Прощавай, зброє

Розділ тридцять восьмий

Тієї осені сніг випав дуже пізно. Ми жили в брунатному дерев’яному будинку серед сосон на схилі гори, де вночі підморожувало, і зранку вода у двох глечиках на комоді вкривалася тонкою кірочкою льоду. Пані Ґуттінґен приходила ранесенько до кімнати, щоб зачинити вікна й розпалити вогонь у височенькій кахляній грубі. Соснові дрова потріскували і спалахували, а коли у грубі починав гудіти вогонь, пані Ґуттінґен приходила вдруге з оберемком великих полін і глечиком з гарячою водою. Коли кімната прогрівалася, вона приносила сніданок. Снідаючи в ліжку, ми могли бачити озеро й гори по той бік озера, на французькому березі. Вершини гір були вкриті снігом, а сіра вода озера мала сталево-синій відблиск.

Перед нашим будиночком-шале була дорога, що вела в гори. Колії й вибоїни від коліс ставали від морозу тверді як залізо, а дорога невпинно здіймалася дедалі вище, проходячи лісом, а тоді довкола гори туди, де вже були луки, стодоли й хатинки серед лугів на узліссях понад долиною. Долина була глибока, і на її дні струменів потічок, що впадав у озеро, і коли з долини віяв вітер, можна було чути, як дзюркоче цей потічок між камінням.

Іноді ми звертали з дороги на стежку, що вела в сосновий ліс. У лісі земля під ногами була м’якша, мороз її не сковував так, як на дорозі. Але затвердла дорога також нас не лякала, бо підошви й каблуки наших черевиків були підбиті цвяхами, і цвяхи на підборах застромлювалися в замерзлі колії, тож у таких черевиках було приємно пройтися дорогою, це навіть бадьорило. Але й лісом було гарно прогулюватися.

Перед будинком, де ми мешкали, гора стрімко спускалася до невеличкої рівнини понад озером, і ми сідали під сонечком на ґанку і бачили дорогу, що звивалася, збігаючи схилом гори, і тераси виноградників на схилі нижчої гори, лози яких оголилися, готуючись до зими, і поля, розділені кам’яними огорожами, а під виноградниками — будиночки містечка на вузькій рівнині понад берегом озера. Посеред озера був острівець з двома деревами, що скидалися на подвійне вітрило рибальського човна. По той бік озера здіймалися круті й гостроверхі гори, а наприкінці озера між двома гірськими пасмами простяглася пласка долина Рони, а ще далі, де долину перерізали гори, височіла Дан-дю-Міді. То була висока засніжена гора, що панувала над усією долиною, але була так далеко, що навіть не відкидала тіні.

Коли яскраво світило сонце, ми обідали на ґанку, а решту часу їли нагорі, в маленькій кімнатці з голими дерев’яними стінами й величенькою грубою в кутку. Ми купували в містечку журнали і книжки, серед яких була й «Гойль», збірка, завдяки якій ми навчилися чимало картярських ігор для двох. Ця невеличка кімнатка з грубою була нашою вітальнею. Там стояло двоє зручних крісел і столик для книжок і журналів, а на обідньому столі, коли з нього прибирали посуд, ми грали в карти. Пан і пані Ґуттінґени мешкали внизу, і інколи вечорами ми чули, як вони перемовляються між собою: їм також було затишно вдвох. Він колись працював метрдотелем, а вона покоївкою в тому самому готелі, і вони заощадили достатньо грошей, щоб купити цей будинок. Вони мали сина, який теж хотів стати метрдотелем. Він навчався цьому фаху в одному з готелів Цюриха. Унизу був салончик, де вони торгували вином і пивом, тож інколи вечорами ми чули, як на дорозі зупинялися підводи, й чоловіки піднімалися сходами до салону випити винця.

У коридорі до нашої вітальні стояв ящик з дровами, з якого я брав поліна, підтримуючи вогонь у грубі. Але ми не сиділи допізна. Ми йшли до ліжка в нашій великій спальні, не вмикаючи світла, а роздягнувшись, я відчиняв вікна, дивився на ніч, холодні зорі й сосни під вікном, а тоді мерщій стрибав до ліжка. Було так гарно лежати в ліжку, вдихаючи холодне чисте повітря, й бачити ніч за вікном. Ми гарно спали, і якщо я й прокидався вночі, то тільки з однієї причини, і я тоді вкрай обережно, щоб не розбудити Кетрін, зсував із себе перину і знову засинав, насолоджуючись теплом і легкістю тоншого покривала. Війна здавалася такою ж далекою, як футбольний турнір у якомусь чужому коледжі. Але я знав з газет, що в горах і далі точилися бої, бо досі не випав сніг.

