Зимове сонцестояння

Елфріда

Перш ніж остаточно покинути Лондон і переїхати за місто, Елфріда Фіппс з’їздила в собачий притулок «Баттерсі» й повернулася звідти із чотирилапим другом. Добрих пів години, протягом яких серце несамовито калатало, вона шукала його. Та щойно побачила, як він сидить, притулившись до ґрат клітки, і дивиться на неї темними очима, одразу зрозуміла: це він. Елфріда не хотіла величезного пса, але й гавкуча кишенькова малеча їй теж не подобалася. Цей був якраз правильного розміру. Собачого.

Довга м’яка шерсть спадала йому на очі. Він умів настовбурчувати й притискати до голови вуха і тріумфально метляв хвостом.

Плямистий, біло-коричневий, кольору какао з молоком. Коли Елфріда спитала в хазяйки притулку про походження песика, та розповіла, що в його роду точно був бордер-коллі та бородатий коллі, плюс ще кілька невідомих порід. Насправді Елфріді було на це байдуже. Їй подобався вираз його ніжної мордочки.

Вона зробила пожертву на користь притулку «Баттерсі», і новий друг поїхав з нею додому — влаштувався на пасажирському сидінні й задоволено визирав у вікно. Здається, початок нового життя йому подобався.

Наступного дня вона відвела його до грумера — постригти, викупати й висушити. Собака повернувся пухнастим, чистеньким і пахнув лимоном. Віддячуючи за таку сибаритську увагу, він демонстрував їй довіру, вдячність і цілковиту відданість. Пес був сором’язливий, навіть трохи боязкий, але водночас дуже сміливий. Якщо дзвонили у двері чи йому здавалося, що він помітив зловмисника, він якусь хвильку несамовито гавкав, а потім ховався на свій м’який лежак чи заскакував на коліна до Елфріди.

Вона не одразу придумала йому ім’я, та зрештою нарекла Горацієм, а коротко — Горасом.

З кошиком у руці та Горасом на повідці Елфріда зачинила за собою двері котеджу, пройшла вузькою доріжкою, вийшла за хвіртку й рушила тротуаром на пошту та до крамниці.

Середина жовтня, сіре пообіддя — що й казати про таку погоду. З дерев злітало останнє жовте листя, не по сезону холодний вітер змусив поховатися навіть найзатятіших садівників. Уроки в школі ще не закінчилися, тож надворі не було ні душі. Небо здавалося низьким, по ньому невпинним потоком пливли хмари. Елфріда швидко крокувала вперед, а Горас неохоче біг поруч — він знав, що це обов’язковий щоденний ритуал, і хоч-не-хоч, а мусить виконати його якнайкраще.

У селище Дібтон у Гемпширі Елфріда приїхала вісімнадцять місяців тому — навіки покинула Лондон і почала нове життя. Спершу почувалася трохи самотньо, але зараз уже й не уявляє свого життя деінде. Час від часу хтось із її старих друзів ще з тих часів, коли вона грала в театрі, відважно долає шлях із міста і приїздить у гості. Ночувати гостю доводиться на кривому дивані в маленькій спальні, яку Елфріда називає майстернею, бо там стоїть швейна машинка, на якій вона шиє вишукані, стильні подушки для фірми з дизайну інтер’єрів на Слоун-стріт і заробляє цим трохи грошей.

Від’їжджаючи, друзі допитуються:

— Елфрідо, у тебе ж тут усе гаразд, так? Ти не шкодуєш? Не хочеш назад у Лондон? Ти щаслива?

І вона завжди заспокоює їх:

— Звісно, щаслива. Це моя затишна нора, у якій я проживу сутінки свого життя.

Тепер тут усе стало комфортним і знайомим. Вона знала, хто живе в тому будинку чи в отому котеджі. Люди зверталися до неї на ім’я: «Доброго ранку, Елфрідо» чи «Чудовий сьогодні день, місис Фіппс». Дехто з місцевих їздив у місто на роботу — рано-вранці вони сідали на експрес до Лондона й пізно ввечері поверталися, на вокзалі пересідали в автівки та їхали додому. Інші ж усе життя прожили тут, у маленьких кам’яних будиночках, які раніше належали батькові, а до того — дідусеві. Були в селищі й новенькі. Вони жили в багатих районах на околиці й працювали на фабриці електроніки в сусідньому містечку. Одне слово, нічого особливого, звичайне селище. Саме те, що Елфріді й було потрібно.

Вона минула паб, який нещодавно відремонтували. Його прикрасили кованими залізними вивісками, а просторий паркувальний майданчик поруч тепер називався «Дібтонським каретним двором». Далі вона пройшла повз церкву, навколо якої росли тиси, минула ворота під дахом і дошку оголошень, на якій тріпотіли папірці з новинами парафії: концерт гітаристів, пікнік для матерів із дітьми… На церковному подвір’ї якийсь чоловік палив вогнище, і в повітрі солодко пахло горілим листям. Над головою кричали круки. На церковних воротах сидів кіт, але, на щастя, Горас його не помітив.

Вулиця повернула, і наприкінці її, біля сірого бунгало, яке тепер стало новою домівкою священника, Елфріда побачила сільську крамницю. На банерах висіла реклама морозива, стенди на стіні повідомляли про останні новини. Біля дверей стояли троє підлітків з велосипедами, а трохи далі припаркувалася червона вантажівка поштаря, який саме діставав листи зі скриньки.

Вікна крамнички захищали ґратки, щоб вандали не могли розбити скло та вкрасти коробки з печивом і баночки із квасолею. Місис Дженнінґс вважала, що її вітрина прикрашена зі смаком. Елфріда поставила кошик і прив’язала повідець Гораса до решітки. Видно було, що йому це не подобається: пес терпіти не міг, коли його лишали на вулиці на поталу глузливим підліткам. Але місис Дженнінґс не любила, щоб до крамниці заходили із собаками. Казала, що вони брудні та тільки те й роблять, що хочуть насцяти на підлогу.

У низькій крамниці завжди світло і дуже тепло. Гули холодильники й морозилки, вітрини, підсвічені неоновими лампами, мали сучасний вигляд — їх встановили лише кілька місяців тому. Місис Дженнінґс вважала, що так стало значно краще, бо тепер її крамничка схожа на міні-маркет. Через усі ці стелажі було складно одразу роздивитися, хто ще є в крамниці, і лише коли Елфріда обійшла стенд із розчинною кавою і чаєм, побачила біля каси знайому постать.

Оскар Бланделл. Елфріда вже не в тому віці, коли серце підстрибує від радості, але Оскара вона завжди рада бачити. Це була чи не перша людина, з якою вона познайомилася, коли переїхала в Дібтон. Одного недільного ранку пішла в церкву, і після служби вікарій зупинив її біля дверей надворі — від свіжого весняного вітерця його волосся ворушилося, а біла ряса тріпотіла, як випрана білизна. Він привітав її в Дібтоні, сказав кілька слів про захоплення садівництвом і про Жіночий інститут[1], а тоді, на щастя, змінив тему.

— А це наш органіст Оскар Бланделл. Не постійний органіст, але чудовий рятівник у складні часи.

Елфріда розвернулася і побачила, що з темних глибин церкви на залитий сонцем ґанок виходить чоловік. Привітне, зацікавлене обличчя, напівприкриті очі, сиве волосся, яке колись, мабуть, було світлим. Він був такого самого зросту, як і Елфріда, що було доволі дивно. Зазвичай вона височіла над чоловіками — метр вісімдесят зросту й худа як тріска, але Оскару вона подивилася просто у вічі, і їй сподобалося те, що в них побачила. Оскільки була неділя, він убрався у твідовий костюм з гарною краваткою. А ще їй сподобалося його рукостискання — міцне і приємне.

Елфріда сказала:

— Як цікаво. Я маю на увазі те, що ви граєте на органі. Це ваше хобі?

— Ні, це моя робота і моє життя, — відповів він доволі серйозно, а за хвилю всміхнувся, і весь пафос його слів миттю зник. — Це моя професія, — додав він.

