Прощавай, зброє

Розділ сімнадцятий

Коли я очуняв після операції, не мав відчуття, ніби взагалі зникав. Нікуди не зникаєш. Тільки бере задуха. Це не схоже на смерть, а просто задихаєшся від газу й нічого вже не відчуваєш, а після цього тобі погано як з перепою, тільки що блюєш самою жовчю й тобі не стає краще. У ногах ліжка я побачив мішечки з піском. Вони лежали на трубках, що стирчали з гіпсу. Пізніше я побачив міс Ґейдж, і вона сказала:

— Як вам тепер?

— Краще, — сказав я.

— Він просто чудеса витворяв з вашим коліном.

— Як довго це тривало?

— Дві з половиною години.

— Чи я молов якісь дурниці?

— Ніяких дурниць. Не розмовляйте. Просто спокійно лежіть.

Мене нудило, правду казала Кетрін. Мені було цілком байдуже, хто чергував уночі.

У госпіталі тепер було ще троє пацієнтів, худенький хлопець з Червоного Хреста, родом із Джорджії, що підхопив малярію, приємний і теж худющий хлопець з Нью-Йорка, що мав малярію й жовтяницю, і ще один гарний хлопчина, який намагався відкрутити ковпачок детонатора комбінованого шрапнельно-фугасного снаряда, щоб мати його в якості сувеніра. Австрійці стріляли цими снарядами в горах, і коли він розривався, головка снаряда летіла далі й вибухала при зіткненні.

Медсестри дуже полюбили Кетрін Барклі, бо вона постійно зголошувалася на нічні чергування. Хворі на малярію майже не завдавали їй клопоту, хлопець, що розкручував ковпачок детонатора, заприятелював з нами і ніколи не дзвонив уночі, хіба це було вкрай необхідно, тож решту вільного від роботи часу ми проводили разом. Я був по вуха закоханий у неї, а вона кохала мене. Удень я спав, а коли ми не спали, то писали одне одному записки й передавали через Ферґюсон. Ферґюсон була доброю дівчиною. Я нічого про неї не знав, крім того, що один її брат служив у п’ятдесят другій дивізії, а другий був у Месопотамії, і що вона дуже добре ставилася до Кетрін Барклі.

— А ти прийдеш на наше весілля, Ферґі? — запитав я в неї якось.

— Ви ніколи не одружитесь.

— Одружимось.

— Ні, не одружитесь.

— Чому ні?

— Посваритесь перед весіллям.

— Ми ніколи не сваримось.

— Ще встигнете.

— Ми не посваримось.

— Тоді помрете. Посваритесь або помрете. Усі так роблять. Ніхто не одружується.

Я простягнув до неї руку.

— Не рухай мене, — сказала вона. — Я зовсім не плачу. Може, все у вас буде добре. Але дивись мені, нічого їй не зроби. Я вб’ю тебе, якщо ти їй щось зробиш.

— Нічого я їй не зроблю.

— Дивись мені. Надіюся, що все у вас буде добре. Вам гарно разом.

— Нам разом чудово.

— От тільки не сваріться, і дивись, не нароби їй біди.

— Не нароблю.

— Дивись мені. Не хочу, щоб вона залишилася з плодом війни на руках, як то кажуть.

— Ти добра дівчина, Ферґі.

— Зовсім ні. Не треба мені лестити. Як там твоя нога?

— Нормально.

— А голова?

Вона торкнулася пальцями моєї потилиці. Було таке враження, ніби торкнули затерплу ногу.

— Голова мене ніколи не турбувала.

— З такою ґулею можна взагалі звихнутися. Ніколи тебе не турбує?

— Ні.

— Щаслива ти людина. Дописав уже листа? Бо я йду вниз.

— Ось він, — сказав я.

— Міг би попросити, щоб вона якийсь час не чергувала вночі. Вона страшенно втомлена.

— Гаразд. Попрошу.

— Я б і сама почергувала, але вона мені не дає. А інші й раденькі, що вона це робить. Дозволь їй хоч трошки перепочити.

— Гаразд.

— Міс Ван Кемпен уже зауважила, що ти спиш до самого обіду.

— Нічого дивного.

— Але краще було б, якби ти дозволив їй кілька ночей відпочити.

— Та я ж не проти.

— Неправда. Але якщо її переконаєш, я тебе шануватиму за це.

— Переконаю.

— Не вірю я тобі.

Вона взяла записку й пішла. Я подзвонив, і невдовзі прийшла міс Ґейдж.

— Що сталося?

— Я хотів поговорити з вами. Ви не думаєте, що міс Барклі треба трохи перепочити від нічних чергувань? Вона виглядає страшенно втомленою. Чому її так довго не міняють?

Міс Ґейдж поглянула на мене.

— Я ваша товаришка, — сказала вона. — Не треба так зі мною розмовляти.

— Що ви маєте на увазі?

— Не прикидайтеся дурником. Це все, що ви хотіли?

— Вип’єте вермуту?

— Гаразд. А тоді мушу йти.

Вона дістала з шафи пляшку і принесла склянку.

— Склянка буде для вас, — сказав я. — А я вип’ю з пляшки.

— Ваше здоров’я, — сказала міс Ґейдж.

— А що ще казала Ван Кемпен про те, що я сплю допізна?

— Та просто поскрипіла зубами і все. Бо ви ж, за її словами, наш привілейований пацієнт.

— Пішла вона під три чорти.

— Та вона зовсім не підла, — сказала міс Ґейдж. — Просто стара і сварлива. І ви їй ніколи не подобалися.

— Ніколи.

— Ну, а мені подобаєтесь. І я ваша товаришка. Не забувайте про це.

— Ви просто до біса приємна.

— Ні. Я знаю, хто для вас мила й приємна. Але я ваша товаришка. То як ваша нога?

— Нормально.

— Я принесу трохи холодної мінеральної водички, щоб полити на неї. Свербить, мабуть, під гіпсом. Надворі спека.

— Ви страшенно приємна.

— Вам дуже свербить?

— Ні. Все нормально.

— Я зараз поправлю ті мішечки з піском. — Вона нахилилася наді мною. — Я ваша товаришка.

— Я знаю.

— Ні, ви не знаєте. Але колись дізнаєтеся.

Кетрін Барклі не чергувала три ночі поспіль, а тоді знову прийшла. Було таке враження, ніби ми роз’їхалися, а тоді зустрілися знову після довгої розлуки.