Прощавай, зброє

Розділ дев’ятнадцятий

Ось так і минало літо. Мені мало що пригадується з того часу, пам’ятаю тільки, що дні були спекотні, а газети повнилися переможними реляціями. Я почував себе цілком здоровим, і ноги швидко загоювалися, тож невдовзі після того, як я вперше став на милиці, мені вони вже були непотрібні, і я почав ходити з паличкою. Невдовзі розпочалися лікувальні процедури в Ospedale Maggiore: згинання колін, механічна терапія, ультрафіолетове опромінення в дзеркальній камері, масаж і ванни. Я ходив туди пополудні, після чого заходив у кафе, де випивав і читав газети. Не мав бажання тинятися містом і після кафе відразу повертався назад у госпіталь. Хотів тільки одного: побачити Кетрін. Поза тим я просто марнував час і нічого більше. Зранку я зазвичай спав, а по обіді йшов інколи на кінні перегони, а тоді вже на механотерапію. Вряди-годи я заходив до англо-американського клубу, де вмощувався у глибоке шкіряне крісло перед вікном і переглядав журнали. Відколи я облишив милиці, нам уже не дозволяли ходити кудись удвох, адже медсестрі було негоже супроводжувати пацієнта, котрий явно не потребував допомоги, тож ми тепер нечасто бачилися вдень. Хоч інколи ми могли вибратися повечеряти, якщо з нами була Ферґюсон. Міс Ван Кемпен мирилася з тим, що ми великі друзі, адже Кетрін виконувала для неї чималий обсяг роботи. І ще вона думала, що Кетрін походить з дуже порядної родини, і це остаточно вплинуло на її прихильне ставлення до неї. Міс Ван Кемпен надавала дуже великого значення походженню, й сама походила з чудової родини. До того ж у госпіталі було багато роботи, і це також її відволікало. Літо було спекотне, я мав чимало знайомих у Мілані, та все одно прагнув якомога швидше вертатися до госпіталю ще засвітла. На фронті війська просувалися по Карсо, захопили Кук на тому березі Плави й наступали на плато Баїнзіцца. На Західному фронті справи були гірші. Виглядало, що війна ще довго триватиме. Ми вже також у неї вступили, але мені здавалося, що не менше року має піти на те, щоб переправити сюди достатню кількість війська й підготувати його до бойових дій. Наступний рік обіцяв бути поганим, хоч міг би виявитися й добрим. Італійці зазнавали величезних людських втрат. Я не розумів, як таке могло тривати й далі. Навіть якби вони захопили Баїнзіццу й Монте Сан Ґабріеле, у австрійців залишалось би ще дуже багато гір. Я сам їх бачив. Там були всі найвищі гори. Вони просувалися по Карсо, але внизу біля моря були болота й трясовиння. Наполеон громив би австрійців на рівнині. Він ніколи не поліз би воювати з ними в горах. Він дав би їм спуститися вниз, а тоді розгромив би під Вероною. Але на Західному фронті ніхто нікого не громив. Можливо, війни тепер не завершуються перемогами. Можливо, вони тривають безконечно. Можливо, це нова Столітня війна. Я поклав газету на стелаж і вийшов з клубу. Обережно спустився сходами й рушив далі по Віа Манцоні. Біля Ґранд-Отелю я побачив старого Меєрса з дружиною, що виходили з екіпажа. Вони поверталися з перегонів. Вона мала пишний бюст і була вбрана в чорну атласну сукню. Він був підстаркуватим сивовусим коротуном, що мав плоскостопість й ходив із ціпком.

— Як ваші справи? Як справи? — вона подала руку.

— Вітаю, — сказав Меєрс.

— Як пройшли перегони?

— Добре. Просто чудово. Я виграла тричі.

— А вам як пішло? — запитав я Меєрса.

— Нормально. Теж раз виграв.

— Ніколи не знаю, як йому ведеться, — сказала місіс Меєрс. — Нічого мені не каже.

— Нормально мені ведеться, — сказав Меєрс. Він говорив приязним тоном. — Вам також слід туди вибратись.

Коли він говорив, було таке враження, ніби він узагалі на вас не дивиться або плутає вас з кимось іншим.

— Якось виберусь, — сказав я.

— Я прийду навідати вас у госпіталі, — сказала місіс Меєрс. — Маю щось для своїх хлопчиків. Ви всі мої хлопчики. Любі мої хлопчики.

— Мушу вже вертатися, — сказав я.

— Перекажіть вітання усім моїм любим хлопчикам. Маю багато чого для вас. Маю гарну марсалу й тістечка.