Минув день чи два, й Елфріді зателефонували.

— Добрий день, мене звати Ґлорія Бланделл. У неділю після служби ви познайомилися з моїм чоловіком, органістом. Приходьте до нас на вечерю у четвер. Знаєте, де ми живемо? У Ґранжі. Будинок із червоної цегли та з баштами на краю селища.

— Це дуже мило. Залюбки прийду.

— Облаштувалися вже у нас?

— Поволі облаштовуюся.

— Чудово. Тоді до зустрічі в четвер. Приблизно на сьому тридцять.

— Дуже дякую, — відповіла Елфріда, але на тому кінці вже поклали слухавку. Судячи з усього, місис Бланделл не любила гаяти часу.

Ґранж був найбільшим будинком у Дібтоні. До нього можна було потрапити через величезні претензійні ворота. І дім, і ворота чомусь не дуже пасували Оскару Бланделлу, але буде цікаво піти, познайомитися з його дружиною й побачити, як вони живуть. Людину не пізнаєш по-справжньому, поки не побачиш її у власному домі. Подивишся на її меблі, книжки і те, як і чим вона живе.

У четвер зранку Елфріда помила голову й пофарбувала волосся — робила це щомісяця. Взагалі-то відтінок називався «полуничний блонд», але інколи виходив ближче до помаранчевого. Проте сьогодні Елфріда не переймалася відтінком волосся, бо мала значно нагальнішу справу. Вона розмірковувала над тим, у що вбратися. Зрештою обрала квітчасту довгу спідницю і трикотажний кардиган лаймового кольору. Поєднання полунично-помаранчевого волосся, квітчастої спідниці й кардигана трохи різало око, та завдяки яскравій зовнішності Елфріда почувалася впевненіше.

Вона за десять хвилин пройшла все селище, зайшла у претензійні ворота і рушила під’їзною доріжкою. Прибула ідеально вчасно, що траплялося доволі рідко. Оскільки Елфріда вперше завітала сюди, вона не стала відчиняти двері самостійно, не зайшла всередину й не гукнула «Привіт!», як робила це зазвичай, а натиснула кнопку дзвінка і почула, як він відгукнувся углибині будинку. Зачекала, роздивляючись доглянуті газони. Здавалося, ніби їх щойно постригли — вперше в цьому сезоні. Пахнуло свіжоскошеною травою і весняною прохолодою.

Почулися кроки. Двері відчинила жінка в синій сукні та квітчастому фартуху — вочевидь не хазяйка будинку.

— Добрий вечір. Місис Фіппс, правильно? Проходьте, місис Бланделл спуститься трохи згодом, вона щойно пішла нагору робити зачіску.

— Я перша прийшла?

— Так, але саме вчасно. Інші теж скоро будуть. Дозвольте взяти ваш кардиган…

— Ні, я залишуся в ньому. Дякую.

Незручно пояснювати, що на шовковій блузі під кардиганом дірка під пахвою.

— Вітальня…

Раптом їх перебив чийсь голос:

— Ви Елфріда Фіппс… Вибачте, що не зустріла вас особисто.

Елфріда підвела очі й побачила хазяйку, яка спускалася широкими сходами з балюстрадою. Це була висока, міцна жінка в чорних шовкових штанях і вишитій накидці вільного крою. У руці тримала напівпорожню склянку. Схоже на віскі із содовою.

— Я трохи затрималася, а потім мені зателефонували. Добрий вечір, — простягнула вона руку. — Ґлорія Бланделл. Дуже приємно, що ви прийшли.

У неї було щире рум’яне обличчя, яскраві блакитні очі. Волосся, схоже, теж фарбоване. Але відтінок благородніший — м’який блонд.

— Дякую за запрошення.

— Ходімо до каміна. Дякую, місис Масвелл. Гадаю, інші гості самі зайдуть. Нам сюди…

Елфріда рушила за хазяйкою у велику кімнату в стилі тридцятих років, обшиту панелями, з величезним каміном із червоної цегли, у якому потріскували дрова. На решітці перед каміном — шкіряні сидіння, кімната заставлена м’якими шкіряними диванами і кріслами. На вікнах — вишневі оксамитові штори із золотою вишивкою, на підлозі — товсті яскраві перські килими. Нічого старого, потрісканого, потертого. Усе дихало теплом і комфортом.

— Ви тут давно живете? — спитала Елфріда, намагаючись не видатися надто допитливою.

— П’ять років. Дядько лишив цей будинок мені. Я завжди любила це місце, приїздила сюди в дитинстві. — Місис Бланделл поставила склянку на столик і пішла до каміна, щоб кинути у вогонь ще одну величезну дровиняку. — Не хочу навіть казати, у якому він був стані. Тут усе ледве трималося, все побила міль, довелося робити ремонт. Певна річ, і кухню зробили, і долили пару ванних кімнат.

— А де ви жили раніше?

— О, у Лондоні. В мене був будинок у районі Елм-Парк-Ґарденс. — Вона взяла склянку, зробила чималий ковток, затим поставила склянку назад і, всміхнувшись, повела далі: — Коктейль для сміливості. Треба трохи підзарядитися перед вечіркою. Хочете щось випити? Херес? Джин з тоніком? Так, там було добре жити, дуже просторий будинок. І церква святого Біддальфа, де Оскар працював органістом, була лише за десять хвилин ходу. Може, ми б там і залишилися, але мій старий дядько, як то кажуть, упокоївся, і Ґранж дістався мені. У нас є дочка, Франческа. Їй зараз одинадцять. Я завжди вважала, що дитині краще зростати на природі. Не знаю, що там робить Оскар. Це він має зараз нам наливати. Мабуть, зачитався і забув про все на світі. Ви познайомитеся з іншими гостями. Сім’я Макґері. Чоловік працює в Сіті. А ще Джоан і Томмі Міллс. Томмі — консультант у нашій лікарні в Педбері. Перепрошую, то що, херес чи джин з тоніком?

Елфріда обрала джин з тоніком і простежила поглядом, як Ґлорія Бланделл у дальньому кінці кімнати наливає їй біля столика, заставленого пляшками. А тоді щедро підлила віскі ще й до своєї склянки.

— Ось, тримайте, — сказала вона, повернувшись. — Сподіваюся, досить міцний. Може, хочете лід? А тепер пропоную сісти. Влаштовуйтеся зручніше і розкажіть мені про ваш котедж.

— Ну… він маленький.

Ґлорія розсміялася.

— На Полтонс-роу, правильно? Раніше то були будинки для залізничників. Затісний, мабуть?

— Та ні. Меблів у мене небагато, та й нам із Горасом багато місця не треба. Горас — це мій собака. Метис. Красенем його не назвеш.

— А в мене два пекінеси. Вони точно красені, але кусаються, тому зачинені на кухні з місис Масвелл. А що вас привело в Дібтон?

— Я побачила оголошення у The Sunday Times. І фотографію. Котедж видався мені доволі симпатичним. І не дуже дорогим.

— Треба буде якось зайти до вас, подивитися. Давно не була в таких маленьких будиночках. Мабуть, ще з дитинства, коли навідувала вдову одного станційного працівника. А чим займаєтеся?

— Прошу? Не зрозуміла?

— Ну… Захоплюєтеся садівництвом? Граєте в гольф? Чи, може, благодійністю займаєтеся?

Елфріда напружилася. Поряд із нею сильна жінка, таких вона одразу впізнавала.

— Намагаюся привести до ладу сад, але поки що просто соваю сміття з кутка в куток.

— А верхи на конях їздите?

— Ні, ніколи не сідала на коня.

— Ну то це ж дуже просто. Я захоплювалася кінним спортом, коли сини були малі, але то було давно. У Франчески є маленький поні, але, здається, вона не дуже ним цікавиться.

— У вас і сини є?

— О так. Уже дорослі й обидва одружені.

— Он воно що.

— Я вже була заміжня. Оскар — мій другий чоловік.

— Вибачте, не знала.

