Прощавай, зброє

Розділ тридцять сьомий

Я гріб у темряві так, щоб вітер дув мені в обличчя. Дощ вщух, лише інколи налітаючи раптовими поривами. Було дуже темно, і вітер був холодний. Я бачив Кетрін на кормі, але не міг розгледіти воду, куди я занурював весла. Весла були довгі і без ремінців, тому постійно вислизали зі своїх гнізд. Я тягнув їх на себе, підіймав, нахилявся вперед, занурював у воду і знову витягав, намагаючись гребти якомога плавніше. Витягаючи з води, я не розвертав пласко весла, бо ми йшли за вітром. Я знав, що натру пухирі на долонях, і хотів тільки, щоб це сталося якомога пізніше. Човен був легкий і плинно ковзав озером. Я гріб далі й далі темною водою. Нічого не бачив і тільки сподівався, що ми невдовзі проминемо Палланцу.

Ми так і не побачили Палланци. Вітер нас підганяв, і ми проминули в темряві виступ, що закриває Палланцу з озера, так і не побачивши вогнів. Коли ж ми нарешті побачили набагато далі прибережні вогні, то вже була Інтра. Але довший час ми взагалі не бачили ні вогнів, ні берега, просуваючись невпинно далі в пітьмі на хвилях озера. Інколи човен здіймався вгору на хвилі, і я не потрапляв веслами у воду. Озеро було доволі бурхливе, але я гріб, не зупиняючись, аж поки ми раптом мало не наштовхнулися на скелястий мис, що виник біля нас, і хвилі вдарялися з розгону об нього, злітаючи високо вгору, а тоді падаючи вниз. Я наліг на праве весло, гальмуючи лівим, і нас віднесло від берега; мис невдовзі зник нам із виду, і ми далі пливли озером.

— Ми вже перетнули озеро, — сказав я Кетрін.

— А де ж тоді Палланца?

— Ми її проскочили.

— Як ти, дорогенький?

— Нормально.

— Я можу трохи повеслувати.

— Ні, все нормально.

— Бідна Ферґюсон, — сказала Кетрін. — Зранку прийде до готелю й побачить, що нас немає.

— Це мене турбує менше, — сказав я, — ніж те, чи встигнемо ми дістатися швейцарського берега ще перед світанком, щоб нас не побачила митна варта.

— А нам ще далеко?

— Кілометрів тридцять звідси.

Я гріб цілу ніч. Я так натер свої долоні, що ледве втримував ними весла. Кілька разів ми мало не врізалися в берег. Я тримався близько берега, щоб не втратити орієнтир і не змарнувати час. Інколи ми так близько підпливали, що могли бачити ряд дерев і прибережну дорогу з горами вдалині. Дощ перестав, і вітер гнав хмари, крізь які проглядав місяць, тож озираючись, я міг бачити довгий темний мис Кастаньоли, білі баранці на поверхні озера, а вдалині місяць над засніженими вершинами гір. Невдовзі місяць знову сховався за хмарами, гори й озеро зникли з очей, але стало значно світліше, ніж перед цим, і ми могли бачити берег. Я аж занадто добре його тепер бачив і відплив трохи далі, щоб човен не помітила раптом митна варта з дороги до Палланци. Коли знову вигулькнув місяць, ми змогли побачити білі вілли на схилах гір і білу дорогу, що проглядалася між дерев. Увесь цей час я веслував.

Озеро стало ширшим, і ми побачили на тому березі біля підніжжя гір окремі вогники — мабуть, це було Луїно. Я побачив там клинчастий проміжок між горами й подумав, що це явно мало б бути Луїно. Якщо так, то ми йшли в гарному темпі. Я витягнув весла й ліг горілиць на лавку. Я вже страшенно втомився гребти. Мої руки, плечі і спина дуже боліли, а долоні були натерті.

— Я могла б розгорнути парасолю, — сказала Кетрін. — Ми б тоді скористалися нею як вітрилом.

— А ти б могла стернувати?

— Думаю, що так.

— Тоді візьми це весло, тримай його під пахвою близько до борту і керуй як стерном, а я триматиму парасолю.

