Прощавай, зброє

Розділ п’ятий

Наступного дня я знову відвідав міс Барклі. Її не було в саду, тож я попрямував до бічних дверей, куди під’їжджали санітарні машини. Там була старша медсестра, котра повідомила, що міс Барклі на чергуванні — «ви ж знаєте, що зараз війна».

Я сказав, що знаю.

— Ви американець і служите в італійській армії? — спитала вона.

— Так, мадам.

— І як це сталося? Чому ви не пішли до нас?

— Не знаю, — відповів я. — Можу зробити це зараз?

— Боюся, що ні. Але скажіть. Чому ви пішли до італійців?

— Я був у Італії, — сказав я, — і розмовляю італійською.

— Он як, — сказала вона. — А я тільки вчуся. Чудова мова.

— Хтось казав, що її можна вивчити за два тижні.

— Ну, я за два тижні не навчуся. Почала вже кілька місяців тому. Якщо хочете, можете прийти до неї після сьомої. Вона тоді вже буде вільна. Але не приводьте з собою купу італійців.

— Навіть, попри те, що в них чудова мова?

— Не тільки мова, але й форма. Але ні.

— Доброго вам вечора, — попрощався я.

— A rivederci, Tenente.

— А rivederla. — Я віддав честь і вийшов. Завжди якось ніяково козиряти іноземцям по-італійському. Мабуть, італійська манера віддавати честь не призначена для експорту.

День був спекотний. Перед цим я ще їздив угору по річці оглядати плацдарм для захисту мосту біля Плави. Звідти мав починатися наступ. Торік просуватися цим берегом було неможливо, бо від перевалу до понтонного мосту вела тільки одна дорога, що прострілювалася майже на милю кулеметним і артилерійським вогнем. До того ж вона була завузька, щоб розмістити весь необхідний для наступу транспорт, тож австрійці могли б там влаштувати справжню бойню. Але італійці зуміли перетнути річку й розсередитися трохи на австрійському березі, утримуючи там позицію десь у півтори милі. Це була небезпечна ділянка, і австрійці даремно її віддали. Припускаю, що це було ознакою взаємної толерантності, адже австрійці й далі утримували плацдарм біля мосту нижче за водою. Австрійські шанці були на пагорбі лише в кількох метрах від італійських позицій. Там було містечко, від якого залишилися тепер тільки руїни. Були там рештки залізничної станції й розтрощений міст, який було неможливо відбудувати, адже він стояв на видноті.

Я проїхав вузенькою дорогою до річки, залишив машину біля польового лазарету під горою, перетнув понтонний міст, захищений гірським виступом, і рушив траншеями, прокладеними через зруйноване містечко біля підніжжя схилу. Усі ховалися в укриттях. Стояли штабелі ракет, призначених для виклику артилерійської підмоги або сигналізації про розрив телефонних ліній. Панувала тиша, було спекотно і брудно. Я подивився крізь колючий дріт на австрійські позиції. Нікого не було видно. Я перехилив чарку зі знайомим капітаном в одному з бліндажів і рушив мостом назад.

Закінчували прокладати нову широку дорогу, що зигзагами спускалася з гірського перевалу до мосту. Наступ мав розпочатися відразу по закінченню будівництва. Дорога, що мала багато стрімких поворотів, йшла лісом. За задумом усе мали підвозити новою дорогою, а порожні вантажівки, вози, завантажені санітарні карети й інший транспорт верталися б назад старим вузеньким путівцем. Польовий лазарет розміщався на австрійському березі річки під виступом гори, і санітари переправляли б поранених через понтонний міст на ношах. Так мало бути й після початку наступу. З того, що я бачив, австрійці могли б обстрілювати з гармат останню милю нової дороги там, де вона ставала рівнішою. Приємного в цьому було б мало. Але я знайшов сховок для машин, що проминули б цей останній небезпечний відтинок, де вони могли б чекати, доки перенесуть через понтонний міст поранених. Я волів би проїхатися цією новою дорогою, але її ще не добудували. Вона була широка, добре спроектована, а закрути, що їх було видно в прогалинах на лісистому схилі гори, справляли ефектне враження. Машинам з добрими гальмами цей спуск не створить жодних проблем, та й вниз вони їхатимуть порожніми. Я поїхав назад вузькою дорогою.

Машину зупинили двоє карабінерів. Угорі на путівець упав снаряд, а поки ми чекали, там вибухнули ще три. То були 77-міліметровки, спочатку лунав свист у повітрі, тоді короткий вибух, яскравий спалах і врешті сірий дим, що стелився дорогою. Карабінери махнули, що ми можемо їхати далі. Проминаючи вирви від снарядів, я відчував сморід вибухівки, запах висадженої в повітря глини й каміння та щойно роздробленого кременю. Я повернувся в Ґоріцію до нашої вілли і, як я вже казав, пішов відвідати міс Барклі, що була на чергуванні.