— До побачення, — сказав я. — Вони будуть страшенно раді вас бачити.

— До побачення, — сказав Меєрс. — Заходьте в галерею. Ви знаєте, де мій столик. Ми там буваємо щовечора.

Я попрямував далі вулицею. Хотів купити щось для Кетрін у «Кові». Зайшовши туди, я вибрав коробку шоколадних цукерок, і поки дівчина її загортала, підійшов до бару. Там були двоє англійців і кілька льотчиків. Я випив самотньо мартіні, розрахувався, забрав з прилавка при виході коробку цукерок і рушив додому, до госпіталю. Біля невеличкого бару на вуличці, що починалася від «Ла Скали», я зустрів кількох знайомих: віце-консула, двох хлопців, що навчалися співу, й Етторе Моретті, італійця з Сан-Франциско, який служив у італійській армії. Я перехилив з ними чарочку. Один зі співаків називався Ральф Сіммонс, але співав він під ім’ям Енріко Дель Кредо. Я не знав, чи добре він співає, але сам він завжди поводився так, ніби ось-ось має стати великою зіркою. Він був товстий, а шкіра довкола його носа й рота була подразнена, немовби він страждав від сінної лихоманки. Він якраз повернувся після виступу в П’яченці. Співав там у «Тосці» і мав великий успіх.

— Ви мене, звісно, ніколи не чули, — сказав він.

— Коли ви співатимете тут?

— Восени в «Ла Скалі».

— Можу закластися, що його закидають стільцями, — сказав Етторе. — Чули, як на нього кидали стільці в Модені?

— Паскудна брехня.

— Закидали його стільцями, — сказав Етторе. — Я там був. І сам пожбурив шість стільців.

— Та ти просто задрипаний макаронник із Фриско.

— У нього жахлива італійська вимова, — сказав Етторе. — Скрізь, куди він не сунеться, його закидують стільцями.

— У всій північній Італії немає гіршого театру для співу, ніж у П’яченці, — сказав другий тенор. — Повірте мені, що в тому сараї неможливо співати. — Цього тенора звали Едґар Сандерс, а співав він під ім’ям Едуардо Джованні.

— Хотів би я й там побувати й побачити, як вас закидують стільцями, — сказав Етторе. — Ви не вмієте співати по-італійськи.

— Він просто псих, — сказав Едґар Сандерс. — Вивчив два слова: «кидатися стільцями», і повторює як папуга.

— Бо людям тільки те й залишається робити, коли ви починаєте співати, — сказав Етторе. — А тоді поїдете в Америку й почнете розхвалювати свої тріумфи в «Ла Скалі». Та вас у «Ла Скалі» освистають після першої ж ноти.

— Я співатиму в «Ла Скалі», — сказав Сіммонс. — У жовтні співатиму там у «Тосці».

— Підемо, Мак, правда? — сказав Етторе віце-консулу. — Треба ж їх якось захистити.

— Може, на той час їх уже захищатиме американське військо, — сказав віце-консул. — Хочете ще випити, Сіммонсе? Вип’єте щось, Сандерсе?

— Гаразд, — сказав Сандерс.

— Я чув, вас мають нагородити срібною медаллю, — сказав мені Етторе. — А за які заслуги вас представлено?

— Я не знаю. Не знаю навіть, чи нагородять.

— Обов’язково нагородять. Дівчата в «Кові» почнуть крутитися довкола вас, як мухи. Подумають, що ви власноручно вбили зо дві сотні австріяків або захопили в полон цілу траншею. Мені мої відзнаки дісталися нелегко, можете повірити.

— А скільки їх у вас, Етторе? — запитав віце-консул.

— У нього цілий комплект, — сказав Сіммонс. — Задля нього ж усю цю війну розпочали.

— Мене представили на дві бронзові і три срібні медалі, — сказав Етторе. — Але затвердили тільки одне подання.

— А що сталося з іншими? — запитав Сімонс.

— Операція не мала успіху, — сказав Етторе. — А коли операція провалюється, медалей не дають нікому.

— А скільки разів вас було поранено, Етторе?

— Тричі тяжко. Маю три нашивки. Бачите? — Він розправив рукав. Там були паралельні срібні смужки на чорному тлі, пришиті до рукава сантиметрів на двадцять нижче від плеча.

— Ви теж одну маєте, — сказав мені Етторе. — Повірте, що вони стають в нагоді. Я волію мати їх, а не медалі. Повірте мені, юначе, що три нашивки — це велика справа. Щоб дістати навіть одну, треба отримати таке поранення, щоб вас поклали на три місяці в госпіталь.