Я зайшов на корму й показав їй, як тримати весло. Тоді взяв величезну парасолю, що її нам дав швейцар, сів обличчям до носу човна й розгорнув її. Парасоля ляснула й напнулася. Я вхопив її за краї й сів на держак, зачепивши його за лавку. Вітер потужно напнув парасолю, і я відчув, як човен понесло вперед, а я щосили намагався втримати краї парасолі. Нас добряче тягло вперед. Човен стрімко линув озером.

— Ой, як гарно помчали, — сказала Кетрін.

Я нічого не бачив, крім шпиць парасолі. Парасоля тріпотіла й напиналась, і я відчував, як нас несе вперед. Я вперся ногами в днище й відхилився на лавці, аж раптом парасоля не витримала напруги; я відчув, як мене ляснуло по лобі шпицею, спробував схопити верх парасолі, що згиналася від вітру, але вона не витримала й вивернулась назовні, і замість напнутого вітрила я тепер сидів на держаку вивернутої й роздертої парасолі. Я відчепив держак від лавки, поклав парасолю на ніс човна, а сам пішов до Кетрін по весло. Вона реготала. Взяла мене за руку, заливаючись сміхом.

— Що з тобою?

Я взяв у неї весло.

— Ти був такий кумедний, коли це все тримав.

— Можу уявити.

— Не гнівайся, дорогенький. Але це було неймовірно кумедно. Ти ніби став ширший на двадцять футів, і з такою пристрастю стискав краї парасолі…

Вона аж захлинулася від сміху.

— Я буду гребти.

— Перепочинь і випий щось. Ніч просто розкішна, і ми вже подолали велику відстань.

— Я мушу поставити човна поперек хвиль.

— Я дістану тобі щось випити. А тоді трошки відпочинь, дорогенький.

Я підняв угору весла, і нас потихеньку несло далі. Кетрін відчинила валізку. Тоді подала мені пляшку бренді. Я відкоркував її складаним ножиком і відпив чималий ковток. Бренді розлився по тілу м’якою гарячою хвилею, і я відчув тепло й бадьорість.

— Гарне бренді, — сказав я.

Місяць знову сховався, але мені було видно берег.

Попереду я помітив щось подібне на косу, що виступала далеко в озеро.

— Ти не замерзла, Кет?

— Усе чудово. Ноги трохи затерпли.

— Вичерпай з дна воду і зможеш їх опустити вниз.

Я знову гріб, прислухаючись до кочетів і шарудіння бляшаного черпака під сидінням на кормі.

— Можеш подати мені черпак? — сказав я. — Я хочу пити.

— Він страшенно брудний.

— Нічого. Я його сполосну.

Я почув, як Кетрін сама сполоснула черпак за бортом. Тоді подала його мені, наповнивши водою. Я відчував жагу після бренді, а вода була крижана, така холодна, що мені аж занили зуби. Я поглянув на берег. Ми наближалися до тієї довгої коси. У затоці попереду світили вогники.

— Дякую, — сказав я, повертаючи бляшаний черпак.

— Прошу дуже, — сказала Кетрін. — Води тут багато.

— Не хочеш щось перекусити?

— Ні. Але невдовзі зголоднію. Тоді і поїмо.

— Гаразд.

Те, що здавалося косою попереду, виявилося високим довгим мисом. Щоб оминути його, я вигріб трохи далі в озеро. Воно тут було вже значно вужчим. Знову визирнув місяць, і guardia di finanza могла б помітити чорну цятку нашого човна, якби стежила за озером.

— Як ти себе почуваєш, Кет? — запитав я.

— Я в порядку. Де ми тепер?

— Мені здається, що залишилось не більше восьми миль.

— Це ще ж так довго гребти, бідолашко ти моя. Ти ще живий?

— Так. Усе гаразд. Натер долоні, це й усе.

