Прощавай, зброє

Розділ двадцять третій

Того вечора, коли я мав повертатися на фронт, я послав швейцара зайняти мені місце в поїзді, що мав прибути з Турина. Поїзд відбував опівночі. Він формувався в Турині, прибував у Мілан десь о пів на одинадцяту вечора, і стояв на вокзалі аж до відправки. Щоб зайняти місце у вагоні, треба було приходити перед тим, як прибуває поїзд. Швейцар пішов разом із приятелем, кулеметником у відпустці, який працював у кравецькій майстерні, і був певний, що вдвох вони обов’язково зуміють щось мені знайти. Я дав їм гроші на перонні квитки й попросив захопити мій багаж. Складався він з великого рюкзака і двох дорожніх сумок.

Я попрощався в госпіталі біля п’ятої вечора й пішов. Швейцар заніс багаж у свою сторожку, і я сказав йому, що буду на вокзалі трохи раніше, ніж опівночі. Його дружина назвала мене «Signorino» і заплакала. Тоді витерла очі, потисла мені руки і знову заплакала. Я поплескав її по плечу, і вона знову заплакала. Вона завжди штопала й латала мої речі, була низенькою опецькуватою жіночкою з сивим волоссям і лагідним обличчям. Коли вона плакала, трусилося ціле її обличчя. Я пішов до винарні на розі й почав там чекати, визираючи у вікно. Надворі було темно, холодно й імлисто. Я розрахувався за каву і граппу й дивився на перехожих, що проходили повз освітлене вікно. Побачив Кетрін і постукав по склу. Вона озирнулася, помітила мене, всміхнулася, а я вийшов їй назустріч. Вона була в темно-синій пелерині й м’якому фетровому капелюшку. Ми рушили далі хідником повз винарні, тоді перетнули ринкову площу, попрямували далі вулицею і вийшли попід аркою на соборну площу. Там за трамвайними коліями височів собор. Він був білий і вологий від туману. Ми перетнули колії. Ліворуч були крамнички з освітленими вітринами і вхід до галереї. Площа була вповита мрякою, і коли ми наблизилися до собору, його камінні мури були мокрі, а сам він зблизька виглядав величезним.

— Хочеш зайти?

— Ні, — сказала Кетрін. Ми рушили далі. В тіні кам’яного контрфорсу перед нами стояв солдат із дівчиною, і ми їх проминули. Вони стояли, щільно притулившись до стіни, і він загорнув її в свою накидку.

— Схожі на нас, — сказав я.

— Ніхто на нас не схожий, — сказала Кетрін. Радості в її голосі не відчувалося.

— Шкода, що їм нема куди піти.

— Може, це й краще для них.

— Не знаю. Було б добре, якби кожен мав куди піти.

— У них є собор, — сказала Кетрін.

Ми якраз його проминули. Перетнули площу і знову озирнулись на собор. Він гарно виглядав у тумані. Ми стояли перед крамничкою шкіряних виробів. Там у вітрині були виставлені чоботи для верхової їзди, наплічник і лижні черевики. Усе це було розкладене окремо, як на виставці: наплічник по центру, чоботи з одного боку, а черевики з другого. Шкіра була темна, гладенька і лисніла, мов старе сідло. Від її лискучої поверхні тьмяно відбивалося електричне світло.

— Колись і нам буде варто стати на лижі.

— За два тижні почнеться лижний сезон у Мюррені, — сказала Кетрін.

— Махнемо туди.

— Гаразд, — сказала вона. Ми пройшли повз інші вітрини й завернули на бічну вуличку.

— Я тут ніколи не була.

— Я так ходив до госпіталю, — сказав я.

Вуличка була вузенька, і ми трималися правого боку. Ми зустрічали в тумані чимало перехожих. У всіх крамницях були освітлені вітрини. В одній вітрині ми побачили цілу гору сирів. Я зупинився перед магазином зі зброєю.

— Зайдемо на хвильку. Я мушу тут щось купити.

— Що саме?

— Пістолет. — Ми зайшли, я розстебнув ремінь з порожньою кобурою і поклав на ляду. За лядою були дві жінки. Вони розклали переді мною кілька пістолетів.

— Має пасувати сюди, — сказав я, відкриваючи кобуру. Це була сіра шкіряна кобура, яку я купив на барахолці, щоб носити в місті.

— А в них є добрі пістолети? — спитала Кетрін.

— Усі десь однакові. Можу я спробувати цей? — запитав я в жінки.

