Прощавай, зброє

Розділ двадцять дев’ятий

Опівдні ми застрягли на розкислій дорозі, коли до Удіне, за нашими розрахунками, залишалось якихось десять кілометрів. Дощ припинився ще перед полуднем, і ми вже тричі чули й бачили, як пролітали над нами літаки, дивилися, як віддаляються вони ліворуч, а тоді чули вибухи бомб над головною трасою. Ми плуталися в павутинні другорядних доріг, чимало з яких заводили нас у глухий кут, але завжди, повертаючи назад і знаходячи інший шлях, наближалися потроху до Удіне. Аж тут машина Аймо, рухаючись заднім ходом, щоб вибратися з тупика, з’їхала в розм’яклий ґрунт на узбіччі, а колеса, буксуючи, загрузали дедалі глибше і глибше, аж поки машина вперлася в землю диференціалом. Треба було тепер зробити підкоп перед колесами, накидати туди галузок, за які б могли зачепитися ланцюги, а тоді штовхати машину, аж поки вона виїде на дорогу. Ми всі обступили машину. Двоє сержантів теж підійшли й оглянули колеса. А тоді вони мовчки пішли собі далі дорогою. Я рушив за ними.

— Чуєте, ви, — сказав я. — Наламайте трохи галузок.

— Ми мусимо йти, — сказав один.

— За роботу, — сказав я, — наламайте галузок.

— Ми мусимо йти, — сказав один.

Другий мовчав. Вони поспішали. Навіть не озиралися до мене.

— Наказую вам повертатися й наламати галузок, — сказав я. Один сержант обернувся.

— Нам треба йти далі. Ще трохи, і вас оточать. Ви не можете нам наказувати. Ви не наш командир.

— Наказую вам наламати галузок, — сказав я.

Вони відвернулися й рушили далі.

— Стояти, — сказав я.

Вони прямували далі багнистою дорогою, оточеною живоплотом.

— Наказую вам стояти, — гукнув я. Вони пришвидшили ходу. Я розстебнув кобуру, витяг пістолета, націлився на того, що найбільше говорив, і вистрілив. Не влучив, і вони побігли. Я тричі вистрілив, і один з них упав. Другий стрибнув за живопліт і зник з виду. Я вистрілив у нього крізь живопліт, поки він біг полем. Пістолет клацнув і дав осічку, тож я вставив нову обойму. Побачив, що другий сержант задалеко відбіг, щоб у нього влучити. Він біг удалині полем, пригнувши голову. Я почав перезаряджати порожню обойму. Тут підійшов Бонелло.

— Дозвольте його прикінчити, — сказав він.

Я дав йому пістолет, і він підійшов до сержанта інженерних військ, що лежав долілиць на дорозі. Бонелло нахилився, приставив пістолета тому до голови й натиснув курок. Пістолет не вистрілив.

— Треба звести курок, — сказав я.

Він звів курок і двічі вистрілив. Тоді взяв сержанта за ноги й відволік його на узбіччя, залишивши лежати під живоплотом. Повернувся й віддав мені пістолет.

— Сучий син, — сказав він і подивився на сержанта. — Бачили, як я його пристрелив, Tenente?

— Мусимо швидше назбирати галузок, — сказав я. — Я того другого взагалі не поцілив?

— Не думаю, — сказав Аймо. — Він задалеко відбіг, щоби влучити з пістолета.

— От падло, — сказав Піані.

Ми почали ламати прутики й галузки. Несли це все до машини. Бонелло робив підкоп перед колесами. Коли все було готове, Аймо завів мотор і ввімкнув передачу. Колеса забуксували, розкидаючи галузки і багнюку. Ми з Бонелло штовхали машину, аж нам тріщали суглоби. Машина не рухалася.

— Розгойдуйте її взад і вперед, Барто, — сказав я.

Він дав задній хід і знову передній. Колеса загрузли ще глибше. Машина знову вперлася в землю диференціалом, а колеса вільно прокручувались у виритих нами заглибинах. Я випростався.

— Спробуємо витягти тросом, — сказав я.

— Не думаю, що це допоможе. Тут нема як тягти по прямій.

— Мусимо спробувати, — сказав я. — Інакше її не зрушити.

Машини Піані й Бонелло могли рухатися вузьким путівцем тільки вперед. Ми зв’язали докупи обидві машини й потягли. Колеса тепер крутилися в колії навкоси.

— Нічого не вийде, — крикнув я. — Зупиніться.

Піані й Ботелло злізли з машин й повернулися назад. Аймо також виліз. Дівчата сиділи метрів за сорок від нас на кам’яній стіні при дорозі.

— Що скажете, Tenente? — спитав Бонелло.

— Підкопаємо і спробуємо додати ще галузок, — сказав я.

Тоді подивився на дорогу. Це була моя вина. Я їх сюди завів. З-за хмар уже визирало сонце, а під живоплотом лежало тіло сержанта.

— Підкладемо його мундир і плащ, — сказав я.