— А куди вас поранило, Етторе? — запитав віце-консул.

Етторе закотив рукав.

— Ось тут, — показав він глибокий і гладенький червоний шрам. — І тут, у ногу. Не можу показати, бо я в обмотках; і ще в ступню. Там у ступні відмерла кістка, яка постійно смердить. Щоранку я витягаю з неї скалки, і вона весь час смердить.

— А що у вас влучило? — запитав Сіммонс.

— Ручна граната. Одна з тих «товкачок». Відтяла шмат моєї ступні. Знаєте ці «товкачки»?

Він повернувся до мене.

— Звісно.

— Я бачив, як той сучий син її пожбурив, — сказав Етторе. — Мене збило з ніг, і я подумав, що віддав богу душу, але в тих ідіотських «товкачках» нічого немає. Я пристрілив того сучого сина з рушниці. Завжди ношу її з собою, щоб не впізнали в мені офіцера.

— А як він виглядав? — запитав Сіммонс.

— Він мав тільки одну гранату, — сказав Етторе. — Не знаю, навіщо він її жбурнув. Мабуть, йому завжди кортіло це зробити. Він, певно, ніколи й не бачив справжнього бою. Ну, але я пристрелив сучого сина.

— Як він виглядав, коли ви його застрелили? — запитав Сіммонс.

— Звідки мені знати, чорт забирай? — сказав Етторе. — Я стрельнув йому в живіт. Боявся не влучити, якщо стрілятиму в голову.

— Давно ви вже офіцер, Етторе? — запитав я.

— Два роки. Скоро мені дадуть капітана. А ви вже давно лейтенантом?

— Третій рік.

— Вам не дадуть капітана, бо ви ще слабо знаєте італійську мову, — сказав Етторе. — Розмовляти вже можете, а от читати як слід і писати — ще ні. Мусите мати освіту, щоб стати капітаном. Чому не переходите в американську армію?

— Можливо, перейду.

— Я й сам би перейшов, якби міг. Чуєш, Маку, а скільки там отримує капітан?

— Я точно не знаю. Доларів, мабуть, двісті п’ятдесят.

— Господи Ісусе, якби ж то я заробляв двісті п’ятдесят доларів! Швидше переходьте до американської армії, Фреде. Може, й мене якось перетягнете.

— Гаразд.

— Я можу командувати ротою по-італійськи. Міг би легко й по-англійськи навчитися.

— Станете там генералом, — сказав Сіммонс.

— Ні, для цього треба багато знати. Генерал мусить знати до біса всього. Ви, хлопці, думаєте, що війна — це дурничка. Та вам забракне мізків, щоб стати навіть задрипаним капралом.

— Дякувати Богові, мені це зовсім не потрібно, — сказав Сіммонс.

— Може, й доведеться, якщо почнуть призивати таких, як ви, трутнів. От, якби вас обох направили в мій взвод. І Мака теж. Я б вас зробив своїм ординарцем, Маку.

— Ви чудовий хлопець, Етторе, — сказав Мак. — Боюся тільки, що ви мілітарист.

— Я ще дослужусь до полковника, поки скінчиться війна, — сказав Етторе.

— Якщо вас не вб’ють.

— Мене не вб’ють. — Він торкнувся зірочок на комірі великим і вказівним пальцями. — Бачите, що я роблю? Якщо хтось згадує про загибель, ми завжди торкаємося зірочок.

— Ходімо, Сіме, — сказав, підводячись, Сандерс.

— Гаразд.

— Бувайте, — сказав я. — Я також мушу йти. — Годинник у барі показував за чверть шосту. — Ciaou, Етторе.

— Ciaou, Фреде, — сказав Етторе. — Дуже добре, що вас нагородять срібною медаллю.

— Я ще не знаю, чи дадуть.

— Обов’язково дадуть, Фреде. Я чув, що мають обов’язково дати.

— Ну, до зустрічі, — сказав я. — Не вскочте тільки в халепу, Етторе.

— За мене не журіться. Я не п’ю й ні за ким не волочуся. Я не пияк і не бабій. Знаю, що добре для мене.

— Бувайте, — сказав я. — Я радий, що ви ще дослужитесь до капітана.

— Я не збираюся дослужуватись. Мені дадуть капітана за бойові заслуги. Знаєте. Три зірочки з перехрещеними мечами й короною вгорі. Оце я.

— Щасти вам.

— І вам щасти. Коли вертаєтесь на фронт?

— Досить скоро.

— Ну, то ще побачимось.

— До зустрічі.

— До зустрічі. Бережіть себе.

