Прощавай, зброє

Розділ перший

Наприкінці літа того року ми мешкали в сільському будиночку з видом на річку, долину й гори. Русло річки було всіяне галькою й валунами, висушеними добіла під сонцем, а чиста і стрімка вода видавалася синьою у протоках. Дорогою повз хату проходили війська, здіймаючи куряву, що припорошувала листя дерев. Стовбури дерев також були припорошені, листя того року швидко поопадало, і ми бачили, як марширують дорогою війська, здіймається курява, падає обвіяне вітерцем листя, а солдати марширують далі, залишаючи по собі голу й білу від куряви, якщо не рахувати листя, дорогу.

Рік видався врожайним; долину рясно встеляли фруктові сади, а гори вдалині були руді й голі. У горах точився бій, і вночі ми бачили спалахи артилерійського вогню. Так, ніби пітьму протинали літні блискавиці, хоч ночі були прохолодні, і не відчувалося наближення грози.

Інколи ми чули в темряві, як повз вікно марширують війська і гуркотять тягачі з гарматами. Уночі було взагалі багато руху — мули, нав’ючені ящиками з боєприпасами, сірі вантажівки з солдатами, а ще машини з накритим брезентом вантажем, що рухалися повільніше за інших. Також і вдень тягачі волокли великі гармати, довгі дула яких були замасковані зеленими гілками, та й самі тягачі були вкриті зеленим листям гілок і виноградних лоз. Якщо дивитися на північ, то за долиною було видно каштановий гай, а тоді ще одну гору по цей бік ріки. За цю гору теж точився бій, але не надто успішно, і восени, коли почало дощити, з каштанів поопадало листя, гілки оголилися, а стовбури почорніли від дощу. Виноградники також світили голим тонким гілляччям, і все довкола стало мокрим, рудим і мертвотно-осіннім. Річка була оповита мрякою, на горі повисли хмари, вантажівки товкли й розпліскували на дорозі багнюку, військові у накидках теж були мокрі і брудні; мокрі були їхні рушниці, а під накидками в них спереду до поясів було причіплено по двійко шкіряних патронташів, сірих шкіряних сумок, обважнілих від набоїв, довгих і тонких патронів калібру 6,5 міліметрів, і ці патронташі стирчали з-під накидок так, що видавалося, ніби вояки, брьохаючи болотом, були десь на шостому місяці вагітності.

Були ще невеличкі сірі авто, що проносилися дуже стрімко; зазвичай на передньому сидінні біля водія був якийсь офіцер, а решта офіцерів сиділи ззаду. Ті авто розбризкували ще більше болота, ніж вантажні фургони, а якщо один з офіцерів на задньому сидінні був коротуном і сидів поміж двома генералами, такий низенький, що не видно було його лиця, лише верх кашкета й вузеньку спину, а ще як авто мчало особливо швидко, то це міг би бути й сам король. Він жив в Удіне і майже щодня приїжджав подивитися, як ідуть справи, а справи йшли дуже погано.

Початок зими відзначився безперервними дощами, а разом із дощами прийшла холера. Але її приборкали, і врешті-решт померло лише сім тисяч вояків.