Прощавай, зброє

Розділ п’ятнадцятий

Нічого не відбулося до підвечір’я. Лікар виявився миршавеньким і тихим коротуном, якого явно бентежила вся ця війна. Не приховуючи своєї вишуканої огиди, він делікатно витягнув з моїх стегон чимало дрібненьких сталевих скалок. Він застосовував місцеву анестезію, називаючи це знеболювальне «снігом», від якого тканини заморожувалися, і біль відчувався лише тоді, коли зонд, скальпель чи пінцет заходили глибше, під заморожену частину тіла. Про це миттєво свідчила реакція пацієнта, тому невдовзі лікар забув про свою витончену делікатність і заявив, що найкраще мені зробити рентген. Зондування не дало задовільних результатів, сказав він.

На рентген мене повезли в головний госпіталь, Ospedale Maggiore, і лікар, який його робив, був темпераментний, вправний і безжурний. Пацієнта підтримували за плечі, щоб він сам міг бачити на екрані великі сторонні предмети у своєму тілі. Знімки мали прислати згодом. Лікар попросив, щоб я написав у його кишеньковому блокнотику своє прізвище, номер полку і мої враження. Він заявив, що сторонні предмети були гидкі, паскудні й мерзенні. А австріяки просто сучі сини. Скількох я вбив? Я нікого не вбивав, але хотів його потішити, тому сказав, що вбив їх море. Зі мною була міс Ґейдж, і лікар обняв її за стан і сказав, що вона чарівніша за Клеопатру. Чи вона це зрозуміла? Клеопатра колись царювала в Єгипті. Так, Бог свідок, що чарівніша. Ми повернулися до свого маленького госпіталю в санітарній кареті, і після того, як мене багато разів піднімали з нош, я врешті-решт знову був нагорі, у своєму ліжку. Знімки принесли вже по обіді, той лікар Богом присягався, що надішле їх того ж дня, і виконав обіцянку. Кетрін Барклі показала їх мені. Вони були в червоних конвертах, вона витягала їх звідти, підносила до світла, і ми їх разом розглядали.

— Це твоя права нога, — сказала вона, а тоді поклала знімок у конверт. — А це ліва.

— Сховай їх, — сказав я. — І ходи до ліжка.

— Не можу, — сказала вона. — Я тільки принесла їх на секундочку, щоб показати тобі.

Вона пішла, а я й далі лежав. Було гаряче, і мені вже остогидло лежати в ліжку. Я послав швейцара по газети, всі, які будуть.

Перш ніж він повернувся, до палати зайшли троє лікарів. Я вже зауважив, що всі бездарні лікарі мають тенденцію ходити гуртом і консультуватися одне з одним. Лікар, що не годен вирізати вам належним чином апендицит, порекомендує вам лікаря, який не здатний видалити як слід мигдалики. Оці троє й були такими лікарями.

— А ось і наш молодий чоловік, — сказав госпітальний лікар з делікатними руками.

— Як ся маєте? — сказав високий і худющий лікар-бородань. Третій лікар, що тримав у руках червоні конверти з рентгенівськими знімками, нічого не сказав.

— Знімемо пов’язки? — запитав лікар-бородань.

— Звичайно. Сестричко, прошу зняти пов’язки, — сказав міс Ґейдж госпітальний лікар.

Міс Ґейдж розбинтувала мене. Я подивився на свої ноги. У польовому госпіталі вони нагадували не надто свіжий фарш для гамбургера. Тепер вони вкрилися струпом, коліно набрякло й побіліло, литка розм’якла, але принаймні вже не було гною.

— Дуже чисто, — сказав госпітальний лікар. — Чисто й гарно.

— Гм, — сказав лікар-бородань.

Третій лікар зазирнув через плече госпітального лікаря.

— Прошу порухати коліном, — сказав лікар-бородань.

— Я не можу.

— Перевіримо суглоби? — запитав лікар-бородань. Він мав на рукаві, крім трьох зірочок, ще й смужку. А отже, був у ранзі капітана.

— Звичайно, — сказав госпітальний лікар. Двоє з них взяли мене обережно за праву ногу й зігнули її.

— Боляче, — сказав я.

— Так. Так. Ще трохи, колего.

— Та годі вже. Більше не згинається, — сказав я.

— Рухливість обмежена, — сказав капітан. Він випростався. — Прошу ще раз показати мені знімки, колего.

Третій лікар подав йому один знімок.

— Ні. Ліву ногу, будь ласка.

— Це ліва нога, колего.

— Маєте рацію. Я подивився під іншим кутом.

Він повернув знімок. Тоді якийсь час розглядав другий знімок.

— Бачите, колего? — він показав на один зі сторонніх предметів, сферичні обриси якого було чітко видно на світлі. Вони всі пильно придивилися до знімка.

— Можу сказати тільки одне, — сказав бородатий капітан. — Це все питання часу. Три місяці, можливо, й пів року.

— Адже має накопичитися синовіальна рідина.

— Безумовно. Це все питання часу. Бо я не ризикну оперувати таке коліно, перш ніж утвориться оболонка довкола осколка.

— Погоджуюся з вами, колего.

— Півроку для чого? — запитав я.

— Для того, щоб довкола осколка утворилася оболонка, після чого можна буде безпечно оперувати коліно.

— Я не вірю, — сказав я.

— Ви хочете зберегти коліно, молодий чоловіче?

— Ні, — сказав я.

— Що?

— Нехай мені відріжуть ногу, — сказав я. — І причеплять до неї гак.

— Як це? Який гак?

