Прощавай, зброє

Розділ двадцять сьомий

Я прокинувся, коли прийшов Рінальді, але він мовчав, тож я знову заснув. Уранці я вбрався й вийшов з кімнати ще вдосвіта. Рінальді не прокидався.

Я ще не бував на Баїнзіцці, тож було дивно підніматися схилом, де перед тим були австрійці, проминувши те місце на річці, де мене поранило. Нова стрімка дорога була запруджена вантажівками. Далі дорога стала рівнішою, і я бачив оповиті імлою ліси та круті пагорби. Ті ліси, що їх захопили швидко, залишились неушкоджені. Там, де дорога не була захищена пагорбами, її замаскували з боків і згори щитами-циновками. Закінчувалася дорога в зруйнованому селі. Далі починалися позиції. Будинки були серйозно понищені, але все було дуже добре організовано, і скрізь стояли вказівники. Ми розшукали Джіно, він пригостив нас кавою, а тоді ми пішли вдвох зустрітися з різними людьми й оглянути пости. Джіно сказав, що англійські машини знаходяться далі на Баїнзіцці, біля Равне. Він захоплювався англійцями. Обстріли остаточно не припинилися, сказав він, але поранених мало. Зате тепер, коли почалися дощі, буде багато хворих. Ходять чутки, що австрійці готують наступ, але він у це не вірив. Ми також мали б атакувати, але досі не було жодного поповнення, тож він припускав, що й цього не буде. Бракувало їжі, і він був би радий хоч раз добре попоїсти в Ґоріції. Що я мав учора на вечерю? Я розповів йому, і він сказав, що мріє про таке. Особливо його вразив десерт, dolce. Я не вдавався в деталі, просто сказав, що було dolce, тож я думаю, що він уявив собі щось набагато розкішніше, ніж хлібний пудинг.

Чи знаю я, куди йому доведеться поїхати? Я сказав, що ні, але кілька інших машин зараз у Капоретто. Він мав надію, що його теж туди відішлють. Це було гарне маленьке містечко, оточене здаля високими горами, що дуже йому подобалися. Він був приємний хлопець, і всі його любили. Він сказав, що справжнє пекло було на Сан Ґабріеле, а ще тоді, як зірвалася наша атака за Ломом. Сказав, що в австрійців дуже багато артилерії в лісах уздовж хребта Тернова, позаду й вище від нас, тож ночами вони постійно обстрілюють дороги. Там є батарея морських гармат, що діють йому на нерви. Я б розпізнав їх з того, як низько летить снаряд. Чуєш залп і майже відразу свист. Зазвичай стріляють одразу з двох гармат, одна за одною, і осколки від вибуху величезні. Він показав мені один такий гладенький металевий уламок зі щербатими краями, сантиметрів тридцять завдовжки. Метал був схожий на бабіт.

— Не думаю, що вони аж такі ефективні, — сказав Джіно. — Але мене вони лякають. Звучить так, ніби вони летять прямо на тебе. Спочатку постріл, тоді відразу свист і вибух. Яка з того радість, що тебе не поранило, якщо налякало до смерті?

Він сказав, що навпроти нас тепер стоять хорвати, а ще там є трохи мадярів. Наші війська й далі займають наступальні позиції. Загороджень з колючого дроту практично немає, і якби австрійці пішли в атаку, не було б куди відступати. Там на плато, де невисокі гори, можна було б облаштувати гарні оборонні позиції, але ніхто цим не займається. А що я взагалі думаю про Баїнзіццу?

Я сподівався, що місцевість буде пласкіша, як на справжньому плато. Не думав, що тут стільки горбів.

— Alto piano, — сказав Джіно. — Але не piano.

Ми повернулися до будинку, в якому він мешкав, і спустилися в підвал. Я сказав, що на мою думку плаский гірський гребінь з невеличкою западиною легше і зручніше втримувати, ніж пасмо невисоких гір. Наступати схилом гори не важче, ніж на рівнині, переконував я.

— Залежно, які гори, — сказав він. — Ось гляньте на Сан Ґабріеле.

— Так, — сказав я, — але найважче було на верхівці, де пласко. А піднялися туди доволі легко.

— Не аж так легко, — сказав він.

— Нехай, — сказав я. — Але це був особливий випадок, бо то була справжня фортеця, а не гора. Австрійці роками її укріплювали. — Я мав на увазі тактику під час маневреної війни, коли недоцільно займати оборону в гірських пасмах, бо ці позиції легко обійти. Треба мати свободу маневру, а в горах маневрувати важко. А ще, стріляючи зверху, легше промахнутися. Якщо ж вам відріжуть фланги, кращі сили залишаться на найвищих вершинах. Не вірив я у війну в горах. Багато про це думав, сказав я. Ви зайняли одну гору, а вони другу, та коли почнеться щось справжнє, усім доведеться спускатися вниз.

— А що ж тоді робити, якщо кордон у горах? — запитав він.

Я ще над цим не замислювався, сказав я, і ми розсміялися.