— Нема чого вибачатися. Мій син Джилс працює у Бристолі, а Кроуфорд — у Сіті. Комп’ютери чи щось таке, я на тому не дуже знаюся. Ми, звісно, багато років знали Оскара. Ходили в церкву святого Біддальфа на Ролі-сквер. На похороні мого чоловіка він грав божественно. Усі були просто приголомшені, коли ми одружилися. «Він же затятий холостяк, — казали мені. — Ти хоч розумієш, у що влипла?»

Елфріда уважно слухала, бо цікавість її аж розпирала.

— А Оскар завжди був музикантом? — спитала вона.

— Завжди. Навчався у хоровій школі Вестмінстерського абатства, потім викладав музику в коледжі у Ґластонбері. Був там хормейстером та органістом багато років. А потім пішов на пенсію, переїхав у Лондон і знайшов роботу органіста у церкві святого Біддальфа. Гадаю, він працював би там, аж поки його не винесли б уперед ногами, але тут помер мій дядько, й доля вирішила інакше.

Елфріді стало трохи шкода Оскара.

— А він не заперечував проти переїзду з Лондона?

— Певна річ, заперечував. Це було наче вирвати старе дерево з корінням. Але заради Франчески вдавав, що все чудово. І тут у нього є музична кімната, книжки, ноти; він потроху навчає дітей, просто щоб не втрачати форму. Музика — це його життя. Йому страшенно подобається, коли стається якась надзвичайна ситуація і його просять пограти на органі на ранковій службі у церкві Дібтона. Ну і, звісно, він частенько там грає на самоті, коли є змога.

Двері позаду Ґлорії тихенько відчинилися. Вона говорила й цього не помітила, але зауважила, що Елфріда відволіклася, тож розвернулася в кріслі й озирнулася.

— А ось і ти, мій старенький. Ми якраз про тебе говорили.

І тут прийшли інші гості, всі разом. Вони зайшли самі, й дім одразу наповнився їхніми голосами. Бланделли вийшли привітатися з ними, й Елфріда на хвилинку лишилася сама. Вона подумала, що добре було б зараз піти додому, посидіти вечір на самоті й помізкувати про те, що щойно довідалася. Але, звісно, вона розуміла, що не зможе цього зробити. Елфріда ще навіть не встигла викинути з голови цю непристойну ідею, як повернулися хазяї. За ними зайшли гості, і вечеря почалася.

Це була справжня вечеря: багата, з дотриманням усіх вимог етикету, з чудовою їжею і гарним вином. Спершу подали копченого лосося, затим — тушковане ягня, а опісля — три види пудингів, густий крем у мисочках і ніжний сир стілтон із синіми прожилками. Коли всім налили портвейн, Елфріда здивовано зауважила, що жінки не вийшли з їдальні, а лишилися із чоловіками. Сама вона пила воду, яку наливала з гранованого глечика, а інші жінки охоче попивали портвейн. Ґлорії, мабуть, він особливо припав до смаку.

Елфріда навіть подумала, чи не переборщила з алкоголем Ґлорія, яка по-царськи сиділа на чолі стола, і чи не впаде вона, коли настане час вставати. Але, як виявилося, Ґлорію голими руками не візьмеш, і коли місис Масвелл зазирнула до їдальні й повідомила, що кава готова, Ґлорія впевнено повела всіх через хол у вітальню.

Гості сіли біля каміна.

Елфріда, беручи чашку з таці, поглянула у вікно. Штори ще не запнули, тож вона побачила, що небо вже стало сапфірово-синього кольору. Цілий день погода змінювалася — то падав дощ, то світило сонце. Та поки вони вечеряли, хмари розійшлися, і високо в небі заясніла перша зоря. Елфріда підійшла до канапи біля вікна і сіла дивитися на зорі.

Незабаром до неї підійшов Оскар.

— Усе гаразд? — спитав він.

Елфріда обернулася й глянула на нього. За вечерею він був такий зайнятий — наливав вино, прибирав тарілки, роздавав смачні пудинги, — що вона з ним майже не говорила.

— Звісно. Вечір просто чудовий. І у вас скоро розквітнуть нарциси.

— Ви любите квіти?

— Люблю, але вправною садівницею мене не назвеш. А ваш сад надзвичайно затишний.

— Хочете, я вам проведу екскурсію? Ще не зовсім стемніло.

Вона глянула на інших гостей, які зручно влаштувалися навколо каміна у м’яких кріслах і не замовкали ні на мить.

— Я лише за. Але чи не буде це неввічливо з мого боку?

— Зовсім ні, — відказав Оскар, забрав у неї чашку з блюдцем і відніс назад на тацю, а затим голосно повідомив: — Ми з Елфрідою пройдемося в саду.

— О такій порі? — здивувалася Ґлорія. — Там уже темно й холодно.

— Не так уже й темно. Ми на десять хвилин.

— Гаразд, тільки простеж, щоб вона вдягнула пальто. Там холодно і мокро. Дорогенька, не дозволяй йому надто довго тебе там тримати…

— Добре.

І гості повернулися до перерваної розмови. А говорили вони про зависоку вартість навчання у приватних коледжах. Елфріда й Оскар вийшли в хол. Оскар обережно прикрив двері та взяв зі спинки стільця шкіряне пальто з вовняною підкладкою.

— Це Ґлорії. Можете взяти, — сказав він і обережно накинув пальто Елфріді на плечі.

Потім Оскар відчинив наполовину засклені вхідні двері, і вони вийшли на прохолодне і свіже весняне повітря. У вечірніх присмерках виднілися кущі й загорожі, а трава під ногами була волога від роси.

Вони поволі рушили до саду. Наприкінці газону розташовувалася цегляна стіна, посередині якої виднілася арка з красивою кованою хвірткою.

Оскар відчинив її, і вони опинилися у просторому огородженому саду, акуратно поділеному живоплотом на рівні ділянки. Одну з них займав трояндовий сад — кущі були підрізані та щедро підживлені. Певно, влітку тут краса неймовірна.

Вражена професійністю садівника, Елфріда запитала:

— Це все ваша робота?

— Ні. Я тільки планую, а всю роботу виконує наймана садівниця.

— Я не дуже знаюся на назвах квіток. Та й справжнього саду в мене ніколи не було.

— Моя мама не губилася в таких випадках. Якщо її запитували, як називається квітка, а вона й гадки не мала, мама дуже впевнено відповідала: «Інапотикум забуланазвія». І мушу вас запевнити, це майже завжди спрацьовувало.

— Треба й собі запам’ятати.

Вони пліч-о-пліч йшли широкою, всипаною гравієм доріжкою.

— Сподіваюся, вам було комфортно сьогодні. Тут усі парафіяни, давні знайомі.

— Так, дякую. Усе сподобалося. Я люблю слухати.

— Сільське життя. Цікавинок тут вистачає.

— Сумуєте за Лондоном?

— Часом навіть дуже. Бракує концертів, опери. А ще сумую за своєю церквою святого Біддальфа.

— Ви побожна людина? — раптом запитала Елфріда й одразу пошкодувала про свою нетактовність.

Зарано ставити такі особисті запитання.

Але Оскар і бровою не повів.

— Не знаю, але я майже все життя займаюся духовною музикою, літургіями, магніфікатами[2] англіканської церкви. Мені не хотілося б жити у світі, де немає кому дякувати.

— Ви маєте на увазі дякувати за все, чим вас благословило життя?

— Взагалі за все.

— Розумію. Хоча побожності в мені ані грама. Минулої неділі я пішла в церкву лише тому, що почувалася самотньо і хотіла побути серед людей. І зовсім не очікувала почути чарівну музику. Ніколи раніше не чула такої версії «Тебе, Боже, прославляємо».

— Орган новий, купили переважно з грошей, зібраних на благодійних розпродажах.

Якусь хвильку вони йшли мовчки. А потім Елфріда спитала:

— А можна вважати це благословенням? Я маю на увазі новий орган?

Оскар розсміявся.

— От же ж ви вчепилися за цю тему. Так, я вважаю, що так.

— А що ще?

Він відповів не одразу. Елфріда думала про його дружину, про величезний розкішний затишний будинок. Про його музичну кімнату, друзів, статки. Подумала, що було б цікаво дізнатися, як так вийшло, що Оскар одружився із Ґлорією.

