Прощавай, зброє

Розділ шостий

Упродовж двох днів я об’їжджав пости. Коли повернувся додому, було вже надто пізно, тож я міг побачити міс Барклі лише наступного вечора. Її не було в саду, і мені довелося чекати її в госпітальній канцелярії. Попід стінами кімнати, яку перетворили на канцелярію, стояли на пофарбованих дерев’яних постаментах мармурові погруддя. Такими ж бюстами був заставлений і вестибюль перед канцелярією. Як і всі мармурові статуї, вони здавалися однаковісінькими. Скульптури завжди наганяють нудьгу, хоч бронзові бодай на щось подібні. А мармурові бюсти відразу нагадують про цвинтар. Щоправда, є один непоганий цвинтар — у Пізі. А хочете побачити огидні мармурові скульптури — то їдьте в Геную. Ця вілла колись належала якомусь заможному німцю, і погруддя, мабуть, обійшлися йому в кругленьку суму. Цікаво, хто їх йому виготовляв і скільки за це дістав. Я намагався вгадати, кому належали ці бюсти — членам родини абощо; але всі вони мали одноманітні класичні риси. Їх годі було розрізнити.

Я сидів на стільці з кашкетом у руках. Навіть у Ґоріції нам треба було носити сталеві каски, але вони були незручні і виглядали до біса неприродно в місті, з якого не евакуйовано цивільних мешканців. Я вбирав свою, коли обходив пости, і ще тоді брав англійський протигаз. Ми щойно почали їх одержувати. То були справжні протигазові маски. А ще нам належало носити автоматичний пістолет; навіть лікарям і санітарам. Я відчував, як він упирається в спинку стільця. Вас могли заарештувати, якби не побачили у вас пістолета. Рінальді носив напхану туалетним папером кобуру.

Я мав справжнього пістолета, відчуваючи себе мало не снайпером, аж поки спробував з нього вистрілити. Це була «астра» калібру 7,65 з коротким стволом, яка так підстрибувала, коли натискати курок, що годі було й намагатися влучити в ціль. Я опускав мушку нижче від мішені, прагнучи здолати віддачу цього сміховинно куцого дула, аж поки після багатьох спроб почав нарешті влучати з двадцяти кроків лише на метр убік від цілі, після чого збагнув усю безглуздість цієї затії й перестав звертати увагу на ідіотський пістолет, що теліпався в мене за спиною, не викликаючи жодних емоцій, крім невиразного відчуття сорому, коли я зустрічався з англомовними людьми. І ось тепер я сидів на стільці, а черговий санітар чи хто там ще несхвально зиркав на мене з-за столу, поки я в очікуванні міс Барклі розглядав мармурову підлогу, постаменти з мармуровими бюстами і фрески на стіні. Фрески були непогані. Будь-які фрески стають мальовничими, коли починають лущитись і обсипатись.

Я побачив у вестибюлі Кетрін Барклі й підвівся. Прямуючи до мене, вона тепер не видавалася високою, але була дуже приваблива.

— Доброго вечора, містере Генрі, — привіталась вона.

— Радий вас бачити, — сказав я.

Санітар за столом нашорошив вуха.

— Посидимо тут чи підемо в сад?

— Краще в сад. Там прохолодніше.

Я рушив за нею до саду, а черговий санітар дивився нам услід. Коли ми вже вийшли на всипану гравієм доріжку, вона запитала:

— Де ви були?

— Я був на посту.

— І не могли прислати мені записку?

— Ні, — сказав я. — Не було причини. Я думав, що швидко повернуся.

— Але ж треба було мене повідомити, любий.

Ми звернули з доріжки й пішли під деревами. Я взяв її за руки, а тоді зупинився й поцілував.

— Може, ми б кудись пішли?

— Ні, — сказала вона. — Мусимо гуляти тут. Вас не було так довго.

— Це тільки третій день. І я ж повернувся.

Вона подивилася на мене.

— І ви мене кохаєте?

— Так.

— Бо ви ж казали, що кохаєте мене, правда?

— Так, — збрехав я. — Я вас кохаю. — Хоч я такого їй раніше не казав.

