Прощавай, зброє

Розділ двадцять п’ятий

Тепер, коли настала осінь, дерева були голі, а дороги багнисті. З Удіне до Ґоріції я їхав вантажівкою. Дорогою ми обминали інші вантажівки, а я роздивлявся довкола. Шовковичні дерева стояли голі, а поля були бурого кольору. Дорогу вкривало мокре змертвіле листя, що поопадало з довколишніх голих дерев, а робітники брали з куп на узбіччі щебінь, засипаючи й затрамбовуючи глибокі колії від коліс. Ми побачили місто, вповите мрякою, за туманом не було видно гір. Переїхали річку, і я побачив, як високо піднялася вода. У горах не вщухали дощі. Ми в’їхали в місто, минаючи фабрики, а тоді будинки й вілли, і я помітив, що за цей час обстріли зруйнували ще більше будинків. На вузенькій вуличці ми розминулися з санітарною машиною англійського Червоного Хреста. Обличчя водія в кашкеті було худе й дуже засмагле. Він був мені незнайомий. Я зліз з вантажівки на великій площі перед будинком мера, водій подав мені рюкзак, я надів його й закинув на плечі обидві дорожні сумки, а тоді рушив до нашої вілли. Не відчував, що повертаюся додому.

Я крокував встеленою гравієм мокрою доріжкою, дивлячись на віллу поміж деревами. Усі вікна були зачинені, але двері відкриті. Я зайшов і застав там майора, що сидів за столом у голій кімнаті, на стінах якої висіли карти і віддруковані аркуші паперу.

— Вітаю, — сказав він. — Як там ви?

Він постарів і немовби всох.

— Добре, — сказав я. — Як тут усе?

— Скінчилося, — сказав він. — Поставте свої речі й сідайте.

Я поклав рюкзак і сумки на підлогу, а кашкета зверху на рюкзак. Приніс від стіни ще одного стільця й сів біля столу.

— Погане було літо, — сказав майор. — Набралися вже сили?

— Так.

— А нагороди отримали?

— Так, усе отримав. Дуже вам дякую.

— Дайте подивитись.

Я відгорнув накидку, щоб він міг побачити дві стрічки.

— А коробочки з медалями вам не дали?

— Ні. Тільки посвідки.

— Медалі прийдуть пізніше. Це триває якийсь час.

— Що я тепер мушу робити?

— Машини всі поїхали. На півночі в Капоретто — шість. Бували в Капоретто?

— Так, — сказав я.

Мені пригадалося це маленьке біле містечко з дзвіницею в долині. Чистеньке містечко з гарним фонтанчиком на площі.

— Там багато роботи. Чимало хворих. Бої скінчилися.

— А решта де?

— Дві в горах, а чотири ще й далі на Баїнзіцці. Тоді ще два санітарні загони в Карсо, при третій армії.

— То що я маю робити?

— Якщо хочете, можете поїхати й перебрати на себе ті чотири машини, що на Баїнзіцці. Джіно там уже довго сидить. Ви ж так і не побачили, що там було?

— Ні.

— Дуже погані справи. Ми втратили три машини.

— Про це я чув.

— Ну, так, вам написав Рінальді.

— А де Рінальді?

— Тут у госпіталі. Мав нелегкі літо й осінь.

— Вірю вам.

— Було паскудно, — сказав майор. — Ви уявити собі не можете, наскільки паскудно. Я часто думав, як вам пощастило з тим вашим пораненням.

— Це правда.

— Наступного року буде ще гірше, — сказав майор. — Може, вони ще й зараз підуть у наступ. Погрожують наступом, хоч я в це не вірю. Занадто пізно. Ви бачили річку?

— Так. Вона вже розлилася.

— Не вірю, що вони кинуться в атаку тепер, коли почалися дощі. Скоро вже випаде сніг. А як там ваші землячки? Тут ще, крім вас, якісь американці з’являться?

— Готують десятимільйонне військо.

