Прощавай, зброє

Розділ двадцять другий

Уночі похолодніло, а наступного дня падав дощ. Коли я вертався з Ospedale Maggiore, почалася справжня злива, тож я був мокрий як хлющ. Дощ періщив по балкону за вікном моєї палати і бився від поривів вітру об шибу скляних дверей. Я перебрався й випив трохи бренді, але воно якось погано смакувало. Мене ще вночі почало нудити, а зранку після сніданку стало ще гірше.

— Жодного сумніву, — сказав госпітальний лікар. — Подивіться на білки його очей, міс.

Міс Ґейдж подивилася. Мені теж дали поглянути в дзеркало. Білки моїх очей пожовкли, а отже, це була жовтяниця. Два тижні я хворів. Зірвався наш задум провести разом відпустку. Ми планували поїхати в Палланцу на озеро Маджоре. Восени, коли жовкне листя, там дуже гарно. Там можна прогулюватися або ловити в озері форель. Там було б краще, ніж у Стрезі, бо в Палланці менше людей. До Стрези так легко дістатися з Мілана, що там завжди можна натрапити на знайомих. Біля Палланци є гарне село, і можна повеслувати човником до островів, на яких живуть рибалки, а на найбільшому острові є ресторанчик. Але ми туди не поїхали.

Одного дня, коли я лежав у ліжку з жовтяницею, в палату зайшла міс Ван Кемпен, яка відчинила дверцята шафи й побачила там порожні пляшки. Перед тим я вже попросив швейцара винести звідти цілу купу пляшок, і вона, мабуть, це побачила, тому й піднялася нагору, щоб пошукати решту. Там були переважно пляшки з-під вермуту, марсали й капрі, а також порожні фляги від к’янті й кілька коньячних пляшок. Швейцар спочатку виніс великі пляшки з-під вермуту та обплетені соломою фляги від к’янті, а коньячні пляшки залишив на потім. Саме ці пляшки з-під бренді, а також пляшечку у вигляді ведмедя, в якій був лікер кюммель, і знайшла міс Ван Кемпен. Найбільше її розлютив цей скляний ведмедик. Вона взяла того ведмедика, що сидів на задніх лапах, піднявши вгору передні, з корком у скляній голові, а до дна пляшки причепилося кілька липких кристаликів. Я розсміявся.

— Це кюммель, — сказав я. — У таких пляшках-ведмедиках кюммель найкращий. Його доставляють з Росії.

— А це все пляшки з-під бренді, так? — запитала міс Ван Кемпен.

— Я добре не бачу, — сказав я. — Але припускаю, що так.

— Відколи це все почалося?

— Я їх купував і сам приносив сюди, — сказав я. — Мене нерідко відвідували італійські офіцери, тож я тримав бренді, щоб було чим їх пригостити.

— А самі що, не пили? — спитала вона.

— Сам теж пив.

— Бренді, — сказала вона. — Одинадцять порожніх пляшок з-під бренді і ще той ведмедячий напій.

— Кюммель.

— Я пришлю когось, щоб забрав їх звідси. Більше порожніх пляшок немає?

— Поки що ні.

— А мені ще було шкода, що ви захворіли на жовтяницю. Даремно я вас шкодувала.

— Дякую вам.

— Я не збираюся звинувачувати вас у небажанні повертатися на фронт. Але могли б вигадати щось розумніше, ніж викликати в себе жовтяницю надмірними дозами алкоголю?

— Чого-чого?

— Алкоголю. Ви добре мене чули.

Я промовчав.

— Якщо ви ще чогось не вигадаєте, боюся, що вам таки доведеться повертатися на фронт, як тільки одужаєте від жовтяниці. Я не думаю, що зумисне спричинена жовтяниця дає вам право на додаткову відпустку.

— Ви так не думаєте?

— Ні.

— А ви самі колись хворіли на жовтяницю, міс Ван Кемпен?

— Ні, але мені ця хвороба добре відома.

— І що, хворі отримували від неї велику втіху?

— Припускаю, що це краще, ніж фронт.

— Міс Ван Кемпен, — сказав я, — чи знали ви хоч одного чоловіка, який би вгатив сам себе в мошонку, щоб уникнути призову?

Міс Ван Кемпен пропустила повз вуха це запитання. Бо інакше вона повинна була б вийти геть із палати. А виходити вона була не готова, бо надто довго плекала до мене неприязнь, щоб тепер не скористатися моментом.

— Я знала багатьох чоловіків, які навмисне завдавали собі рани, щоб не потрапити на фронт.

— Я вас питав не про це. Я й сам бачив зумисне заподіяні рани. Але я запитав, чи знали ви хоч одного чоловіка, який, уникаючи призову, вгатив би себе по яйцях. Бо відчуття майже таке, як і при жовтяниці, і я сумніваюся, що жінкам це відчуття добре знайоме. Ось чому я запитав, міс Ван Кемпен, чи ви хворіли колись на жовтяницю, бо…

Міс Ван Кемпен залишила кімнату. Невдовзі прийшла міс Ґейдж.

— Що ви сказали Ван Кемпен? Вона така розлючена.

— Ми порівнювали свої відчуття. Я збирався висловити припущення, що їй ще ніколи не доводилося народжувати…

— Ви здуріли, — сказала Ґейдж. — Вона тепер три шкури з вас здере.

— Вже здерла, — сказав я. — Позбавила мене відпустки, а тепер ще, мабуть, захоче підвести під трибунал. Вона достатньо підла.

— Ви їй ніколи не подобалися, — сказала Ґейдж. — А що трапилося?

— Вона каже, ніби я допився до жовтяниці для того, щоб не повертатися на фронт.

— Та ну, — сказала Ґейдж. — Я присягнуся, що ви ніколи й краплі в рот не брали. Усі присягнуться, що ви взагалі не п’єте.

— Вона знайшла пляшки.

— А я вам сто разів казала, щоб викинули ті пляшки геть. Де вони тепер?

— У шафі.

— Маєте якусь валізу?

— Ні. Запхайте в цей рюкзак.

Міс Ґейдж склала пляшки в рюкзак.

— Віддам їх швейцарові, — сказала вона. Тоді рушила до дверей.

— Хвилиночку, — почув я голос Ван Кемпен. — Я візьму ці пляшки. — З нею був швейцар. — Віднесіть їх, будь ласка, — сказала вона. — Я хочу показати їх лікареві, коли складатиму рапорт.

Вона покрокувала коридором. Швейцар поніс рюкзак. Він добре знав, що в ньому.

Більше нічого не сталося, але відпустка моя пропала.