Може, після багатьох років холостяцького життя, викладання, мізерної платні й запилених аудиторій відчув, як на нього загрозливо насувається перспектива самотньої старості й знайшов легке вирішення ситуації? Заможна вольова вдова, чудова господиня, хороша подруга, турботлива матір. А може, це вона накинула на нього оком і все вирішила? Чи, можливо, вони просто закохалися по вуха.

Хай там як, але, здається, їм усе вдалося.

Оскар і досі мовчав. Тому Елфріда мовила:

— Не хочете відповідати, не відповідайте.

— Я просто думаю, як би вам пояснити. Я одружився пізно, у Ґлорії вже були сини від першого шлюбу. Мені чомусь ніколи не спадало на думку, що я можу стати батьком. Коли народилася Франческа, я був вражений — і не просто тому, що це крихітне створіння з’явилося на світ, а тому, що вона була така прекрасна. І знайома. Ніби я завжди її знав. Це було просто диво. Зараз їй одинадцять років, а я досі не вірю, що мені так пощастило.

— Вона тут, удома?

— Ні, вона по буднях живе у приватній школі. Завтра ввечері заберу її на вихідні.

— Дуже хочу з нею познайомитися.

— Ви обов’язково познайомитеся. А ще я сподіваюся, що вона вас зачарує. Коли Ґлорія успадкувала цей величезний будинок, я, як міг, опирався, не хотів їхати з Лондона. Але заради Франчески погодився. Тут простір і свобода. Дерева, запах трави. Тут їй краще зростати. І у неї є кролики, морські свинки й поні.

— А для мене, — сказала Елфріда, — найкраще тут — це пташиний спів і безмежне небо.

— Ви теж із Лондона, так?

— Так. Настав час поїхати.

— Поставити крапку?

— Щось таке. Я прожила там усе життя. Відколи закінчила школу й поїхала з батьківського дому. Я актриса. Працювала в Королівській академії драматичного мистецтва. Виступала. Хоча батьки від мого вибору були не в захваті. Але я тим зовсім не переймалася. Ніколи.

— Актриса. Я мав би здогадатися.

— І співачка. І танцівниця. Грала в ревю й американських мюзиклах. У хорі завжди стояла в останньому ряду через свій зріст. А потім роки репетицій раз на два тижні — і трохи ролей на телебаченні. Нічого особливо цікавого.

— Ви ще працюєте?

— О боже, ні. Кинула кілька років тому. Вийшла заміж за актора, і це була найжахливіша помилка мого життя. А потім він поїхав в Америку, і більше тут його ніхто не бачив, тож я бралася за будь-яку роботу. Затим знову вийшла заміж. Але теж не дуже вдало. Схоже, я не вмію обирати чоловіків.

— Чоловік номер два теж був актором? — запитав Оскар, бо, певно, її розповідь його зацікавила. А це було саме те, чого Елфріда й хотіла.

Вона рідко розповідала про своїх чоловіків, а єдиний спосіб зробити катастрофу менш катастрофічною — посміятися з неї.

— Ні-ні, він був бізнесменом. Торгував збіса дорогою вініловою підлогою. Здавалося б, я мала жити як вареник у маслі. Але мій чоловік дотримувався таких, знаєте, вікторіанських поглядів, з якими я ніяк не могла погодитися. Він вважав, що якщо чоловік оплачує дружині їжу, житло й виділяє якісь кошти на ведення домашнього господарства, то свою частку подружніх обов’язків він цілком виконує.

— Ну а що, — сказав Оскар, — чому б і ні? Це давня традиція. Щоправда, колись це називали рабством.

— Дуже тішуся, що ви мене розумієте. День, коли мені виповнилося шістдесят, став найкращим у моєму житті. Я отримала пенсійну книжку і знала, що можу піти на пошту і мені видадуть гроші просто на руки взагалі ні за що. Ніколи в житті я не отримувала грошей ні за що. Мені відкрився новий світ.

— У вас є діти?

— Ні, ніколи не було.

— Ви ще не розповіли, чому переїхали саме в це селище.

— Щоб лишити минуле в минулому.

— Сміливий крок.

Уже зовсім стемніло.

Елфріда озирнулася на будинок і крізь ковану хвіртку побачила світло у вікнах вітальні. Хтось запнув штори. Вона сказала:

— Я про це ще нікому не розповідала.

— Можете й мені не розповідати.

— Я вже стільки всього розказала! Мабуть, за вечерею забагато вина випила.

— Ні, не думаю.

— Був один чоловік. Дуже особливий, чудовий, кохав мене, мав чудове почуття гумору. Ідеальний. Теж актор, тільки успішний і знаменитий. Я не називатиму його ім’я. Геніальний. Ми три роки прожили разом у його маленькому будиночку в Барнсі, а потім він занедужав на хворобу Паркінсона і за два роки помер. Будинок був його. І мені довелося шукати собі нове житло. За тиждень після похорону я побачила в The Sunday Times оголошення про продаж котеджу. А ще за тиждень купила його. Грошей у мене було небагато, але й будиночок виявився недорогий. Я привезла із собою пса Гораса. Отримую пенсію і трохи підробляю — шию декоративні подушки для одного снобського дизайнера інтер’єрів, який живе у Лондоні. Робота нескладна, я при ділі, ще й копійчину додаткову маю. Завжди любила шити, та й з хорошими дорогими матеріалами приємно працювати. Плюс кожен проект унікальний. Ось така історія. Доволі банальна. Навіть не знаю, навіщо я вам її розповідаю. Це зовсім не цікаво.

— Мені надзвичайно цікаво.

— І гадки не маю, чим вона вас зацікавила. Може, тому що ви добра людина. — Вже так стемніло, що Елфріда не могла розгледіти виразу його обличчя, не могла зазирнути в його очі, напівприкриті повіками. — Гадаю, час уже повертатися.

— Так, звісно.

— У вас чудовий сад. Дякую вам. Хотілося б подивитися на нього вдень.

Це було у четвер. У неділю зранку пішов дощ — не весняна злива, а звичайнісінький дощ, який монотонно і довго барабанив по шибках Елфрідиного котеджу. У кімнатах стало так темно, що їй довелося всюди увімкнути світло. Вона випустила Гораса в сад, щоб той зробив свої ранкові справи, потім заварила собі чаю і, прихопивши його, знову вмостилася в ліжко. Ранок вона планувала провести в теплі й затишку, читаючи вчорашні газети й безуспішно намагаючись розгадати кросворд.

Але по одинадцятій задзвенів вхідний дзвінок. Його оглушливий дзвін не поступався пожежній сирені. В Елфріди мало серце не вистрибнуло з грудей від несподіванки. Горас, який лежав у неї в ногах, сів і двічі гавкнув. На більше він не спромігся, бо був надто боязкий, тому про те, щоб гарчати чи кусати чужих, навіть не йшлося.

Здивована, але спокійна, Елфріда вилізла з ліжка, вдягнула халат, зав’язала пасок і спустилася вузькими крутими сходами.

Сходи вели у вітальню, а вхідні двері відчинялися просто в мініатюрний садочок. На ґанку стояла маленька дівчинка у джинсах, кросівках і анораку, з якого стікала вода. Анорак був без каптура, тож волосся в дівчинки намокло, як собача шерсть після хорошого запливу. Її руде волосся було заплетене в кіски, обличчя всипане ластовинням, а щічки рум’яні від прохолоди.

— Місис Фіппс? — запитала дівчинка, й Елфріда побачила, що та носить брекети.

— Так.

— Я Франческа Бланделл. Мама сказала, що день просто жахливий, то, може, ви прийдете до нас на обід? У нас є величезний шматок яловичини й багато…

— Але ж я зовсім недавно вечеряла у вас.

— Мама сказала, що саме так ви й відповісте.

— Мені, звісно, дуже приємно. Але я навіть ще не одягнулася. А про обід і поготів не думала.

— Вона хотіла зателефонувати, але я сказала, що поїду велосипедом.