— Тут нема де стріляти, — сказала вона. — Але він дуже добрий. Беріть, не помилитесь.

Я спустив курок і відтягнув затвор. Пружина була доволі туга, але затвор ходив плавно. Я прицілився і знову клацнув курком.

— Він не новий, — сказала жінка. — Належав одному офіцерові, який чудово стріляв.

— Він його тут купив?

— Так.

— А як він знов у вас опинився?

— Через його ординарця.

— Може, й мій десь тут є, — сказав я. — Скільки цей коштує?

— П’ятдесят лір. Дуже дешевий.

— Гаразд. Дайте ще дві запасні обойми й коробку патронів.

Вона дістала це все з-під ляди.

— Може, вам потрібна шабля? — запитала вона. — Маю декілька вживаних шабель, дуже дешевих.

— Я їду на фронт, — сказав я.

— Ну, так, тоді вам шабля не потрібна, — сказала вона.

Я заплатив за патрони й пістолет, зарядив магазин і вставив його на місце, поклав пістолет у порожню кобуру, наповнив патронами запасні обойми і запхав їх у шкіряні кишеньки на кобурі, а тоді знову вбрав ремінь і застебнув пряжку. Відразу відчув вагу пістолета на поясі. Краще було б, звичайно, мати нормальний службовий пістолет. До нього завжди дістанеш набої.

— Тепер ми озброєні до зубів, — сказав я. — Це те, про що я не мав права забути. Бо хтось присвоїв собі мій пістолет, коли мене везли до госпіталю.

— Маю надію, що цей пістолет добрий, — сказала Кетрін.

— Може, ще щось потрібно? — запитала жінка.

— Не думаю.

— Пістолет має шнурок, — сказала вона.

— Я це помітив.

Жінка явно хотіла ще щось продати.

— Свисточок не потрібен?

— Не думаю.

Жінка попрощалася, і ми вийшли на хідник. Кетрін подивилась на вітрину. Жінка визирнула і вклонилася нам.

— А що то за маленькі дзеркальця в дерев’яній оправі?

— Заманювати птахів. Ставлять це на полі й починають крутити, жайворонки бачать і злітаються, а італійці їх стріляють.

— Геніальний винахід, — сказала Кетрін. — Маю надію, дорогенький, що в Америці ви не стріляєте по жайворонках?

— Щоб дуже, то ні.

Ми перейшли вулицю й рушили далі другим боком.

— Мені тепер краще, — сказала Кетрін. — Бо спочатку я жахливо себе почувала.

— Коли ми разом, нам завжди добре.

— Ми завжди будемо разом.

— Так, хоча я від’їжджаю сьогодні опівночі.

— Не думай про це, дорогенький.

Ми крокували вулицею. В тумані світло ліхтарів стало жовтавим.

— Ти не втомився? — спитала Кетрін.

— А ти?

— Я ні. Приємно так прогулюватися.

— Тільки щоб не задовго.

— Ні.

Ми звернули в бічний неосвітлений провулочок і рушили ним далі. Я зупинився й поцілував Кетрін. Цілуючи, я відчув на плечі її руку. Вона обгорнулася моєю накидкою, і тепер вона вкривала нас обох. Ми стояли у провулку, притулившись до високого муру.

— Давай-но кудись підемо, — сказав я.

— Добре, — сказала Кетрін. Ми попрямували далі провулком, аж поки він вивів нас на ширшу вулицю понад каналом. З другого боку була цегляна стіна й будинки. Попереду я бачив, як переїжджає міст трамвайчик.

— Ми можемо піймати біля мосту візника, — сказав я.

Ми стояли на мосту, чекаючи якийсь екіпаж. Проїхало кілька трамваїв, заповнених людьми, що верталися додому. Мряка ставала дощем.

— Можемо піти пішки або сісти у трамвай, — сказала Кетрін.

— Зараз буде екіпаж, — сказав я. — Їх тут багато.

— А ось і їде, — сказала вона.

Візник зупинив коня і опустив металеву стрілку лічильника. Верх екіпажа був відкритий, і на візниковому плащі були крапельки дощу. Його лакований циліндр був мокрий і виблискував. Ми вмостилися на задньому сидінні, де було зовсім темно.

— Куди ти звелів йому їхати?

— На вокзал. Там є через дорогу готельчик, куди ми могли б піти.

— Прямо так? Без багажу?

— Так, — сказав я.