— Але, — сказав я, — раніше австрійців били в чотирикутнику довкола Верони. Давали їм спуститись на рівнину, а тоді били.

— Так, — сказав Джіно. — Але то були французи, а на чужій території завжди легше розв’язувати воєнні проблеми.

— Так, — погодився я. — Коли ти на своїй землі, холодний розрахунок не спрацьовує.

— Росіяни змогли заманити в пастку Наполеона.

— Так, але в них величезна територія. Якщо відступати в Італії, щоб заманити в пастку Наполеона, то можна опинитися в Бриндізі.

— Жахливе місце, — сказав Джіно. — Ви там колись були?

— Проїздом.

— Я патріот, — сказав Джіно. — Але я не зміг би полюбити Бриндізі чи Таранто.

— А Баїнзіццу любите? — спитав я.

— Ця земля священна, — сказав він. — Хоч було б добре, щоб тут краще родила картопля. Знаєте, коли ми сюди прийшли, побачили картопляні поля, насаджені австрійцями.

— Тут справді бракує харчів?

— Я особисто ніколи не наїдався досхочу, а я люблю добряче попоїсти, хоч голодувати також не доводилося. У їдальні годують так собі. Полки на передовій мають добрий харч, а от військам підтримки дістається менше. Щось тут не так. Їжі має бути вдосталь.

— Хтось на цьому наживається.

— Так, передовим батальйонам дістається все, а тим, що позаду, майже нічого. Вони вже викопали всю австрійську картоплю і позривали в гаях каштани. Нас треба краще годувати. Ми любимо попоїсти. Я певний, що харчів не бракує. А дуже погано, коли солдати напівголодні. Ви помічали, що тоді в них з’являються зовсім інші думки?

— Так, — сказав я. — З такими думками не переможеш, а от програти можна.

— Не треба говорити про поразку. Про це й так забагато розмов. Те, що сталося цього літа, не могло бути намарне.

Я нічого не сказав. Мене завжди бентежили слова «священний», «славний», «жертва», «намарне». Ми вже багато разів, стоячи, бувало, під дощем, чули їх здаля, коли до вух долітали тільки окремі вигуки, читали на прокламаціях, наліплюваних розклеювачами плакатів поверх старих прокламацій, але я так і не побачив там нічого священного, а славні здобутки не мали нічого спільного зі славою, і жертви викликали згадку про чиказькі бойні, де невикористане м’ясо просто закопували в землю. Багатьох слів ти й чути вже не міг без відрази, а гідність, як на те пішло, зберігали хіба що назви місць. Ти ще міг вимовляти деякі номери й деякі дати, бо тільки вони разом із назвами місць мали для тебе бодай якесь значення. Такі абстрактні слова як «слава», «честь», відвага» чи «святиня» здавались якимись непристойними на тлі конкретних назв сіл, номерів доріг, назв річок, номерів полків і дат. Джіно був патріотом, і деякі речі, які він говорив, нас інколи роз’єднували, але все ж таки він був добрим хлопцем, і я розумів його патріотичні почуття. Він таким народився. Разом із Педуцці він поїхав машиною назад до Ґоріції.

Цілий день бушувала буря. Вітер періщив дощем по землі, і скрізь були баюри й багно. Штукатурка на зруйнованих будинках намокла й посіріла. Десь аж надвечір дощ ущух, і з нашого другого посту я бачив оголені й мокрі осінні поля з хмарами понад верхівками пагорбів і солом’яні маскувальні циновки на дорогах, з яких стікала вода. Сонце ненадовго визирнуло перед тим, як зайти, освітивши голі ліси на гірському хребті. У цих лісах на хребті було багато австрійських гармат, але стріляли далеко не всі. Я дивився на круглі хмарки диму від шрапнельних пострілів, що виникали враз у небі над зруйнованою фермою біля самої лінії фронту; пухкенькі хмарки з жовтаво-білим спалахом у центрі. Спочатку цей спалах, тоді ви чули тріск, а тоді бачили димову кулю, що деформувалася і тоншала на вітрі. Серед руїн будинків і на дорозі біля розваленої хати, де був наш пост, лежало безліч залізних шрапнельних кульок, але пост і околиці того вечора не обстрілювали. Ми завантажили дві машини й поїхали замаскованою мокрими циновками дорогою, а останні промені сонця світили крізь шпари між цими циновками. Коли ми виїхали на відкриту дорогу за пагорбами, сонце вже зайшло. Якийсь час ми їхали цією відкритою дорогою, а коли після повороту заїхали в чотирикутну арку тунелю з циновок, знову почався дощ.

Уночі вітер посилився, а о третій ранку під супровід проливного дощу почалося бомбардування, і на наші передові позиції посунули через гірські луки й латки гаїв хорвати. Вони пішли в наступ у темряві й під дощем, але контратака переляканих солдатів з другої лінії оборони відкинула їх назад. Був потужний обстріл, у небо під дощем шугали ракети, і скрізь по всій передовій лунали постріли гвинтівок і кулеметні черги. Вони не пішли в повторну атаку, стрілянина стихла, а в паузах між поривами вітру й дощу можна було чути залпи гарматної канонади далеко на півночі.