— Це він жартує, — сказав госпітальний лікар. Він делікатно поплескав мене по плечу. — Він хоче зберегти своє коліно. Це дуже відважний молодий чоловік. За доблесть його представлено до срібної медалі.

— Вітаю, — сказав капітан. Він потис мені руку. — Можу тільки сказати, що для вашої ж безпеки вам варто зачекати принаймні з пів року, перш ніж оперувати таке коліно. Можете, звичайно, й не поділяти моєї думки.

— Дуже вам дякую, — сказав я. — Я високо ціную вашу думку.

Капітан подивився на годинник.

— Ми мусимо йти, — сказав він. — Усього вам найкращого.

— І вам сердечно дякую й бажаю всього найкращого, — сказав я. Тоді потиснув руку третьому лікареві. — Capitano Varini… Tenente Enri, — і вони всі втрьох вийшли з палати.

— Міс Ґейдж, — покликав я. Вона зайшла. — Попросіть, будь ласка, зайти на хвилинку нашого лікаря.

Він зайшов, тримаючи в руках кашкет, і зупинився біля ліжка.

— Ви хотіли мене бачити?

— Так. Я не можу чекати пів року до операції. Заради Бога, лікарю, чи ви колись лежали пів року в ліжку?

— Вам не доведеться весь час лежати. Спочатку треба буде вигріти рани під сонцем. Потім ви зможете ходити на милицях.

— Отак пів року, і аж тоді операція?

— Це найбезпечніший варіант. Довкола сторонніх предметів має утворитися оболонка, і ще має накопичитися синовіальна рідина. Після цього буде безпечно розрізати коліно.

— І ви справді вважаєте, що мені потрібно так довго чекати?

— Так найбезпечніше.

— А хто той капітан?

— Це дуже добрий міланський хірург.

— Але він капітан, правда?

— Так, але він дуже добрий хірург.

— Я не хочу, щоб у моїй нозі копирсався якийсь капітан. Якби він був добрим хірургом, то вже отримав би чин майора. Я знаю ціну капітанам, лікарю.

— Він чудовий хірург, і його слова для мене важливіші за думку будь-яких інших відомих мені хірургів.

— А міг би мене оглянути інший хірург?

— Звичайно, якщо бажаєте. Але я б на вашому місці прислухався до думки лікаря Варелли.

— То чи могли б ви запросити до мене іншого хірурга?

— Попрошу, щоб прийшов Валентіні.

— А хто це?

— Хірург з Ospedale Maggiore.

— Добре. Дуже вдячний вам. Зрозумійте, лікарю, що я не можу пів року стирчати в ліжку.

— Ви б не були в ліжку. Спочатку приймали б сонячні ванни. Тоді почали б робити легенькі вправи. А коли утворилася б оболонка, ми б вас прооперували.

Лікар обмацав своїми делікатними пальцями кашкет, що його тримав у руці, й усміхнувся.

— Ви так поспішаєте вернутися на фронт?

— Чому б і ні?

— Прекрасно, — сказав він. — Ви дуже шляхетний молодий чоловік, — він нахилився й дуже делікатно поцілував мене в чоло. — Я пошлю по Валентіні. Не тривожтесь і бережіть нерви. Будьте чемним хлопчиком.

— Хочете випити? — запитав я.

— Ні, дякую. Я не вживаю алкоголь.

— Один разочок.

Я подзвонив швейцару, щоб той приніс склянки.

— Ні. Дякую вам. Мене там чекають.

— Бувайте, — сказав я.

— До побачення.

Через дві години в палату зайшов лікар Валентіні. Він дуже квапився, а кінчики його вусів стирчали вгору. Він був у чині майора, мав засмагле обличчя й безперестанку сміявся.

— І як це ви вскочили в таку паскудну халепу? — запитав він. — Дайте-но мені поглянути на знімки. Так. Так. Ось воно що. Я бачу, ви здорові, як бугай. А що то за красуня? Ваша дівчина? Я так і подумав. Паскудна ця війна, га? Тут боляче? Гарний ви хлопець. Будете в мене, як нова копійка. А тут болить? Ясно, що болить. Люблять ці лікарі вас мучити. І як вони вас лікували досі? Ця дівчина не розмовляє італійською? Мусить навчитися. Симпатичне дівчисько. Я можу її навчити. Сам ляжу в цей госпіталь. Ні, краще я прийматиму в неї пологи, безкоштовно. Вона це розуміє? Вона вам народить гарного хлопчика. Такого ж гарненького й білявого, як і вона сама. Добре. Все гаразд. Яка симпатична дівчина. Ану, запитайте, чи вона погодиться повечеряти зі мною. Та ні, я не заберу її від вас. Дякую. Дуже вам дякую, міс. Це все.

— Все, що я хотів знати, — він поплескав мене по плечу. — Пов’язка не потрібна.

— Вип’єте чарочку, лікар Валентіні?

— Чарочку? Звичайно. Хоч десять чарочок. А де вони?

— У шафі. Міс Барклі дістане пляшку.

— За вас. За ваше здоров’я, міс. Але ж вона симпатична. Я принесу вам кращого коньячку, ніж цей.

Він витер собі вуса.

— А коли можна буде оперувати, як ви гадаєте?

— Завтра зранку. Не раніше. Шлунок має бути порожній. Мусите себе прочистити. Я залишу інструкції тій старій пані внизу. До зустрічі. Побачимося завтра. Я принесу вам кращий коньячок. А вам тут зовсім непогано. До побачення. До завтра. Добре виспіться. Я прийду зранку.

Він помахав мені з порога, його вуса відстовбурчилися, а на смаглявому обличчі сяяла посмішка. На рукаві в нього була зірочка в чотирикутнику, адже він був майором.