Ми досить довго їхали до вокзалу бічними вуличками, під дощем.

— А ми не будемо вечеряти? — спитала Кетрін. — Бо я боюся зголодніти.

— Замовимо в наш номер.

— Я не маю в що перебратися. Навіть нічної сорочки не маю.

— Ми купимо, — сказав я і гукнув візникові.

— Їдьте по Віа Манцоні. — Він кивнув і завернув на розі ліворуч. Кетрін почала шукати крамницю на цій великій вулиці.

— Ось тут, — сказала вона. Я зупинив візника, а Кетрін вийшла, перетнула хідник і зайшла всередину. Я сидів у екіпажі, чекаючи її. Дощ не вщухав, і я чув запах вологої вулиці й пари, що здіймалася під дощем від зіпрілого коня. Кетрін вийшла з пакунком, сіла в екіпаж, і ми рушили далі.

— Я дуже марнотратна, дорогенький, — сказала вона, — але сорочка гарна.

Я попросив Кетрін зачекати в екіпажі, поки я ходив у готель домовлятися з адміністратором. Було багато вільних номерів. Тоді я повернувся до екіпажа, розрахувався з візником, і ми з Кетрін зайшли в готель. Хлопчик у лівреї з ґудзиками ніс наш пакунок. Адміністратор уклонився і провів нас до ліфта. Скрізь було багато червоного плюшу і бронзи. Адміністратор піднявся у ліфті разом із нами.

— Мосьє і мадам бажають повечеряти в номері?

— Так. Можете прислати нам меню? — сказав я.

— Бажаєте чогось спеціального на вечерю? Якусь дичину або суфле?

Ліфт проминув три поверхи, клацаючи на кожному, тоді ще раз клацнув і зупинився.

— А що є з дичини?

— Можна замовити фазана або вальдшнепа.

— Вальдшнепа, — сказав я.

Ми рушили далі коридором. Килим був потертий. Було багато дверей. Адміністратор зупинився, відімкнув одні двері і прочинив їх.

— Прошу вас. Гарна кімнатка.

Хлопчик у лівреї з ґудзиками поклав пакунок на стіл посеред кімнати. Адміністратор розсунув портьєри.

— Туман надворі, — сказав він. Кімната була обставлена червоними плюшевими меблями. Там було багато дзеркал, два крісла і велике ліжко з атласною ковдрою. Бічні двері вели до ванної.

— Я пришлю меню, — сказав адміністратор. Тоді вклонився й вийшов.

Я підійшов до вікна, визирнув з нього, а тоді смикнув за шнур, зсуваючи важкі плюшеві портьєри. Кетрін сиділа на ліжку, дивлячись на кришталеву люстру. Скинула капелюшок, і її волосся виблискувало під світлом. Вона побачила себе в одному з дзеркал і поправила рукою зачіску. Я бачив її ще в трьох інших дзеркалах. Вона не виглядала радісною. Її пелерина впала на ліжко.

— Що сталося, люба?

— Я ще ніколи не почувала себе такою повією, — сказала вона.

Я підійшов до вікна, відхилив портьєру й визирнув. Не думав, що так воно обернеться.

— Ти зовсім не повія.

— Я знаю, дорогенький. Але не дуже приємно почувати себе такою, — говорила це якось сухо й невиразно.

— Тут кращого готелю не знайти, — сказав я. Визирнув з вікна. По той бік площі світилися вокзальні вогні. Вулицею їхали екіпажі, а вдалині я бачив дерева в парку. Світло з готелю відбивалося від мокрої бруківки. Чорти б його забрали, подумав я, невже ми маємо тепер сперечатися?

— Ходи сюди, будь ласка, — сказала Кетрін. Її голос тепер пожвавішав. — Прошу тебе. Я знову чемна дівчинка.

Я обернувся до ліжка. Вона усміхалася.

Я підійшов, сів біля неї на ліжко й поцілував.

— Ти моя чемна дівчинка.

— Це точно, що твоя, — сказала вона.

Ми повечеряли і нам стало краще, а потім — узагалі чудово, й невдовзі ми почували себе в цій кімнаті як удома. Моя госпітальна палата була нашим домом, а тепер цим домом став готельний номер.

Під час вечері Кетрін накинула собі на плечі мій мундир. Ми дуже зголодніли, страви були смачні, і ми випили пляшку капрі та пляшку сент-естефа. Здебільшого пив я, але Кетрін також трохи випила, і в неї з’явився чудовий настрій. Нам подали вальдшнепа з картопляним суфле і пюре з каштанів, салат, і сабайон на десерт.