На пост прибували поранені, декого несли на ношах, дехто шкандибав сам, а декого тягли на плечах через поле солдати. Усі були мокрі як хлющ і перелякані. Ми завантажили дві машини важкопораненими, що їх виносили на ношах з підвалу, де був пост, і коли я зачинив двері другої машини й замкнув їх на засув, відчув на обличчі, як краплинки дощу стають сніжинками. Одночасно з дощем стрімко повалив лапатий сніг.

Зранку сніг перестав падати, але буря й далі не вщухала. На мокрій землі сніг одразу розтанув, і тепер знову йшов дощ. На світанку була ще одна атака, але безуспішна. Цілий день ми чекали нового наступу, але аж до заходу сонця нічого не відбувалося. Бомбардування почалося на південь від нас з довгого лісистого хребта, де були скупчені австрійські гармати. Ми теж чекали обстрілу, але його не було. Ставало темно. З поля за селом стріляли наші гармати, і свист їхніх снарядів діяв на нас заспокійливо.

Ми довідалися, що атака на півдні була безуспішна. Тієї ночі вони вже не наступали, але ми чули, що на півночі таки прорвали оборону. Уночі прийшов наказ готуватися до відступу. Мені про це сказав капітан з нашого посту. Йому так повідомили зі штабу бригади.

Невдовзі, після чергової телефонної розмови, він сказав, що це була неправда. Бригада отримала наказ за будь-яких обставин утримати лінію оборони на Баїнзіцці. Я запитав про прорив, і він сказав, що в штабі бригади йому підтвердили, що австріяки прорвалися через позиції двадцять сьомого армійського корпусу в напрямку Капоретто. На півночі цілий день тривав запеклий бій.

— Якщо ті байстрюки пропустять їх, нам тут гаплик, — сказав він.

— Там наступають німці, — сказав один із офіцерів-медиків. Слово «німці» наводило на всіх страх. Ми не хотіли мати справу з німцями.

— Там п’ятнадцять німецьких дивізій, — сказав той офіцер-медик. — Вони прорвали фронт, і ми тепер будемо відрізані.

— У штабі бригади кажуть, що треба втримати цю лінію оборони. Кажуть, що прорив не був серйозний, і ми маємо втримувати гірські позиції від Монте Маджоре й далі.

— Звідки вони це дізналися?

— Зі штабу дивізії.

— Про те, що треба готуватися до відступу, також повідомляли з дивізії.

— Ми підпорядковані армійському корпусу, — сказав я. — Але тут я підпорядковуюся вам. Тому природно, що я поїду, куди ви мені скажете. З’ясуйте тільки, чи справді є такий наказ.

— Нам наказали залишатися тут. Вам треба вивезти звідси поранених на тимчасовий медпункт.

— Інколи ми їх також веземо з цих медпунктів до польових госпіталів, — сказав я. — А скажіть-но мені, бо я ніколи не бачив відступу, як під час нього евакуюють усіх поранених?

— Ніяк. Забирають, кого можуть, а решту залишають.

— Що я маю вивозити машинами?

— Госпітальне обладнання.

— Гаразд, — сказав я.

Наступної ночі розпочався відступ. Ми чули, що німці й австріяки прорвали фронт на півночі й наближаються гірськими долинами до Чивідале й Удіне. Відступали організовано, всі були мокрі й похмурі. Уночі, повільно просуваючись запрудженими дорогами, ми проминали війська, що марширували під дощем, гармати, запряжені кіньми підводи, мулів, вантажівки, і все це відходило від фронту. Безладу було не більше, ніж при наступі.

Тієї ночі ми допомагали евакуювати польові госпіталі, розташовані в найменш зруйнованих селах на плато, переправляючи поранених до Плави, а наступного дня під проливним дощем перевозили госпіталі і тимчасовий медпункт з Плави. Дощ не вщухав, і війська, що боронили Баїнзіццу, спускалися під цим жовтневим дощем з плато й форсували річку, де навесні того року були здобуті перші перемоги. Усередині наступного дня ми прибули в Ґоріцію. Дощ припинився, а місто було майже безлюдне. Проїжджаючи вулицею, ми побачили, як вантажили в машину дівчат з солдатського борделю. Дівчат було семеро, вони були в капелюшках і пальтах, з невеличкими валізками в руках. Двоє з них плакали. А ще одна всміхнулася нам, виставила язичок і потріпотіла ним. Була чорноока й мала пухкенькі губки.

Я зупинив машину, вийшов і поговорив з хазяйкою. Дівчата з офіцерського дому виїхали ще рано-вранці, сказала вона. А куди саме? У Конельяно, сказала вона. Вантажівка рушила з місця. Дівчина з пухкенькими губками знову показала нам язичок. Інші дві дівчини й далі плакали. Решта з цікавістю дивилися на місто. Я знову сів у машину.