— Маю надію, що й нам щось перепаде. Але їх усіх перехоплять французи. Нам тут нічого не дістанеться. Ну, добре. Переночуйте нині тут, а завтра їдьте маленьким авто і змініть там Джіно. Я вишлю з вами когось, хто знає дорогу. Джіно вам усе розкаже. Там ще трохи обстрілюють, але в цілому вже все скінчилося. Вам буде цікаво побувати на Баїнзіцці.

— Буду радий побачити. І вас радий бачити знову, Signor Maggiore.

Він усміхнувся.

— Дуже приємно почути це від вас. Мене вже дуже втомила ця війна. Якби я звідси поїхав, то вже навряд чи повернувся б.

— Настільки тут погано?

— Так. Не просто погано, а жахливо. Ідіть помийтесь і пошукайте свого друга Рінальді.

Я взяв багаж і поніс його нагору. Самого Рінальді не було в кімнаті, але там лежали його речі, тож я сів на ліжко, розмотав обмотки і скинув з правої ноги черевик. Ліг на ліжку горілиць. Я був змучений, а права нога боліла. Було якось дурнувато лежати на ліжку в одному черевику, тому я сів, розшнурував другий черевик, жбурнув його на підлогу і знову ліг. Вікно було зачинене, й у кімнаті була задуха, але я був занадто втомлений, щоб підніматися й відчиняти його. Усі мої речі були в кутку кімнати. Надворі сутеніло. Я лежав на ліжку, думав про Кетрін і чекав Рінальді. Я не збирався забагато думати про Кетрін, хіба що вночі перед сном. Але тепер я був змучений і не мав чим зайнятися, тож лежав собі й думав про неї. Я й далі про неї думав, коли в кімнату зайшов Рінальді. Він зовсім не змінився. Можливо, тільки трохи схуд.

— Ну, що, малий, — сказав він.

Я сів на ліжку. Він підійшов, сів поруч і обняв мене.

— Любенький мій малий.

Він ляснув мене по спині, а я взяв його за руки.

— Любий малий, — сказав він. — Покажи-но мені коліно.

— То ж треба скидати штани.

— Ну, то скидай, малий. Ми ж друзі з тобою. Я хочу подивитися, що вони тобі зробили.

Я встав, спустив бриджі і зняв пов’язку з коліна. Рінальді сів на підлогу й почав легенько згинати й розгинати мені ногу. Він провів пальцем по шраму, а тоді з’єднав великі пальці над колінною чашечкою і легенько погойдав ногу рештою пальців.

— І більше не згинається?

— Ні.

— Це просто злочин, що тебе відправили назад. Твій суглоб ще добре не функціонує.

— Було набагато гірше. Нога взагалі не розгиналася, була як дошка.

Рінальді ще трохи її зігнув. Я дивився на його руки. То були гарні руки хірурга. Я глянув на його потилицю — лискуче волосся з рівненьким проділом. Він надто сильно зігнув мені ногу.

— Ой! — сказав я.

— Тобі потрібно пройти ще один курс механотерапії, — сказав Рінальді.

— Але було ще гірше.

— Я бачу, малий. Я на таких речах розуміюся краще за тебе. — Він підвівся з підлоги й сів на ліжко. — З самим коліном усе зробили добре. — Коліно його вже не цікавило. — Розказуй тепер про все інше.

— Нема про що розказувати. Я мав спокійне життя.

— Ти вже говориш так, немовби одружився, — сказав він. — Та що таке з тобою?

— Нічого, — сказав я. — А що з тобою?

— Війна мене добиває, — сказав Рінальді. — Я через неї впав у депресію. — Він склав руки на коліні.

— Аж так, — сказав я.

— А в чому річ? Невже я не можу мати людських емоцій?

— Ні. Я бачу, тут тобі було весело. Розкажи мені.

— Ціле літо й осінь роблю операції. Працюю безперервно. Один за всіх. Усе найскладніше залишають мені. Бог свідок, малий, що я стаю чудовим хірургом.

— Це вже звучить краще.

— Я просто не думаю. Справді, Бог мені свідок, я зовсім не думаю, а тільки оперую.

