Прощавай, зброє

Розділ тридцять п’ятий

Кетрін пішла берегом озера побачитися з Ферґюсон у її маленькому готельчику, а я сидів у барі й читав газети. Там були зручні шкіряні крісла, і я сидів у одному з них і читав, аж поки прийшов бармен. Армія не втримала Тальяменто. Вона відступила до П’яве. Я пам’ятав цю річку. Залізниця перетинала її по дорозі на фронт біля Сан-Дони. П’яве там текла поволі, була глибока й доволі вузенька. Далі починались москітні болота й канали. Там було декілька симпатичних вілл. Колись перед війною, прямуючи в Кортіна-д’Ампеццо, я кілька годин їхав у горах берегом П’яве. Зверху вона нагадувала потічок, де водиться форель, і стрімко текла в тіні навислих скель, утворюючи довгі смуги мілини й заток. Біля Кадоре дорога звертала вбік від річки. Цікаво, думав я, як будуть війська спускатися згори вниз. Прийшов бармен.

— Про вас запитував граф Ґреффі, — сказав він.

— Хто?

— Граф Ґреффі. Пам’ятаєте, той літній чоловік, що був тут минулого разу, коли ви в нас зупинялися.

— А він тут?

— Так, зі своєю племінницею. Я сказав йому про вас. Він хоче зіграти з вами в більярд.

— І де він?

— Пішов прогулятися.

— Як він?

— Весь час молодшає. Учора перед вечерею випив три коктейлі з шампанським.

— А як грає в більярд?

— Добре. Виграв у мене. Дуже зрадів, коли я сказав йому, що ви є тут. Йому тут немає з ким грати.

Графу Ґреффі було дев’яносто чотири роки. Він був сучасником Меттерніха, цей старий чоловік з сивим волоссям і вусами, що вирізнявся вишуканими манерами. Він побував на дипломатичній службі як у Австрії, так і в Італії, а дні його народження ставали визначними подіями світського життя Мілана. Він збирався прожити до ста років і грав у більярд з такою невимушеною легкістю, якої ніхто б не міг сподіватися від його крихкого дев’яносточотирилітнього тіла. Я познайомився з ним, коли одного разу приїхав до Стрези вже після завершення сезону, і ми з ним грали в більярд, попиваючи шампанське. Мені дуже сподобалося таке поєднання, а він дав мені п’ятнадцять очок фори і все одно обіграв.

— Чому ви мені раніше не сказали, що він тут?

— Забув.

— А ще хто є?

— Ви їх не знаєте. Усього тут тільки шість осіб.

— А чим ви зараз зайняті?

— Нічим.

— Ходімо порибалимо.

— Можна на годинку.

— Ходімо. Візьміть волосінь з наживкою.

Бармен одягнув пальто, і ми вийшли з готелю. Тоді спустилися вниз, дістали човна, я сів за весла, а бармен умостився на кормі й занурив у воду волосінь, якою ловлять з човна озерну форель, з блешнею-вертушкою й важким грузилом на кінці. Ми веслували вздовж берега, а бармен тримав у руці волосінь і вряди-годи її посмикував.

Стреза виглядала з озера цілком безлюдною. Було видно довгі ряди голих дерев, великі готелі й зачинені вілли. Я почав гребти до Ізола-Белли і підплив майже до самих стін, де вода ставала раптово глибшою, і можна було бачити, як кам’яниста стіна занурюється навскоси в прозору воду озера, а тоді стримить далі, оточуючи цей рибальський острів. Сонце сховалося за хмарою, і вода була темна, гладенька й дуже холодна. Риба не хотіла клювати, хоч ми бачили часом кола на воді, коли вона підпливала до поверхні.

Я вигріб туди, де на рибальському острові стояли витягнуті на берег човни, а чоловіки ладнали сіті.

— Може, щось вип’ємо?

— Гаразд.

Я пришвартувався до кам’яного причалу, а бармен витягнув з води волосінь, змотав її й поклав на дно човна, а блешню зачепив за край планшира. Я вийшов і прив’язав човен. Ми рушили до маленької кав’яреньки, сіли за голий дерев’яний столик і замовили вермут.

— Стомились веслувати? Назад погребу я, — сказав він.

— Я люблю веслувати.

— Може, нам більше пощастить, якщо ви триматимете волосінь.

— Тоді гаразд.

— Скажіть, як іде війна.

— Паскудно.

— Я там не мушу бути. Вже застарий, як той граф Ґреффі.

— Може, ще пошлють.

— Наступного року призиватимуть чоловіків мого класу. Але я не піду.

— А що тоді зробите?