Ми далі просувалися озером. Між горами на правому березі було видно улоговину й пологе узбережжя, де, на мою думку, мало лежати Каннобіо. Я тримався далі від берега, бо саме там найбільше загрожувала небезпека нарватися на варту. На другому березі вдалині височіла гора з вершиною у вигляді купола. Я втомився. Гребти залишалося не так уже й багато, але коли бракує сил, то й така відстань здається величезною. Я знав, що мушу проминути цю гору, а тоді ще подолати принаймні п’ять миль, поки ми опинимося у швейцарських водах. Місяць уже опустився до виднокраю, та перше ніж він остаточно зайшов, небо знову захмарилось, і стало дуже темно. Я й далі тримався подалі від берега, трохи веслував і трохи відпочивав, виставляючи весла лопатями проти вітру.

— Дай мені трошки погребти, — сказала Кетрін.

— Не думаю, що тобі можна.

— Дурниці. Це навіть корисно мені. А то я зовсім тут закоцюбну.

— Може, не варто, Кет.

— Дурниці. Вагітній жінці навіть корисно веслувати в помірному темпі.

— Гаразд, але тоді веслуй помірковано. Я піду на корму, а ти тоді сядеш на моє місце. Тримайся за обидва планшири на бортах, коли йтимеш.

Я сів на кормі, піднявши комір пальта, й дивився, як гребе Кетрін. Вона дуже вправно це робила, хоч весла були задовгі, тож їй доводилося нелегко. Я відчинив валізку, з’їв пару бутербродів і запив їх бренді. Мені враз полегшало, і я зробив ще один ковток.

— Скажи, коли втомишся, — сказав я.

А тоді трохи згодом:

— Дивись, щоб весло не вдарило тебе в животик.

— Якби і вдарило, — сказала Кетрін поміж гребками, — життя стало б значно простіше.

Я ще ковтнув бренді.

— Як веслується?

— Добре.

— Скажи, коли втомишся.

— Добре.

Я ще ковтнув бренді, а тоді вхопився за планшири човна і рушив допереду.

— Ні. Мені гарно веслується.

— Вертайся на корму. Я вже чудово відпочив.

Після бренді я гріб якийсь час легко й розмірено. Потім я кілька разів невдало занурював весла, після чого перейшов на короткі уривчасті гребки, відчуваючи в роті гіркий присмак жовчі, від того, що занадто жваво налягав на весла, хильнувши бренді.

— Можеш мені дати трохи водички? — сказав я.

— Простіше простого, — сказала Кетрін.

Перед світанком почало мрячити. Вітер ущух, або ж його затулили від нас гори, що оточували вигин озера. Збагнувши, що скоро розвидніє, я зручніше вмостився й наліг на весла. Я не знав, де ми опинилися, але хотів якнайшвидше дістатися швейцарської ділянки озера. Коли почало світати, ми були зовсім близько від берега. Я міг бачити каміння на ньому й дерева.

— Що це? — спитала Кетрін.

Я притримав весла і прислухався. Десь на озері гуркотів моторний човен. Я підгріб ближче до берега й зупинився. Гуркіт наближався, а тоді ми побачили неподалік за кормою під дощем моторний човен. Там на кормі були четверо з guardia di finanza, в насунутих на очі капелюхах альпійських стрільців, з піднятими комірами плащів і карабінами за плечима. Так рано-вранці вони всі виглядали заспаними. Я помітив, що на їхніх капелюхах і комірах плащів були якісь жовті нашивки. Моторний човен прогуртів далі і зник нам з очей під дощем.

Я знову вигріб углиб озера. Якщо ми були вже так близько від кордону, я не хотів, щоб до нас почав гукати якийсь дорожній патруль. Я залишався на безпечній відстані, звідки ледве міг бачити берег, і ще три чверті години гріб під дощем. Ми знову почули моторний човен, але я сидів тихенько, аж поки гуркіт мотора затих десь над озером.

— Думаю, що ми в Швейцарії, Кет, — сказав я.

— Справді?

— Точно не знатимемо, поки побачимо швейцарське військо.

— Або швейцарський флот.

— Зі швейцарським флотом погані жарти. Отой останній човен, який ми почули, мабуть, і представляв швейцарський флот.

— Якщо ми в Швейцарії, то треба буде гарно поснідати. Тут у Швейцарії розкішні булочки, масло і джеми.