Бонелло пішов по ці речі. Я наламав галузок, а Аймо та Піані підкопали спереду й між колесами. Я надрізав плащ, тоді роздер його навпіл і поклав у багно під колеса, а зверху понакладав галузок, щоб колеса не буксували. Ми наготувалися, й Аймо вмостився на своєму сидінні й завів мотор. Колеса прокручувалися, а ми все штовхали і штовхали. Але все було безрезультатно.

— Хрін з нею, — сказав я. — Вам щось потрібне в цій машині, Барто?

Аймо заліз до Бонелло разом із сиром, двома пляшками вина і плащем. Бонелло, сидячи за кермом, нишпорив у кишенях сержантового мундира.

— Викиньте краще той мундир, — сказав я. — А що робимо з дівчатами, Барто?

— Нехай сідають у кузов, — сказав Піані. — Не думаю, що ми далеко заїдемо.

Я відчинив задні дверцята.

— Нумо, — сказав я. — Залазьте.

Обидві дівчини залізли й сіли в кутку. Вони, здається, взагалі не зауважили пострілів. Я озирнувся на дорогу. Сержант лежав у брудній спідній сорочці з довгими рукавами. Я вмостився біля Піані, й ми поїхали. Вирішили їхати полем навпростець. Коли під’їхали до поля, я виліз і пішов попереду. По той бік поля була дорога, треба було тільки його якось перетнути. Але ми не змогли цього зробити. Земля там була занадто м’яка й багниста для машин. Коли вони безнадійно загрузли в грязюці, ми залишили їх у полі й рушили до Удіне пішки.

Коли ми вийшли на дорогу, що вела до головної траси, я показав на неї дівчатам.

— Ідіть туди, — сказав я. — Там будуть люди.

Вони подивилися на мене. Я витяг гаманець і дав кожній по десять лір.

— Ідіть туди, — показав я їм. — Там друзі! Родина!

Вони нічого не второпали, але затисли в долонях гроші й попрямували дорогою. Тоді озирнулися, немовби боялися, що я можу відібрати в них гроші. Я дивився, як вони віддалялися, щільно загорнувшись у хустки й боязко озираючись на нас. Трійця водіїв розреготалися.

— А скільки дасте мені, щоб я туди пішов, Tenente? — спитав Бонелло.

— Як їх упіймають, краще їм бути серед людей, ніж самим, — сказав я.

— Дайте мені двісті лір, і я готовий піти хоч до самої Австрії, — сказав Бонелло.

— Там їх у тебе й відберуть, — сказав Піані.

— А може, війна скінчиться, — сказав Аймо.

Ми дуже швидко йшли дорогою. Сонце намагалося пробитися крізь хмари. Край дороги стояли шовковиці. Я бачив за деревами наші великі санітарні фургони, що загрузли в полі. Піані також озирнувся.

— Змусять прокласти туди дорогу, щоб їх витягти, — сказав він.

— Шкода, що в нас нема велосипедів, — сказав Бонелло.

— А в Америці їздять на велосипедах? — запитав Аймо.

— Було таке.

— Тут це потрібна річ, — сказав Аймо. — Чудова річ велосипед.

— Шкода, що в нас нема велосипедів, — сказав Бонелло. — Не люблю я ходити пішки.

— Там що, стріляють? — запитав я.

Мені здалося, що я почув удалині постріли.

— Не знаю, — сказав Аймо. Він прислухався.

— Здається, так, — сказав я.

— Спочатку ми побачимо кінноту, — сказав Піані.

— Не думаю, що в них є кіннота.

— Дав би Бог, щоб не було, — сказав Бонелло. — Не хочу, щоб мене проштрикнув пікою якийсь гівняний кавалерист.

— Ви так без зайвих розмов пристрелили того сержанта, Tenente, — сказав Піані.

Ми не вповільнювали ходу.

— Його вбив я, — сказав Бонелло. — Я ще нікого не вбив цієї війни, а все життя мріяв убити сержанта.

— Ну, так, убив лежачого, — сказав Піані. — Він щось не дуже швидко біг, коли ти його вбивав.

— Яка різниця. Я це ніколи не забуду. Я вбив того засранця сержанта.

— І що ти скажеш на сповіді? — спитав Аймо.

— Скажу: «Благословіть мене, отче, я вбив сержанта».

Усі зареготали.

— Він анархіст, — сказав Піані. — Не ходить до церкви.

— Піані теж анархіст, — сказав Бонелло.

— Ви справді анархісти? — спитав я.

— Ні, Tenente. Ми соціалісти. Родом з Імоли.

— Ви там ніколи не були?

— Ні.

— Бог свідок, це чудове місце, Tenente. Приїжджайте після війни, і ми вам дещо покажемо.

— Там усі соціалісти?

— Кожен.

— І це гарне містечко?

— Чудове. Ви ще такого зроду не бачили.

— А як ви стали соціалістами?

— Бо там усі соціалісти. Кожен. Ми завжди були соціалістами.

— Приїдьте, Tenente. Ми й вас зробимо соціалістом.

Дорога попереду завертала ліворуч, там, де був невеличкий пагорб і яблуневий сад за кам’яним муром. Угору всі піднімалися мовчки. Ми крокували дуже швидко, наввипередки з часом.