Я попрямував провулочком до перехрестя, звідки вже було навпростець до госпіталю. Етторе було двадцять три. Він виростав у свого дядька в Сан-Франциско, і саме приїхав відвідати в Турині батьків, коли проголосили війну. Він мав сестру, котру відправили разом із ним до дядька в Америку, і котра цього року вже мала закінчити педагогічний коледж. Він був загальновизнаним героєм, що наганяв на всіх нудьгу. Кетрін його терпіти не могла.

— У нас також є герої, — казала вона. — Але зазвичай, дорогенький, вони не такі чванливі.

— Мене він не дратує.

— І мене б не дратував, якби не був такий зарозумілий і не навіював на мене нудьгу, нудьгу й нудьгу.

— Мене він теж зануджує.

— Дуже гарно, дорогенький, що ти це кажеш. Але не треба. Можеш уявляти, який він на фронті, ти знаєш, що він там корисний, але мене такого типу хлопці просто не цікавлять.

— Я знаю.

— Чудово, що ти це знаєш, і я б хотіла ставитися до нього краще, але ж він, правду кажучи, просто жахливий, жахливий хлопець.

— Сьогодні він сказав, що скоро буде капітаном.

— Рада чути, — сказала Кетрін. — Це його має втішити.

— А ти б не хотіла, щоб я теж мав трохи вищий чин?

— Ні, дорогенький. Я тільки хочу, щоб завдяки твоєму чину нас пускали б у кращі ресторани.

— Для цього досить мого чину.

— У тебе чудовий чин. Я й не хочу більшого. Бо ти ще можеш загордитися. Ой, дорогенький, я така рада, що ти не чванько. Я б одружилася з тобою, навіть якби ти був чваньком, але набагато спокійніше мати чоловіка, що не задирає носа.

Ми неголосно розмовляли, сидячи на балконі.

Місяць мав би вже з’явитися, але місто було вповите імлою, тож його не було видно, а невдовзі почало мрячити, й ми зайшли всередину. Туман надворі перетворився на дощ, а тоді почалася справжня злива, лило як з відра, і ми чули, як дощ тарабанить по даху. Я встав і рушив до дверей поглянути, чи не залиє кімнату, але там було сухо, тож я залишив двері відчиненими.

— Кого ти ще бачив? — запитала Кетрін.

— Містера і місіс Меєрсів.

— Дивна якась пара.

— Він нібито мав сидіти вдома у в’язниці. Його випустили, щоб міг померти на волі.

— І він відтоді живе собі щасливо в Мілані.

— Не знаю, наскільки щасливо.

— Припускаю, що щасливіше, ніж у тюрмі.

— Вона має принести сюди гостинці.

— Вона приносить чудові гостинці. Ти теж був її любим хлопчиком.

— Як і всі інші.

— Ви всі її любі хлопчики, — сказала Кетрін. — Подобаються їй любі хлопчики. Чуєш, який дощ.

— Ллє як з відра.

— А ти завжди мене кохатимеш, так?

— Так.

— І дощ тобі не завадить?

— Ні.

— Це добре. Бо я боюся дощу.

— Чому? — Я був напівсонний. Дощ надворі не вщухав.

— Не знаю, дорогенький. Я завжди боялася дощу.

— А мені він подобається.

— Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя коханцям.

— Я завжди тебе кохатиму.

— І я тебе кохатиму і в дощ, і в сніг, і в град, і… що ще може бути?

— Не знаю. Здається, я засинаю.

— Спи, дорогенький, а я тебе кохатиму, що б там не сталося.

— Ти справді так боїшся дощу?

— З тобою не боюсь.

— А що тебе лякає?

— Не знаю.

— Скажи мені.

— Не примушуй.

— Скажи.

— Ні.

— Скажи.

— Гаразд. Я боюся дощу, бо інколи мені ввижається, ніби я тоді помираю.

— Та ну.

— А інколи ввижається, що й ти помираєш.

— Це вже ймовірніше.

— Ні, дорогенький, ні. Бо я можу тебе вберегти. Знаю, що можу. А от собі нічим не допоможеш.

— Прошу, перестань. Я не хочу провести ніч з божевільною шотландкою. Нам і так уже недовго бути разом.

— Це так, але я все одно і шотландка, і божевільна. Але я перестану. Це все дурниці.

— Так, це дурниці.

— Дурниці. Це все дурниці. Я не боюся дощу. Я не боюся дощу. О, Господи, я так би цього не хотіла.

Вона залилася сльозами. Я заспокоював її, і вона перестала плакати. Але дощ надворі ніяк не вщухав.