Прощавай, зброє

Розділ двадцять четвертий

Замість того, щоб їхати ліфтом, ми спустилися сходами. Килим на сходах був потертий. За вечерю я заплатив ще тоді, коли її подали, а кельнер, який її приносив, сидів біля дверей на стільці. Він зірвався на ноги й уклонився, а тоді пішов разом зі мною в бічну кімнату, де я розрахувався за номер. Адміністратор упізнав у мені давнього приятеля, й відмовився брати плату наперед, але потім завбачливо залишив офіціанта біля дверей, щоб я не зник, не заплативши. Мабуть, таке вже траплялося, навіть із його приятелями. Під час війни з’являється чимало приятелів.

Я попросив кельнера знайти нам екіпаж, він узяв з моїх рук пакунок Кетрін і вийшов з парасолькою на вулицю. Ми бачили у вікні, як він переходив її під дощем. Ми стояли в бічній кімнаті й дивились у вікно.

— Як почуваєшся, Кет?

— Сонлива.

— А я якийсь вичерпаний і голодний.

— Ти хоч маєш щось їсти?

— Так, у дорожній сумці.

Я бачив, як під’їжджає екіпаж. Він зупинився, кінь схилив голову під дощем, а кельнер вийшов, відкрив парасольку і рушив до готелю. Ми зустріли його в дверях і пішли разом під парасолькою мокрим хідником до екіпажа біля узбіччя. В канаві вирувала вода.

— Ваш пакунок на сидінні, — сказав кельнер. Він тримав над нами парасолю, поки ми сіли в екіпаж, і я віддячив йому чайовими.

— Дуже вам дякую. Щасливої дороги, — сказав він. Візник смикнув за віжки, і кінь зрушив з місця. Кельнер відвернувся і пішов під парасолькою назад до готелю. Ми проїхали вулицею, звернули ліворуч, а тоді під’їхали з правого боку до вокзалу. Під ліхтарем, куди майже не сягав дощ, стояли два карабінери. Світло падало на їхні капелюхи. У сяйві вокзальних ліхтарів дощ здавався чистим і прозорим. З-під вокзальної арки вийшов, зіщулившись під дощем, носій.

— Ні, — сказав я. — Дякую. Ви не потрібні.

Він знову сховався під арку. Я обернувся до Кетрін. Її обличчя було затінене дашком екіпажа.

— Тут, мабуть, і попрощаємось.

— Я не можу зайти?

— Ні. До побачення, Кет.

— Скажеш йому адресу госпіталю?

— Так.

Я сказав візникові, куди треба їхати. Він кивнув головою.

— До побачення, — сказав я. — Бережи себе й маленьку Кетрін.

— До побачення, дорогенький.

— До побачення, — сказав я.

Тоді вийшов під дощ, а екіпаж почав їхати. Кетрін висунулася з нього, і я побачив її освітлене ліхтарями обличчя. Вона всміхнулася й помахала мені. Екіпаж віддалявся, а Кетрін показувала на арку. Я озирнувся, але, крім двох карабінерів, під аркою нікого не було. Тоді я збагнув, що це вона хотіла, щоб я сховався там від дощу. Я зайшов, а тоді стояв і дивився, як завертає за ріг екіпаж. Після чого покрокував вокзалом до поїзда.

На платформі мене вже чекав швейцар. Я зайшов услід за ним у вагон, протиснувся крізь натовп у проході й зазирнув у двері переповненого купе, де в куточку сидів кулеметник. Мій рюкзак і дорожні сумки лежали в нього над головою на багажній полиці.

У проході було море людей, а коли ми зайшли, всі пасажири купе подивилися на нас. У поїзді бракувало вільних місць, і всі були вороже налаштовані. Кулеметник підвівся, звільняючи мені місце. Хтось поплескав мене по плечу. Я озирнувся. То був високий і худющий артилерійський капітан з червоним шрамом на щелепі. Він бачив усе з коридора крізь скляні двері, а тепер зайшов у купе.

— Ви щось хотіли сказати? — запитав я.

Тоді повернувся лицем до нього. Він був вищий за мене, затінене козирком обличчя здавалося дуже худим, а шрам був свіжий і лискучий. Усі в купе дивилися на мене.

— Не можна так робити, — сказав він. — Не можна посилати солдата займати вам місце.

— Пізно, я вже послав.

Він ковтнув слину, і я побачив, як зарухався його борлак. Кулеметник стояв, тримаючи мені місце. Через скляні двері зазирали інші люди. Ніхто в купе не прохопився жодним словом.

— Не маєте права так чинити. Я тут був на дві години раніше від вас.

— То що ви хочете?

— Сидіти.

— Я теж.

Я дивився йому в обличчя й відчував, що всі в купе налаштовані проти мене. Я їх не звинувачував. Він був правий. Але я хотів сидіти. Усі й далі мовчали.

«Чорт забирай», — подумав я.

— Сідайте, Signor Capitano, — сказав я. Кулеметник звільнив місце, і високий капітан сів. Він зиркнув на мене. Його обличчя виглядало ображеним. Але він тепер сидів.

— Дістаньте мої речі, — сказав я кулеметнику. Ми вийшли в коридор. Поїзд був переповнений, і я знав, що місця мені не знайти. Я дав швейцару й кулеметнику по десять лір. Вони пройшли назад коридором, зійшли на платформу й почали зазирати у вікна, але місця ніде не було.

— Можливо, хтось вийде у Брешії, — сказав швейцар.

— У Брешії ще більше підсядуть, — сказав кулеметник.

Я попрощався з ними, потиснув їм руки, і вони пішли. Обидва були зажурені. Ми всі так і стояли у проході, коли рушив поїзд. Я дивився, як залишаються позаду вогні вокзалу й сортувальної станції. Дощ не вщухав, вікна вкрилися краплями, і вже нічого не було видно. Пізніше я заснув у коридорі на підлозі, перед тим засунувши гаманець із грошима й документами під сорочку і штани, так що він опинився в холоші моїх бриджів. Я проспав цілу ніч, прокидаючись лише у Брешії й Вероні, коли на поїзд сідали нові пасажири, але тоді знову миттєво засинав. Одну дорожню сумку я підклав собі під голову, другу обхопив руками, рюкзак був також біля мене, тож усі, кому треба, могли переступити через мене, не зачіпаючи ногами. Скрізь у коридорі спали на підлозі люди. Інші стояли, тримаючись за віконні поруччя або притулившись до дверей. Той поїзд був завжди переповнений.