Прощавай, зброє

Розділ четвертий

Уранці мене розбудила батарея в сусідньому саду, я побачив у вікні сонце і встав з ліжка. Підійшов до вікна і визирнув з нього. Посипані гравієм доріжки були вологі, а на траві виблискувала роса. Батарея ще двічі гахнула, струшуючи повітря, від чого бряжчали шибки й лопотіли поли моєї піжами. Я не бачив гармат, але снаряди явно летіли просто над нами. Приємного в цьому було мало, але добре хоч те, що гармати були не важкі. Дивлячись на сад, я почув гуркіт вантажівки, що виїжджала на дорогу. Я вбрався, зійшов донизу, випив трохи кави й рушив до гаража.

Під довгим навісом там вишикувалися в ряд десять машин. Це були важкі тупоносі санітарні карети, пофарбовані в сірий колір і схожі на фургони для меблів. Біля однієї такої машини на дворі поралися механіки. Ще три карети були в горах, біля польових лазаретів.

— Цю батарею колись обстрілюють? — запитав я в одного з механіків.

— Ні, Signor Tenente. Вона захищена пагорбом.

— І як ваші справи?

— Непогано. Ця машина зламалася, але інші на ходу. — Він припинив роботу й усміхнувся. — Були у відпустці?

— Так.

Він витер руки об светр і вишкірився.

— Добре провели час?

Усі теж почали шкірити зуби.

— Незле, — сказав я. — А що сталося з машиною?

— Непотріб. Як не одне, то інше.

— А що тепер?

— Треба нові кільця.

Я залишив їх біля машини, мотор якої був відкритий, а деталі розкидані на лавці, від чого вона мала спустошений і занедбаний вигляд. Зайшов під навіс і оглянув решту машин. Вони були доволі чисті, деякі щойно помиті, а деякі ще припорошені. Я пильно придивився до шин, шукаючи, чи немає там порізів або подряпин від каміння. Усе, здається, було в доброму стані. Не мало великого значення, пильнував я за цим усім чи ні. Я припускав, що стан машин, стабільність постачання, надійна евакуація хворих і поранених з польових лазаретів у горах до тимчасових медпунктів, а тоді розподіл їх по госпіталях, зазначених у їхніх документах, залежить великою мірою від мене. Але виглядало, що моя присутність була тут зовсім не обов’язковою.

— Труднощі з доставкою запчастин виникали? — запитав я в сержанта-механіка.

— Ні, Signor Tenente.

— А де тепер заправка?

— Там, де й була.

— Добре, — сказав я, пішов назад до будинку і випив ще одну чашку кави в офіцерській їдальні. Кава була блідо-сіра й підсолоджена згущеним молоком. За вікном був чудовий весняний ранок. Я вже починав відчувати сухість у носі — надійна ознака того, що день буде спекотний. Я проінспектував гірські пости й повернувся в місто вже ближче до вечора.

Поки мене не було, справи, здається, покращилися. Я чув, що невдовзі знову розпочнеться наступ. Дивізія, за яку ми відповідали, мала атакувати у верхів’ї річки, і майор сказав, що під час наступу я забезпечуватиму діяльність постів. Річку мали форсувати понад вузькою ущелиною, а тоді планувалося, що війська розсіються по схилу гори. Пости для машин треба було розташувати якомога ближче до річки, надійно їх замаскувавши.

Звісно, що визначати ці місця мала піхота, але вважалося, що план розробляємо ми. Такі речі допомагали створити ілюзію участі у воєнних діях.

Я був дуже брудний і вкритий порохом, тому піднявся до своєї кімнати, щоб помитися. Рінальді сидів на ліжку, тримаючи в руках англійську граматику Г’юґо. Був одягнений, мав на ногах чорні чоботи, а його волосся виблискувало.

— Чудово, — сказав він, побачивши мене. — Підеш зі мною на зустріч з міс Барклі.

— Ні.

— Так. Прошу піти зі мною і допомогти мені справити на неї гарне враження.

— Гаразд. Зачекай тільки, поки я приведу себе в порядок.

— Помийся й ходи як є.

Я помився, зачесав волосся, і ми вирушили.

— Чекай-но, — сказав Рінальді. — Мабуть, нам варто випити. — Він відчинив свою скриньку й дістав з неї пляшку.

— Тільки не «Стреґу», — сказав я.

— Ні. Це граппа.

— Гаразд.

Він налив дві склянки, і ми цокнулися, виставивши вказівні пальці. Граппа була міцнюща.

— Ще по одній?

— Можна, — сказав я.

Ми ще випили граппи, а тоді Рінальді сховав пляшку, і ми спустилися сходами вниз. На вулиці було спекотно, але сонце вже починало сідати, і нам було приємно. Англійський госпіталь розташувався у великій віллі, збудованій ще перед війною німцями. Міс Барклі була в саду. З нею була ще одна медсестра. Ми побачили крізь дерева їхні білі уніформи й попрямували до них. Рінальді хвацько віддав честь. Я теж козирнув, але стриманіше.

— Доброго дня, — сказала міс Барклі. — Здається, ви не італієць?

— Та ні.