Після вечері, яку я швиденько проковтнув, я рушив до вілли, де розташувався англійський госпіталь. Вілла, що стояла серед чудових дерев, була дуже велика й гарна. Міс Барклі сиділа на лавочці в саду. З нею була міс Ферґюсон. Здається, вони зраділи, побачивши мене, а міс Ферґюсон невдовзі вибачилась і рушила геть.

— Залишу вас удвох, — сказала вона. — Вам і без мене дуже добре.

— Не йди, Гелен, — попросила міс Барклі.

— Мушу йти. Треба написати кілька листів.

— На добраніч, — сказав я.

— На добраніч, містере Генрі.

— Тільки не пиши нічого, що викликало б підозру в цензора.

— Не турбуйся. Я пишу тільки, в якому гарному місці ми живемо, і які італійці відважні.

— Тоді тобі ще й дадуть нагороду.

— Було б гарно. На добраніч, Кетрін.

— Скоро побачимося, — сказала міс Барклі.

Міс Ферґюсон зникла у темряві.

— Вона приємна, — сказав я.

— О, так, дуже приємна. Вона медсестра.

— А ви хіба ні?

— Ой, ні. Нас тут називають волонтерками. Працюємо дуже тяжко, але ніхто нам не довіряє.

— Чому так?

— Не довіряють, коли нічого не діється. Але коли починається справжня робота — то вже довіряють.

— А в чому різниця?

—  Медсестра — це майже лікар. Треба довго вчитися. А у волонтерок скорочений курс підготовки.

— Зрозуміло.

— Італійці не хотіли, щоб жінки були так близько до фронту. Тому до нас тут особливе ставлення. Нікуди звідси не виходимо.

— Але ж я сюди можу приходити.

— О, так. Ми ж не в монастирі.

— Годі вже про ту війну.

— Це дуже важко. Важко про неї забути.

— Але спробуймо.

— Гаразд.

Ми поглянули одне на одного в пітьмі. Мені вона здалася надзвичайно вродливою, і я взяв її за руку. Вона не пручалася, тож я потримав її руку, а тоді спробував пригорнути.

— Ні, — сказала вона. Я й далі її обіймав.

— Чому ні?

— Ні.

— Так, — сказав я. — Будь ласка.

— Я нахилився в темряві, щоб її поцілувати, і раптом мені аж іскри з очей посипалися. Вона щосили ляснула мене по обличчю. Зачепила мій ніс і очі, з яких від удару бризнули сльози.

— Прошу вибачити, — сказала вона.

Я відчув, що маю тепер певну перевагу.

— Ви правильно зробили.

— Мені страшенно прикро, — сказала вона. — Мене просто обурила ця картинка вечірнього-флірту-з-медсестрою. Але я не хотіла зробити вам боляче. А вам заболіло, так?

Вона дивилася на мене в темряві. Я був сердитий, але впевнений у собі, знаючи наперед усі ходи, мов у шаховій партії.

— Ви все зробили правильно, — сказав я. — Так мені і треба.

— Бідолашний мій.

— Розумієте, моє життя якесь кумедне. Я навіть по-англійськи тут не говорю. Аж тут ви — така неймовірно чарівна. — Я подивився на неї.

— Не треба казати такі дурниці. Я ж перепросила. Усе між нами добре.

— Так, — сказав я. — І ми забули про війну.

Вона засміялась. Я вперше почув її сміх. Не зводив з неї очей.

— Ви такий милий, — сказала вона.

— Ні, зовсім ні.

— Так. Ви солоденький. Я б радо вас поцілувала, якщо не заперечуєте.

Я зазирнув у її очі, знову пригорнув і поцілував. Палко поцілував, притискаючи її до себе й намагаючись розтулити їй уста, але вони були міцно стиснуті. Я ще й далі був сердитий, а вона раптом затремтіла.

Я її пригортав до себе, відчуваючи, як б’ється в неї серце, а тоді її вуста розтулилися, вона поклала голову мені на руку й заридала в мене на плечі.

— Ой, дорогенький мій, — сказала вона. — Ви ж будете зі мною добрим, правда?

Що за чортівня, подумав я. Погладив її волосся й легенько поплескав по плечу. Вона плакала.

— Правда, будете? — вона подивилася на мене. — Бо в нас буде таке химерне життя.

За якийсь час я провів її до дверей вілли, вона зайшла туди, а я подався додому. Піднявся там до своєї кімнати. Рінальді лежав на ліжку. Він подивився на мене.

— Отже, ти досяг успіху з міс Барклі?

— Ми потоваришували.

— Ти виглядаєш задоволений, як сука під час тічки.

Я цього не зрозумів.

— Як хто?

Він пояснив.

— А ти, — огризнувся я, — подібний на кобеля, який…

— Годі вже, — урвав мене він. — Ще трохи, й ми наговоримо образ. — Він засміявся.

— На добраніч, — сказав я.

— На добраніч, цуцику.

Я збив подушкою його свічку і ліг у ліжко в темряві.

Рінальді підняв свічку, запалив її і знову почав читати.