Прощавай, зброє

Розділ тридцять четвертий

У цивільному одязі я сам собі здавався маскарадним блазнем. Я так довго носив військову форму, в якій почував себе підтягненим, що тепер мені цього бракувало. Штани були заширокі й обвислі. Я купив у Мілані квиток до Стрези. Також купив собі нового капелюха. Мені не підійшов Сімовий капелюх, але решта його вбрання пасувала добре. Одяг пропах тютюном, і коли я сидів у купе, дивлячись у вікно, ніяк не міг позбутися відчуття, що мій новий капелюх аж занадто новий, а костюм дуже старий. Настрій у мене був сумний, як і мокрі Ломбардські краєвиди за вікном. Зі мною в купе були якісь авіатори, що явно були невисокої думки про мене. Уникали дивитись на мене, усім своїм виглядом підкреслюючи презирливе ставлення до цивільної особи мого віку. Це мене не ображало. Раніше я б і сам почав їх ображати і затіяв би бійку. Вони зійшли в Ґалларате, і я був радий залишитися на самоті. У мене була газета, але я її не читав, бо не хотів читати про війну. Мав намір забути цю війну. Я уклав сепаратний мир. Мені було до бісу самотньо, і я зрадів, коли поїзд прибув до Стрези.

Я сподівався, що на вокзалі будуть носії з готелів, але нікого не було. Сезон давно закінчився, і ніхто не зустрічав поїзд. Я вийшов з вагона зі своєю валізкою, що належала, власне, Сімові й була дуже легенька, бо там нічого не було, крім двох сорочок, і зупинився під вокзальним навісом, ховаючись від дощу, аж поки від’їхав поїзд. Тоді я знайшов на вокзалі якогось чоловіка й запитав, чи не знає він, які готелі відкриті. Був відкритий «Ґранд-готель Борромейські острови» і ще декілька малих готельчиків, що не зачинялися цілий рік. З валізкою в руці я рушив під дощем до «Ґранд-отелю». Побачив на вулиці екіпаж і помахав візникові. Краще було прибути туди в екіпажі. Ми підкотили до під’їзду цього великого готелю, і назустріч вийшов дуже ввічливий портьє з парасолею в руках.

Я найняв гарний номер. Він був великий, світлий, з видом на озеро. Озеро було встелене хмарами, але під сонцем воно б мало чудово виглядати. Я сказав, що очікую свою дружину. У номері стояло велике двоспальне ліжко, letto matrimoniale, з атласним покривалом. Готель був просто шикарний. Я пройшов довгим коридором, спустився широченними сходами, проминув кілька кімнат і зайшов у бар. Я був знайомий з барменом, тож сів на високому стільці й почав частуватися соленим мигдалем і картопляними чіпсами. Мартіні було прохолодне і приємно освіжало.

— Що ви тут робите в borghese, в цивільному? — спитав бармен, приготувавши мені ще одне мартіні.

— Я у відпустці. Відпустці для одужання.

— Тут нікого немає. Навіть не знаю, чому не закриють готель.

— Рибалили?

— Піймав кілька розкішних екземплярів. У цю пору року тут чудово ловиться з човна на наживку.

— Чи ви отримали тютюн, який я вам послав?

— Так. А ви моєї листівки не отримали?

Я засміявся. Я так і не зміг роздобути той тютюн. Він шукав американський тютюн для люльок, але мої родичі більше його мені не присилали або його десь конфісковували. У будь-якому випадку, я так його й не отримав.

— Я ще дістану його десь, — сказав я. — Скажіть, а чи не бачили ви в місті двох англійок? Вони приїхали сюди позавчора.

— Тут у готелі їх немає.

— Вони медсестри.

— Я бачив двох сестер. Хвилиночку, я зараз довідаюся, де вони.

— Одна з них моя дружина, — сказав я. — Я приїхав зустрітися з нею.

— А друга моя дружина.

— Та я не жартую.

— Вибачте за мій ідіотський жарт, — сказав він. — Я вас не зрозумів.

Він вийшов, і його не було досить довго. Я їв оливки, солений мигдаль і картопляні чіпси, дивлячись у дзеркалі за баром на власне відображення в цивільному одязі. Бармен нарешті повернувся.

— Вони зупинилися в маленькому готельчику біля вокзалу, — сказав він.

— Чи є у вас якісь бутерброди?

