Прощавай, зброє

Розділ тридцять шостий

Тієї ночі здійнялася буря, і прокинувшись, я чув, як періщить у шибки дощ. Він затікав у кімнату крізь відчинене вікно. Хтось стукав у двері. Я навшпиньки підійшов до дверей, щоб не тривожити Кетрін, і прочинив їх. Там стояв бармен. Він був у плащі і тримав у руці мокрий капелюх.

— Можна поговорити з вами, Tenente?

— А що сталося?

— Дуже серйозна справа.

Я озирнувся. В кімнаті було темно. Я побачив воду на підлозі під вікном.

— Заходьте, — сказав я.

Тоді взяв його за руку й завів до ванної; зачинив двері й запалив світло. Я сів на краєчок ванни.

— Що сталося, Еміліо? У вас якась біда?

— Ні. У вас, Tenente.

— Так?

— Вас мають заарештувати вранці.

— Так?

— Я прийшов вас попередити. Я був у місті й почув, як про це говорили в кав’ярні.

— Ясно.

Він стояв там у мокрому плащі, тримав у руці мокрого капелюха й мовчав.

— Чому мене мають заарештовувати?

— Щось пов’язане з війною.

— Знаєте, що саме?

— Ні. Знаю тільки, що їм відомо про те, як ви приїздили сюди офіцером, а тепер ви тут у цивільному. Після цього відступу вони усіх заарештовують.

Я на хвилинку замислився.

— О котрій мають по мене прийти?

— Зранку. Точної години не знаю.

— Що б ви мені порадили?

Він поклав капелюха в умивальник. Капелюх був дуже мокрий, і з нього капало на підлогу.

— Якщо вам нема чого боятися, арешт не повинен зашкодити. Але завжди погано потрапити під арешт… особливо тепер.

— Я й не хочу потрапити під арешт.

— Тоді тікайте у Швейцарію.

— Як?

— У моєму човні.

— Там буря, — сказав він.

— Буря вже вщухла. Трохи ще штормить, але то вже не страшно.

— І коли ж нам вирушати?

— Просто зараз. По вас можуть прийти з самого ранку.

— А що з нашими речами?

— Спакуйте їх. Нехай ваша дама одягнеться. Речі я занесу.

— А де ви будете?

— Я почекаю тут. Не хочу, щоб хтось мене побачив у коридорі.

Я прочинив двері, знову їх закрив і зайшов у спальню. Кетрін уже прокинулась.

— Що сталося, дорогенький?

— Усе гаразд, Кет, — сказав я. — Ти не хотіла б прямо зараз одягнутися й поплисти човном до Швейцарії?

— А ти хотів би?

— Ні, — сказав я. — Я волів би знову лягти в ліжко.

— То що тоді сталося?

— Бармен каже, що зранку мене мають заарештувати.

— Цей бармен божевільний?

— Ні.

— Тоді поквапся, дорогенький, прошу тебе, мерщій одягайся й рушаймо.

Вона сіла на край ліжка. Була ще й далі заспана.

— Цей бармен там, у ванній?

— Так.

— Тоді я не буду вмиватися. Відвернися, будь ласка, дорогенький, я за хвилиночку вберуся.

Я побачив її білу спину, коли вона скидала нічну сорочку, а тоді відвернувся, бо так вона захотіла. В неї вже почав рости животик з дитинкою, і вона не хотіла, щоб я її таку бачив. Я вдягався, слухаючи, як періщить по вікнах дощ. Я не мав багато речей для пакування.

— У мене повно вільного місця у валізці, Кет, якщо тобі ще потрібно.

— Я майже все спакувала, — сказала вона. — Дорогенький, я, мабуть, нічого не розумію, але чому той бармен сидить у ванній?

— Тсс… він чекає, щоб занести вниз наші речі.

— Як це люб’язно з його боку.

— Він мій старий приятель, — сказав я. — Я колись навіть збирався вислати йому тютюн для люльки.

Я визирнув крізь відчинене вікно у нічну пітьму. Озера я не побачив, тільки темряву й дощ, але вітер уже вщухав.

— Я готова, дорогенький, — сказала Кетрін.

— Добре.

Я підійшов до дверей ванної.

— Тут наші валізки, Еміліо, — сказав я.

Бармен узяв дві валізки.

— Це так люб’язно, що ви нам допомагаєте, — сказала Кетрін.

— Та то пусте, пані, — сказав бармен. — Я радий вам допомогти, щоб і самому не вскочити в халепу. Послухайте, — сказав він мені. — Я занесу це чорним ходом до човна. А ви виходьте, ніби просто захотіли прогулятися.

— Чудова ніч для прогулянки, — сказала Кетрін.

— Це правда, ніч не найкраща.

— Добре, що в мене є парасолька, — сказала Кетрін.