Іноді ми спускалися горою до Монтре. Униз вела стежка, але вона була стрімка, тому ми зазвичай ішли дорогою, прямуючи цим широченьким замерзлим путівцем поміж полів, тоді поміж кам’яними мурами виноградників, а вже внизу між хатинками сіл, що були на шляху. Там було три села: Шерне, Фонтаніван і ще одне, забув його назву. Тоді ми ще проминали дорогою старовинний замок — château з міцними кам’яними мурами, що стояв на уступі гори серед розташованих терасами виноградників, де всі сухі й рудуваті лози були прив’язані до тичок, що їх підтримували, земля наготувалася до снігу, а озеро далеко внизу виглядало пласким і сірим, як сталь. Після château дорога довший час була доволі пологою, а тоді повертала праворуч і, вимощена вже бруківкою, стрімко спускалася в Монтре.

Ми нікого не знали в Монтре. Прогулювалися собі берегом озера, дивилися на лебедів і на численних мартинів та крячків, що злітали вгору, коли до них підходити, і пронизливо квилили, дивлячись на воду. Далі від берега плавали зграйки норців, маленьких і темних, що залишали по собі сліди на воді.

У містечку ми блукали головною вулицею й розглядали вітрини крамниць. Багато великих готелів були закриті, але більшість крамниць працювали, і нас усі були раді там бачити. Там була гарна перукарня, і Кетрін ходила туди робити собі зачіску. Власниця перукарні була дуже привітна, це була єдина знайома нам людина в Монтре. Поки Кетрін була там, я ходив у пивбар, пив темне мюнхенське пиво й читав газети. Я переглядав «Корр’єре делла Сера», а також англійські й американські газети, що приходили з Парижа. Всі оголошення були зафарбовані чорним, мабуть, для того, щоб завадити таким чином комунікації з ворогом. Невесело було це все читати. Скрізь були погані справи. Я сидів у кутку з важким кухлем темного пива й відкритим паперовим пакетиком прецлів, їв солоні прецлі, що добре смакували до пива, і читав про всю цю катастрофу. Я думав, що Кетрін прийде сюди, але її все не було, тож я поклав газети назад на стелаж, заплатив за пиво й попрямував вулицею назустріч їй. День був холодний і похмурий, наче взимку, і навіть від каміння будинків віяло холодом. Кетрін ще й досі була в перукарні. Жінка-перукарка завивала їй волосся. Я сидів у маленькій кабінці й дивився. Це видовище мене збуджувало, Кетрін усміхалася і щось мені говорила, а мій голос аж трохи захрип від збудження. Щипці приємно подзенькували, я міг бачити Кетрін одразу в трьох дзеркалах, а в кабінці було затишно й тепло. Аж ось перукарка уклала Кетрін волосся, Кетрін подивилась у дзеркало і трохи підправила зачіску, витягаючи й заколюючи шпильки, а тоді підвелася.

— Вибач, що це було так довго.

— Monsieur виглядав дуже захопленим. Правда, monsieur? — усміхнулася жінка.

— Так, — сказав я.

Ми вийшли на вулицю й попрямували нею. Було холодно, мов узимку, і віяв вітер.

— Ой, люба, я так тебе кохаю, — сказав я.

— Правда ж, нам тут гарно? — сказала Кетрін. — Чуєш. Давай-но підемо кудись і вип’ємо пива замість чаю. Це дуже корисно для маленької Кетрін. Не буде так швидко рости.

— Ох, ця мала Кетрін, — сказав я. — Така нероба.

— Вона була дуже чемна, — сказала Кетрін. — Майже не завдає клопоту. Лікар каже, що пиво мені корисне, щоб вона не дуже росла.

— Якщо ти не даватимеш їй рости, і вона виявиться хлопчиком, він може стати жокеєм.

— Думаю, що коли ми вже справді матимемо дитину, нам треба буде одружитися, — сказала Кетрін.