Уже цілком розвидніло, і накрапав дрібненький дощик. Вітер і далі дув ззаду, і ми бачили, як озером бігли повз нас білі баранці. Я був певний, що ми вже в Швейцарії. Між дерев на березі стояло чимало будиночків, а трохи далі на схилі було містечко з кам’яницями, кількома віллами на пагорбах і церквою. Я пильно вдивлявся, чи немає вартових на дорозі, що тяглася понад берегом, але нікого не побачив. Дорога вже підступила до самого берега, і я помітив солдата, що виходив з придорожньої кав’ярні. Він був у сіро-зеленій формі і в касці, схожій на німецьку. Мав пухке вгодоване обличчя й вусики щіточкою. Він подивився на нас.

— Помахай йому, — сказав я Кетрін.

Вона помахала, і солдат зніяковіло усміхнувся й теж помахав у відповідь. Я почав гребти поволіше. Ми вже проминали сільську набережну.

— Думаю, що кордон залишився давно позаду, — сказав я.

— Мусимо бути певні, дорогенький. Не хочемо, щоб нас завернули з кордону.

— Кордон вже далеко позаду. Я думаю, що в цьому містечку митниця. Майже певний, що це Бріссаґо.

— А італійців тут не буде? Митники ж бувають з обидвох країн.

— Але не під час війни. Не думаю, що італійців пропустили б через кордон.

Це було симпатичне маленьке містечко. Біля причалу стояло багато рибальських човнів, а на підпорах були розвішені сіті. Сіялася дрібна листопадова мжичка, але навіть під дощем містечко здавалося чистим і веселеньким.

— Може, тоді пристанемо й поснідаємо?

— Гаразд.

Я щосили наліг на ліве весло, підгріб до берега, тоді повернув човен боком до причалу і пристав. Я поклав у човен весла, вхопився за залізне кільце, ступив на мокре каміння і ось я вже був у Швейцарії. Прив’язав човна й подав руку Кетрін.

— Виходь, Кет. Просто розкішне відчуття.

— А що з валізками?

— Залиш у човні.

Кетрін зійшла на берег, і ось ми вже вдвох були у Швейцарії.

— Яка гарна країна, — сказала вона.

— Розкішна, правда?

— Ходімо поснідаємо?

— Розкішна країна, скажи? Так приємно відчувати її під ногами.

— Я нічого не відчуваю, бо в мене затерпли ноги. Але країна чудова, ось це я відчуваю. Дорогенький, чи ти розумієш, що ми вже тут і забралися з того клятого місця?

— Ще й як. Справді. Я ще ніколи так добре цього не розумів, як зараз.

— Подивись на ці будиночки. А площа яка гарненька, правда? Ми можемо тут поснідати.

— А скажи, який приємний дощик? Такого в Італії ніколи не буває. Веселий дощичок.

— І ми вже тут, дорогенький! Ти розумієш, що ми тут?

Ми зайшли в кав’яреньку й сіли за чистий дерев’яний столик. Нас п’янило це відчуття збудження. Люб’язна й охайна жіночка у фартушку підійшла й запитала, що ми бажаємо.

— Булочок, джему й кави, — сказала Кетрін.

— Вибачте, але булочок немає — війна.

— Тоді хліба.

— Я можу зробити грінки.

— Гаразд.

— А мені ще зробіть яєшню.

— Скільки яєць для пана?

— Три.

— Візьми чотири, дорогенький.

— Чотири яйця.

Жіночка пішла. Я поцілував Кетрін і міцно стиснув їй руку. Ми дивилися одне на одного й розглядали кав’ярню.

— Дорогенький мій, дорогенький, як же тут гарно, правда?

— Просто розкішно, — сказав я.

— Нічого, що нема булочок, — сказала Кетрін. — Я цілу ніч про них думала. Але тепер мені байдуже. Зовсім байдуже.

— Думаю, що нас тут скоро заарештують.

— Дурниці, дорогенький. Поснідати ми встигнемо. А після сніданку можуть і заарештовувати. І нам вони нічого не зроблять. Ми громадяни Британії й Америки, і все в нас в ажурі.