— Поїду за кордон. Не піду на війну. Я вже раз воював у Абісинії. Досить. А ви чого пішли?

— Сам не знаю. Дурний був.

— Ще вермуту?

— Можна.

Назад веслував бармен. Ми запливли аж за Стрезу, а тоді повернули назад, тримаючись берега. Я тримав туго напнуту волосінь, відчуваючи, як легенько пульсує й обертається блешня-вертушка, і дивився на темну листопадову воду й безлюдний берег. Бармен гріб розмашистими рухами, і щоразу, коли човен кидало вперед, волосінь здригалася. Одного разу в мене клюнуло: волосінь раптово напнулася і смикнулася в мене з-під пальців. Я потягнув її й відчув там живу вагу форелі, а тоді волосінь знову здригнулась і обвисла. Риба зірвалася.

— Була велика, як відчувалося?

— Доволі велика.

— Колись я ловив з човна сам, тримаючи волосінь у зубах, і одна так смикнула, що мало не вирвала мені щелепу.

— Найкраще обв’язувати довкола ноги, — сказав я. — Тоді все добре відчуваєш, і зуби не повилітають.

Я запхав у воду руку. Вода була дуже холодна. Ми вже опинилися майже навпроти готелю.

— Мені треба вертатися, — сказав бармен, — маю бути на місці біля одинадцятої. L’heure du cocktail, година коктейлю.

— Гаразд.

Я витяг волосінь і намотав її на паличку з зарубками на кінцях. Бармен підгріб човном до невеличкого схилу в кам’яній стіні і припнув його там на ланцюг із замком.

— Якщо буде потрібен човен, — сказав він, — я дам вам ключ.

— Дякую.

Ми піднялися до готелю й зайшли у бар. Я більше не хотів так рано пити й пішов до свого номера. Покоївка щойно закінчила прибирати в кімнаті, а Кетрін ще не повернулася. Я ліг на ліжко, намагаючись ні про що не думати.

Коли прийшла Кетрін, мені знову стало добре. Вона сказала, що Ферґюсон чекає внизу. Вона прийшла пообідати з нами.

— Я знала, що ти не будеш проти, — сказала Кетрін.

— Ні, — сказав я.

— Що з тобою, дорогенький?

— Не знаю.

— Я знаю. Ти не знав, чим зайнятися. У тебе ж нікого, крім мене, а я собі пішла.

— Це правда.

— Вибач, дорогенький. Я знаю, як це, мабуть, жахливо, коли раптово залишаєшся ні з чим.

— У моєму житті завжди стільки всього було, — сказав я. — А зараз, коли тебе немає поруч, у мене порожнеча, пустка.

— Але ж я буду з тобою. Мене не було тільки дві годинки. Невже тобі не було чим зайнятися?

— Я пішов рибалити з барменом.

— Було цікаво?

— Так.

— Не думай про мене, коли мене немає.

— Я так робив на фронті. Але там я не сидів без діла.

— Отелло став безробітним, — підсміхнулася з мене вона.

— Отелло був негром, — сказав я. — І я тебе не ревную. Просто я так тебе кохаю, що для мене більше нічого в світі не існує.

— Будеш чемним хлопчиком і гарно поводитимешся з Ферґюсон?

— Я завжди гарно до нею ставлюся, поки вона сама не починає мене обзивати.

— Будь з нею привітний. Подумай, як багато ми маємо, а в неї нічого.

— Не думаю, що вона хоче мати те, що й ми.

— Ти ще багато чого не знаєш, дорогенький, як на такого розумного хлопчика.

— Я буду чемний з нею.

— Я знаю, що будеш. Ти такий солоденький.

— Але потім вона ж не залишиться, ні?

— Ні. Я її позбудуся.

— І ми тоді піднімемося сюди.

— Звичайно. Думаєш, я сама цього не хочу?

Ми зійшли вниз пообідати з Ферґюсон. Її дуже вразив наш готель і розкішна зала ресторану. Ми замовили гарний обід і пару пляшок білого капрі. Граф Ґреффі зайшов до ресторану і вклонився нам. З ним була його племінниця, схожа трохи на мою бабусю. Я розповів про нього Кетрін і Ферґюсон, і на Ферґюсон це справило велике враження. Готель був величезний, розкішний і порожній, але їжа була смачна, вино дуже приємне, і врешті-решт завдяки вину настрій у нас усіх став просто чудовий. Кетрін і так перебувала в прекрасному настрої. Була просто щаслива. Ферґюсон теж пожвавішала. Та й я почував себе пречудово. Після обіду Ферґюсон повернулася до свого готелю. Сказала, що хотіла б після обіду трохи полежати.