— Я подзвоню, щоб принесли. Розумієте, в нас тут нічого немає, бо готель порожній.

— Що, справді, цілком порожній?

— Ні. Кілька осіб ще є.

Принесли бутерброди, я з’їв зо три штуки й випив ще пару мартіні. Ще ніколи не куштував чогось свіжішого і прохолоднішого. Я просто відчув себе цивілізованою людиною. Я забагато споживав червоного вина, хліба, сиру, поганої кави і граппи. Я сидів на високому стільці, око мені милували червоне дерево, латунь і дзеркала, і я ні про що не думав. Бармен почав мене розпитувати.

— Не говоріть про війну, — сказав я.

Війна була десь далеко. Може, її взагалі не було. Тут не було війни. Тут я збагнув, що для мене вона скінчилася. Але я ще не відчував, що вона скінчилася насправді. Я почував себе хлопцем, який прогулює школу, але й далі думає про те, що там діється певної години.

Кетрін і Гелен Ферґюсон якраз вечеряли, коли я прийшов до їхнього готелю. Стоячи у вестибюлі, я побачив їх за столом. Кетрін сиділа спиною до мене, і я бачив її волосся, щоку, прегарну шию і плечі. Ферґюсон щось їй говорила. Вона замовкла, коли зайшов я.

— О, Господи, — сказала вона.

— Привіт, — сказав я.

— Ой, це ти! — сказала Кетрін.

Її обличчя засяяло. Вона не могла повірити своєму щастю. Я поцілував її. Кетрін зашарілася, а я сів за їхній стіл.

— З вами щось сталося, — сказала Ферґюсон. — Що ви тут робите? Ви вже вечеряли?

— Ні.

Підійшла дівчина, що подавала вечерю, і я звелів їй принести тарілку для мене. Кетрін не відводила від мене очей, що світилися щастям.

— А чого це ви в цивільному? — спитала Ферґюсон.

— Я потрапив у кабінет міністрів.

— Ви потрапили в якусь халепу.

— Не журіться, Ферґі. Будьте хоч трішки веселішою.

— Я не можу веселитися, коли бачу вас. Я знаю, що ви накоїли з цією дівчиною. Мені аж ніяк не весело дивитися на вас.

Кетрін усміхнулася мені й торкнулася мене ногою під столом.

— Ніхто зі мною нічого не накоїв, Ферґі. Це все мої проблеми.

— Терпіти його не можу, — сказала Ферґюсон. — Він нічого не зробив, лише занапастив тебе своїми підступними італійськими витівками. Американці ще гірші за італійців.

— Ну, так, шотландці дуже високоморальні, — сказала Кетрін.

— Я не це мала на увазі. Я про його італійську підступність.

— Хіба я підступний, Ферґі?

— Так. І навіть ще гірше. Ви справжня гадюка. Гадюка в італійській формі, з накидкою на шиї.

— Я ж зараз не в італійській формі.

— Це тільки черговий приклад вашої підступності. Ціле літо крутили роман, нагородили дівчину дитиною, а тепер збираєтеся вислизнути крадькома.

Я всміхнувся Кетрін, а вона всміхнулася мені.

— Ми обоє вислизнемо крадькома, — сказала вона.

— Два чоботи пара, — сказала Ферґюсон. — Мені за тебе соромно, Кетрін Барклі. Не маєш ні стиду, ні честі, і ти така ж підступна, як і він.

— Перестань, Ферґі, — сказала Кетрін, поплескавши її по руці. — Не осуджуй мене. Ти ж знаєш, що ми любимо одна одну.

— Забери свою руку, — сказала Ферґюсон. Її обличчя розчервонілося. — Усе було б інакше, якби ти мала хоч трошки сорому. Але ти вже бозна на якому місяці вагітності, і думаєш, що все це жарти, і усміхаєшся від вуха до вуха, бо повернувся твій спокусник. Не маєш ні стиду, ні совісті.

Вона почала плакати. Кетрін підійшла до неї і пригорнула. Вона стояла, заспокоюючи Ферґюсон, а я не помічав, щоб її фігура зазнала якихось змін.

— Плювати я хотіла, — ридала Ферґюсон. — Але це все просто жахіття.

— Годі вже, Ферґі, годі, — втішала її Кетрін. — Я буду присоромлена. Не плач, Ферґі. Не плач, любесенька Ферґі.