— Ну, й добре.

— Але тепер, малий, це все скінчилося. Я вже не оперую, і почуваю себе препаскудно. Ця війна жахлива, малий. Повір мені, це правда. Ну, а тепер розвесели мене. Ти привіз платівки?

— Так.

Вони були загорнуті в папір і лежали в картонній коробці в рюкзаку. Я був такий втомлений, що просто не мав сил їх витягнути звідти.

— А ти себе добре почуваєш, малий?

— Як у пеклі.

— Жахлива ця війна, — сказав Рінальді. — Вставай-но. Зараз нап’ємося й піднімемо собі настрій. А тоді підемо й кинемо по паличці. І буде нам добре.

— Я мав жовтяницю, — сказав я. — І не можу напиватися.

— Ой, малий, яким ти повернувся до мене. Таким серйозним і з хворою печінкою. Кажу тобі, ця війна препаскудна. Чого ми взагалі в неї вляпалися.

— Ми трохи вип’ємо. Напиватися не хочу, але трохи вип’ємо.

Рінальді пішов до вмивальника з другого кінця кімнати й повернувся з двома склянками і пляшкою коньяку.

— Австрійський коньячок, — сказав він. — Сім зірочок. Це все, що змогли захопити на Сан Ґабріеле.

— А ти там був?

— Ні. Я ніде не був. Весь час сидів тут і оперував. Дивись, малий, це та твоя стара склянка, з якою ти чистив зуби. Я її не викидав, бо вона нагадувала мені про тебе.

— Нагадувала тобі чистити зуби.

— Ні. Я ж маю свою. Я її зберігав, щоб нагадувала, як ти вранці намагався відчистити зуби від «Вілла-Росси», лаявся, ковтав аспірин і проклинав шльондр. Щоразу, коли я бачив цю склянку, я згадував, як ти силкувався відчистити свою совість зубною щіткою.

Він підійшов до ліжка.

— Поцілуй мене разочок і скажи, що ти зовсім не такий серйозний.

— Я не збираюся тебе цілувати. Ти мавпа.

— Я знаю, ти чемнесенький англосаксонський хлопчик. Знаю. Хлопчик з муками сумління, знаю. Нічого, почекаю, поки наш англосаксончик почне відчищатися зубною щіточкою від блудниць.

— Налий у склянку коньяку.

Ми цокнулися й випили. Рінальді підсміхнувся з мене.

— Я тебе впою, витягну твою печінку й заміню її доброю італійською печіночкою, і знову зроблю тебе людиною.

Я простягнув склянку, щоб він долив коньяку. Надворі вже було темно. Тримаючи склянку з коньяком, я підійшов до вікна й відчинив його. Дощ уже не падав. Надворі стало холодніше, а дерева були вповиті туманом.

— Не виливай у вікно коньяк, — сказав Рінальді. — Не можеш пити, то дай мені.

— Пішов ти знаєш куди, — сказав я.

Я був радий знову бачити Рінальді. Він два роки поспіль глузував з мене, і мені це завжди подобалося. Ми чудово розуміли один одного.

— Ти одружився? — запитав він з ліжка.

Я стояв біля вікна, спершись на стіну.

— Ще ні.

— Закоханий?

— Так.

— У ту англійку?

— Так.

— Бідолашка. Вона тебе задовольняє?

— Звичайно.

— Я мав на увазі, чи задовольняє тебе на практиці?

— Заткайся.

— Мовчу. Побачиш, наскільки я делікатна людина. А в яких позах…?

— Ріні, — сказав я. — Прошу тебе заткатися. Якщо хочеш бути моїм другом, заткай свою пельку.

— Я не хочу твоїм другом бути, малий. Я вже твій друг.

— Тоді заткай пельку.

— Гаразд.

Я підійшов до ліжка й сів біля Рінальді. Він тримав у руці склянку й дивився на підлогу.

— Розумієш, як воно є, Ріні?

— Ще й як. Я все своє життя наштовхуюся на святі й непорушні теми. Але з тобою такого майже не було. Мабуть, і в тебе вони з’явилися.

