Прощавай, зброє

Розділ сороковий

Нам добре жилося. Так минув січень і лютий, зима була дуже гарна, і ми були просто щасливі. Траплялися короткі відлиги, коли віяв теплий вітер, сніг м’якшав, і в повітрі пахло весною, але завжди ставало знову ясно й морозяно, і поверталася зима. У березні зима вперше по-справжньому відступила. Уночі почало дощити. Дощ падав цілий ранок, перетворивши сніг на брудне місиво, а на понурий схил гори краще було й не дивитися. Хмари встелили озеро й долину. Дощ ішов високо в горах. Кетрін взула важкі калоші, а я гумові чоботи пана Ґуттінґена, і ми рушили під парасолею до станції, чалапаючи по сльоті і струмочках води, що розмивали на дорозі лід, а тоді зайшли до шиночка випити перед обідом вермуту. Було чути шум дощу за вікном.

— Думаєш, нам краще перебратися до міста?

— А що ти думаєш? — запитала Кетрін.

— Якщо зима закінчується, і тепер весь час дощитиме, там нагорі не буде так цікаво. Скільки ще нам чекати малу Кетрін?

— Приблизно місяць. Або трошки більше.

— Ми могли б перебратися в Монтре.

— А чому б нам не поїхати в Лозанну? Лікарня ж там.

— Гаразд. Я просто думав, чи це не завелике місто.

— Ми можемо бути самі і в великому місті, а Лозанна, мабуть, гарна.

— І коли ж нам їхати?

— Мені все одно. Коли захочеш, дорогенький. Я не хочу звідси їхати, якщо тобі не хочеться.

— Подивимось, яка буде погода.

Три дні йшов дощ. Снігу вже зовсім не було на схилі гори нижче станції. Дорога перетворилась на каламутний потік талої води. Було так мокро і сльотаво, що й надвір не хотілося виходити. Вранці третього дощового дня ми вирішили переїхати до міста.

— Усе гаразд, пане Генрі, — сказав Ґуттінґен. — Не було потреби попереджати мене заздалегідь. Я й не думав, що ви захочете тут залишатися в таку негоду.

— І нам однак варто бути неподалік від лікарні з огляду на стан мадам, — сказав я.

— Я все розумію, — сказав він. — Може приїдете колись до нас уже з дитинкою?

— Звичайно, якщо у вас вистачить місця.

— Тут дуже гарно навесні, тож можете приїхати й гарно відпочити. Ми могли б розмістити дитинку з нянею у великій кімнаті, що зараз зачинена, а ви з мадам могли б перебувати у тій самій кімнаті з видом на озеро.

— Я попереджу листом про наш приїзд, — сказав я.

Ми спакувалися й поїхали післяобіднім поїздом. Пан і пані Ґуттінґени пішли разом із нами до станції, і він поклав наш багаж на санки і тягнув їх за собою по сльоті. Вони стояли під дощем на пероні й махали нам руками на прощання.

— Дуже приємні люди, — сказала Кетрін.

— І гарно до нас поставилися.

У Монтре ми сіли на поїзд до Лозанни. Ми не могли бачити з вікна тих місць, де ми перебували, бо навіть гір не було видно з-за хмар. Поїзд зупинився у Веве, а тоді рушив далі повз озеро з одного боку і мокрі руді поля, голі ліси й мокрі будинки з другого. Ми прибули в Лозанну й поселилися в не дуже великому готелі. Дощ не переставав, поки ми їхали вуличками міста й під’їжджали екіпажем до готелю. Портьє з мідними ключиками на лацканах, ліфт, килими на долівці, білі вмивальники з лискучими кранами, латунне ліжко у великій зручній спальні — це все здавалося неймовірно розкішним після оселі Ґуттінґенів. З вікон нашої кімнати було видно мокрий сад, оточений муром з залізною решіткою вгорі. По той бік вулиці, що стрімко збігала вниз, був ще один готель з таким самим муром і садом. Я дивився, як дощ падав у садовий фонтан.

Кетрін засвітила всі лампи й почала розпаковувати речі. Я замовив віскі з содовою, ліг на ліжко й читав газети, куплені на вокзалі. Був березень 1918 року, і німці розпочали наступ у Франції. Я пив віскі з содовою й читав, а Кетрін розпаковувала речі й ходила по кімнаті.

— Знаєш, дорогенький, мені треба дещо придбати, — сказала вона.

— Що саме?

— Дитячий одяг. Переважно до цього часу вже запасаються дитячими речами.

— Можеш їх купити.

— Я знаю. Завтра цим займуся. Мушу довідатися, що буде потрібно.

— Ти мала б це знати. Була ж медсестрою.

— Не так багато солдатів заводили в госпіталі діточок.

— Я це зробив.

Вона вдарила мене подушкою, розливши віскі з содовою.

— Я ще тобі замовлю, — сказала вона. — Вибач, що розлила.

— Та там майже нічого вже не було. Ходи до ліжка.