— Я не плачу, — ридала Ферґюсон. — Я зовсім не плачу. Просто як згадаю, в яку жахливу халепу ти потрапила. — Вона зиркнула на мене. — Я вас ненавиджу, — сказала вона. — Що б вона не казала, я вас ненавиджу. Ви брудний підступний американський італієць.

Її очі й ніс почервоніли від плачу.

Кетрін усміхнулася мені.

— Не шкірся до нього, коли обіймаєш мене.

— Будь розважливою, Ферґі.

— Знаю, — ридала Ферґюсон. — Не звертайте на мене уваги, ви обоє. Я така засмучена. І нерозважлива. Я знаю це. Я хочу, щоб ви обоє були щасливі.

— Ми щасливі, — сказала Кетрін. — Моя солоденька Ферґі.

Ферґюсон знову заплакала.

— Я не хочу, щоб ви були щасливі так, як зараз. Чому ви не одружитесь? Ви ж не маєте іншої дружини, правда?

— Ні, — сказав я.

Кетрін засміялася.

— Це зовсім не смішно, — сказала Ферґюсон. — Багато хто з них має інших дружин.

— Ми одружимося, Ферґі, — сказала Кетрін, — якщо це тебе втішить.

— Це не для моєї втіхи. Ви самі маєте цього бажати.

— Ми були дуже зайняті.

— Так, я знаю. Зайняті тим, що плодили дітей.

Я думав, що вона знову заплаче, але вона натомість розгнівалася.

— Ти, мабуть, сьогодні підеш з ним?

— Так, — сказала Кетрін. — Якщо він цього хоче.

— А я?

— Ти що, боїшся бути тут сама?

— Так, боюся.

— Тоді я залишуся з тобою.

— Ні, йди з ним. Забирайся відразу. Я вже не можу вас двох бачити.

— Треба ж доїсти вечерю.

— Ні. Забирайтесь геть.

— Ферґі, будь розважливою.

— Я кажу, забирайтесь геть. Обоє забирайтесь.

— Ходімо тоді, — сказав я. З мене вже було досить тієї Ферґі.

— Ось бачите, ви самі хочете піти. Хочете залишити мене тут, щоб я вечеряла самотньо. Я завжди мріяла поїхати на італійські озера, і ось воно як. Ох, ох, — заридала вона, а тоді глянула на Кетрін і поперхнулася.

— Ми залишимося до кінця вечері, — сказала Кетрін. — І якщо захочеш, я буду з тобою, щоб тобі не було самотньо. Я не залишу тебе саму, Ферґі.

— Ні. Ні. Я хочу, щоб ви пішли. Я хочу, щоб ви пішли. — Вона витерла очі. — Я така нерозважлива. Прошу не звертати на мене уваги.

Дівчина, що подавала на стіл, була засмучена цим плачем. І тепер, коли вона принесла наступну страву, її явно втішило те, що ситуація за столом покращилася.

Тієї ночі в готелі, у нашому номері, за дверима якого стояло наше взуття, а далі тягнувся довгий порожній коридор, з м’яким килимом на підлозі кімнати, з дощем за вікнами і світлом у кімнаті, приємним і затишним, а тоді без світла відчувати збудження від гладеньких простирал і зручного ліжка, відчувати, що ми повернулися додому, відчувати, що ми вже не самі, прокидатися вночі і знаходити іншу особу поруч, і що вона не зникла; а все інше було нереальне. Ми засинали, натомившись, а коли прокидалися, та інша особа також прокидалася, й ніхто не залишався самотній. Нерідко чоловік бажає побути на самоті, і дівчина теж бажає побути самотньою, а якщо вони закохані, то це їх навіть примушує ревнувати одне одного, але я можу чесно зізнатися, що ми такого ніколи не відчували. Ми могли відчувати себе на самоті, коли були разом, на самоті серед усіх інших. Зі мною таке трапилося тільки раз у житті. Я відчував себе самотнім, коли був з багатьма дівчатами, і це найсамотніша самотність. Але разом ми ніколи не відчували самотності або страху. Я знаю, що ніч відрізняється від дня, що все тоді інакше, що нічні речі не можна пояснити вдень, бо їх тоді просто не існує, і що ніч може бути найжахливішою порою для самотніх людей, коли їх огортає самотність. Але з Кетрін не відчувалося цієї різниці, хіба що ніч була ще кращою порою. Якщо люди приносять у цей світ так багато відваги, світ мусить їх убити, щоб зламати, тому він, звісно, й убиває їх. Світ ламає всіх, і багато хто стає після цього ще міцнішим на зламах. Але тих, хто не ламається, він убиває. Він убиває дуже добрих, і дуже лагідних, і дуже відважних без розбору, всіх поспіль. Якщо ж ви не належите до жодної з цих категорій, не сумнівайтеся, що він і вас уб’є, але робитиме це не кваплячись, без особливого поспіху.