Ми вийшли в коридор, а тоді спустилися широкими сходами, встеленими м’яким килимом. Унизу біля дверей сидів за столиком швейцар.

Він здивувався, побачивши нас.

— Ви що, йдете надвір, сер? — запитав він.

— Так, — сказав я. — Хочемо побачити озеро під час бурі.

— Ви не маєте парасольки, сер?

— Ні, — сказав я. — Це пальто не промокає.

Він недовірливо на нього глянув.

— Я принесу вам парасольку, сер, — сказав він.

Він пішов і повернувся з величезною парасолькою.

— Трохи завелика, сер, — сказав він.

Я дав йому десять лір.

— О, ви такі люб’язні, сер. Дуже вам дякую, — сказав він.

Тоді відчинив нам двері, і ми вийшли під дощ. Він усміхнувся Кетрін, і вона теж відповіла йому посмішкою.

— Не ходіть там довго в таку негоду, — сказав він. — Ви будете цілком мокрі, сер і леді.

Він був молодшим швейцаром, і його англійська була ще недосконала.

— Ми будемо недовго, — сказав я.

Ми спустилися стежкою, ховаючись під гігантською парасолею, проминули темний мокрий сад, перейшли дорогу й опинилися на оточеній трельяжами алеї, що тяглася берегом озера. Вітер тепер віяв до озера.

То був холодний і мокрий листопадовий вітер, і я знав, що в горах падає сніг. Ми пройшли повз човни, припнуті ланцюгами на схилах набережної, до того місця, де мав бути барменів човен. Вода здавалася аж чорною супроти каменю. Бармен вийшов до нас з-за дерев.

— Валізки у човні, — сказав він.

— Я хотів би заплатити вам за човен, — сказав я.

— А скільки у вас грошей?

— Не дуже багато.

— Тоді пришлете гроші пізніше. Це нормально.

— І скільки?

— Скільки захочете.

— Скажіть мені, скільки.

— Якщо доберетеся, пришліть мені п’ятсот франків. Це вам буде по кишені, головне, щоб ви доплили.

— Гаразд.

— Ось тут бутерброди. — Він подав мені пакунок. — Усе, що було в барі. Я все сюди поклав. А ще є пляшка бренді і пляшка вина.

Я сховав це все у валізку.

— Але за це я хотів би заплатити.

— Гаразд, дайте мені п’ятдесят лір.

Я дав йому гроші.

— Бренді добрий, — сказав він. — Можете не боятися почастувати ним свою даму. Нехай вона вже сідає в човен.

Він притримав човен, що розгойдувався на хвилях попід кам’яною стіною, і я допоміг Кетрін залізти. Вона сіла на кормі й загорнулася в пелерину.

— Знаєте, куди прямувати?

— Угору по озеру.

— А як далеко?

— Повз Луїно.

— Повз Луїно, Каннеро, Каннобіо, Транцано. Ви ще не будете в Швейцарії, аж поки не дістанетесь до Бріссаґо. Мусите проминути Монте-Тамаро.

— Котра зараз година? — спитала Кетрін.

— Ще тільки одинадцята, — сказав я.

— Якщо гребти без зупинок, зможете дістатися туди на сьому ранку.

— Це так далеко?

— Тридцять п’ять кілометрів.

— На що нам орієнтуватися? В такий дощ придався би компас.

— Не треба. Веслуйте до Ізола-Белли. Тоді обминете Ізола-Мадре й далі прямуйте за вітром. Вітер вас приведе до Палланци. Побачите там вогні. Далі тримайтесь берега.

— А що, як вітер зміниться?

— Ні, — сказав він. — Цей вітер не зміниться ще три дні. Він дме прямо з Маттароне. Тут є бляшанка, щоб вичерпувати воду.

— Дозвольте мені заплатити хоч трохи за човен тепер.

— Ні, я волію ризикнути. Якщо допливете, тоді й розрахуєтесь цілком.

— Гаразд.

— Не думаю, що ви потонете.

— Це добре.

— Пливіть за вітром угору озером.

— Гаразд.

Я зайшов у човен.

— Чи ви залишили гроші за номер?

— Так. У кімнаті в конверті.

— Гаразд. Удачі вам, Tenente.

— І вам удачі. Ми вам дуже-дуже вдячні.

— Не будете аж такі вдячні, якщо потонете.

— Що він сказав? — запитала Кетрін.

— Сказав, хай нам щастить.

— І вам хай щастить, — сказала Кетрін. — Дуже вам дякуємо.

— Готові?

— Так.

Він нахилився й відштовхнув човна. Я занурив у воду весла, а тоді махнув йому рукою. Бармен застережливо помахав у відповідь. Я бачив вогні готелю, а тоді наліг на весла і гріб, аж поки вони зникли з виду. Хвилі здіймалися, мов на морі, але ми йшли за вітром.