— Ти ж маєш паспорт, правда?

— Звичайно. Але не треба про це говорити. Будьмо щасливі.

— Я ще ніколи не був щасливіший, — сказав я.

Жирнюща сіра кицька, хвіст якої стирчав, мов у павича, підійшла до нашого столика й почала муркотіти й тертися об мою ногу. Я простяг руку й погладив її. Кетрін радісно всміхнулася мені.

— А ось і кава, — сказала вона.

Нас заарештували після сніданку. Ми прогулялися містечком, а тоді спустилися до причалу взяти свої валізки. Біля нашого човна вже чатував солдат.

— Це ваш човен?

— Так.

— Звідки ви прибули?

— З того боку озера.

— Тоді я попрошу вас пройти зі мною.

— А наші валізки?

— Валізки можете взяти.

Я ніс валізки, Кетрін ішла біля мене, а солдат ззаду, скеровуючи нас до старого будинку митниці. Там нас почав допитувати худющий і войовничий з виду лейтенант.

— Якої ви національності?

— Американець і англійка.

— Покажіть ваші паспорти.

Я подав йому свій паспорт, а Кетрін дістала з сумочки свій.

Він довго їх розглядав.

— Чому ви приїхали до Швейцарії отак, на човні?

— Я спортсмен, — сказав я. — Захоплююсь веслуванням. Завжди гребу, коли з’являється нагода.

— Чому ви приїхали сюди?

— Займатися зимовими видами спорту. Ми туристи і хочемо займатися зимовим спортом.

— Тут не займаються зимовим спортом.

— Ми це знаємо. Хочемо поїхати туди, де займаються зимовим спортом.

— А що ви робили в Італії?

— Я вивчав архітектуру. Моя кузинка вивчала мистецтво.

— Чому ви звідти поїхали?

— Ми хочемо займатися зимовим спортом. Коли йде війна, архітектуру не вивчають.

— Залишайтесь, будь ласка, тут, — сказав лейтенант.

Він пішов кудись з нашими паспортами.

— Ти просто чудо, дорогенький, — сказала Кетрін. — Так і продовжуй. Ти ж хочеш займатися зимовим спортом.

— А ти хоч розумієшся в мистецтві?

— Рубенс, — сказала Кетрін.

— Пишні й тілисті, — сказав я.

— Тіціан, — сказала Кетрін.

— Тіціанівське волосся, — сказав я. — А що скажеш про Мантенью?

— Не треба складних питань, — сказала Кетрін. — Хоч я і його знаю… суцільні страждання.

— Суцільні страждання, — сказав я. — Багато дір від цвяхів.

— Бачиш, яка в тебе чудова дружина, — сказала Кетрін. — Зможу поговорити про мистецтво з твоїми митниками.

— А ось він і йде, — сказав я.

Худющий лейтенант з’явився з глибин митниці, тримаючи в руках наші паспорти.

— Я мушу відправити вас у Локарно, — сказав він. — Можете найняти екіпаж, і з вами поїде солдат.

— Гаразд, — сказав я. — А що з човном?

— Човен конфісковано. Що у вас у валізках?

Він переглянув обидві валізки і витяг пляшку з бренді.

— Вип’єте зі мною? — спитав я.

— Ні, дякую, — він випростався. — Скільки у вас грошей?

— Дві з половиною тисячі лір.

Це справило на нього добре враження.

— А у вашої кузини?

У Кетрін було тисячу двісті лір з гаком. Лейтенанта це також потішило. Він почав не так зверхньо ставитися до нас.

— Якщо ви хочете займатися зимовим спортом, — сказав він, — їдьте найкраще у Венґен. Мій батько має у Венґені дуже гарний готель. Він цілий рік відкритий.

— Чудово, — сказав я. — Як він називається?

— Я запишу вам на картці.

Він дуже ввічливо подав мені картку.

— Солдат відпровадить вас до Локарно. Паспорти будуть у нього. На жаль, такі правила. Я майже не сумніваюся, що в Локарно вам дадуть візу або поліцейський дозвіл.