— Ти приїхала велосипедом?

— Лишила на тротуарі. Усе нормально.

Потік води, який полився з ринви, дивом не намочив дівчинку.

— Мабуть, краще зайди до мене, поки ти зовсім не потонула, — сказала Елфріда.

— Ой, дякую, — мовила Франческа і не вагаючись переступила поріг.

Горас, почувши спокійні голоси, вирішив, що нічого страшного немає, і граційно спустився сходами. Елфріда зачинила двері.

— Це мій пес Горас.

— Який гарненький. Привіт. А мамині пекінеси завжди по кілька годин гавкають, коли хтось приходить. Ви не проти, якщо я зніму анорак?

— Ні, звичайно. Знімай швиденько.

Франческа роздяглася і повісила куртку на стовпчик поруччя унизу сходів. На підлогу одразу ж потекла вода.

Затим вона озирнулася і сказала:

— Мені завжди здавалося, що ці будиночки надзвичайно милі, але я ніколи не була всередині. — Її очі були великі й сірі, а вії густі та світлі. — Коли мама сказала, що ви тут живете, мені страшенно захотілося подивитися на будиночок. Тому й приїхала. Ви не проти?

— Ніскілечки. Тільки тут трохи затісно.

— Тут ідеально.

Звісно, ідеально не було. Місця замало, все пошарпане, меблі старі. Елфріда привезла з Лондона продавлений диван, вікторіанське крісло, мідну решітку для каміна, потертий стіл, лампи, безглузді картини й багато-багато книжок.

— Я збиралася розпалити камін і полежати, якщо вже надворі така сірість… Хочеш чаю, кави?

— Ні, дякую, я щойно випила колу. А куди ведуть ці двері?

— На кухню. Я тобі покажу.

Елфріда пішла вперед, зняла засув і штовхнула двері. Кухня була не більша за корабельний камбуз. Тут стояв невеличний котел, який обігрівав увесь будинок. У дерев’яній шафці було повно порцелянового посуду, біля вікна розташовувалася фаянсова раковина, а решту простору займали стіл і два стільці. Збоку біля вікна — ще одні двері, які вели в сад на задньому дворі. Вони були до половини засклені, і крізь скло виднівся сад із викладеними плиткою доріжками та вузенька стрічка квітника — поки що на більше Елфріда не спромоглася, хоч і не полишала думку розбити клумби в саду. Між плитками пробивалися бур’яни, а через сусідську стіну перекинулася жимолость.

— У такий день, як сьогодні, тут не надто гарно, але літніми вечорами тут буде приємно посидіти.

— Ой, мені дуже подобається, — сказала Франческа і хазяйським оком окинула кухоньку. — У вас немає холодильника. І пралки. І морозилки.

— Так, морозилки немає. Але холодильник і пралка є. Вони в сарайчику наприкінці двору. А посуд я мию руками, бо тут немає місця для посудомийки.

— Мама померла б, якби їй довелося мити посуд руками.

— Я живу сама, тому це не проблема.

— А ще мені дуже подобається ваш посуд. Синій із білим. Мої улюблені кольори.

— Мені теж подобається. Це не сервіз, але я завжди купую щось принагідно в антикварних крамничках саме таких кольорів. Посуду вже стільки, що й місця не вистачає.

— А що нагорі?

— Те саме. Дві кімнати і крихітна ванна кімната. Сама ванна така маленька, що мені доводиться піджимати ноги. А кімнати — це моя спальня і майстерня. Я там шию. Якщо до мене приїздять гості, їм доводиться спати там, поруч зі швейною машинкою, клаптиками тканини й документами.

— Так, тато говорив, що ви шиєте подушки. Мені здається, для однієї людини цей будинок ідеальний. І для собаки, звісно. Наче ляльковий будиночок.

— У тебе є ляльковий будиночок?

— Так, але я ним більше не граюся. У мене є тваринки. Морська свинка на ім’я Щастя, але зараз вона не дуже добре почувається. Можливо, треба везти до ветеринара, бо на животі шерсть шматками повилазила. А ще кролики. І поні. — Франческа зморщила носа. — Його звати Принцом, але інколи він поводиться як остання тварина… Мабуть, я вже поїду. Мама сказала, що треба його до обіду помити, а це довга робота. До того ж сьогодні ще й дощить. Дякую, що показали свій дім.

— Залюбки! Дякую, що запросила мене на обід.

— Ви ж прийдете, правда?

— Звісно.

— Пішки?

— Ні, приїду автівкою, бо дощ. Знаєш, де стоїть моє авто? На вулиці. На узбіччі.

— Стара синя «фієста»?

— Так. Ключове слово — «стара». Але я цим не переймаюся. Головне, що в неї колеса крутяться і двигун працює.

Франческа широко всміхнулася.

Дівчинка зовсім не соромилася своїх обмотаних залізом зубів.

— Тоді до зустрічі, — сказала вона, взяла анорак, з якого й досі скапувала вода, одяглася і дістала з-під коміра кіски. Елфріда відчинила двері.

— Мама казала — о чверть на першу.

— Я буду. Дякую, що зайшла.

— Я колись ще зайду, — пообіцяла Франческа.

Елфріда дивилася, як дівчинка брьохає по калюжах до воріт. А за мить вона вже скочила на велосипед, махнула на прощання рукою і, несамовито натискаючи на педалі, зникла з поля зору.

Оскар, Ґлорія і Франческа стали першими друзями Елфріди. Через них вона познайомилася з іншими. Не лише з Макґері й Міллсами, а й Фубістерами, поважним сімейством, яке щороку влаштовувало ярмарок у парку біля свого дивного будинку в георгіанському стилі. І ще з командиром Королівського флоту у відставці Бартоном-Джонсом — вдівцем, затятим садівником, головою Асоціації громадських пішохідних доріжок і головним диригентом церковного хору. Бартон-Джонс («Боббі, мене звати Боббі» — так він відрекомендувався) полюбляв влаштовувати маленькі колоритні вечірки з коктейлями, а свою спальню називав хижкою. А також познайомилася з Даннами: багатіями, які купили старий будинок священника і перетворили його на дивовижно зручний дім з кімнатами для ігор і критим басейном із підігрівом.

Інші мешканці селища, із тих, хто був скромніший, входили в життя Елфріди поступово, один за одним, разом з її повсякденними справами. Серед них місис Дженнінґс, власниця крамниці та пошти; містер Годжкінс, який раз на тиждень об’їжджав усіх своїм автохолодильником і був надійним джерелом новин і пліток, а ще мав тверді політичні переконання; Альберт Меддовс, який відгукнувся на її оголошення (листівку, виставлену у вікні крамниці місис Дженнінґс) про те, що вона потребує допомоги в саду, і чудово впорядкував садок на задньому подвір’ї і перестелив плитку на доріжках. Вікарій із дружиною запросили Елфріду на вечерю, під час якої знову запропонували їй долучитися до «Жіночого інституту». Елфріда ввічливо відмовилася, бо ніколи не любила подорожувати автобусом і жодного разу в житті не варила варення, але погодилася взяти участь у житті початкової школи й на Різдво підготувала пантоміму.

Усі вони були доволі люб’язні та привітні, але ніхто з них не викликав у Елфріди стільки цікавості й бажання жити, як Бланделли. Двері Ґлорії були відчинені мало не цілодобово, й Елфріду чи не щотижня запрошували у Ґранж або на смачну вечерю, або на теніс (Елфріда сама не грала, але охоче вболівала за інших) чи на пікнік. Часом вони всі разом кудись їздили: на сусідню ферму, у парк Національного фонду або в театр у Чічестері. Елфріда відсвяткувала з Бланделлами Різдво і Новий рік, а коли влаштувала маленьку вечірку для нових друзів (на той час Альберт Меддовс уже оживив її садок, перестелив плитку на доріжках, обрізав жимолость і пофарбував сарайчик), то Оскар був у неї за бармена, а Ґлорія наготувала на своїй просторій кухні багато смачних страв.