— Ото було б поїхати з ними, — сказав Бонелло. — Гарна була б мандрівочка.

— І в нас буде гарна мандрівочка, — сказав я.

— Мандрівочка в пекло.

— Я й мав це на увазі, — сказав я.

Ми під’їхали до алеї перед нашою віллою.

— Хотів би я там бути, коли ці кралі розташуються на місці, і трохи з ними пострибати.

— Вони так зразу візьмуться за справу?

— Та ясно. Цю матрону знає вся Друга армія.

Ми вже були перед віллою.

— Її називають «матінка абатиса», — сказав Бонелло. — Дівчатка нові, але її тут усі знають. Їх, мабуть, привезли перед самим відступом.

— Матимуть тепер роботу.

— Та я ж і кажу, що матимуть. Хотів би побавитися з ними на халяву. Бо ціни в цьому домі явно завищені. Уряд нас ошукує.

— Завезіть машину механікам, нехай її оглянуть, — сказав я. — Поміняйте оливу й перевірте диференціал. Заправте бак, а тоді трохи поспіть.

— Слухаю, Signor Tenente.

Вілла була порожня. Рінальді поїхав з госпіталем. Майор повіз у штабній машині персонал госпіталю. Мені залишили на вікні записку з розпорядженням повантажити в машини всі речі, складені у вестибюлі, і просуватися до Порденоне. Механіки вже поїхали. Я пішов назад у гараж. За цей час під’їхали ще дві машини, і водії вийшли надвір. Знову почало дощити.

— Я був такий, бляха, сонний, що тричі задрімав, поки їхав сюди від Плави, — сказав Піані. — Що тепер робимо, Tenente?

— Треба змінити оливу, змастити й заправити машини, а тоді під’їхати до входу й завантажити все барахло, що нам залишили.

— І зразу їдемо?

— Ні, годинки три поспимо.

— Господи Ісусе, оце мене тішить, — сказав Бонелло. — Бо я й так уже засинав за кермом.

— Як ваша машина, Аймо?

— Нормально.

— Дайте мені якийсь комбінезон, і я допоможу вам замініти оливу.

— Не треба, Tenente, — сказав Аймо. — Нічого складного. Краще спакуйте свої речі.

— Та все вже спаковано, — сказав я. — Піду й повиношу те барахло, що залишили нам. А ви відразу під’їжджайте, як будуть готові машини.

Вони підігнали машини до входу, і ми завантажили їх госпітальним обладнанням, складеним у вестибюлі вілли. Коли закінчили, машини розташувалися рядком під дощем на обсадженій деревами алеї. Ми зайшли всередину.

— Розтопіть у кухні й висушіть свій одяг, — сказав я.

— Хай буде мокрий, мені байдуже, — сказав Піані. — Я хочу спати.

— Я ляжу на майорове ліжко, — сказав Бонелло. — Спатиму там, де задавав хропака старушок.

— А мені байдуже, де спати, — сказав Піані.

— Тут є два ліжка.

Я відчинив двері.

— Я навіть не знав, що там у цій кімнаті, — мовив Бонелло.

— Та то ж кімната старого щупака, — сказав Піані.

— Лягайте обидвоє тут, — сказав я. — Я вас розбуджу.

— Якщо задовго спатимете, Tenente, то нас розбудять австріяки, — сказав Бонелло.

— Я не просплю, — відказав я. — А де Аймо?

— Пішов на кухню.

— Лягайте спати, — сказав я.

— Я вже засинаю, — сказав Піані. — Цілий день куняв за кермом. Очі так злипалися, ніби хтось тиснув на лоба.

— Скинь чоботи, — сказав Бонелло. — Це ж ліжко старого щупака.

— А що мені той щупак.

Піані розвалився на ліжку в брудних чоботах і підклав руку під голову. Я пішов до кухні. Аймо розтопив у плиті й поставив на неї казанок з водою.

— Я подумав, що варто зварити трохи спагеті, pasta asciutta, — сказав він. — Коли прокинемось, усі будуть голодні.

— А ви не хочете поспати, Бартоломео?

— Ще ні. Ото закип’ячу воду, й піду подрімаю. А вогонь загасне сам.

— Краще б ви трохи поспали. Ми можемо поснідати сиром і консервами.

— Та це не те. Тим двом анархістам треба чогось гаряченького. А ви лягайте, Tenente.

— Там є ліжко в майоровій кімнаті.

— То ви там і поспіть собі.

— Ні, я піду до старої своєї кімнати. Хочете щось випити, Бартоломео?

— Коли будемо їхати, Tenente. Зараз мені це зайве.

— Якщо прокинетесь через три години, а я проспав, розбудіть мене, добре?

— Та ж я не маю годинника, Tenente.

— Годинник у майоровій кімнаті на стіні.

— Гаразд.

Я вийшов, проминув їдальню й вестибюль, а тоді піднявся мармуровими сходами до кімнати, в якій мешкав разом із Рінальді. Надворі падав дощ. Я підійшов до вікна й визирнув. Було вже досить темно, а всі три машини стояли рядком під деревами. З дерев скрапувала вода. Було холодно, і краплі зависали на гілках. Я підійшов до ліжка Рінальді, ліг і поринув у сон.