Він не відводив очей від підлоги.

— А в тебе таких немає?

— Ні.

— Жодної?

— Ні.

— То я можу щось таке сказати про твою матір, а тоді про твою сестру?

— А тоді про твою сестру, — швидко сказав Рінальді.

Ми розреготалися.

— Старий супермен, — сказав я.

— А може, я ревную, — сказав Рінальді.

— Та де там.

— Я не в цьому сенсі. Я мав на увазі інше. Ось у тебе є одружені друзі?

— Так, — сказав я.

— А в мене немає, — сказав Рінальді. — Якщо вони закохані одне в одного.

— А чому?

— Бо я їм тоді не подобаюся.

— Чому?

— Бо я той змій. Змій пізнання.

— Ти все переплутав. То було яблуко пізнання.

— Ні, то була змія, — він трохи розвеселився.

— Краще тоді не зачіпати ці високі матерії, — сказав я.

— Люблю я тебе, малий, — сказав він. — Придушуєш у зародку великого італійського мислителя. А я знаю багато такого, про що не можу сказати. Знаю більше за тебе.

— Так. Це точно.

— Але тобі легше житиметься. Навіть із муками сумління.

— Не думаю.

— О, так. Свята правда. Бо я тепер щасливий тільки тоді, коли працюю.

Він знов опустив голову.

— Це все минеться.

— Ні. Мені подобаються лише дві речі: одна шкодить моїй роботі, а друга триває якихось пів години або п’ятнадцять хвилин. Іноді ще коротше.

— Іноді набагато коротше.

— А може, я вже здатний на більше, малий. Звідки тобі знати. Але є тільки ці дві речі й моя робота.

— Ще будуть інші.

— Ні. Не буде вже нічого. Ми маємо те, з чим народилися, й нічого більше не навчаємось. Ніколи не дістаємо нічого нового. Починаємо життя довершеними. Маєш радіти, що ти не латинського роду.

— Не існує ніякого латинського роду. Це в тебе в голові «латинська» каша. Ти так пишаєшся своїми дефектами.

Рінальді підвів голову і засміявся.

— Ну, годі вже, малий. Я втомився так багато думати, — він здавався стомленим, ще коли прийшов. — Скоро вечеря. Я радий, що ти повернувся. Ти мій найкращий друг і бойовий побратим.

— А коли вечеряють бойові побратими? — спитав я.

— Та просто зараз. Вип’ємо ще заради твоєї печінки.

— Ти як апостол Павло.

— Не зовсім. Там ішлося про вино і шлунок. Трохи вина уживай заради шлунку твого.

— Давай, що маєш там у пляшці, — сказав я. — Заради чого завгодно.

— За твою дівчину, — сказав Рінальді. Він підняв угору склянку.

— Гаразд.

— Ніколи не скажу про неї нічого непристойного.

— Не перенапружуйся.

Він випив коньяк.

— Я очистився, — сказав він. — Я тепер як ти, малий. Також знайду собі англійку. Фактично, я перший познайомився з твоєю дівчиною, але вона для мене трохи зависока. Високу дівчину в сестри, — процитував він.

— Твої думки стали чисті й незаймані, — сказав я.

— Правда ж? Тому то мене й називають Рінальді Чистіссімо.

— Рінальді Брудніссімо.

— Ходімо, малий, пішли вечеряти, поки мої думки ще чисті.

Я вмився, зачесався, і ми рушили донизу сходами. Рінальді вже був п’яненький. У їдальні виявилося, що вечеря ще не зовсім готова.

— Я піду по пляшку, — сказав Рінальді.

Він знову піднявся сходами. Я сів за стіл, а він приніс пляшку й налив нам обидвом по пів склянки коньяку.

— Забагато, — сказав я, підняв угору склянку і подивився крізь неї на лампу, що стояла на столі.

— На порожній шлунок нормально. Чудова річ. Цілком випалює шлунок. Гіршого для тебе не придумати.

— Гаразд.

