Прощавай, зброє

Розділ тридцять перший

Буває важко визначити, скільки часу пливеш річкою, коли течія така швидка. Здається, що довго, хоч насправді це може бути зовсім коротко. Вода була холодна і стояла високо, а на поверхні плавало багато речей, змитих з берегів повінню. Мені пощастило, що колода, за яку я тримався, була важка, тож я лежав у крижаній воді, спираючись об колоду підборіддям і притримуючи її легенько обидвома руками. Я боявся корчів і надіявся, що нас приб’є до берега. Ми пливли за водою, а річка робила велику дугу. Починало світати, і я міг уже бачити кущі на березі. Попереду з’явився ще один порослий чагарями острівець, а течія завертала до берега. Я думав, чи не варто позбутися черевиків та одягу і спробувати поплисти до берега, але вирішив не робити цього. Я весь час думав про те, що рано чи пізно виберусь на берег, але босому мені б там було непереливки. Мені ж потрібно було ще якось дістатися до Местре.

Я дивився, як наближається берег, тоді враз віддаляється, а потім знову піступає ближче. Ми тепер пливли поволіше. Берег був зовсім близенько. Я вже міг бачити гілочки верболозу. Колода помалу розвернулася, і ось уже берег опинився за моєю спиною, а я зрозумів, що ми потрапили у вир. Ми поволі кружляли у воді. Коли я знову побачив берег, який був зовсім поруч, я спробував обхопити колоду однією рукою, а другою гребти до берега, допомагаючи собі ногами, але мені не вдалося попхати колоду бодай трохи ближче. Я боявся, що нас винесе з виру на середину річки, тому, тримаючи однією рукою колоду, я підтягнув ноги, вперся ними об колоду і щосили відштовхнувся до берега. Кущі були зовсім близько, та попри силу інерції й усі мої зусилля, течія відносила мене назад. Я ще тоді подумав, що черевики можуть потягти мене на дно, і з останніх сил борсався і колошматив воду, а коли звів погляд, то побачив, що берег наближається до мене, тож я з подвійною енергією почав борсатися, жахаючись тягаря важезних черевиків, аж поки його досяг. Я схопився за верболозові гілки, і хоч мені забракло сил підтягнутися, я знав, що вже не потону. Поки я чіплявся за колоду, мені навіть на гадку не спадало, що я можу втопитися. Я був цілковито виснажений, мене аж нудило від перенапруги, тож я просто тримався за гілки й вичікував. Коли минулася млість, я підтягнувся до кущів верболозу і знову перепочив, охопивши руками кущ і міцно вчепившись за гілляччя. Тоді я виліз остаточно з води і вибрався з хащів верболозу на берег. Уже майже розвидніло, й навколо не було ні душі. Я розпластався на березі, слухаючи плюскіт води й дощу.

За якийсь час я підвівся й рушив далі берегом. Я знав, що до самої Латізани не буде мосту через річку. Здається, я був десь навпроти Сан-Віто. Я почав розмірковувати, що робити далі. Попереду був канал, що впадав у річку. Я рушив до нього. Довкола й далі нікого не було видно, тож я сів під кущами на березі каналу, роззувся й вилив з черевиків воду. Тоді зняв з себе мундир, витяг з внутрішньої кишені гаманець з промоклими документами та грішми, і викрутив мундир. Після цього зняв штани й теж їх викрутив, а тоді сорочку і спідню білизну. Поляскав себе по тілу, добре розтерся і знову одягнувся. Кашкета я десь загубив.

Перш ніж одягати мундир, я поздирав з рукавів суконні зірочки й поклав їх разом із грішми у внутрішню кишеню. Гроші намокли, але вціліли. Я їх полічив. Нарахував трохи більше трьох тисяч лір. Мій одяг був мокрий і липкий, і я поплескав себе по руках, щоб розігнати кров. Я мав вовняну білизну і сподівався не застудитися, якщо весь час буду в русі. Мій пістолет забрали ще на дорозі, і я сховав кобуру під мундир. Я не мав плаща, а дощ був холодний. Я рушив берегом каналу. Вже зовсім розвидніло, і все довкола було мокрим, пласким і понурим. Поля були голі й мокрі; десь удалині над рівниною стирчала дзвіниця. Я вийшов на якусь дорогу. Попереду я побачив військову колону, що йшла мені назустріч. Я йшов, шкутильгаючи, узбіччям дороги, а вони проминули мене, не звертаючи уваги. То був кулеметний загін, що прямував до ріки. Я рушив далі дорогою.