Він віддав солдатові наші паспорти, і ми рушили з валізками у містечко наймати екіпаж.

— Гей, — гукнув солдатові лейтенант.

Тоді сказав йому щось місцевою німецькою говіркою. Солдат закинув гвинтівку за спину й узяв наші валізки.

— Чудова країна, — сказав я Кетрін.

— Така практична.

— Дуже дякую, — сказав я лейтенантові.

Він помахав рукою.

— До ваших послуг! — сказав він.

Ми рушили вслід за вартовим до містечка.

Ми поїхали в Локарно екіпажем, і солдат сидів попереду біля візника.

У Локарно все пройшло без ускладнень. Нас допитали, але ввічливо, адже в нас були паспорти і гроші. Не думаю, що вони повірили бодай одному моєму слову, та я й сам розумів наскільки безглузді мої пояснення, але все відбувалося, як під час формального судового розгляду. Ніхто не вимагав від вас розважливих доказів, достатньо було надати для видимості бодай якесь виправдання, а тоді триматися його без зайвих уточнень. Головне, що ми мали паспорти і збиралися витрачати тут гроші. Отож нам дали тимчасові візи.

Таку візу могли скасувати у будь-який час. Куди б ми не поїхали, нам треба було скрізь реєструватися в поліції.

Але ми могли б поїхати, куди завгодно? Так. Куди ми хотіли б поїхати?

— Куди хочеш поїхати, Кет?

— У Монтре.

— Дуже гарне місце, — сказав службовець. — Думаю, вам там сподобається.

— Локарно також дуже гарне місце, — сказав інший службовець. — Я певний, що вам дуже сподобається тут, у Локарно. Це дуже привабливе місце.

— Ми хотіли б поїхати туди, де можна займатися зимовим спортом.

— У Монтре немає зимового спорту.

— Перепрошую, — сказав перший службовець. — Я родом з Монтре. Там абсолютно точно є місця для зимового спорту в районі залізниці Монтре-Оберланд-Берн. Цього ви не зможете заперечити.

— Та я й не заперечую. Я тільки сказав, що в самому Монтре немає зимового спорту.

— Сумнівне твердження, — сказав перший службовець. — Це дуже сумнівне твердження.

— Я наполягаю на ньому.

— А я піддаю сумніву це твердження. Я сам їздив на luge вулицями Монтре. І не раз, а багато разів. А luge — це безумовно зимовий вид спорту.

Другий службовець обернувся до мене.

— Ви мали на увазі luge, говорячи про зимовий спорт, сер? То я вам скажу, що тут, у Локарно, вам буде дуже зручно. Ви побачите, що тут здоровий клімат і мальовничі околиці. Вам тут дуже сподобається.

— Джентльмен висловив бажання поїхати в Монтре.

— А що таке luge? — запитав я.

— Бачите, він навіть не чув ніколи про luge!

Це дуже сподобалося другому службовцю. Він був просто втішений.

— Luge, — сказав перший службовець, — це тобоґан.

— Дозволю собі не погодитися, — похитав головою другий службовець. — Я знову мушу не погодитися. Тобоґан дуже відрізняється від luge. Тобоґан виготовляють у Канаді з пласких рейок. А luge — це звичайні санки на полозках. Точність понад усе.

— А ми могли б поїздити на тобоґанах? — запитав я.

— Звичайно, могли б, — сказав перший службовець. — Навіть дуже добре. У Монтре можна купити чудові канадські тобоґани. Їх продають брати Окс. Вони імпортують свої тобоґани.

Другий службовець відвернувся.

— Для їзди на тобоґані потрібна спеціальна траса, piste. Ви не зможете їздити тобоґаном по вулицях Монтре. А де ви тут зупиняєтесь?

— Ми ще не знаємо, — сказав я. — Ми щойно приїхали з Бріссаґо. Екіпаж чекає на вулиці.

— Ви не пошкодуєте, якщо поїдете в Монтре, — сказав перший службовець. — Там чудовий, приємний клімат. І зовсім близько місця для зимового спорту.

