Прощавай, зброє

Розділ одинадцятий

Священник прийшов, коли вже сутеніло. Перед тим приносили суп, тоді забирали миски, я лежав і дивився на ряди ліжок і на крону дерева за вікном, що легенько погойдувалася від подуву вечірнього вітерця. Вітерець завівав у вікно палати, тож ввечері тут було прохолодніше. Мухи обліпили стелю й електролампочки, що звисали на дротах. Світло вмикали тільки тоді, коли вночі когось приносили або коли щось робили в палаті. Відчував себе маленьким, коли після сутінок западала пітьма, і так до самого ранку. Так, ніби мене вкладали спати відразу після вечері. Поміж ліжками пройшов черговий санітар і зупинився. Він був не сам. З ним був священник. Стояв там невисокий, смаглявий і зніяковілий.

— Як ви? — запитав він. Тоді поклав на підлогу біля ліжка якісь пакунки.

— Нормально, отче.

Він сів на стілець, який принесли для Рінальді, й визирнув зніяковіло у вікно. Я зауважив велику втому на його обличчі.

— Я тут тільки на хвилинку, — сказав він. — Уже пізно.

— Зовсім не пізно. Як там було в їдальні?

Він усміхнувся.

— Та знову з мене насміхаються, — в його голосі теж відчувалася втома. — Дякувати Богу, всі здорові.

— Я такий радий, що з вами все гаразд, — додав він. — Маю надію, ви не страждаєте від болю.

Він виглядав дуже втомленим, а я не звик його таким бачити.

— Уже ні.

— Мені бракує вас у їдальні.

— І я хотів би там бути. Мені завжди подобалися наші розмови.

— Я вам тут дещо приніс, — сказав він. Тоді підняв з підлоги пакунки. — Це сітка від комарів. А це пляшка вермуту. Ви любите вермут? І ще є англійські газети.

— Прошу розгорнути.

Він з явною втіхою почав розгортати пакунки. Я потримав у руках сітку від комарів.

Він показав мені вермут, а тоді поставив пляшку на підлогу біля ліжка. Я витяг з пачки одну газету. Повернув її до тьмяного світла з вікна і зміг прочитати заголовки. Це був британський таблоїд «Новини світу».

— Решта — ілюстровані, — сказав він.

— Буду страшенно радий їх почитати. А де ви їх дістали?

— Замовив їх з Местре. Мені ще привезуть.

— Дуже люб’язно з вашого боку прийти сюди, отче. Вип’єте скляночку вермуту?

— Дякую. Пийте самі. Це для вас.

— Ні, випийте теж.

— Гаразд. Я потім ще вам принесу.

Санітар приніс склянки й відкоркував пляшку. Корок йому розкришився й решту довелося запихати у пляшку. Я бачив, що священника це засмутило, але він сказав:

— Нічого. Все гаразд.

— За ваше здоров’я, отче.

— За ваше швидке одужання.

Потім він тримав у руці склянку, і ми дивились один на одного. Бувало, що ми розмовляли, як добрі приятелі, але сьогодні розмова не клеїлася.

— Що з вами, отче? Ви маєте дуже втомлений вигляд.

— Я справді втомився, але не маю на це права.

— То все через спеку.

— Ні. Це ж тільки весна. Тяжко мені на душі.

— Мабуть, війна остогидла.

— Та ні. Хоч я й ненавиджу війну.

— Я теж не бачу в ній нічого доброго, — сказав я.

Він похитав головою і визирнув у вікно.

— Вам вона не заважає. Та ви її й не бачите. Пробачте, що я так кажу. Знаю, що ви поранені.

— Це був нещасний випадок.

— Хоч і поранений, ви все одно її не бачите. Я знаю, що кажу. Я й сам її не бачу, але принаймні трохи відчуваю.

— Коли мене поранило, ми говорили про неї. Пассіні говорив.

Священник поставив склянку. Він думав про щось інше.

— Я розумію їх, бо й сам такий, — сказав він.

— Але ж ви зовсім на них не схожі.

— Та насправді я такий самий, як і вони.

— Офіцери нічого не бачать.

— Деякі бачать. Деякі такі чутливі, що їм ще гірше, ніж нам.

— Таких небагато.

— Річ не в освіті чи грошах. Тут щось інше. Такі люди, як Пассіні, навіть маючи освіту або гроші, все одно б не захотіли бути офіцерами. І я б не захотів.

— Ви ж ніби в ранзі офіцера. І я офіцер.

— Не зовсім так. Та й ви навіть не італієць. Ви іноземець. Але ви ближчий до офіцерів, ніж до рядових.

— А в чому різниця?

— Мені не легко пояснити. Є люди, яких тягне воювати. У цій країні таких багато. А є люди, які не хочуть воювати.