— Щоденне самознищення, — сказав Рінальді. — Руйнує шлунок і викликає тремтіння рук. Якраз те, що потрібно хірургові.

— То ти це рекомендуєш?

— Щиро. Не вживаю нічого іншого. Пий до дна, малий, і шукай лікарняну палату.

Я випив пів склянки. У коридорі пролунав голос ординарця:

— Суп! Суп готовий!

Зайшов майор, кивнув нам і сів за стіл. Здавався тепер якимось коротуном.

— І що, нікого більше? — спитав він.

Ординарець поставив перед ним супницю, і він налив собі повну тарілку.

— Нікого, — сказав Рінальді. — Хіба що прийде священник. Якби він знав, що тут Федеріко, прийшов би обов’язково.

— А де він? — запитав я.

— У триста сьомому, — сказав майор.

Він жадібно поглинав суп. Тоді витер рота, особливо ретельно обтираючи закручені вгору сиві вуса.

— Думаю, він прийде. Я дзвонив їм і просив переказати йому, що ви приїхали.

— Мені якось бракує тут звичного галасу, — сказав я.

— Так, тепер у їдальні тихо, — сказав майор.

— Я тут галасуватиму, — сказав Рінальді.

— Випийте трохи вина, Енріко, — сказав майор.

Він наповнив мою склянку. Подали спагеті, і ми зосередилися на їжі. Священник прийшов, коли ми вже доїдали. Був такий, як і завжди, маленький, смаглявий і зграбний. Я підвівся, і ми обмінялися потисками рук. Він поклав мені руку на плече.

— Я відразу прийшов, коли дізнався, — сказав він.

— Сідайте, — сказав майор. — Ви запізнилися.

— Доброго вечора, пасторе, — сказав Рінальді, вживши англійське слово. Цю звичку перейняли від капітана, що трохи розмовляв англійською і постійно зачіпав священника.

— Доброго вечора, Рінальдо, — сказав священник.

Ординарець приніс йому суп, але він сказав, що воліє почати зі спагеті.

— То як ви? — спитав він мене.

— Нормально, — сказав я. — А що чути у вас?

— Випийте вина, пасторе, — сказав Рінальді. — Трохи вина ужийте заради шлунку свого. Це з апостола Павла, якщо знаєте.

— Так, я знаю, — ввічливо сказав священник.

Рінальді наповнив йому склянку.

— Той апостол Павло, — сказав Рінальді. — Наробив же він лиха.

Священник поглянув на нього й усміхнувся. Я бачив, що глузування вже не справляло на нього враження.

— Той апостол Павло, — сказав Рінальді. — Сам був пияк і бабій, а коли йому забракло пороху, сказав, що все це гріх. Коли вже сам став ні на що не здатний, почав напучувати нас, тих, хто й досі повний сил. Хіба не так, Федеріко?

Майор усміхнувся. Ми вже їли тушковане м’ясо.

— Я вечорами не дискутую про святих, — сказав я. Священник подивився на мене й усміхнувся.

— Дивіться, він уже перекинувся до табору священника, — сказав Рінальді. — Де ви пропали, добрі старі насмішники? Де Кавальканті? Де Брунді? Де Чезаре? Невже тепер я сам маю глузувати з священника без жодної підтримки?

— Він добрий священник, — сказав майор.

— Він добрий священник, — сказав Рінальді. — Та все одно священник. Я хочу, щоб у їдальні було, як за старих добрих часів. Хочу розвеселити Федеріко. Ідіть ви, пасторе, під три чорти!

Я бачив, як майор поглянув на нього і зрозумів, що він напився. Його худе лице зблідло. Волосся здавалося ще чорнішим супроти білизни його чола.

— Усе гаразд, Рінальдо, — сказав священник. — Усе гаразд.

— Ідіть ви к чорту, — сказав Рінальді. — Усе хай пропаде до біса пропадом.

Він відхилився на стільці.

— Він мав напружені дні й перевтомився, — сказав мені майор. Тоді доїв м’ясо й підібрав з тарілки підливку куснем хліба.