Ми сиділи в кутку за столиком у пивбарі. Надворі вже сутеніло. Було ще рано, але день був похмурий, і швидко почало смеркати.

— Можемо одружитися й тепер, — сказав я.

— Ні, — сказала Кетрін. — Мені буде соромно. Уже все видно. Я не зможу брати шлюб у такому вигляді.

— Шкода, що ми досі не одружилися.

— Можливо, це було б краще. Але ж коли ми могли це зробити, дорогенький?

— Не знаю.

— Я знаю одне. Я не піду брати шлюб такою гладкою матроною.

— Ти зовсім не гладка.

— О, так, дорогенький. Перукарка вже питала мене, чи то наша перша дитина. Я збрехала і сказала ні, ми вже маємо двох хлопчиків і двох дівчат.

— То коли ж ми одружимось?

— Коли я знову схудну. Влаштуємо розкішне весілля, щоб усі думали, яка ж це гарна молода пара.

— І це тебе не турбує?

— Дорогенький, чого б це мало мене турбувати? Мені тільки одного разу було погано, коли я відчула себе якоюсь повією в Мілані, та й то це тривало тільки сім хвилин, а причиною були ті меблі в номері. Хіба ж я тобі не добра дружина?

— Ти чудова дружина.

— Тоді не переймайся формальностями, дорогенький. Я вийду за тебе заміж одразу, коли знову схудну.

— Гаразд.

— Думаєш, я можу випити ще одне пиво? Лікар казав, що в мене трохи завузькі стегна, тому було б краще, щоб ми не давали малій Кетрін задуже рости.

— А що він ще сказав? — розхвилювався я.

— Нічого. В мене чудовий кров’яний тиск, дорогенький. Він був просто захоплений моїм кров’яним тиском.

— А що він сказав про твої вузькі стегна?

— Нічого. Зовсім нічого. Сказав, щоб я не ставала на лижі.

— Це правильно.

— Він сказав, що вже запізно починати, якщо я ніколи не робила цього раніше. Тобто, можна спробувати, але так, щоб не падати.

— Я бачу, що він великий жартівник.

— Він справді був дуже приємний. Покличемо його, коли почнуться пологи.

— А ти запитала його, чи нам слід одружитися?

— Ні. Я сказала йому, що ми одружилися чотири роки тому. Розумієш, дорогенький, якщо я одружуся з тобою, я стану американкою, а за американськими законами дитина вважатиметься законною, хоч коли б ми взяли шлюб.

— Де це ти таке розкопала?

— У бібліотеці, в нью-йоркському «Всесвітньому альманасі».

— Яка ти розкішна дівчинка.

— Я буду дуже рада стати американкою, і ми поїдемо в Америку, правда, дорогенький? Я хочу побачити Ніагарський водоспад.

— Ти чудова дівчинка.

— Я ще щось хотіла б побачити, але не можу пригадати.

— Бойні?

— Ні. Не можу пригадати.

— Будинок Вулворта?

— Ні.

— Великий каньйон?

— Ні. Але хочу і його побачити.

— То що ж то було?

— Золоті Ворота! Ось що я хочу побачити. А де ці Золоті Ворота?

— У Сан-Франциско.

— Туди й поїдемо. Я все одно хотіла побачити Сан-Франциско.

— Гаразд. Поїдемо.

— А тепер поїхали до себе нагору. Добре? Встигнемо на поїзд?

— Буде на початку шостої.

— То їдьмо.

— Гаразд. Я тільки вип’ю ще кухоль пива.

Коли ми вийшли на вулицю, а тоді почали підніматися сходами до станції, було вже дуже холодно. Холодний вітер віяв з Ронської долини. У вітринах крамниць світилося, і ми видерлися крутими кам’яними сходами на горішню вулицю, а тоді ще одними сходами до станції. Там уже стояв електропоїзд, усі вагони якого були освітлені. Час відходу демонструвався на окремому циферблаті. Його стрілки показували десять хвилин на шосту. Я поглянув на станційний годинник. Було вже п’ять хвилин на шосту. Коли ми сідали у вагон, я побачив машиніста й кондуктора, що виходили з буфету. Ми сіли й відчинили вікно. Поїзд опалювали електрикою, і у вагоні було душно, але з вікна повіяло свіжим холодним повітрям.