Перед від’їздом ми поснідали в кухні. Аймо подав нам миску спагеті з покришеною зверху цибулею й м’ясними консервами. Ми сіли довкола столу й розпили дві пляшки вина, залишених у підвалі вілли. Надворі ще було темно, а дощ ніяк не вщухав. Піані сидів за столом страшенно заспаний.

— Відступ мені подобається краще за наступ, — сказав Бонелло. — Відступаючи, ми п’ємо барберу.

— Це зараз ми її п’ємо. А завтра, можливо, питимемо дощову воду, — сказав Аймо.

— Завтра вже будемо в Удіне. І питимемо шампанське. Це ж там засіли всі гульвіси. Прокинься, Піані! Ми завтра питимемо шампанське в Удіне!

— Я й не сплю, — сказав Піані. Він наклав собі в тарілку спагеті й м’ясо. — А що, Барто, не міг ти роздобути томатного соусу?

— Та не було, — сказав Аймо.

— Нап’ємося в Удіне шампанського, — сказав Бонелло і налив собі повну склянку світло-червоної барбери.

— Ще будемо пити сечу, поки доїдемо до Удіне, — сказав Піані.

— Ви хоч наїлися, Tenente? — запитав Аймо.

— Удосталь. Подайте-но пляшку, Бартоломео.

— Я ще маю по пляшці на брата в дорогу, — сказав Аймо.

— А ви хоч мали нагоду поспати?

— Мені багато не треба. Трохи поспав.

— Завтра ми спатимемо на королівському ліжку, — сказав Бонелло. Він мав чудовий настрій.

— Завтра ми, можливо, спатимемо в лайні, — сказав Піані.

— Я буду спати з королевою, — сказав Бонелло.

Він зиркнув на мене, чи оцінив я його жарт.

— Ти будеш срати з королевою, — сказав напівсонний Піані.

— Це зрада, Tenente, — сказав Бонелло. — Правда, це зрада?

— Помовч, — сказав я. — Щось дуже це вино тебе розвеселило.

Надворі лило як з відра. Я зиркнув на годинника. Було вже пів на десяту.

— Час закруглятися, — сказав я й підвівся.

— З ким ви поїдете, Tenente? — спитав Бонелло.

— З Аймо. За нами ви. А тоді Піані. Їдемо дорогою на Кормонс.

— Боюся, щоб я не заснув, — сказав Піані.

— Гаразд. Тоді я їду з вами. Після нас Бонелло. А останнім Аймо.

— Це найкращий варіант, — сказав Піані. — Бо я занадто сонний.

— Я сяду за кермо, і ви трохи подрімаєте.

— Ні. Я можу вести машину, якщо знатиму, що хтось мене розбудить, якщо почну засинати.

— Я вас розбуджу. Повимикайте світло, Барто.

— Та чого його вимикати, — сказав Бонелло. — Нам це місце вже не знадобиться.

— Я маю там у кімнаті невеличку скриню, — сказав я. — Допоможете мені її знести вниз, Піані?

— Ми знесемо її, — сказав Піані. — Ходімо, Альдо.

Він вийшов у вестибюль разом із Бонелло. Я чув, як вони піднімаються сходами.

— Гарне було тут місце, — сказав Бартоломео Аймо. Він поклав собі у речовий мішок дві пляшки вина й півкружала сиру. — Такого більше не знайдемо. А куди ми відступаємо, Tenento?

— Кажуть, що кудись за Тальяменто. Госпіталь і наш відділ мають розташуватися в Порденоне.

— Це містечко краще за Порденоне.

— Не знаю я про те Порденоне, — сказав я. — Був там тільки проїздом.

— Нічого там доброго, — сказав Аймо.

Розділ двадцять восьмий

Ми виїжджали під дощем темним і цілком безлюдним містом, якщо не враховувати колони військ і гармат, що рухалися головною вулицею. Бічними вуличками також сунуло багато вантажівок і підвод, вливаючись у загальний потік на шосе. Коли ми теж виїхали на трасу, проминувши дубильні, там уже поволі рухалася довжелезна колона військових, вантажівок, кінних візків і гармат. Ми поволі, але неухильно просувалися під дощем, майже впираючись радіатором у задній борт доверху навантаженої і вкритої мокрим брезентом вантажівки. Аж тут вантажівка спинилася. Спинилася вся колона. Тоді рушила далі, якийсь час їхала і знову спинилася. Я виліз з машини й почимчикував уперед, обходячи вантажівки й підводи і пригинаючись під мокрими конячими шиями. Дорога була заблокована далі попереду. Я звернув з дороги, перейшов кладкою через рівчак і пішов далі полем з другого боку. Я міг бачити між деревами під дощем нерухому колону, віддаляючись од неї полем. Так я пройшов майже милю. Колона стояла, хоч було видно, як її обминають з другого боку солдати. Я пішов назад до машин. Цей затор міг тягтися аж до самого Удіне. Піані спав за кермом. Я заліз на сидіння поруч, і теж заснув. Минуло кілька годин, і я почув, як заскреготіла коробка передач вантажівки перед нами. Я розбудив Піані, ми рушили з місця, проїхали декілька метрів, знову спинилися, а тоді знову поїхали. Дощ так і не вщухав.

