Прощавай, зброє

Розділ тридцять дев’ятий

До середини січня в мене вже відросла справжня борода, а зима була в розпалі, холодні ясні дні і люті морозяні ночі. Ми знову могли прогулюватися дорогами. Сніг там був тепер твердий і гладенький, добре утрамбований саньми, що возили сіно і дрова, а також колодами, що їх волочили з гори вниз. Сніг лежав скрізь, майже до самого Монтре. Гори по той бік озера були зовсім білі, і вся Ронська долина була встелена снігом. Ми вирушали в довгі прогулянки протилежним схилом гори до Бен-де-л’Альяза. Кетрін мала підбиті цвяхами черевики та плащ і спиралася на ціпок з гострим сталевим наконечником. У плащі вона не здавалася гладкою, і ми не ходили зашвидко, а коли вона втомлювалася, зупинялися й сідали на колоди край дороги.

У Бен-де-л’Альязі був невеличкий готельчик між дерев, куди приходили промочити горло лісоруби, і ми теж сідали там погрітись біля груби й випити гарячого червоного вина зі спеціями та лимоном. Його називали glühwein, і воно чудово надавалося для того, щоб зігрітися або відсвяткувати якусь подію. У готельному барі було темно й накурено, а коли ми знову виходили надвір, холодне повітря обдавало вогнем легені, і коли ви дихали, німів кінчик вашого носа. Ми озиралися на готельчик, вікна якого світилися, а коні лісорубів били копитами і смикали головами, щоб зігрітися. Волосинки на їхніх мордах бралися памороззю, а їхній віддих застигав у повітрі морозяними пасмами. Дорога додому була якийсь час гладенька і слизька, а лід був аж помаранчевий від кінських виділень, аж поки путівець, яким волокли колоди, звертав убік. Далі дорога вже була вкрита чистим утрамбованим снігом і йшла лісом, де двічі, повертаючись додому, ми бачили лисів.

Гарно тут було, і ми щоразу отримували радість від наших прогулянок.

— У тебе вже така чудова борода, — сказала Кетрін. — Зовсім як у лісорубів. Ти бачив того чоловіка з маленькими золотими сережками?

— Він полює на гірських козиць, — сказав я. — Мисливці кажуть, що сережки у вухах допомагають їм краще чути.

— Справді? Я щось не вірю. Я думаю, вони носять їх, щоб усі впізнавали в них мисливців на козиць. А що, тут є гірські козиці?

— Так, за Дан-де-Жаманом.

— Цікаво було б побачити лиса.

— Коли він спить, то обгортається хвостом, щоб не замерзнути.

— Приємне, мабуть, відчуття.

— Я завжди хотів мати такого хвоста. Правда, було б потішно, якби в нас були лисячі хвости?

— Було б дуже незручно вдягатися.

— Ми б замовили відповідні костюми або жили в такій країні, де це б нікого не обходило.

— А ми й живемо у країні, де нікого й ніщо не обходить. Хіба не чудово, що ми ні з ким не зустрічаємось? Ти ж не хочеш нікого бачити, дорогенький?

— Ні.

— Посидимо тут ще хвилинку? Я трошки втомилася.

Ми сиділи на колодах, притулившись одне до одного. Дорога попереду спускалась до лісу.

— Вона ж не заважатиме нам, правда? Наша мала пустунка.

— Ні. Ми їй не дозволимо.

— А що в нас із грішми?

— Купа грошей. Мені вже сплатили останній переказний вексель.

— А твоя родина не спробує забрати тебе звідси, знаючи, що ти в Швейцарії?

— Можливо. Треба буде їм щось написати.

— А ти ще не писав?

— Ні. Тільки про вексель.

— Слава Богу, що я не твоя родичка.

— Відправлю їм телеграму.

— Ти взагалі про них не дбаєш?

— Раніше дбав, але ми так часто сварилися, що все якось пропало.

— Я думаю, вони мені сподобалися б. Можливо, навіть дуже.

— Годі про них говорити, бо я ще почну перейматися ними.

Трохи згодом я сказав:

— Ходімо, якщо ти вже відпочила.

— Відпочила.

Ми рушили далі дорогою. Було вже темно, і сніг рипів під нашими черевиками. Ніч була суха, холодна й дуже ясна.

— Мені так подобається твоя борода, — сказала Кетрін. — Вона така розкішна. Здається такою шорсткою і грізною, а насправді м’якесенька й приємнесенька.

— Гадаєш, що так краще, ніж без бороди?

— Думаю, що так. Знаєш, дорогенький, я не стригтимуся, аж поки народиться мала Кетрін. Я тепер така гладка матрона. А от коли вона народиться, і я знову схудну, я обстрижу волосся і стану для тебе цілком інакшою, новою дівчинкою. Ми підемо разом, щоб я підстриглася, або ж я піду сама, а тоді зроблю тобі сюрприз.

Я нічого не сказав.

— Ти ж не скажеш, щоб я цього не робила, правда?

— Ні. Думаю, це буде захоплююче.

— Ой, ти такий солоденький. Можливо, я так гарно виглядатиму, дорогенький, і стану такою худенькою і звабливою, що ти знову в мене закохаєшся по самі вуха.

— Чорт забирай, — сказав я. — Та я й так закоханий по вуха. Що ти хочеш зробити зі мною? Знищити остаточно?

— Так. Я хочу тебе знищити.

— Ну, й добре, — сказав я, — бо я й сам цього хочу.