— Але ті перші їх примушують.

— Так.

— І я їм допомагаю.

— Ви іноземець. І патріот.

— А ті, що не хочуть воювати? Можуть вони спинити війну?

— Я не знаю.

Він знову подивився у вікно. Я стежив за його обличчям.

— Чи хоч колись вони могли її спинити?

— Вони недостатньо об’єднані, щоб щось зупиняти, а коли й об’єднуються, то їх зраджують вожді.

— Тоді це безнадійно?

— Нема нічого безнадійного. Хоч іноді я й сам втрачаю надію. Завжди намагаюся не втрачати надію, але інколи не можу.

— Може, війна таки скінчиться.

— Хочу в це вірити.

— І що ви тоді зробите?

— Можливо, повернуся в Абруццо.

Його смагляве обличчя раптом засвітилося радістю.

— Ви так любите Абруццо?

— Так, дуже люблю.

— То вам слід туди поїхати.

— Я був би найщасливішим. Якби міг там жити, любити Бога і служити Йому.

— І бути шанованим, — сказав я.

— Так, і бути шанованим. Чому б ні?

— Нема причин. Ви мусите бути шанованим.

— Річ не в тому. Просто в моїх краях само собою зрозуміло, що людина може любити Бога. З неї ніхто не глузуватиме.

— Я розумію.

Він глянув на мене й усміхнувся.

— Ви розумієте, але Бога не любите.

— Ні.

— Зовсім Його не любите? — запитав він.

— Інколи я Його боюсь уночі.

— Вам треба Його полюбити.

— Я мало кого люблю.

— Ні, — сказав він. — Ви любите. Але ті ночі, про які ви розповідали. Це не любов. Це тільки пристрасть і хіть. Коли ви любите, то хочете зробити щось добре. Хочете пожертвувати собою. Хочете служити.

— Я так не люблю.

— Ви ще полюбите. Я знаю. І будете тоді щасливі.

— Я й так щасливий. Завжди був щасливий.

— Це зовсім інше. Не можете про це знати, аж поки воно не станеться.

— Ну, — сказав я. — То я вам розкажу, якщо колись це станеться.

— Я тут засидівся й забагато наговорив.

Він явно цим занепокоївся.

— Ні. Ще не йдіть. А що тоді з любов’ю до жінок? Якби я справді полюбив якусь жінку, я б також це звідав?

— Я цього не знаю. Ніколи не любив жінку.

— А свою матір?

— Так, свою матір я мав би любити.

— А Бога ви любили завжди?

— Відколи був маленьким хлопцем.

— Ну, — сказав я. Не знав, що до цього додати. — Ви ще й досі молодик, — сказав я.

— Молодик, — сказав він. — Але називайте мене отцем.

— З чемності.

Він усміхнувся.

— Я справді мушу йти, — сказав він. — Вам ще щось від мене потрібно? — запитав він з надією.

— Ні. Тільки поговорити.

— Я передам від вас вітання всім у їдальні.

— Дякую вам за такі гарні дарунки.

— Дурнички.

— Приходьте ще до мене.

— Добре. До побачення, — він поплескав мене по руці.

— Бувайте, — сказав я місцевою говіркою.

— Ciaou, — повторив він.

У кімнаті було темно, а санітар, який сидів у ногах біля ліжка, підвівся й вийшов разом зі священником. Мені він дуже подобався, і я мав надію, що колись він зможе таки повернутися в Абруццо. У офіцерській їдальні з ним жахливо поводилися, і хоч він сприймав це з гідністю, я уявляв, як добре було б йому в себе вдома. Він розповідав мені, що в Капракотті в річечці поза містом водиться форель. А вночі там було заборонено грати на флейті. Коли юнаки співають серенади, їм тільки на флейті не можна грати. Я спитав чому. Бо дівчатам шкідливо слухати вночі флейту. Усі селяни називають вас «паном-господарем» і при зустрічі скидають шапки. Його батько щодня полював і зупинявся перекусити в селянських хатах. Там це вважали за честь. Іноземець має право полювати тільки тоді, коли надасть свідоцтво про те, що ніколи не був під арештом. На Ґран-Сассо-д’Італія водяться ведмеді, але то вже далеченько звідти. Симпатичне містечко Аквіла. Літні ночі прохолодні, а весна в Абруццо найчарівніша в цілій Італії. А восени дуже приємно полювати у каштанових гаях. Там чудове птаство, відгодоване на виноградниках, і вам ніколи не треба дбати про харчі, бо місцеві селяни вважатимуть за честь, якщо ви пообідаєте з ними разом в їхній хаті.

Минув якийсь час, і я заснув.