— Втомилася, Кет? — запитав я.

— Ні. Чудово себе почуваю.

— Їхати недалеко.

— Я люблю тут їздити, — сказала вона. — Не журись за мене, дорогенький. Зі мною все добре.

Сніг випав лише за три дні до Різдва. Одного ранку ми прокинулись, а за вікном падав сніг. Ми лежали в ліжку, у грубі гудів вогонь, а ми дивилися, як сипле сніг. Пані Ґуттінґен забрала таці від сніданку і доклала полін у грубу. Це була справжня заметіль. Господиня сказала, що мести почало десь опівночі. Я підійшов до вікна й визирнув з нього, але по той бік дороги вже нічого не було видно. Мело й завівало зі страшною силою. Я знову ліг у ліжко, і ми лежали собі й розмовляли.

— Жаль, що мені не можна на лижі, — сказала Кетрін. — Мене просто злість бере.

— Дістанемо санки й поїдемо дорогою вниз. Для тебе це буде не гірше, ніж їхати машиною.

— А не труситиме?

— Побачимо.

— Хоч би не дуже трусило.

— Пізніше прогуляємось по снігу.

— Перед обідом, — сказала Кетрін, — щоб нагуляти гарний апетит.

— Я й так завжди голодний.

— Я теж.

Ми вийшли під сніг, але скрізь були такі замети, що ми не могли далеко зайти.

Я йшов попереду, прокладаючи стежку до станції, але поки ми туди дісталися, ми вже відчули втому. Так мело, що ми майже нічого не бачили, тож ми зайшли в маленький готельчик біля станції, де обтрусили одне одного віничком, сіли на лаву й замовили вермут.

— Оце так завірюха, — сказала буфетниця.

— Так.

— Цього року довго не було снігу.

— Так.

— Можна, я з’їм шоколадку? — сказала Кетрін. — Чи нам уже скоро обідати? Я весь час голодна.

— Можеш з’їсти, — сказав я.

— Я візьму з горішками, — сказала Кетрін.

— Вони дуже смачні, — сказала буфетниця. — Я їх найбільше люблю.

— А я ще вип’ю вермуту, — сказав я.

Коли ми вийшли, щоб повертатися назад, нашу стежку вже цілком замело снігом. Там, де були наші глибокі сліди, проглядалися лише ледь помітні ямки. Сніг сипав нам у очі, і ми ледве могли щось бачити. Ми обтрусилися й пішли нагору обідати. Обід нам подавав пан Ґуттінґен.

— Завтра вже можна й на лижі, — сказав він. — Ви ходите на лижах, пане Генрі?

— Ні. Але хотів би навчитися.

— Навчитися легко. Мій син приїде на Різдво і вас навчить.

— Це добре. А коли він приїде?

— Завтра ввечері.

Коли ми сиділи після обіду біля груби в нашій маленькій кімнатці, дивлячись на сніг за вікном, Кетрін сказала:

— А ти не хотів би, дорогенький, поїхати кудись без мене, разом із чоловіками, на лижах?

— Ні. Навіщо це мені?

— Мені інколи здається, що ти б хотів побачити й інших людей, крім мене.

— А ти хочеш бачити когось іншого?

— Ні.

— От і я теж ні.

— Я знаю. Але ж ти інакший, ніж я. Я чекаю дитину, тому мені й не хочеться робити нічого іншого. Я знаю, що я зараз страшенно дурненька й забагато говорю, і здається, що тобі варто було б кудись поїхати, щоб не втомитися від мене.

— Ти хочеш, щоб я кудись поїхав?

— Ні. Я хочу, щоб ти був тут.

— Я теж цього хочу.

— Ходи до мене, — сказала вона. — Я хочу помацати ґулю на твоїй голові. Вона така велика.

Вона провела пальцем по ґулі.

— Дорогенький, а ти не хотів би відпустити бороду?

— Ти цього б хотіла?

— Було б цікаво. Хотіла б тебе побачити з бородою.

— Гаразд. Відрощу. Почну просто зараз. Гарна ідея. Матиму чим зайнятися.

— Тебе турбує те, що ти сидиш без діла?

— Ні. Мені це подобається. Моє життя чудове. А в тебе?