Десь підвечір хтось постукав у наші двері.

— Хто це?

— Граф Ґреффі хотів би знати, чи не зіграєте ви з ним партію в більярд?

Я подивився на годинник; я його зняв перед тим, як лягти, і він лежав під подушкою.

— Ти мусиш іти, дорогенький? — прошепотіла Кетрін.

— Думаю, було б непогано.

Годинник показував чверть на п’яту.

Уголос я сказав:

— Перекажіть графові Ґреффі, що я буду в більярдній о п’ятій.

За чверть до п’ятої я поцілував на прощання Кетрін і пішов до ванної вдягнутися. Зав’язуючи краватку і дивлячись на себе в дзеркало, я сам собі здавався дуже дивним у цивільному вбранні. Треба було не забути купити собі більше сорочок і шкарпеток.

— Тебе довго не буде? — спитала Кетрін.

Вона виглядала такою чудовою в ліжку.

— Чи не міг би подати мені щітку?

Я дивився, як вона розчісує свої кучері, нахиливши голову, щоб волосся спадало на один бік. Надворі було темно, а світло лампи над узголів’ям ліжка осявало її волосся, шию і плечі. Я підійшов і поцілував її, притримуючи її руку зі щіткою, а вона відкинула голову назад на подушку. Я обціловував її шию та плечі. Я так її кохав, що мало не втрачав свідомість.

— Не хочу нікуди йти.

— І я не хочу, щоб ти кудись ішов.

— То я тоді не піду.

— Ні. Піди. Це ж ненадовго, а тоді ти повернешся.

— І ми повечеряємо тут.

— Біжи і скоріше вертайся.

Я знайшов графа Ґреффі у більярдній. Він тренував удари і здавався дуже тендітним у світлі, що падало зверху на більярдний стіл. На столику для карт, що стояв трохи віддалік, куди не сягало світло, виднілося срібне відерце з льодом, з якого стирчали корки і шийки двох пляшок шампанського. Коли я підійшов до столу, граф Ґреффі випростався і рушив мені назустріч. Він простягнув мені руку.

— Мені так приємно, що ви знову тут. Дуже люб’язно з вашого боку, що ви погодилися зіграти зі мною.

— Дуже приємно, що ви мене запросили.

— Чи ви вже добре себе почуваєте? Мені казали, що вас було поранено на Ізонцо. Маю надію, що ви вже одужали.

— Я цілком здоровий. А як ви себе почуваєте?

— Добре, як завжди. Але я вже старію. Помічаю перші ознаки старості.

— Не можу повірити.

— Так. Хочете, скажу про одну? Мені тепер легше говорити тільки по-італійськи. Я тримаю себе в руках, але коли стомлююсь, бачу, що мені набагато легше розмовляти італійською. Отже, я знаю, що старість уже наближається.

— Ми можемо розмовляти італійською. Я й сам трохи стомлений.

— О, але ж коли ви втомлені, вам буде легше, мабуть, говорити англійською мовою.

— Радше американською.

— Так. Американською. Прошу говорити по-американськи. Це чудова мова.

— Я майже не зустрічаю американців.

— Мабуть, вам їх бракує. Людині завжди бракує співвітчизників, а особливо співвітчизниць. Мені це почуття знайоме. То ми пограємо чи ви занадто втомлені?

— Та я зовсім не втомлений. Це я так, пожартував. Яку фору ви мені дасте?

— А ви часто грали?

— Жодного разу.

— Ви дуже добре граєте. Десять очок зі ста?

— Ви мені лестите.

— П’ятнадцять?

— Це вже краще, хоч ви все одно мене поб’єте.

— Гратимемо на гроші? Ви завжди хотіли грати на гроші.

— Думаю, так буде краще.

— Гаразд. Я дам вам вісімнадцять очок, і граємо по франку за очко.

Він дуже добре грав у більярд, і після першої пів сотні я навіть з форою випереджав його лише на чотири очки. Граф Ґреффі натиснув кнопку на стіні, викликаючи бармена.

— Прошу відкоркувати одну пляшку, — сказав він. А тоді звернувся до мене: — Нам не завадить невеличкий стимул.

Вино було крижане, дуже сухе й дуже добре.

— Чи можемо ми говорити італійською? Ви не заперечуватимете? Бо це вже моя слабість.

Ми грали далі, попиваючи між ударами вино і розмовляючи італійською, хоч говорили ми небагато, зосереджуючись на грі. Граф Ґреффі здобув соте очко, тоді як я, навіть з форою, мав тільки дев’яносто чотири. Він усміхнувся і поплескав мене по плечу.