— Ні. Я хочу зробити так, щоб ця кімната стала на щось схожа.

— На що, наприклад?

— На наш дім.

— То почепи прапори Антанти.

— Ой, та заткайся.

— Ще раз скажи.

— Заткайся.

— Ти це кажеш так делікатно, — сказав я. — Немовби не хочеш нікого образити.

— Бо не хочу.

— Тоді лягай до ліжка.

— Гаразд.

Вона підійшла й сіла на ліжко.

— Я знаю, що зі мною нецікаво, дорогенький. Я наче велика діжка з борошном.

— І зовсім ні. Ти чарівна й солодка.

— Я просто незграбне опудало, з яким ти чомусь одружився.

— І зовсім ні. Ти з кожним днем стаєш чарівніша.

— Але я ще схудну, дорогенький.

— Ти й зараз худенька.

— Ти забагато випив.

— Одне віскі з содовою, і все.

— Зараз принесуть ще, — сказала вона. — А тоді, може, замовимо в номер вечерю?

— Було б добре.

— І ми тоді вже нікуди не підемо, так? Залишимося нині тут.

— І пограємось, — сказав я.

— Я вип’ю трошки вина, — сказала Кетрін. — Мені не зашкодить. Може, нам зможуть дістати нашого старого білого капрі.

— Звичайно, зможуть, — сказав я. — У такому готелі повинні бути італійські вина.

У двері постукав кельнер. Він приніс у склянці з льодом віскі, а біля склянки на таці маленьку пляшечку содової.

— Дякую, — сказав я. — Поставте ось тут. І подайте нам сюди, будь ласка, вечерю на двох і дві пляшки сухого білого капрі з льодом.

— Хочете на перше суп?

— Хочеш трохи супу, Кет?

— Будь ласка.

— Принесіть один суп.

— Дякую, сер.

Він вийшов, зачинивши за собою двері. Я знову повернувся до газет і до війни в тих газетах, поволі наливаючи содову на лід у склянці з віскі. Треба було сказати, щоб вони не клали лід у віскі. Нехай би приносили лід окремо. Тоді знаєш, скільки було у склянці віскі, щоб не доливати забагато содової. Треба замовити пляшку віскі, і хай тоді приносять тільки лід і содову. Так буде мудріше. Дуже приємно пити гарне віскі. Це один із найприємніших моментів життя.

— Про що ти думаєш, дорогенький?

— Про віскі.

— Що саме про віскі?

— Про те, яка це гарна річ.

Кетрін скривила міну.

— Гаразд, — сказала вона.

Ми прожили три тижні в тому готелі. Там було непогано, ресторан був майже завжди порожній, а вечорами ми дуже часто їли у своєму номері. Ми гуляли в місті або спускалися зубчастою залізницею в Уші й ходили понад озером. Погода була доволі тепла, мов навесні. Ми вже шкодували, що залишили гори, але весняна погода тривала лише декілька днів, після чого знову запанувала холодна вогкість, притаманна перехідній порі від зими до весни.

Кетрін купувала в місті все, що потрібно для немовляти. Я ходив до розташованого в пасажі гімнастичного залу, де боксував задля підтримання форми. Зазвичай ходив туди зранку, поки Кетрін лежала допізна в ліжку. Упродовж тих кількох днів оманливої весни було дуже приємно, побоксувавши і прийнявши душ, прогулятися вуличками, відчуваючи в повітрі запах весни, а тоді зайти в кав’ярню, де сидіти, розглядати людей, читати газету й попивати вермут, після чого вертатися в готель і обідати разом із Кетрін. Учитель боксу в гімнастичному залі мав вусики. Володів дуже точними короткими ударами, але торопів, коли ви починали атакувати його самого. Але мені в цьому залі подобалося. Там було свіже повітря, багато світла, і я викладався повністю: стрибав через скакалку, боксував з тінню, робив різні вправи для м’язів живота, лежачи на підлозі під сонячним світлом, що падало на мене з відчиненого вікна, і вряди-годи лякав учителя, боксуючи з ним. Спочатку я ніяк не міг призвичаїтися боксувати з тінню перед вузьким подовгастим дзеркалом, бо дуже дивно було там бачити бородатого боксера. Та врешті решт мені це почало здаватися просто кумедним. Я вже хотів було зголити бороду, коли почав займатися боксом, але Кетрін мене відмовила.

Інколи ми з Кетрін вирушали екіпажем за місто. Було гарно так мандрувати, коли були погожі дні, і ми знайшли два добрих місця, куди можна було приїздити на обід. Кетрін уже не могла довго ходити, і я насолоджувався поїздками разом із нею довколишніми сільськими дорогами. Якщо був гарний день, ми чудово проводили час, а погано нам узагалі ніколи не бувало. Ми знали, що дитинка невдовзі мала вже з’явитися на світ, і ми відчували, ніби щось нас квапило, і нам не можна було згаяти марно жодної хвилини, поки ми разом.