спалахи й ляскіт залпу. Ми підійшли до тієї купки. Там стояли рядочком четверо офіцерів, а перед ними якийсь чоловік, оточений двома карабінерами. Неподалік стояла ще одна група людей під охороною карабінерів. Четверо інших карабінерів спиралися на свої карабіни біля офіцерів, що провадили допит. Ці карабінери були в крислатих капелюхах. Ті двоє, з якими я прийшов, підштовхнули мене до тих, що очікували допиту. Я подивився на чоловіка, якого допитували офіцери. То був той гладкий, сивочолий і низькорослий підполковник, якого вивели з колони. Офіцери вели допит з усією вправністю, сухістю й самовпевненістю італійців, які мали право стріляти без побоювань, що хтось вистрілить у них.

— З якої бригади?

Він їм сказав.

— Полк?

Він їм сказав.

— Чому ви не зі своїм полком?

Він їм сказав.

— Ви що, не знаєте, що офіцер має бути зі своєю частиною?

Він це знав.

Оце й усе. Заговорив другий офіцер.

— Це через вас і таких, як ви, варвари топчуть священну землю нашої вітчизни.

— Я перепрошую, — сказав підполковник.

— Це через зраду таких, як ви, ми втратили плоди перемоги.

— Чи вам колись доводилося відступати? — спитав підполковник.

— Італія ніколи не відступає.

Ми стояли під дощем і слухали це все. Ми стояли обличчям до офіцерів, а допитуваний — попереду від нас і трохи збоку.

— Якщо ви збираєтесь мене розстріляти, — сказав підполковник, — робіть це, будь ласка, відразу, без зайвих розпитувань. Цей допит безглуздий.

Він перехрестився. Офіцери перемовились між собою. Один записав щось у блокноті.

— Залишив свою частину, присуджений до розстрілу, — сказав він.

Двоє карабінерів повели підполковника до берега річки. Він ішов під дощем, літній простоволосий чоловік, оточений карабінерами. Я не бачив, як його розстрілювали, але чув постріли. Вони вже допитували когось іншого. Цей офіцер також відбився від своєї частини. Йому не дали нагоди щось пояснювати. Він заплакав, коли йому зачитали з блокнота вирок, а поки його розстрілювали, вони вже почали допитувати наступного. Вони, здається, взяли собі за правило допитувати наступну жертву в той час, як розстрілюють попередню. Тому було очевидно, що в цій ситуації вони вже й самі нічого не можуть змінити. Я не знав, чекати мені допиту чи спробувати відразу втекти. Бо ж очевидно, що я був німцем у італійській формі. Я бачив, як працюють їхні мізки, якщо в них узагалі були мізки і якщо вони ще працювали. Це все були молодики, які рятували свою країну. За Тальяменто заново формувалася Друга армія. Вони страчували усіх офіцерів у ранзі майора й вище, котрі відбилися від своїх частин. А заодно вони без зайвих формальностей розправлялися з німецькими агітаторами в італійській формі. Вони були у сталевих касках. Серед нас тільки двоє мали такі сталеві каски. І ще їх мав дехто з карабінерів. Усі інші карабінери носили крислаті капелюхи. Ми їх прозивали аеропланами. Ми стояли під дощем, і нас виводили поодинці на допит, а тоді розстрілювали. Жоден із допитаних досі не уникнув розстрілу. Ці люди вели допити з тією розкішною безсторонністю й відданістю букві закону, що трапляється в тих, хто засуджує до смерті інших, не відчуваючи жодної загрози власному життю. Тепер вони допитували полковника лінійного полку. До нашої групи щойно додали ще трьох офіцерів.

— Де був його полк?

Я глянув на карабінерів. Вони дивилися на новоприбулих. Інші дивилися на полковника. Я пригнувся, проскочив між двома чоловіками і помчав до річки, опустивши голову. На краю берега я спіткнувся й шубовснув у воду. Вона була холоднюща, але я намагався якомога довше залишатися під нею. Мене закрутила й понесла течія, і я не виринав на поверхню доки не відчув, що можу взагалі не виплисти. Виринувши, я хапнув повітря й одразу знову занурився. Було досить легко триматися під водою, адже я мав на собі одяг і черевики. Коли я випірнув удруге, побачив перед собою якусь колоду, сягнув по неї і вхопився рукою. Сховав за колодою голову, не наважуючись визирнути з-за неї. Я не хотів бачити берег. До мене долинали постріли, коли я біг і коли вперше виринув з води. Чув їх і тоді, коли був близько до поверхні. Але тепер пострілів не було. Колода погойдувалась на швидкій воді, і я тримався за неї однією рукою. Я глянув на берег. Було таке враження, що він дуже швидко віддаляється. У річці було багато колод. Вода була дуже холодна. Ми проминули зарослий чагарями острівець. Я вхопився обидвома руками за колоду, й вона несла мене за течією. Берег уже зовсім сховався з виду.