— І зватимете мене Кетрін?

— Кетрін.

— Ми ще трохи пройшли і зупинилися під деревом.

— Скажіть: «Я повернувся цієї ночі до Кетрін».

— Я повернувся цієї ночі до Кетрін.

— Ох, дорогенький, ти справді повернувся?

— Так.

— Я так тебе люблю, і це жахливо. Ти не залишиш мене?

— Ні. Я завжди повертатимусь.

— Ох, як я тебе люблю. Будь ласка, поклади знову туди свою руку.

— Та я й не забирав її.

Я повернув Кетрін, щоб, цілуючи, бачити обличчя, і зауважив, що в неї заплющені очі. Я їх поцілував. Подумав, що вона, мабуть, трохи божевільна. Нічого страшного. Мене це мало турбувало. Все одно це краще, ніж ходити щовечора в офіцерський бордель, де дівки вішаються тобі на шию, а тоді на знак приязні вбирають твій кашкет задом наперед у проміжках між подорожами вгору з твоїми побратимами.

Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі і не збираюся в неї закохуватися. Це була просто гра, як бридж, тільки замість карт ти грав словами. Як і в бриджі, треба було вдавати, що граєш на гроші або інші ставки. Нікого не цікавило, що це були за ставки. Мене це задовольняло.

— Було б добре кудись піти, — сказав я.

Як і кожному чоловікові, мені було важко довго кохатись навстоячки.

— Нема куди йти, — сказала вона. Хоч би де вона була перед тим, але тепер уже повернулася на грішну землю.

— Можемо тут трохи посидіти.

Ми сіли на пласку кам’яну лаву, а я тримав Кетрін Барклі за руку. Вона вже не дозволила себе обняти.

— Ти дуже втомився? — спитала вона.

— Ні.

Вона опустила очі, розглядаючи траву.

— Огидну затіяли ми гру, скажи?

— Яку ще гру?

— Не прикидайся дурником.

— Я не прикидаюсь, справді.

— Ти гарний хлопець, — сказала вона. — І знаєш, як у неї грати. Але це огидна гра.

— Ти завжди читаєш чужі думки?

— Не завжди. Але твої читаю. Тобі не треба вдавати, що ти мене кохаєш. На сьогодні вже досить. Про що б ти ще хотів поговорити?

— Але я справді тебе кохаю.

— Прошу тебе, не будемо брехати, якщо немає в цьому потреби. Спектакль був чудовий, і я отримала задоволення. Ти ж бачиш, що я не така вже й божевільна. Це тільки часом мене заносить.

Я стиснув її руку.

— Люба моя Кетрін.

— Дуже кумедно це в тебе звучить… Кетрін. Завжди по-різному. Але ти дуже милий. Дуже добрий хлопець.

— Це так і священник каже.

— Так, ти дуже добрий. І будеш мене навідувати?

— Звичайно.

— І не потрібно казати, що ти мене кохаєш. Зараз це зайве, — вона підвелася й подала мені руку. — На добраніч.

Я хотів її поцілувати.

— Ні, — сказала вона. — Я страшенно втомлена.

— То поцілуй мене, — попросив я.

— Любий, я дуже втомлена.

— Поцілуй.

— Ти дуже цього хочеш?

— Так.

Ми поцілувалися, і вона раптово відштовхнула мене.

— Ні. На добраніч, любий, прошу тебе.

— Я провів її до дверей і дивився, як вона зайшла у вестибюль. Мені подобалося стежити за нею. Вона пішла далі коридором. А я рушив додому. Ніч була гаряча, і в горах теж було спекотно. Я бачив спалахи на Сан Ґабріеле.

Я зупинився перед «Вілла-Росса». Віконниці були зачинені, але зсередини ще й досі долинав галас.

Хтось там співав. Я подався додому. Коли я роздягався, в кімнату зайшов Рінальді.

— Ага! — вигукнув він. — Не все йде добре. Щось наш малий збентежений.

— Де ти був?

— У «Вілла-Росса». Високоморальна забава, малий. Співали хором. А ти де був?

— Провідував англійок.

— Дякувати Богу, що я не зв’язався з тими англійками.