Однак усе має свої межі. Елфріда не хотіла, щоб Бланделли цілковито заволоділи нею, а ще вона зовсім не мала бажання почуватися винною чи зобов’язаною. Буквально з першої зустрічі вона зрозуміла, що Ґлорія — сильна і владна жінка, можливо, навіть певною мірою безжальна, цілковито впевнена в тому, що все має бути лише так, як хоче вона. Тож Елфріда чудово розуміла, з якими наслідками може стикнутися. Вона поїхала з Лондона, аби зажити власним життям, і розуміла, що Ґлорії раз плюнути змести зі свого шляху самотню й доволі бідну жінку або, навпаки, втопити її в морі своєї бурхливої енергії.

Тож Елфріда навчилася час від часу робити крок назад, відмовчуватися і відмовлятися від запрошень під вигаданим приводом. Приміром, говорила, що має багато роботи або вже домовилася з кимось іншим про зустріч. Певна річ, з якимось вигаданим знайомим, з яким Ґлорія не знайома. Час від часу Елфріда вибиралася з маленького Дібтона. Просто садовила Гораса на пасажирське сидіння і їхала в якесь далеке селище, де її ніхто не знав. Там вони з Горасом підіймалися на пагорб, порослий погризеною вівцями травою, чи гуляли стежкою уздовж темного бурхливого струмка. Наприкінці стежини зазвичай натикалися на невеличкий паб, повний незнайомців, де можна було з’їсти сандвіч, випити кави й насолодитися самотністю.

У такі дні, лише опинившись далеко від Дібтона, Елфріда могла тверезо подивитися на своє життя, проаналізувати стосунки з Бланделлами й ніби каталогізувати почуття — об’єктивно, з холодною головою, як складають список покупок.

По-перше, їй дуже подобався Оскар, можливо, навіть занадто. Звісно, вона вже не в тому віці, аби говорити про романтичну закоханість, але дружні стосунки — це зовсім інше. Він припав їй до душі ще під час їхньої першої зустрічі біля Дібтонської церкви, і з часом його товариство подобалося їй дедалі більше. Одне слово, той випадок, коли перше враження не виявилося оманливим.

Але лід був тонкий. Елфріда ніколи не була ані святошею, ані жінкою надвисоких моральних принципів — весь той час, поки вона жила зі своїм ідеальним, нині покійним коханим, він був одружений з іншою жінкою. Щоправда, Елфріда не була знайома з його дружиною, та й на той момент, коли вони зійшлися, шлюб уже вичерпав себе, тож вона ніколи не відчувала своєї провини. З іншого боку, існував й інший, жорсткіший сценарій, який Елфріда бачила неодноразово: успішна і щаслива жінка бере під крило якусь вдову, чи розлучену жінку, чи ще якусь нещасницю, і та зрештою краде в неї чоловіка. Негідна ситуація. Таке вона категорично не схвалювала.

Але з Елфрідою такого не станеться. Вона усвідомлює небезпеку й живе з холодною головою. І в цьому її найбільша сила.

По-друге — одинадцятирічна Франческа. Елфріда була б щаслива мати таку доньку. Незалежна, щира, прямолінійна, з надзвичайним почуттям гумору. Елфріда доволі часто до сліз сміялася з її фраз. Дівчинка з багатою уявою, яка, певно, розвинулася завдяки захопленню книжками. Франческа так занурювалася в читання, що навіть голови не підводила, коли хтось заходив до кімнати, вмикав телевізор чи про щось говорив.

Під час шкільних канікул вона частенько заїжджала на Полтонс-роу, гралася з Горасом або спостерігала, як Елфріда шиє подушки, і весь час розпитувала її про театральне минуле. І слухала як зачарована.

З батьком у дівчинки склалися дуже близькі й теплі стосунки. За віком він міг би бути її дідусем, але вони отримували величезне задоволення від спілкування одне з одним. З-за зачинених дверей музичної кімнати можна було почути, як вони в чотири руки грають на піаніно, а якщо хтось і припускався помилки, то лунали не звинувачення, а веселий сміх. Зимовими вечорами Оскар читав їй уголос. Вони вмощувалися удвох у величезному кріслі, і донька, обійнявши тонкими ручками батька за шию, раз у раз цілувала його в густе сиве волосся на маківці.

Що ж до Ґлорії, то їй більше подобалося проводити час із чоловіками і, відповідно, у неї склалися ближчі стосунки з її старшими, вже одруженими синами, ніж із наймолодшою донькою. Елфріда бачилася із цими синами, Джилсом і Кроуфордом Белламі, та їхніми симпатичними, гарно вбраними дружинами, коли ті приїздили у Ґранж на вихідні чи на недільні обіди. Вони були такі схожі між собою, що скидалися на близнюків. А ще надміру ввічливі й самовпевнені. Елфріді здалося, що вона їм не дуже сподобалася, та оскільки вони їй теж не припали до душі, вирішила не перейматися. Ґлорія ж їх безмежно любила. Коли вони від’їжджали з Ґранжа, вона завантажувала багажники їхніх дорогих автівок свіжими фруктами й овочами з власних саду й городу — і довго махала їм услід, як і кожна сентиментальна мама. Вона була абсолютно впевнена, що її сини ідеальні, але Елфріда десь глибоко в душі знала, що якби Ґлорія не схвалила їхнього вибору наречених, то на Дафну й Арабеллу ніхто б і не глянув.

Франческа була зовсім інакша. Безперечно, Оскар впливав на неї, але вона йшла своїм шляхом. Хоча книжки й музика їй подобалися більше, ніж катання на поні, вона ніколи не сперечалася і не сердилася, доглядала свого норовистого маленького улюбленця та регулярно влаштовувала йому пробіжки в загоні, який Ґлорія облаштувала для вигулу коней, а ще каталася з ним тихими доріжками уздовж річки. Оскар частенько супроводжував її на своєму старому, ще з викладацьких років велосипеді.

Елфріда дійшла висновку, що Ґлорія не заважає їхній дружбі, бо Франческа її мало цікавить. Донька не могла подарувати їй того, що давали бурхливе життя, вечірки, друзі. Ґлорія любила і завжди прагнула бути лідеркою. Інколи Ґлорія нагадувала Елфріді мисливця, який сурмить у ріг, щоб привернути увагу, й збирає докупи всіх своїх собак.

Елфріда потрапила в немилість лише раз — під час святкової вечері у Фубістерів. Це була вечеря з дотриманням усіх норм етикету, зі свічками, срібними приборами та старим дворецьким, який чекав гостей біля столу. Після вечері вони перейшли у велику вітальню (де було доволі прохолодно, бо вечір видався не з теплих), і Оскар сів за рояль і зіграв етюд Шопена. А затим попросив Елфріду заспівати.

Вона такого не очікувала і дуже засоромилася. Почала відмовлятися, посилаючись на те, що вже давно не співала і голос не той…

Але старий сер Едвін Фубістер теж долучився до умовлянь.

— Будь ласка, — сказав він, — я дуже люблю, коли хтось співає.

Він сказав це так ласкаво, що Елфріда завагалася. Зрештою, це ж не страшно, що голос утратив молодий тембр і тремтить на високих нотах. І що з того, що, можливо, вона заспіває неідеально і трохи осоромиться? І цієї миті її погляд ковзнув по обличчю Ґлорії. Вона була така незадоволена і стривожена, що зробилася схожою на бульдога. Елфріда зрозуміла: Ґлорія не хоче, щоб вона співала. Не хоче, щоб вона стала поруч із Оскаром і розважала гостей. Ґлорія не зносила, коли світ крутився не навколо неї. Елфріду це настільки вразило, ніби вона побачила Ґлорію голою.

Звісно, можна було б ввічливо відмовитися, щось придумати як виправдання. Але сьогодні вона смачно повечеряла, випила чудового вина й одразу посміливішала. А ще глибоко в душі Елфріда відчула, що їй хочеться бодай дещиці уваги. До того ж вона ніколи не дозволяла залякувати себе і не збиралася зраджувати своєму принципу. Тому вона усміхнулася, глянувши на погрозливо насуплені брови Ґлорії, а затим обернулася до господаря будинку.

