Прощавай, зброє

Розділ третій

Коли я повернувся на фронт, ми й далі перебували в тому самому містечку. З’явилося набагато більше гармат, і вже настала весна. Поля зазеленіли, на виноградних лозах теж вигулькнули малесенькі зелені пагінці, дерева вздовж дороги вкрилися листочками, а з моря віяв вітерець. Я бачив місто, старий замок на узвишші, а тоді гори, брунатні гори з зеленавими схилами. У містечку побільшало гармат, з’явилися нові госпіталі, на вуличках можна було зустріти чимало англійців, а подекуди й англійок, і значно більше будинків постраждали від вогню артилерії. Було тепло й весняно, я йшов оточеною деревами вулицею, відчуваючи тепло від прогрітих сонцем мурів, і виявив, що ми й далі мешкали у тому самому будинку, де нічого не змінилося, відколи я звідси поїхав. Двері були відчинені, на лавочці під сонцем сидів якийсь солдатик, біля бічних дверей стояла санітарна машина, а всередині, коли я увійшов, мене зустрів запах мармурових плит підлоги й госпіталю. Усе було, як і тоді, коли я поїхав, тільки тепер настала весна. Я зазирнув у двері до великої кімнати, де крізь відчинене вікно лилося сонячне світло, а за столом сидів майор. Він мене не бачив, а я не знав, чи варто мені зайти й повідомити про прибуття, чи краще спочатку піти нагору й помитися. Я вирішив піти нагору.

Кімната, яку я ділив з лейтенантом Рінальді, виходила на подвір’я. Вікно було відчинене, моя постіль накрита ковдрою, а на стіні висіли мої речі — протигаз у подовгастому бляшаному футлярі і сталевий шолом на тому самому гачку. Біля підніжжя ліжка стояла пласка скриня, на якій лежали мої зимові чоботи з лискучою від жиру шкірою. Над ліжками висіла моя австрійська снайперська гвинтівка з воронованим восьмигранним стволом і зручним темно-горіховим прикладом, що гарно прилягав до щоки. Я пригадав, що оптичний приціл був під замком у скрині. Лейтенант Рінальді спав на сусідньому ліжку. Почувши, як я увійшов до кімнати, він прокинувся й сів.

— Чао! — привітався він. — І як ти провів час?

— Розкішно.

Ми потисли руки, а тоді він пригорнув мене за шию й поцілував.

— Овва, — видихнув я.

— Ти брудний, — зауважив він. — Мусиш помитися. То де ти був і чим займався? Розкажи мені відразу все.

— Де я тільки не був. Мілан, Флоренція, Рим, Неаполь, Вілла-Сан-Джованні, Мессіна, Таорміна…

— Ти ніби читаєш розклад поїздів. А мав якісь любовні пригоди?

— Мав.

— І де?

— У Мілані, Флоренції, Римі, Неаполі…

— Та годі вже. Скажи, де було найкраще.

— У Мілані.

— Бо ти з нього починав. А де ти зустрів свою пару? В «Кові»? Куди ви пішли? Що ти відчував? Розказуй мені все. Ви провели там цілу ніч?

— Так.

— Це дурниці. Ми тепер і тут маємо красунь. Нові дівчата, які ще досі не були на фронті.

— Чудовенько.

— Не віриш мені? Ось підемо після обіду й сам побачиш. І ще в містечку є чарівні англієчки. Я ось закохався в міс Барклі. Познайомлю тебе з нею. Мабуть, я одружуся з міс Барклі.

— Я мушу помитися й відрапортувати про прибуття. А що тут, нічого не діється?

— Відколи ти поїхав, нас турбували лише обмороження, запалення, жовтяниця, гонорея, умисні поранення, пневмонія та тверді й м’які шанкри. Щотижня когось ранить уламками скелі. Є кілька і справжніх поранених. Наступного тижня знову почнеться війна. Мабуть, почнеться. Так кажуть. Гадаєш, мені варто одружитися з міс Барклі… після війни, звісно?

— Безсумнівно, — сказав я і наповнив миску водою.

— Розкажеш мені все ввечері, — сказав Рінальді. — А я мушу ще подрімати, щоб прийти до міс Барклі свіженьким і гарним.