— А тепер розіп’ємо другу пляшку, і ви мені розкажете про війну. — Він зачекав, поки я сяду.

— Краще про щось інше, — сказав я.

— Не хочете про неї говорити? Добре. Що ви тепер читаєте?

— Нічого, — сказав я. — Боюся, вам буде зі мною нецікаво.

— Та ні. Але вам варто читати.

— А що було написано під час війни?

— Ну, от «Вогонь», «Le Feu», одного француза, на прізвище Барбюс. Тоді «Містер Бритлінґ бачить це наскрізь.»

— Ні, не бачить.

— Що?

— Нічого він не бачить. Ці книги були в госпіталі.

— То ви все ж таки читали?

— Так, але нічого доброго.

— На мою думку «Містер Бритлінґ» — це дуже добре дослідження душі англійського середнього класу.

— Про душу мені нічого не відомо.

— Бідолашний юначе. Нікому з нас нічого не відомо про душу. Ви віруючий, Croyant?

— Уночі.

Граф Ґреффі усміхнувся і покрутив між пальцями келиха.

— Я сподівався, що на старість стану побожніший, але якось не склалося, — сказав він. — А дуже жаль.

— Чи ви б хотіли жити після смерті? — спитав я й відразу ж відчув себе останнім дурнем через цю згадку про смерть. Але він спокійно поставився до цього слова.

— Залежно, яким життям. Ось це моє життя дуже приємне. Я б не відмовився так жити вічно, — усміхнувся він. — Та це мені майже і вдалося.

Ми сиділи в глибоких шкіряних кріслах, наші келихи й шампанське у відерці з льодом стояли на столику між нами.

— Якщо ви колись доживете до моїх старечих літ, багато речей вам здаватимуться дивними.

— Таке враження, що ви ніколи не старієте.

— Старіє тіло. Інколи я боюся зламати собі пальця, немов шматочок крейди. А от дух не старіє і не надто мудрішає.

— Але ж ви мудрий.

— Ні, стареча мудрість — це велика омана. Старі не стають мудрішими. Вони стають обачнішими.

— Може, в цьому й полягає мудрість.

— Це дуже неприваблива мудрість. Що ви цінуєте понад усе?

— Когось, у кого закоханий.

— Ось і зі мною так. А це не мудрість. Чи ви цінуєте життя?

— Так.

— Я теж. Бо це все, що в мене є. А також гучні святкування днів народження, — засміявся він. — Ви, мабуть, мудріший за мене. Ви ж не влаштовуєте таких святкувань.

Ми обидвоє випили трохи вина.

— А що ви насправді думаєте про цю війну? — спитав я.

— Думаю, що вона безглузда.

— А хто в ній переможе?

— Італія.

— Чому?

— Вони молодша нація.

— Хіба молодші нації завжди виграють війни?

— Здатні на це певний час.

— А потім що?

— Вони стають старими націями.

— А ви ще казали, що не мудрі.

— Любий юначе, це не мудрість. Це цинізм.

— Мені це здається вельми мудрим.

— Не особливо. Я міг би вам навести і протилежні приклади. Але й цей може бути. Ми вже допили шампанське?

— Майже.

— Може, вип’ємо ще? А тоді мені треба перевдягнутися.

— Мабуть, краще ні.

— Ви певні, що більше не хочете?

— Так.

Він підвівся.

— Маю надію, що вас завжди супроводжуватиме удача, ви будете дуже щасливі і матимете міцне-преміцне здоров’я.

— Дякую вам. А я маю надію, що ви житимете вічно.

— І вам дякую. Я й живу. А якщо ви колись станете побожні, помоліться за мене, коли я помру. Я вже попросив про це кількох своїх друзів. Сподівався, що й сам стану побожний, але чомусь не вийшло.

Мені здалося, що він сумовито усміхнувся, хоч я не був певний. Він був такий старий, а його обличчя було настільки пооране зморшками, що усмішка губилася серед тих зморшок, і її нюанси й відтінки було важко визначити.

— Можливо, я стану дуже побожний, — сказав я. — Та в будь-якому випадку молитимусь за вас.

— Я завжди сподівався стати побожним. У нашій родині всі помирали дуже побожними. Але зі мною чомусь цього не сталося.

— Ще зарано.

— Мабуть, уже запізно. Можливо, моє релігійне почуття вмерло раніше за мене.

— А моє з’являється лише вночі.

— Але ж ви ще й закохані. Це теж релігійне почуття, не забувайте цього.

— Ви в це вірите?

— Звичайно, — він підступив на крок до столу. — Було дуже люб’язно з вашого боку пограти зі мною.

— Я мав велику приємність.

— Піднімемось нагору разом.