Пригадую, як я прокинувся вранці. Кетрін спала, а у вікно сіялося сонячне світло. Дощу вже не було, я встав з ліжка й підійшов до вікна. Унизу були сади, оголені зараз, але прекрасні своїми чіткими геометричними лініями, гравієві стежки, дерева, кам’яний мур біля озера і саме озеро з горами вдалині. Я стояв і дивився у вікно, а коли озирнувся, побачив, що Кетрін уже прокинулася й дивиться на мене.

— Вітаю, дорогенький, — сказала вона. — Правда, гарний день?

— Як ти себе почуваєш?

— Дуже добре. Нам так гарно було вночі.

— Хочеш поснідати?

Так, вона хотіла. Я теж був голодний, тож ми поснідали в ліжку, листопадове сонечко світило у вікно, а таця зі сніданком лежала в мене на колінах.

— Хочеш газету? Ти завжди любив читати газету в госпіталі.

— Ні, — сказав я. — Тепер не хочу.

— Так погано було, що ти навіть читати про це не хочеш?

— Не хочу про це читати.

— Хотіла б я бути з тобою, щоб також знати, як воно було.

— Розкажу тобі колись, якщо це все вкладеться в голові.

— А тебе не заарештують, якщо впіймають без форми?

— Можливо, просто розстріляють.

— Тоді нам тут не варто залишатися. Поїдемо за кордон.

— Я вже про це думав.

— Поїдемо. Дорогенький, тобі краще не ризикувати намарне. Скажи, а як ти дістався з Местре до Мілана?

— Приїхав поїздом. Я був ще тоді у формі.

— Хіба це не було небезпечно?

— Не дуже. Я мав старий літер, дозвіл на проїзд. Я тільки виправив на ньому дати в Местре.

— Дорогенький, тебе ж тут можуть заарештувати будь-якої хвилини. Я цього не переживу. Безглуздо щось таке робити. Що буде з нами, якщо тебе схоплять?

— Не треба про таке думати. Я вже втомився думати про це.

— А що ти зробиш, якщо прийдуть по тебе?

— Застрелю їх.

— Бачиш, який ти дурненький, я не випущу тебе з готелю, поки ми не заберемося звідси.

— Ну, й куди ж ми заберемося?

— Не треба так, дорогенький, прошу тебе. Поїдемо, де скажеш. Тільки знайди, будь ласка, таке місце, куди б ми могли негайно поїхати.

— По той бік озера Швейцарія, можемо поїхати туди.

— Було б чудово.

Надворі захмарилось, і озеро потемніло.

— Не хочеться тільки, щоб ми весь час переховувались, як ті злочинці, — сказав я.

— Не треба так, дорогенький. Ти ж зовсім недавно почав переховуватись. І ми ніякі не злочинці. Ми гарно проведемо час.

— Я почуваю себе злочинцем. Я дезертирував з армії.

— Дорогенький, прошу тебе бути розважливим. Це зовсім не дезертирство. Це ж тільки італійська армія.

Я розсміявся.

— Чудова ти дівчина. Вертаймося до ліжка. Мені так добре в ліжку.

Трохи пізніше Кетрін сказала:

— Ти вже не почуваєш себе злочинцем, ні?

— Ні, — сказав я. — З тобою — ні.

— Ти такий дурненький хлопчик, — сказала вона. — Але я про тебе подбаю. Гарно, дорогенький, що мене не нудить зранку, правда?

— Просто чудово.

— Ти просто не усвідомлюєш, яка в тебе золота дружина. Але я не журюся. Завезу тебе кудись, де ніхто тебе не зможе заарештувати, і ми чудово проведемо там час.

— Поїхали негайно.

— Поїдемо, дорогенький. Куди забажаєш і коли забажаєш.

— І ні про що не думатимемо.

— Гаразд.