Уночі колона ще раз застрягла і не рухалася. Я виліз з кабіни й пішов провідати Аймо і Бонелло. У Бонелло на пасажирському сидінні вмостилися два сержанти інженерних військ. Коли я підійшов, вони заціпеніли.

— Їх залишили зробити щось із мостом, — сказав Бонелло. — Не можуть знайти свою частину, тож я їх вирішив підкинути.

— З дозволу пана лейтенанта.

— Маєте дозвіл, — сказав я.

— Лейтенант американець, — сказав Бонелло. — Він будь-кого підкине.

Один сержант усміхнувся. Другий запитав у Бонелло, з Північної Америки я італієць чи з Південної.

— Він не італієць. Він англієць з Північної Америки.

Сержанти ввічливо його вислухали, але не повірили. Я залишив їх і підійшов до Аймо. У нього на сидінні були дві дівчини, а сам він курив, сидячи в кутку.

— Барто, Барто, — сказав я.

Він засміявся.

— Поговоріть з ними, Tenente, — сказав він. — Я їх не розумію. Гей!

Він поклав дівчині на стегно руку і фамільярно стиснув його. Дівчина щільніше загорнулася в хустку і відштовхнула його руку.

— Гей! — сказав він. — Скажи Tenente, як тебе звати і що ти тут робиш.

Дівчина люто на мене зиркнула. Друга опустила очі. Та, що поглянула на мене, сказала щось незнайомою мені говіркою, і я не зрозумів жодного слова. Це була пухкенька чорнявка років з вигляду шістнадцяти.

— Sorellа? — спитав я, показуючи на другу дівчину. — Сестра?

Вона кивнула й усміхнулася.

— Гаразд, — сказав я і поплескав її по коліну.

Я відчув, як вона напружилася від мого доторку. Її сестра так і не підводила очей. Була, мабуть, молодша десь на рік. Аймо поклав руку на стегно старшої дівчини, і вона її відштовхнула. Він засміявся до неї.

— Хороший чоловік, — показав він сам на себе. — Хороший чоловік, — він показав на мене. — Не треба переживати.

Дівчина кинула на нього розлючений погляд. Вони нагадували двох диких пташок.

— Чого ж вона до мене сіла, якщо я їй не подобаюся? — спитав Аймо. — Вони відразу залізли в машину, коли я їх поманив.

Він повернувся до дівчини.

— Не переживай, — сказав він. — Вас тут не виї…., — ужив він вульгарного матюка. — Немає де вас виї….

Я бачив, що вона зрозуміла це слово, і цього було досить. Вона нажахано дивилася на нього. Ще щільніше загорнулася в хустку.

— Машина повна, — сказав Аймо. — Вас тут не виї…. Немає де вас виї….

Щоразу, коли він говорив це слово, дівчина аж зіщулювалася. Тоді, заціпеніло дивлячись на нього, вона заплакала. Я бачив, як затремтіли її губи, а по пухкеньких щічках покотилися сльози. Її сестра, не підводячи очей, взяла її за руку, і вони так і сиділи вкупочці. Старша, що так люто на нас поглядала, почала вже ридати.

— Мабуть, я її налякав, — сказав Аймо. — А я ж не хотів лякати.

Бартоломео витяг свій мішок і відрізав два шматки сиру.

— Ось, — сказав він. — Не плач.

Старша дівчина захитала головою, не припиняючи плакати, але молодша взяла сир і почала їсти. Пізніше молодша дала сестрі другий шматок сиру, і вони вже їли разом. Старша ще й далі трохи схлипувала.

— Зараз заспокоїться, — сказав Аймо.

Раптом йому стрілило щось у голову.

— Незаймана? — спитав він ту, що була поруч.

Та енергійно закивала головою.

— І вона теж? — показав він на сестру.

Обидві дівчини закивали, а старша сказала щось на діалекті.

— Усе гаразд, — сказав Бартоломео. — Усе гаразд.

Обидві дівчини пожвавішали.