Того дня я перетнув Венеціанську рівнину. Це пласка низина, що під дощем здається ще пласкішою. Ближче до моря там починаються солончаки, а доріг майже немає. Ті дороги, що є, ведуть понад гирлами річок до моря, і щоб перейти цю низину, треба йти стежками вздовж каналів. Я прямував з півночі на південь, перейшов дві залізничні колії й чимало доріг, аж поки одна стежка вивела мене до залізниці, що простяглась понад болотистою заплавою. Це була головна лінія, що з’єднувала Венецію і Трієст, з високим міцним насипом і широким двоколійним полотном. Трохи далі був полустанок, де я побачив солдатів-вартових. З другого боку було видно міст через потік, що впадав у заплаву. Біля мосту я також побачив вартового. Коли я перетинав рівнину з північного боку, я бачив як цією колією рухався поїзд, видний здалеку на пласкій низині, і я ще подумав, що поїзд, можливо, їде з Портоґруаро. Спостерігаючи за вартовими, я ліг на краю насипу, щоб добре бачити колію з обидвох боків. Вартовий біля мосту якийсь час прямував колією в мій бік, а тоді розвернувся й пішов назад. Я лежав, відчуваючи голод, і чекав поїзда. Той поїзд, який я бачив, був такий довжелезний, що паровоз ледве його тягнув, і я був певний, що встигнув би на нього заскочити. Коли я вже втрачав надію чогось дочекатися, я побачив удалині поїзд. Паровоз ставав дедалі більшим, наближаючись до мене. Я подивився на вартового біля мосту. Він ходив з ближчого до мене кінця мосту, але по той бік колій. Отже, він мене не побачить, коли проїжджатиме поїзд. Я дивився, як наближається паровоз. Він їхав поволі й важко. Я бачив, як багато вагонів він тягне. Я знав, що на поїзді також будуть охоронці, і спробував їх побачити, але не міг, бо й сам ховався від них. Паровоз уже майже порівнявся зі мною. Коли ж він почав проминати мене, важко пахкаючи навіть на рівному місці, і я провів очима машиніста, я встав і підступив до самих вагонів. Якби вартові й помітили мене, я викликав би менше підозр, стоячи отак біля колії. Повз мене проїхало кілька закритих товарних вагонів. Тоді я побачив відкриту платформу з низькими бортами, з тих, що тут їх називають гондолами, накриту зверху брезентом. Я стояв, аж поки вона майже мене проминула, а тоді стрибнув, ухопився ззаду за поруччя й підтягнувся. Тоді заліз і сховався у проміжок між платформою і високим товарним вагоном за нею. Здається, мене ніхто не побачив. Я сидів навпочіпки, тримаючись руками за поруччя, а ногами впираючись у буфер. Ми вже були майже біля мосту. Я пригадав вартового. Коли ми проминали його, він подивився на мене. Це був хлопчина у завеликій для нього касці. Я презирливо глянув на нього, і він відвернувся. Подумав, мабуть, що я з обслуги поїзда.

Ми проминули його. Я бачив, що він проводжає інші вагони трохи збентеженим поглядом, і нахилився, щоб побачити, як було закріплено брезент. Він мав спеціальні кільця по краях і був прив’язаний до бортів мотузкою. Я витяг ножа, перерізав мотузку і запхав туди руку. Щось тверде випиналося там під намоклим під дощем брезентом. Я підвів голову й поглянув уперед. Товарний вагон переді мною охороняв вартовий, але він дивився у протилежний від мене бік. Я відпустив поруччя й пірнув під брезент. Боляче вдарився об щось чолом, від чого аж потемніло в очах і вискочила ґуля, й відчув на обличчі кров, та попри все це я проліз далі й заліг. Тоді обернувся і знову зав’язав брезент.

Під брезентом, де я лежав, були гармати. Від них приємно пахло оливою й мастилом. Я лежав, слухаючи, як періщить по брезенту дощ і стукають колеса. Крізь брезент проникало трохи світла, і я лежав і дивився на гармати. На них були брезентові чохли. Я подумав, що їх, мабуть, відправили з Третьої армії. Ґуля на лобі розпухла, а кров я зупинив, лежачи нерухомо, аж поки вона запеклася, а тоді зішкрябав засохлу кров, не зачіпаючи порізу. Це все дурниці. Я не мав хустинки, але змив рештки засохлої крові навпомацки дощовою водою, що крапала з брезенту, а тоді витер там насухо рукавом мундира. Я не хотів виглядати підозріло. Я знав, що мені доведеться вилізти звідси перед тим, як поїзд прибуде в Местре, адже хтось, мабуть, прийде оглянути гармати. Гармат було замало, щоб їх губити чи забувати про них. Я був голодний як вовк.