— Якщо ви хочете, я охоче заспіваю… — сказала вона.

— Чудово! — вигукнув сер Едвін і заплескав у долоні, наче дитина. — Яка радість!

Елфріда підвелася, пройшла через кімнату та стала поруч із Оскаром.

— Що співатимеш?

— Пісню, яку колись виконували Роджерс і Гарт. Знаєш її?

— Звісно.

І він заграв перші акорди вступу. Як же давно це було. Елфріда розправила плечі, набрала повні груди повітря…

— Я тільки раз глянув на тебе, — голос став слабшим, але в ноти вона потрапляла чудово, — і серце зупинилося…

І раптом її охопила безпричинна радість. Вона знову відчула себе молодою, і разом з Оскаром вони наповнювали кімнату мелодією своєї молодості.

До кінця вечора Ґлорія не зронила ні слова, але ніхто й не поривався покращити їй настрій. Поки всі захоплювалися Елфрідиним голосом і хвалили її, Ґлорія пила бренді. Коли настав час розходитися, сер Едвін провів їх до потужного «універсалу» Ґлорії, що стояв на акуратному, всипаному гравієм майданчику. Елфріда, побажавши йому доброї ночі, ковзнула на заднє сидіння, Оскар сів за кермо, а Ґлорії дісталася роль пасажирки у власній автівці.

Дорогою Оскар спитав у дружини:

— Як тобі вечір?

— У мене болить голова, — коротко кинула Ґлорія.

«Не дивно», — подумала Елфріда, але, звісно, не сказала ні слова. І це, мабуть, найтривожніша і найсумніша правда. Ґлорія Бланделл, жінка з холодною головою і відерним шлунком, забагато пила. Ні, вона не падала з ніг, вона завжди контролювала ситуацію. Але пила вона забагато. І Оскар це знав.

Оскар. Сьогодні, у сірий жовтневий день він у крамничці місис Дженнінґс купував газети й мішок собачого корму. Убраний у вельветові штани, товстий твідовий светр і грубі чоботи. Мабуть, порався в саду, потім згадав, що треба збігати до крамниці, і прибіг.

Місис Дженнінґс підняла очі.

— Добрий день, місис Фіппс.

Оскар тримав у руці купу монет. Він розвернувся й побачив її.

— Елфрідо. Привіт.

— Ти, мабуть, пішки прийшов. Не помітила твоєї автівки.

— За рогом залишив. Місис Дженнінґс, гадаю, мені більше нічого не треба.

Він відійшов, звільнивши місце для Елфріди, і зупинився. Схоже, він нікуди не поспішав.

— Давно не бачилися. Як справи?

— Та виживаю. Погода трохи замучила.

— Страшне коїться, правда? — втрутилася місис Дженнінґс. — І холодно, і разом з тим задушливо. Взагалі нічого робити не хочеться. Що там у вас, місис Фіппс?

Елфріда виклала товари з кошика, щоб місис Дженнінґс пробила їх і провела по касі. Хліб, п’ять яєць, трохи бекону й масла, дві банки собачого корму й журнал «Чудовий дім».

— Виписати чек?

— Якщо можна. Гаманець вдома лишила.

Оскар, звернувши увагу на журнал, спитав:

— Збираєшся робити ремонт?

— Навряд чи, але читати про ремонт — це як терапія для мене. Мабуть, бо для цього не треба нічого робити самій. Приблизно те саме, що слухати, як хтось інший косить газон.

Місис Дженнінґс це дуже насмішило.

— Дженнінґс свою газонокосарку ще у вересні поставив у сарай. Ненавидить косити траву, їй-бо.

Оскар почекав, поки Елфріда складе продукти в кошик, а потім запропонував:

— Можу підвезти додому, якщо хочеш.

— Я не проти пройтися. Я з Горасом.

— Його я теж залюбки підвезу. Дякую, місис Дженнінґс. На все добре.

— Бувайте, містере Бланделле. Привіт дружині.

Вони разом вийшли з крамнички. Підлітки стовбичили на тротуарі. До них приєдналася дівчина сумнівного вигляду: із сигаретою в зубах, з копицею чорного волосся та в шкіряній мініспідниці. Її присутність ніби зарядила хлопців — вони гримасували, жартували й реготали. Горас, який опинився в заручниках цієї малоприємної ситуації, мав нещасний вигляд. Елфріда відв’язала повідець, і пес полегшено замахав хвостом. Завернувши за ріг, вони вийшли у провулок, де Оскар залишив автівку. Елфріда сіла на пасажирське сидіння, Горас стрибнув їй під ноги та поклав голову на коліно.

Коли Оскар зайняв своє місце, зачинив дверцята і завів автівку, Елфріда сказала:

— Навіть не думала, що зустріну когось у крамниці пообідньої пори. Час для спілкування — ранок. Тоді всі тут зустрічаються і базікають.

— Знаю. Але Ґлорія в Лондоні, а я забув про газети.

Він повернув і виїхав на головну вулицю. Уроки вже закінчилися, і тротуаром сунули втомлені, замурзані діти, тягнучи за собою наплічники. Чоловік на церковному подвір’ї розпалив вогнище, і в застигле вологе повітря здіймався дим.

— А коли Ґлорія поїхала в Лондон?

— Учора. У неї якась зустріч чи щось таке. «Врятуйте дітей», здається. Потягом поїхала. Зустріну її на вокзалі о пів на сьому.

— Може, зайдеш до мене на чай? Чи волієш повернутися до свого саду?

— Звідки ти знаєш, що я порався в саду?

— Незаперечні ознаки плюс жіноча інтуїція. У тебе багнюка на взутті.

— Саме так, містере Холмсе, — засміявся Оскар. — Але від чашки чаю я не відмовлюся. У садівників свої привілеї.

Вони минули паб, а за хвильку вже доїхали до Полтонс-роу, на якій униз по схилу до залізниці тягнувся ряд невеличких котеджів. Біля воріт Оскар зупинився, й Елфріда з Горасом вийшли з автівки. Пес, відчувши свободу, радісно біг попереду, Елфріда з кошиком у руці пройшла за ним і відчинила двері будинку.

— Ти їх узагалі колись замикаєш? — спитав Оскар, зупинившись позаду неї.

— Коли вибігаю до крамниці, ніколи не замикаю. Та й красти в мене нічого. Заходь і зачиняй двері. — Елфріда пройшла на кухню й поставила кошик на стіл. — Якщо хочеш, можеш розпалити камін. У такий день хочеться якоїсь розради.

Набравши в чайник води з крана, Елфріда поставила його на плиту. Потім зняла куртку, повісила на спинку стільця й дістала із шафки кілька різномастих чашок.

— Тобі велику чашку чи маленьку?

— Садівники п’ють із великих.

— Будемо пити чай біля каміна чи тут сядемо?

— Мені завжди комфортніше, коли коліна під столом.

Елфріда без особливих сподівань позазирала в бляшані коробки з печивом. Дві виявилися порожніми, а в третій лежав шматок великого пряника. Поставивши коробку на стіл, поклала поруч ніж. Затим знайшла в холодильнику молоко й перелила його з пакета у жовтий глиняний глечик. Потім знайшла цукорницю. Аж тут почула, що у вітальні вже потріскують дрова в каміні. Підійшовши до дверей, обіперлася об одвірок і стала спостерігати за Оскаром. Він обережно поклав кілька шматків вугілля на маленьку пірамідку дров.

Оскар ніби відчув, що Елфріда поряд, тому випростався, повернув до неї голову і всміхнувся.

— Добре горить. Усе правильно складено, і розпалювача достатньо. Тобі треба дрова на зиму? Я можу купу привезти, якщо хочеш.

— А де я їх зберігатиму?

— Можеш скласти в саду, під стіною.

— Було б чудово, якщо ти не проти поділитися.

— У нас їх навіть забагато, — сказав він, витерши руки об штани, й озирнувся. — Знаєш, а в тебе тут дуже затишно.