Я залишив їх з Аймо, котрий притулився в кутку кабіни, і пішов до машини Піані. Колона з транспортом далі стояла, але нас постійно минали солдати. Злива не вщухала, і я подумав, що деякі зупинки колони могли бути викликані намоканням проводок у машинах. Але, ймовірніше, це ставалося через те, що коні й люди просто засинали на ходу. Хоч корки трапляються і в містах, коли ніхто не засинає. А тут була комбінація кінного транспорту й автомобільного. Одне одному тільки заважало. Не кажучи вже про селянські вози. Гарних підібрав дівчаток Барто. І чого їм тут було робити під час відступу, цим двом незайманим дівчатам. Справді незайманим. Та ще й, мабуть, дуже побожним. Якби не війна, ми всі були б, мабуть, у ліжку. Лягаю в ліжечко своє. Ліжечко й дошка. Тверда, як дошка в ліжку. Кетрін зараз лежить у ліжку між двома простирадлами, над нею й під нею. А на якому боці вона спить? Може, взагалі не спить? Може, лежить і думає про мене? Вій, вій, вітерець. От він і повіяв, і навіяв не дрібненький дощик, а велику зливу. І лило так цілісіньку нічку. Ти знав, що буде так лити. Ось подивись. Господи, якби ж я міг кохану обіймати у ліжечку своєму. Кохану мою Кетрін. Якби ж то моя солодка Кетрін могла пролитися дощем. Навій її до мене знову. Ну, але це вже було. Не нас одних закрутило, і дощик це б не зупинив.

— Добраніч, Кетрін, — сказав я вголос. — Хай тобі гарно спиться. А якщо незручно, люба, ляж на другий бік, — сказав я. — Я принесу тобі холодної водички. Скоро вже розвидніється, і тобі буде краще. Вибач, що тобі через нього так незручно. Спробуй заснути, солодка моя.

Я спала весь час, сказала вона. Ти розмовляв уві сні. У тебе все гаразд?

Ти справді тут?

Звичайно, тут. Я нікуди не піду. Між нами жодної різниці.

Ти така гарна й солодка. І ти нікуди не підеш серед ночі, правда?

Звичайно, ні. Я завжди тут. Прийду, коли ти мене забажаєш.

— Бляха, — сказав Піані. — Знову почали їхати.

— Я задрімав, — сказав я.

Тоді глянув на годинник. Була третя година ночі. Я намацав за сидінням пляшку барбери.

— Ви говорили крізь сон, — сказав Піані.

— То був сон по-англійськи, — сказав я.

Дощ почав ущухати, і ми рушили далі. Перед світанком ми знову застрягли, а коли вже розвидніло, ми опинилися на невеличкому узвишші, з якого було далеко видно дорогу відступу, де все стояло, крім піхоти, що сунула поволі поміж машин. Ми знову почали їхати, але судячи з того, наскільки повільно ми просувалися вдень, я зрозумів, що нам треба залишити головну дорогу і спробувати поїхати навпростець полями, якщо ми хочемо колись дістатися до Удіне.

Уночі до колони долучилося чимало селян, що добувалися до траси сільськими дорогами, і тепер колоною рухалися вози, навантажені домашнім скарбом; з-поміж матрасів стирчали дзеркала, а за возами дріботіли прив’язані до них кури і качки. На підводі перед нами дощ поливав швейну машинку. Селяни рятували все найцінніше. На деяких підводах жінки тулилися одна до одної, ховаючись від дощу, а інші брели впритул до возів, намагаючись не відставати. Тепер у колоні були й собаки, що дріботіли під возами. Дорога була багниста, канави обабіч неї повнилися водою, а поля за деревами, що оточували трасу, виглядали занадто мокрими й розкислими, щоб ризикувати їхати навпростець. Я виліз з машини й пішов трохи далі дорогою, шукаючи якийсь бічний путівець, на який можна було б з’їхати. Я знав, що таких путівців було тут чимало, але не хотів опинитися на такому, що нікуди нас не заведе. Я їх усі не пам’ятав, бо ми завжди проминали їх на швидкості в машині, та й виглядали вони всі однаково. Але тепер я знав, що мушу знайти правильний шлях, якщо ми хочемо кудись дістатися. Ніхто не знав, де зараз австрійці, і яка взагалі ситуація, але я був певний, що варто тільки вщухнути дощу, як на колону налетять літаки, і тоді всім буде гаплик. Вистачить того, щоб кілька водіїв вискочили з машин або щоб убило кількох коней, як рух на дорозі остаточно зупиниться.

Дощ поступово вщухав, і я подумав, що невдовзі може проясніти. Я ще пройшов трохи далі узбіччям, а коли побачив невеличкий обсаджений живоплотом з дерев путівець, що вів на північ поміж полів, я подумав, що краще нам звернути на нього, й поквапився назад до машин. Я сказав Піані, куди повертати, а тоді пішов попередити Бонелло й Аймо.

— Якщо там буде глухий кут, ми встигнемо повернутися назад, — сказав я.

— А що з цими? — запитав Бонелло.

Два його сержанти сиділи поруч із ним. Були неголені, але навіть такої ранньої години мали доволі войовничий вигляд.

— Придадуться, як треба буде штовхати, — сказав я.

Тоді підійшов до Аймо і сказав, що спробуємо проїхати сільськими дорогами.

— А що з моїми непорочними дівами? — спитав Аймо.

Обидві дівчини спали.

— З них буде мало користі, — сказав я. — Тобі б мати когось, хто міг би штовхати.

— Можуть сісти у кузов, — сказав Аймо. — Там ще є місце.