Рінальді розмовляв з іншою медсестрою. Вони сміялися.

—  Якось дивно — служити в італійській армії.

—  Та це справді й не армія. Лише санітарний загін.

— Однак дуже дивно. Для чого це вам?

— Сам не знаю, — сказав я. — Є речі, які не можна пояснити.

— Справді? Бо мене вчили, що таких речей немає.

— Вам пощастило.

— Ми й далі маємо так розмовляти?

— Ні, — сказав я.

— Оце вже краще. Правда ж?

— Що це за тростинка? — запитав я.

Міс Барклі була доволі висока. Мала на собі форму медсестри, була білява й сіроока, зі смаглявою шкірою. Мені вона видалася дуже вродливою. Тримала в руках тоненьку ротангову тростинку, оправлену в шкіру і схожу на іграшковий стек для верхової їзди.

— Вона належала хлопцеві, якого вбили торік.

— Мені страшенно прикро.

— Був дуже гарним хлопцем. Хотів одружитися зі мною, але загинув на Соммі.

— Там було жахіття.

— Ви там були?

— Ні.

— Мені розповідали, — сказала вона. — Тут війна зовсім не така. Мені прислали цю тростинку. Його мати прислала. Її повернули з його речами.

— Ви довго були заручені?

— Вісім років. Ми виростали разом.

— А чому не одружилися?

— Не знаю, — сказала вона. — Через мою дурість. Могла б це для нього зробити. Але думала, що йому буде гірше.

— Ясно.

— А ви були колись закохані?

— Ні, — сказав я.

Ми присіли на лавці, і я подивився на неї.

— Маєте гарне волосся, — сказав я.

— Вам подобається?

— Дуже.

— Коли він помер, я хотіла обстригтися.

— Ні.

— Хотіла зробити щось для нього. Бачите, я зовсім не дбала про такі речі, а він міг отримати все. Усе, що захотів би, якби я тільки знала. Могла б вийти за нього заміж абощо. Тепер я все це знаю. А тоді не знала, а він зібрався на війну.

Я промовчав.

— Тоді я нічого не знала. Думала, що йому так буде гірше. Думала, що він, можливо, цього не витримає, а тоді його просто вбили, і це все — кінець.

— Хтозна.

— Так, так, — сказала вона. — Це вже кінець.

Ми подивилися на Рінальді, котрий розмовляв з іншою медсестрою.

— Як її звати?

— Ферґюсон. Гелен Ферґюсон. Ваш приятель — лікар, так?

— Так. І дуже добрий.

— Чудово. Рідко знайдеш доброго лікаря так близько від фронту. Бо звідси ж близько до фронту, правда?

— Недалечко.

— Дурнуватий цей фронт, — сказала вона. — Хоча тут дуже гарно. А скоро буде наступ?

— Так.

— Тоді в нас з’явиться робота. Бо зараз немає.

— Ви давно стали медсестрою?

— Наприкінці п’ятнадцятого. Почала разом із ним. Думала тоді, дурепа, що він може опинитися в тому самому госпіталі, де буду я. З порізом від шаблі, скажімо, і з перев’язаною головою. Або з простреленим плечем. Такі ось мальовничі картинки.

— На фронті таких картинок чимало, — сказав я.

— Так, — погодилася вона. — Ніхто не уявляє, що діється у Франції. Бо інакше це все б не тривало й досі. Його не порізало шаблею. А розірвало на шматочки.

Я знову промовчав.

— Думаєте, це завжди так буде?

— Ні.

— А що це зупинить?

— Десь щось зірветься.

— Це в нас щось зірветься. У Франції. Не можна й далі чинити таке, як на Соммі, і не зірватися.

— Тут не зірветься, — сказав я.

— Думаєте, ні?

— Ні. Минулого літа їм добре пішло.

— Можуть зірватися, — сказала вона. — Будь-хто може зірватися.

— Німці теж.

— Ні, — заперечила вона. — Не думаю.

Ми підійшли до Рінальді й міс Ферґюсон.

— Вам подобається Італія? — запитав Рінальді у міс Ферґюсон по-англійськи.

— Може бути.

— Не розуміти, — похитав головою Рінальді.

— Abbastanza bene, — переклав я. Він похитав головою.

— Це недобре. Ви любити Англію?

— Не дуже. Бо я шотландка.

Рінальді розгублено глянув на мене.

— Вона шотландка, тому любить Шотландію більше, ніж Англію, — пояснив я йому італійською.

— Але ж Шотландія — це Англія.

Я переклав це міс Ферґюсон.

— Pas encore, — сказала міс Ферґюсон.

— Ще ні?

— Ні, і не буде. Нам не подобаються англійці.

— Не подобаються англійці? І міс Барклі теж?

— Це різні речі. Не треба все сприймати так дослівно.

Невдовзі ми розпрощалися й пішли. Вертаючись додому, Рінальді сказав:

— Міс Барклі віддає перевагу тобі. Це очевидно. Але шотландочка також дуже приємна.

— Дуже, — погодився я. Хоч і не звертав на неї уваги. — Вона тобі сподобалась?

— Ні, — відповів Рінальді.