Я скинув мундир і сорочку, а тоді помився холодною водою з миски. Витираючись рушником, я оглянув кімнату, визирнув у вікно й подивився на Рінальді, що лежав, заплющивши очі, на ліжку. Він був вродливим хлопцем мого віку, родом з Амальфі. Йому подобалась робота хірурга, і ми були з ним великими друзями. Я розглядав його, а він розплющив очі.

— Маєш трохи грошей?

— Маю.

— Позич п’ятдесят лір.

Я витер руки і витяг гаманець з внутрішньої кишені мундира, що висів на стіні. Рінальді взяв банкноту, склав її, не підводячись із ліжка, й запхав до кишені бриджів. Тоді всміхнувся:

— Мушу справити на міс Барклі враження заможного чоловіка. Ти мій найкращий приятель і фінансовий покровитель.

— Пішов ти, — сказав я.

Того вечора в офіцерській їдальні я сидів біля священника, і він раптом засмутився і навіть образився, що я так і не відвідав Абруццо. Він писав про мій приїзд батькові, і вони готувалися до зустрічі. Я й сам був засмучений і не міг зрозуміти, чому все ж таки не поїхав туди. Бо я ж хотів це зробити, і намагався тепер пояснити, як так сталося через ряд причин, і врешті-решт він зрозумів, що я дійсно хотів приїхати, і між нами все майже владналося. Я випив багато вина, а тоді ще пив каву з лікером «Стреґа» і пояснював напідпитку, що ми не завжди робимо те, що хотіли зробити; ніколи цього не робимо.

Ми розмовляли вдвох, а інші про щось сперечалися. Я хотів поїхати в Абруццо. Але так і не побував у тому містечку, де замерзлі дороги стають твердими, як залізо, де повітря холодне й сухе, а сніг також сухий і сипкий, із заячими слідами, де селяни при зустрічі скидають шапки і називають вас «паном-господарем», де можна так гарно полювати. Я там не побував, а був я в закурених нічних кафе, де кімнати починали кружляти, і щоб зупинити їх, треба було дивитися на стіни, проводив п’яні ночі в ліжках, коли здавалося, що це вже все, що може бути, відчував химерне збудження, прокидаючись і не знаючи, хто лежить біля тебе, і світ у темряві здавався нереальним, і це так збуджувало, що ти волів би знову нічого не знати і нічим не перейматися вночі, знаючи, що це й усе, усе, усе й не треба взагалі турбуватися. Аж раптом переймаєшся турботою і засинаєш і прокидаєшся інколи зранку коли вже зникло те що було а все стає чітким і ясним і виразним і часом сперечаєшся про ціну. Іноді все приємно і гарно і тепло а тоді сніданок і обід. А іноді нічого приємного і радий опинитися на вулиці але завжди починається новий день а тоді нова ніч. Я намагався розповісти все про ніч і про різницю між ніччю і днем і про те що вночі значно краще хіба що день був дуже ясний і холодний але я не міг цього пояснити; ні тоді ні зараз. Але якщо з вами таке траплялося ви зрозумієте. З ним цього не траплялося але він розумів що я справді хотів поїхати в Абруццо але не поїхав та ми й далі залишалися друзями, і смаки в нас були досить подібні, але була між нами й різниця. Він завжди знав те, чого не знав я, і що, навіть пізнавши, я завжди міг забути. Але тоді я цього не знав, хоча дізнався про це пізніше. А ми всі тим часом сиділи в їдальні, вечеря скінчилася, хоч суперечки тривали й далі. Ми перестали розмовляти, і капітан заволав: — Священник сумує. Священнику сумно без дівчат.

— Я не сумую, — сказав священник.

— Священник сумує. Священник хоче, щоб австріяки перемогли, — не вгавав капітан. Усі прислухалися. Священник похитав головою.

— Ні, — сказав він.

— Священник хоче, щоб ми не починали наступ. Хіба не так?

— Ні. Якщо йде війна, ми повинні наступати.

— Повинні. І будемо!

Священник кивнув.

— Облиш його, — сказав майор. — Нормальна він людина.

— Усе одно він тут нічим не зарадить, — сказав капітан. Ми всі підвелися й вийшли з-за столу.