Прощавай, зброє

Розділ тридцять другий

Я лежав на помості платформи біля накритих брезентом гармат, мокрий, замерзлий і страшенно голодний. Пізніше я перевернувся і ліг долілиць, поклавши голову на руки. Коліно затерпло, але майже мені не дошкуляло. Валентіні дуже добре виконав свою роботу. Я пройшов половину відступу пішки, а тоді ще плив у Тальяменте з його коліном. Це справді було його коліно. А друге було моїм. Лікарі роблять щось із тобою, і твоє тіло стає вже не зовсім твоїм. Моєю були голова і нутрощі. Живіт аж зводило від голоду. Я відчував, як там усе ходить ходором. Голова була моя, але непридатна для роздумів, лише для спогадів, хоч мало що було згадувати. Я міг би згадувати Кетрін, але знав, що збожеволію, якщо почну про неї думати, не знаючи, чи взагалі її побачу, тому не став би думати про неї, хіба що трішечки про неї, лише про неї у вагоні під неквапливий перестук коліс, при тьмяному світлі, що проникає крізь брезент, про те, як я лежу з Кетрін на помості платформи. Твердо лежати на помості, не думаючи, лише відчуваючи, якою довгою була розлука, який мокрий одяг, як рухається щоразу й легенько поміст, і як самотньо бути наодинці з мокрим одягом і твердим помостом замість дружини.

Бо ти не можеш полюбити поміст платформи чи гармати з брезентовими чохлами і запахом змащеного металу або брезент, крізь який просякає дощ, хоч під брезентом дуже затишно і з гарматами приємно; але ти любив когось іншого, присутність кого ти навіть не міг би вдавати, ти це знаєш; ти бачиш це дуже чітко холодним поглядом — навіть не стільки холодним, як чітким і порожнім. Порожнім поглядом, лежачи на животі, і ти був свідком того, як одна армія відступала, а друга проривалася вперед. Ти не вберіг свої машини і людей, мов той продавець універмагу, що залишає напризволяще довірені йому товари під час пожежі. От тільки в тебе нічого не було застрахованого. Тепер ти вийшов з гри. Не маєш жодних зобов’язань. Якби після пожежі в універмазі розстрілювали продавців за те, що вони завжди говорили з акцентом, хто міг би сподіватися, що ці продавці поверталися б на роботу, коли універмаг відкривався б знову. Вони б, мабуть, шукали іншої роботи, якби тільки була якась інша робота, а їх би не ловила поліція.

Гнів змило в річці разом з усіма зобов’язаннями. Хоч це все минуло ще тоді, коли карабінер схопив мене руками за ковнір. Я волів би позбутися мундира, хоч і не надавав великого значення зовнішнім атрибутам. Я зірвав зірочки, але тільки заради зручності. Мені не йшлося про честь. Я ні з ким не боровся. Просто вийшов з гри. Бажав їм усім удачі. Були серед них і добрі люди, і відважні, і стримані, й розважливі, і всі заслуговували на це. Але ця вистава була вже не моя, і я тільки бажав, щоб цей клятий поїзд доїхав до Местре, де я міг би щось з’їсти й перестати думати. Я просто мусив перестати.

Піані скаже, що мене розстріляли. У розстріляних перевіряли кишені й забирали документи. У них не буде моїх документів. Можливо, вважатимуть, що я втопився. Цікаво, що повідомлять у Штати. Загинув від ран та інших причин. Господи, який же я голодний. Цікаво, що сталося з нашим священником. І з Рінальді. Мабуть, він десь у Порденоне. Якщо вони не відступили ще далі. Ну, тепер я вже ніколи його не побачу. Нікого з них я вже тепер не побачу. Скінчилося те життя. Сумнівно, що в нього був сифіліс. Та й кажуть, що це не аж така страшна хвороба, якщо її вчасно виявити. Але його це турбувало. Я також стурбувався б, якби це підхопив. Будь-хто стурбувався б.

Я не був створений, щоб думати. Я створений, щоб їсти. О, Боже, так. Їсти, пити і спати з Кетрін. Можливо, й цієї ночі. Ні, це неможливо. Але тоді завтра, гарна вечеря, простирадла, і ніколи нікуди не їхати, хіба що тільки разом. Мабуть, доведеться їхати до біса швидко. Вона поїде. Я знав, що вона поїде. Коли ми поїдемо? Про це варто було подумати. Вже сутеніло. Я лежав і думав про те, куди б ми поїхали. Багато було місць.