— Гарна кімната, — сказала Кетрін. — Дуже симпатична. Треба було нам оселитися тут на весь той час, поки ми були в Мілані.

— Трохи кумедна кімнатка. Але гарненька.

— Чудова річ розпуста, — сказала Кетрін. — Люди, що нею займаються, мають непоганий смак. Червоний плюш тут дуже доречний. Те, що треба. І дзеркала дуже привабливі.

— Ти така чарівна дівчинка.

— Не знаю, як прокидатися в такій кімнаті зранку. А так вона просто чудова.

Я налив ще склянку сент-естефа.

— Хотіла б я по-справжньому з тобою согрішити, — сказала Кетрін. — Бо все, чим ми займаємось, таке цнотливе й невибагливе. Просто не вірю, що ми робимо щось погане.

— Ти просто розкішна дівчинка.

— Але я й далі голодна. Страшенно голодна.

— Ти мила й простодушна дівчинка.

— Я справді простодушна. Ніхто, крім тебе, цього не розумів.

— Якось, коли я тільки зустрів тебе, я півдня уявляв, як ми підемо разом у готель «Кавур», і як нам там буде.

— Страшенне нахабство з твого боку. Але ж це не «Кавур», правда?

— Ні. Нас би туди не пустили.

— Пустять колись. От цим, дорогенький, ми й відрізняємось. Бо я ніколи про таке не думала.

— Ніколи взагалі?

— Ну, трішечки, — сказала вона.

— Яка ти мила дівчинка.

Я налив ще вина.

— Я дуже простодушна, — сказала Кетрін.

— Спочатку мені так не здавалося. Я думав, ти якась навіжена.

— А я й була трохи навіжена. Але це було поверхове божевілля, без ускладнень. Я тебе не дуже тоді збаламутила, дорогенький?

— Розкішна річ вино, — сказав я. — Усе погане забувається.

— Приємна річ, — сказала Кетрін. — Але в мого батька від нього була жахлива подагра.

— Ти маєш батька?

— Так, — сказала Кетрін. — У нього подагра. Тобі не обов’язково з ним знайомитися. А в тебе батько є?

— Ні, — сказав я. — У мене вітчим.

— Він мені сподобається?

— Тобі не обов’язково з ним знайомитися.

— Нам так гарно вдвох, — сказала Кетрін. — Мене більше нічого не цікавить. Я така щаслива бути твоєю дружиною.

Прийшов кельнер забрати посуд. Невдовзі ми цілком замовкли і чули, як падає дощ. Десь унизу на вулиці пролунав автомобільний клаксон.

— «Та чую, за спиною мчиться крилата часу колісниця», — сказав я.

— Я знаю ці рядки, — сказала Кетрін. — Це з вірша Марвелла. Але це про дівчину, що не хотіла віддатися чоловікові.

Моя голова була ясна й холодна, і я хотів говорити про реальні речі.

— Де ти збираєшся народжувати?

— Не знаю. У найкращому місці.

— А як ти це влаштуєш?

— Найкращим чином. Не переймайся, дорогенький. Поки скінчиться війна, ми матимемо, можливо, не одну дитину.

— Нам скоро треба йти.

— Я знаю. Можемо й зараз, якщо хочеш.

— Ні.

— Тоді не хвилюйся, дорогенький. Ти досі був такий чудовий, а тепер розхвилювався.

— Не буду. Як часто ти писатимеш?

— Щодня. Ваші листи переглядають?

— Вони погано знають англійську, тому нічого страшного.

— Я їм цілком збаламучу голову, — сказала Кетрін.

— Тільки не занадто.

— Я тільки трошки збаламучу.

— Боюся, вже треба виходити.

— Гаразд, дорогенький.

— Дуже не хочеться йти з нашого затишного дому.

— Мені теж.

— Але мусимо йти.

— Гаразд. Бо ми ще ніколи не жили довго вдома.

— Ще житимемо.

— Коли ти повернешся, я чекатиму тебе в нашому гарному домі.

— Може, я відразу ж повернуся.

— Може, тебе легесенько поранить у ніжку.

— Або у вушко, в мочку.

— Ні, я хочу щоб твої вушка були ціленькі.

— А ніжки?

— Твої ніжки вже й так були поранені.

— Мусимо йти, люба. Справді.

— Гаразд. Тоді йди перший.