Прощавай, зброє

Розділ десятий

У палаті польового госпіталю сказали, що хтось прийде мене відвідати пополудні. День був спекотний, і в кімнаті було повно мух. Мій санітар порізав папір на смужки, прив’язав ці смужки до патика й відганяв мух цим віником. Я дивився, як вони сідають на стелю. Коли ж він перестав це робити й задрімав, мухи знову позлітали вниз, я дмухав, одганяючи їх, та врешті-решт затулив руками обличчя й теж заснув. Було страшенно гаряче, і коли я прокинувся, ноги в мене свербіли. Я розбудив санітара, і він полив мої бинти мінеральною водою. Від цього постіль стала теж вологою і прохолодною. Ті в палаті, що не спали, перемовлялися. Пополудні тут було найтихіше. Зранку до кожного ліжка по черзі підходили три санітари й лікар, піднімали вас і несли на перев’язку, а вам тим часом перестеляли постіль. Подорож у перев’язочну була не з найприємніших, але я тоді ще не знав, що постіль можна перестеляти, не піднімаючи людини. Cанітар якраз закінчив наливати воду, від чого постіль стала прохолодна і приємна, а я попросив його почухати мені підошви, де найбільше свербіло, аж тут один з лікарів завів до палати Рінальді. Той стрімко підійшов до ліжка, нахилився й поцілував мене. Я бачив, що він у рукавичках.

— Як ти, малий? Як чуєшся? Я щось тобі приніс…

Це була пляшка коньяку. Санітар підсунув стільця, і Рінальді сів.

— Ось це приніс і добрі новини. Тебе мають нагородити. Хочуть дати тобі medaglia d’argento, хоч, може, обмежаться бронзовою.

— За що?

— За важке поранення. Якщо доведеш, що вчинив геройський акт, можуть дати і срібну. Інакше буде тільки бронзова. Скажи мені точно, що сталося. Ти щось геройського вчинив?

— Ні, — сказав я. — Мене гахнуло, коли ми їли сир.

— Будь серйозний. Ти мусив учинити якесь геройство перед тим чи опісля того. Спробуй пригадати.

— Нічого не було.

— Може, ти виніс когось на спині? Ґордіні каже, що ти переніс на плечах кількох людей, але майор з першого поста твердить, що це неможливо. А він має підписати подання на нагороду.

— Нікого я не носив. Я не міг поворухнутися.

— Не має значення, — сказав Рінальді.

Він зняв рукавички.

— Я думаю, ми дістанемо тобі срібну. Бо ти ж відмовлявся від позачергової медичної допомоги?

— Не так, щоб дуже.

— Яка різниця. Дивись, як тебе поранило. А доблесть, яку ти проявив, коли завжди просив відправити тебе на передову. До того ж і наступ пройшов успішно.

— Вдалося форсувати річку?

— Не те слово. Захопили майже тисячу полонених. Це ж є у зведенні. Ти не читав?

— Ні.

— Я принесу тобі. То був успішний coup de main.

— Як решта справ?

— Чудово. У нас усе чудово. Усі пишаються тобою. Але розкажи, що саме сталося. Я переконаний, що тобі дадуть срібну. Кажи вже. Все як було. — Він замовк, про щось міркуючи. — Може, тобі дадуть ще й англійську медаль. Бо там же був англієць. Я піду до нього й запитаю, чи не міг би й він тебе порекомендувати. Він міг би якось посприяти. Тобі дуже боляче? Випий трохи. Санітаре, принесіть нам штопор. О, бачив би ти, як я тут видалив одному зо три метри тонкої кишки, такого ще не було! Варто написати в «Ланцет». Переклади мені, і я вишлю в «Ланцет». Я щодня вдосконалююсь. Бідолаха ти, малий, як себе почуваєш? Де той клятий штопор? Ти такий відважний і тихенький, що я навіть забув про твої рани.

Він ляснув рукавичками по краю ліжка.

— Маєте штопор, Signor Tenente, — сказав санітар.

— Відкоркуйте пляшку. Принесіть склянку. Випий, малий. Як твоя бідна голівонька? Я переглянув історію хвороби. Тріщини немає. Той майор на першому посту не лікар, а коновал. Якби я за тебе взявся, ти б навіть болю не відчув. Я ніколи не роблю боляче. Навчився, як це робити. У мене щодня все виходить вправніше і краще. Ти вже вибач, малий, що я стільки патякаю. Мені просто дуже сумно бачити, як тяжко тебе поранило. Ось, випий трохи. Добра штука. Коштує п’ятнадцять лір. Має бути добра. П’ять зірочок. Я звідси піду до того англійця, і він подбає про англійську медаль для тебе.

— Їх так просто не роздають.

— Ти такий скромняга. Я пошлю офіцера зв’язку. Він знає, як поводитися з тими англійцями.