— Якщо ви справді цікавитесь зимовим спортом, — сказав другий службовець, — я раджу вам поїхати в Енґадін або Мюррен. Я аж ніяк не можу погодитися з тим, що вам пропонують їхати заради зимового спорту в Монтре.

— У Лез-Авані над Монтре чудові умови для будь-яких видів зимового спорту.

Прихильник Монтре люто зиркнув на свого колегу.

— Джентльмени, — сказав я, — боюся, ми мусимо вже йти. Моя кузина дуже втомлена. Мабуть, ми таки поїдемо в Монтре.

— Мої вітання, — потис мені руку перший службовець.

— Гадаю, ви ще пошкодуєте, що не залишилися в Локарно, — сказав другий службовець. — У будь-якому випадку в Монтре ви маєте зареєструватися в поліції.

— З поліцією не буде жодних проблем, — запевнив мене перший службовець. — Ви побачите, що всі місцеві мешканці люб’язні і привітні.

— Дуже вам дякуємо, — сказав я. — Ми дуже цінуємо всі ваші поради.

— До побачення, — сказала Кетрін. — Дуже дякуємо вам обидвом.

Вони провели нас до дверей і вклонилися, хоч шанувальник Локарно зробив це трохи стримано. Ми спустилися сходами й сіли в екіпаж.

— О, Господи, дорогенький, — сказала Кетрін. — Невже ми не могли б утекти звідти раніше?

Я дав візникові назву готелю, порекомендованого одним зі службовців. Він підібрав віжки.

— Ти забув про військо, — сказала Кетрін. Солдат стояв біля екіпажа. Я дав йому десять лір.

— Ще не маю швейцарських грошей, — сказав я.

Він подякував, віддав честь і пішов. Екіпаж рушив з місця, і ми поїхали до готелю.

— А чому ти вибрала Монтре? — спитав я Кетрін. — Ти справді хочеш поїхати туди?

— Це перше місто, яке мені пригадалося, — сказала вона. — Воно непогане. Ми можемо поселитися десь у горах.

— Хочеш спати?

— Я вже засинаю.

— Ми добре виспимось. Бідна моя Кет, нічка була довга й важка.

— Мені було добре, — сказала Кетрін. — Особливо, коли ти зробив вітрило з парасолі.

— Ти хоч розумієш, що ми вже у Швейцарії?

— Ні, боюся, що прокинусь і виявиться, що це був сон.

— Я теж.

— Але ж це все насправді, дорогенький, так? Я не їду проводжати тебе десь у Мілані на stazione?

— Маю надію, що ні.

— Не кажи такого. Це мене лякає. Може, ми і справді їдемо на вокзал.

— Я вже як п’яний і нічого не можу второпати, — сказав я.

— Покажи мені руки.

Я простягнув їй долоні. Вони були обдерті і вкриті пухирями.

— Але немає рани в боці, — сказав я.

— Не святотатствуй.

Я був дуже втомлений, і мені паморочилось у голові. Уся моя ейфорія минула. Екіпаж їхав далі вулицею.

— Бідні мої рученьки, — сказала Кетрін.

— Не торкайся їх, — сказав я. — Господи, я вже не знаю, де ми. Куди ми їдемо, візник?

Візник зупинив коня.

— У готель «Метрополь». Ви що, не хочете туди?

— Хочемо, — сказав я. — Усе нормально, Кет.

— Усе гаразд, дорогенький. Не турбуйся. Ми добре виспимося, і завтра ти вже не почуватимеш себе п’яним.

— Я дійсно як п’яний, — сказав я. — Увесь цей день, немов якась комедія. Можливо, це в мене від голоду.

— Ти просто втомився, дорогенький. Усе буде добре.

Екіпаж під’їхав до готелю. Хтось вийшов по наші валізки.

— Мені й так непогано, — сказав я. Ми рушили тротуаром до готелю.

— Я знаю, тобі буде добре. Ти просто втомився. Так довго не спав.

— Ну, але ми вже тут.

— Так, ми справді тут.

Слідом за хлопцем, який ніс наші валізки, ми зайшли в готель.