— Та як хочеш, — сказав я. — Але знайди якогось здоровила з широким задом, щоб міг підштовхнути.

— Когось із берсальєрів, — вишкірився Аймо. — У них найширші зади. Їх їм обмірюють. А як ви, Tenente?

— Нормально. А ви?

— Та добре. Тільки голодний як пес.

— Думаю, щось буде при дорозі, ми зупинимось і перекусимо.

— А як нога, Tenente?

— Добре, — сказав я.

Стоячи на підніжці й дивлячись уперед, я бачив, як машина Піані звернула на маленьку бічну дорогу і рушила нею, мигтіла між голими гілками живоплоту. Бонелло звернув услід за ним, а коли Піані проїхав трохи далі, ми теж рушили слідом за тими двома санітарними машинами вузеньким путівцем, оточеним живоплотом. Він нас привів до якоїсь ферми. Піані й Бонелло зупинилася там на подвір’ї. Будинок, двері якого були вповиті виноградними лозами, був невисокий і подовгастий. На подвір’ї був колодязь, і Піані набирав з нього воду, щоб залити в радіатор. Ми так довго їхали на малій швидкості, що вода вся википіла. Ферма була покинута. Я озирнувся на дорогу, яку було добре видно, бо ферма стояла на узвишші, тож ми звідси бачили наш путівець, живопліт, поля й дерева обабіч головної траси, якою йшов відступ. Сержанти почали нишпорити в будинку. Дівчата прокинулися й позирали на подвір’я, криницю, дві великі санітарні машини перед будинком ферми і трьох водіїв біля криниці. Один із сержантів вийшов, тримаючи в руці годинник.

— Поставте на місце, — сказав я. Він зиркнув на мене, знову зайшов у будинок і повернувся вже без годинника.

— Де ваш напарник? — запитав я.

— Пішов у туалет.

Він заліз у кабіну машини. Боявся, що ми його тут залишимо.

— А що чути зі сніданком, Tenente? — спитав Бонелло. — Могли б щось перекусити. Це не забере багато часу.

— Гадаєте, що ця дорога кудись нас виведе?

— Звичайно.

— Гаразд. Тоді поснідаємо.

Піані й Бонелло зайшли в будинок.

— Ходімо, — сказав дівчатам Аймо.

Простягнув їм руку, щоб допомогти злізти. Старша сестра замахала головою. Вони не підуть у будинок без господарів. Дивилися нам услід.

— Важко з ними, — сказав Аймо. Ми зайшли разом у хату. Була велика й темна, просякнута пусткою. Бонелло й Піані поралися на кухні.

— Харчів тут небагато, — сказав Піані. — Усе підчистили.

Бонелло краяв на важкому кухонному столі кусень сиру.

— А де був сир?

— У підвалі. Піані ще знайшов вино і яблука.

— Нормальний сніданок.

Піані витягав дерев’яний корок з великого обплетеного лозою бутля з вином. Тоді нахилив його й наповнив до країв велику мідну каструлю.

— Пахне добре, — сказав він. — Пошукай якісь склянки, Барто.

Зайшли двоє сержантів.

— Беріть трохи сиру, сержанти, — сказав Бонелло.

— Треба вже їхати, — сказав один із сержантів, доїдаючи сир і допиваючи з чашки вино.

— Поїдемо. Не журіться, — сказав Бонелло.

— На голодний шлунок війську далеко не зайти, — сказав я.

— Що? — спитав сержант.

— Треба перекусити.

— Так. Але час дорогий.

— Мабуть, ці байстрюки вже десь нажерлися, — сказав Піані.

Сержанти зиркнули на нього. Вони нас явно всіх ненавиділи.

— Ви цю дорогу знаєте? — спитав мене один.

— Ні, — сказав я.

Вони перезирнулися.

— Нам краще вже вирушати, — сказав перший.

— Зараз вирушимо, — сказав я.

Тоді випив ще одну чашку червоного вина. Після сира й яблук воно смакувало дуже добре.

— Візьміть сир, — сказав я й вийшов.

Бонелло рушив за мною слідом із величезним бутлем вина.

— Завеликий, — сказав я.

Він жалісно глянув на бутель.

— Мабуть, і справді, — сказав він. — Дайте-но мені фляги.

Він наповнив фляги, проливаючи вино на кам’яну бруківку подвір’я. Тоді взяв бутель і поставив його перед дверима.

— Австріяки тепер знайдуть його, не ламаючи дверей, — сказав він.

— Поїхали, — сказав я. — Ми з Піані будемо спереду.

Двоє сержантів уже сиділи поруч із Бонелло. Дівчата їли сир і яблука. Аймо курив. Ми вирушили далі вузенькою дорогою. Я озирнувся на дві машини, що їхали слідом, і на будівлю ферми. Це була добротна, міцна, невисока кам’яниця з дуже гарною залізною огорожею довкола криниці. Дорога попереду була вузенька і багниста, з високим живоплотом обабіч. Машини їхали за нами, не відстаючи.