— А чи ти бачив міс Барклі?

— Я приведу її сюди. Зараз піду і приведу.

— Не йди нікуди, — сказав я. — Розкажи про Ґоріцію. Як там дівчатка?

— Нема дівчаток. Їх не міняли вже два тижні. Я вже туди не ходжу. Це просто ганьба. Вони вже не дівчатка, а старі фронтові подруги.

— Ти взагалі туди не ходиш?

— Навідуюсь тільки, щоб побачити, чи немає новеньких. Заскакую дорогою. Усі розпитують про тебе. Це просто ганебно, що їм доводиться так довго залишатися, і вони вже стають подругами.

— Може, інші дівчата вже не хочуть їхати на фронт?

— Ще й як хочуть. Дівчат багато. Просто все погано організовано. Їх тримають на втіху тим, що окопалися в тилу.

— Бідолаха Рінальді, — сказав я. — Самотній на війні, та ще й без нових дівчаток.

Рінальді налив собі ще склянку коньяку.

— Тобі це також не зашкодить, малий. Випий.

Я хильнув коньячку й відчув, як розлилося по тілу тепло. Рінальді знову наповнив склянку. Він тепер трохи заспокоївся. Підніс угору склянку.

— За твої доблесні рани. І за срібну медаль. Скажи, малий, а ти не збуджуєшся, коли лежиш отак постійно в спеку?

— Інколи.

— Не уявляю, щоб я витримав отак лежати. Та я б тут збожеволів.

— Ти й так божевільний.

— Скоріше б ти повертався. А то ніхто не приходить уночі після походеньок. Немає з кого насміхатися. Нема в кого грошей позичити. Немає кровного брата і співмешканця. Ну, й навіщо ти поранився?

— Можеш насміхатися зі священника.

— Та що священник. Це ж не я з нього збиткуюся. То капітан. Мені він подобається. Якщо вже мати священника, то краще такого, як цей. Він має тебе відвідати. Старанно до цього готується.

— Мені він подобається.

— Та я це знаю. Інколи мені здається, що ви з ним трохи теє. Сам знаєш.

— Ні, як ти таке можеш думати?

— Та інколи думаю. Трохи теє, як це було в першому полку Анконської бригади.

— Іди ти під три чорти.

Він підвівся і вбрав рукавички.

— Люблю я тебе подражнити, малий. Бо ти, попри свого священника і ту англійку, насправді десь у душі такий, як я.

— І зовсім ні.

— Ще й як. Ти справжній італієць. Багато вогню й диму, а всередині нічого. Ти тільки вдаєш з себе американця. Ми з тобою брати й любимо один одного.

— Будь там без мене чемний, — сказав я.

— Я пришлю сюди міс Барклі. Без мене тобі з нею краще. Стаєш тоді цнотливий і солоденький.

— Пішов під три чорти.

— Я пришлю її. Твою чарівну холодну богиню. Англійську богиню. Господи, та що ще можна робити з такою жінкою, як не обожнювати її? Бо на що ще придатні ті англійки?

— Ти тупий вульгарний макаронник.

— Хто-хто?

— Дурний італьяшка.

— Я? Це ти сам італьяшка… з відмороженою мордякою.

— Та ти тупиця. Йолоп. — Я бачив, що це слово його вкололо, і знущався далі. — Невіглас. Йолоп недосвідчений, тупак.

— Справді? То я ось що тобі скажу про твоїх доброчесних жінок, про твоїх богинь. У ліжку між незайманою дівчиною й першою-ліпшою бабехою є тільки одна різниця. Дівчині буває боляче. Ось і все, наскільки мені відомо. — Він ляснув рукавичкою по ліжку. — І з дівчиною ніколи не знати, чи їй це справді сподобалося.

— Не треба гніватися.

— А я й не гніваюся. Просто кажу це тобі, малий, для твого ж блага. Щоб ти не мав зайвих клопотів.

— То це єдина різниця?

— Так. Просто мільйони таких дурнів, як ти, цього не знають.

— Дякую, що просвітив.

— Не будемо сваритися, малий. Я надто тебе люблю. Тільки не будь дурнем.

— Ні. Буду мудрий, як ти.

— Не гнівайся, малий. Усміхайся. Хильни собі. Я справді вже мушу йти.

— Добре мені з тобою, старий.

— Ось бачиш. Бо ми в душі однакові з тобою. Бойові брати. Поцілуй мене на прощання.

— Який ти сентиментальний.

— Ні. Я просто емоційніший.

Я відчув на обличчі його віддих.

— Бувай. Скоро тебе знову навідаю, — його віддих оддалився. — Якщо не хочеш, то не цілуватиму. Пришлю тобі англійку. Тримайся, малий. Коньяк під ліжком. Одужуй швидше.

І він пішов.