— Плювати я на все хотів, — сказав Рінальді, втупившись у стіл. — Пропадай воно пропадом. — Він обвів усіх за столом викличним і каламутним поглядом, обличчя його було бліде.

— Гаразд, — сказав я. — Пропадай усе до біса пропадом.

— Ні-ні, — сказав Рінальді. — Ти так не можеш. Так не можеш. Кажу тобі, що ні. Ти всохся, спорожнів, і більш нема нічого. Кажу тобі, нема нічого. Зовсім нічого, чорт забирай. Я знаю це, коли перестаю працювати.

Священник похитав головою. Ординарець забрав зі столу таріль з-під м’яса.

— А чого це ви їсте м’ясо? — Рінальді обернувся до священника. — Ви що, забули, що нині п’ятниця?

— Нині четвер, — сказав священник.

— Брехня. Сьогодні п’ятниця. Ви їсте плоть Господа нашого. Це Боже м’ясо. Я знаю. Це мертвий австріяк. Ось що ви їсте.

— Це біле м’ясо, офіцерське, — згадав я старий жарт.

Рінальді засміявся. Тоді наповнив свою склянку.

— Не звертайте на мене уваги, — сказав він. — Я просто трохи схибнувся.

— Вам варто піти у відпустку, — сказав священник.

Майор докірливо похитав головою. Рінальді подивився на священника.

— Думаєте, мені треба у відпустку?

Майор знову похитав головою, дивлячись на священника. Рінальді теж на нього дивився.

— Та як забажаєте, — сказав священник. — Не хочете, тоді не треба.

— Ідіть ви під три чорти, — сказав Рінальді. — Усі хочуть мене позбутися. Щовечора силкуються мене позбутися. А я відбиваюся. Ну то й що, як я це маю. Усі це мають. Цілий світ. Спочатку, — почав він розтлумачувати лекторським тоном, — це малесенький прищик. Тоді ми помічаємо висипку на грудях. Тоді взагалі нічого не помічаємо. Покладаємо всю надію на ртуть.

— Або на сальварсан, — додав тихенько майор.

— Ртутний препарат, — сказав Рінальді. Він говорив це дуже піднесеним тоном. — Я знаю щось вартісніше. Добрий мій старий пасторе, — сказав він. — Ви цього ніколи не підхопите. А от малий підхопить. Це виробничий випадок. Просто нещасний виробничий випадок.

Ординарець приніс солодке й каву. На десерт був хлібний пудинг з густою підливою. Лампа чаділа, й чорна кіптява осідала на склі.

— Принесіть дві свічки й заберіть лампу, — сказав майор.

Ординарець приніс на тарілочках дві запалені свічки, загасив лампу й забрав її. Рінальді затих. Здається, він нарешті вгамувався. Ми порозмовляли, а після кави всі вийшли в передпокій.

— Можеш поговорити зі священником. Я мушу піти до міста, — сказав Рінальді. — На добраніч, пасторе.

— На добраніч, Рінальдо, — сказав священник.

— Побачимося, Фреді, — сказав Рінальді.

— Так, — сказав я. — Не затримуйся.

Він скривив міну й вийшов за двері. Майор стояв біля нас.

— Він забагато працював і перевтомився, — сказав він. — А ще він думає, що в нього сифіліс. Я в це не вірю, хоча все може бути. Він сам себе лікує. На добраніч. Поїдете ще вдосвіта, Енріко?

— Так.

— Ну, то до побачення, — сказав він. — Удачі вам. Педуцці вас розбудить і поїде з вами.

— До побачення, Signor Maggiore.

— До побачення. Кажуть про можливий австрійський наступ, але я не вірю, що це станеться. Маю надію, що ні. Але в будьякому разі це буде не тут. Джіно вам усе розповість. Телефони тепер працюють надійно.

— Я регулярно дзвонитиму.

— Прошу не забувати. На добраніч. Не дозволяйте Рінальді так напиватися бренді.

— Я спробую.

— На добраніч, священнику.

— На добраніч, Signor Maggiore.

Він пішов до свого кабінету.