— Моє життя теж гарне. Я тільки боялася, що тобі зі мною буде нудно, бо я так розтовстіла.

— Ой, Кет. Ти навіть не уявляєш, як я шалію від тебе.

— Навіть від такої?

— Від будь-якої. Мені з тобою добре. Хіба ж нам погано живеться?

— Добре, просто мені здавалося, що ти якийсь неспокійний.

— Ні. Інколи мені цікаво знати, що там на фронті, що з тими людьми, яких я знав, але це таке. Я довго про це не думаю.

— А про кого ти хотів би знати?

— Про Рінальді, священника й багатьох інших людей, яких я знав. Але я довго про них не думаю. Не хочу думати про війну. Я з нею покінчив.

— А про що ти зараз думаєш?

— Ні про що.

— Ні, ти думав про щось. Скажи мені.

— Думав, чи справді у Рінальді був сифіліс.

— І це все?

— Так.

— А в нього сифіліс?

— Я не знаю.

— Добре, що в тебе немає. А в тебе щось таке було колись?

— Була гонорея.

— Не хочу й чути про це. Тобі боліло, дорогенький?

— Дуже.

— Хотіла б і я це мати.

— Не кажи такого.

— Справді. Я б хотіла це мати і бути як ти. І ще хотіла б бути з усіма твоїми дівчатами, щоб зараз насміхатися з них.

— Гарна була б картинка.

— І зовсім не гарна, якщо ти підчепив від них гонорею.

— Я знаю. Дивись, який сніг.

— Я волію дивитись на тебе. Дорогенький, а чому б тобі не відростити волосся?

— Як відростити?

— Щоб воно було трохи довшим.

— Воно й так досить довге.

— Ні, хай воно ще трохи відросте, а я тоді обріжу моє, і ми будемо однакові з тобою, тільки я білява, а ти чорнявий.

— Я не дозволю тобі обрізати волосся.

— Буде цікаво. Бо мені вже воно остогидло. Стільки мороки з ним у ліжку вночі.

— Мені подобається.

— А, може, й коротке сподобалося б?

— Може. Але мені подобається таке, як є.

— Коротке могло бути гарне. Ми б тоді були однакові. Ой, дорогенький, я так тебе хочу, що воліла б просто стати тобою.

— А ти і так є. Ми з тобою одне ціле.

— Я знаю. Це стається вночі.

— Наші ночі розкішні.

— Я хочу, щоб ми зовсім злилися. Не хочу, щоб ти кудись їхав. Я просто так це сказала. Якщо хочеш, можеш поїхати. Але швидше вертайся. Бо я, дорогенький, взагалі не живу, коли тебе немає.

— Нікуди я від тебе не поїду, — сказав я. — Коли тебе немає, я нічого не вартий. Це вже тоді не життя.

— Я хочу, щоб ти жив своїм життям. Хочу, щоб у тебе було гарне життя. Але ж ми проживемо його разом, правда?

— То як мені тепер, відрощувати бороду чи ні?

— Так. Відрощуй. Буде дуже цікаво. Може, ти вже на Новий Рік будеш з бородою.

— А хочеш тепер пограти в шахи?

— Я б радше погралася з тобою.

— Ні. Пограймо в шахи.

— А потім просто пограємось?

— Так.

— Гаразд.

Я дістав шахівницю й розставив фігури. Надворі й далі була хурделиця.

Якось уночі я прокинувся й відчув, що Кетрін теж не спить. Місяць світив у вікно, і на ліжко падала тінь від віконної рами.

— Ти не спиш, коханий?

— Ні. А тобі теж не спиться?

— Я просто прокинулась і згадала, якою напівбожевільною я була, коли вперше тебе зустріла. Пам’ятаєш?

— Ти тільки трішечки була божевільною.

— Тепер я вже не така. Мені тепер просто розкішно. Ти так гарно вимовляєш це слово. Ану скажи «розкішно».

— Розкішно.

— Ой, ти такий солоденький. І я вже не божевільна. Я просто дуже-дуже-дуже щаслива.

— А тепер спи, — сказав я.

— Гаразд. Давай заснемо одночасно.

— Давай.

Але ми не заснули разом. Я ще довго лежав, думаючи про різні речі, й дивився, як спить Кетрін, і як місяць осяває її личко. А тоді я теж заснув.