— Та безлад тут. І місця мало. З речами стільки мороки, правда? Прив’язуєшся до них і потім не хочеш викидати. У мене є кілька речей, з якими не розстаюся вже багато років, ще з тих запаморочливих часів, коли виступала на сцені. Тягаю їх на собі, як равлик мушлю. Із шовковою шаллю чи якоюсь дивною дрібничкою-сувеніром у тих будинках і квартирах, де мешкала протягом життя, ставало бодай трохи комфортніше.

— Мені особливо подобається ця пара стаффордширських собачок.

— Завжди возила їх із собою. Але вони не пара, якщо чесно.

— І маленький дорожній годинничок.

— Він проїхав чимало доріг.

— Схоже, багато бачив.

— Багато пережив, якщо точніше. У мене він уже давно, мені його хрещений батько лишив. Але є одна річ, яка, можливо, справді цінна… Оця маленька картина.

Вона висіла збоку від каміна, і Оскар надів окуляри, щоб краще її роздивитися.

— Де ти її взяла?

— Подарунок одного актора. Ми грали в новій постановці «Сінної лихоманки» в Чічестері, а під кінець сезону він сказав, що хоче подарувати її мені. Подарунок на прощання. Знайшов її у якійсь лавці. Гадаю, небагато за неї і заплатив. Але він дуже радів, бо був упевнений, що це Девід Вілкі.

— Сер Девід Вілкі? — насупився Оскар. — Це цінна річ. Але чому він подарував її тобі?

— Подякував за те, що я штопала йому шкарпетки, — жартома відказала Елфріда, бо не збиралася відповідати серйозно.

Оскар знову перевів погляд на картину. Вона була зовсім невеличка, може, тридцять на двадцять сантиметрів. На ній була зображена пара похилого віку в одязі вісімнадцятого століття. Вони сиділи за столом, перед ними лежала величезна Біблія у шкіряній палітурці. Похмуре тло, чоловік у темному одязі, жінка в червоній сукні, канарейково-жовтій шалі і білому капорі, прикрашеному стрічками.

— Мені здається, вони зібралися на якесь свято, як вважаєш?

— Безперечно. Може, Елфрідо, тобі все-таки варто замикати двері?

— Може, й так.

— Вона застрахована?

— Вона сама — моя страховка. На чорний день. Коли я опинюся на вулиці з кількома сумками і Горасом на повідці, тоді й тільки тоді я подумаю над тим, щоб її продати.

— Отже, перестраховка. — Оскар всміхнувся і зняв окуляри. — Як знаєш. Взагалі, у тебе все тут так підібрано, що кожна річ на своєму місці. Упевнений, що ти не зберігаєш того, що не вважала б красивим чи корисним.

— Книжки Вільяма Морріса.

— Ну, вони — ознака гарного смаку.

— Оскаре, ти дуже люб’язний.

Аж раптом із кухні почувся протяжний свист чайника. Елфріда пішла, щоб зняти його з вогню. Оскар рушив за нею і спостерігав, як вона заварює чай у коричневому круглому чайничку.

— Якщо любиш міцний чай, то зачекай пару хвилин. Є лимон і молоко, обирай, що подобається. І ще є черствий пряник.

— Чудово! — задоволено сказав Оскар, відсунув стілець і всівся на нього з явним полегшенням, ніби в нього боліли ноги.

Елфріда сіла навпроти нього і взялася розрізати пряник.

— Оскаре, я їду, — сказала вона.

Він не відповів. Вона підняла на нього очі й побачила на його обличчі вираз здивування та переляку.

— Назавжди? — уточнив він.

— Звісно, ні.

— Слава Богу. Ну й налякала ти мене, — полегшено видихнув він.

— Я ніколи не поїду з Дібтона назавжди. Я ж тобі казала. Я приїхала сюди, щоб прожити тут сутінки свого життя. Але вже час узяти відпустку.

— Дуже втомилася?

— Ні, але восени в мене завжди починається депресія. Така підвішена пора між літом і Різдвом. Мертвий сезон. І в мене скоро день народження. Шістдесят два роки. Від цього ще сумніше. Тому час змінити картинку.

— Розумію. Тобі піде це на користь. А куди поїдеш?

— Аж на самий край Корнволла. Туди, де якщо чхнеш, то можеш упасти зі скелі просто в Атлантику.

— Корнволл? — здивовано перепитав Оскар. — Чому саме Корнволл?

— Бо там живе мій двоюрідний брат. Його звати Джеффрі Саттон, і він рівно на два роки молодший за мене. Усе життя дружимо. Він із тих приємних людей, яким можна просто зателефонувати й сказати: «Я приїду». І він не заперечуватиме, а, навпаки, говоритиме так, що ти й справді повіриш, що він невимовно зрадів. Тож ми з Горасом поїдемо до нього.

Оскар дещо здивовано похитав головою.

— Я й не знав, що в тебе є двоюрідний брат. Чи взагалі якісь родичі.

— Ти що, думав, я народилася від непорочного зачаття?

— Та ні. Але ж погодься, це новина.

— Як на мене, ніяка не новина. Просто я не часто говорю про свою родину. — Елфріда пом’якшила тон: — Живу сама потихеньку. Але Джеффрі — особлива для мене людина. Ми завжди були близькі.

— У нього є дружина?

— Навіть дві. Перша — справжня катастрофа на ім’я Доді. Гадаю, він спокусився на її гарненьке личко та милу безпорадність. І лише згодом бідолаха докумекав, що одружився з такою егоїсткою, якої світ не бачив. До того ж страшенною ледацюгою. Джеффрі багато працював і тяжко заробляв на життя, але ті гроші йшли на кухарів, прибиральників і au pair[3]. Він докладав неабияких зусиль, аби нормально виховати своїх дітей.

— І чим же закінчився їхній шлюб? — поцікавився Оскар.

— Коли дівчата виросли, вивчилися і почали заробляти самі, він її покинув. У нього на той час уже була Серена. Значно молодша за Джеффрі й надзвичайно приємна. Багато працювала в саду, мала свій маленький бізнес — робила букети на замовлення і доглядала за кімнатними квітами у приватних будинках. Він її вже давно знав. Брат одночасно покинув і дружину, і роботу. Витер із підошов лондонський пил і разом із Сереною переїхав якнайдалі від Лондона. Коли закінчився бурхливий процес розлучення, одружився із Сереною. У них є діти — хлопчик і дівчинка. Живуть скромно. Розводять курей, а влітку пускають до себе туристів за платню.

— І жили вони довго і щасливо?

— Можна і так сказати.

— А його доньки? Як у них склалося життя?

— З ними я майже не спілкуюся. Старшу звати Нікола. Вона, здається, вийшла заміж і народила дитину. Завжди з усіма сперечалася, була вічно незадоволена і постійно нарікала на свою щербату долю. Але я думаю, вона просто заздрила Керрі.

— А Керрі — це її сестра?

— Так. Дуже приємна дівчина. Вся в батька. Років десять тому мені робили операцію, але докладніше про це розповідати я не хочу, так от, вона приїхала, щоб доглядати мене. Прожила зі мною шість тижнів. Я тоді жила сама, у маленькій квартирці в районі Патні, але її це не збентежило, і ми швидко подружилися. — Елфріда насупилася, ніби щось підраховуючи. — Напевно, їй зараз уже років тридцять. Доросла. Як швидко летить час.

— Вона вийшла заміж?

— Здається, ні. Кажу ж, я з ними майже не спілкуюся. Коли востаннє щось про неї чула, вона працювала в Австрії у туристичній компанії. Зустрічала туристів, поселяла. Хай там як, я впевнена, що вона щаслива. Здається, чай уже заварився. — Елфріда наповнила Оскарову чашку і простягнула йому шматок черствого пряника. — Тож, як бачиш, родина в мене є. Хоч це й не близькі родичі. — Елфріда всміхнулася Оскару. — А в тебе? Час зізнань. Є в тебе якісь родинні зв’язки, якими ти можеш похвалитися?

Оскар задумливо почухав потилицю.

— Мабуть. Але я теж не знаю, де вони та що з ними.

— Розкажи.

— Ну… — почав він, задумливо відкусивши шматочок пряника. — Моя бабуся шотландка. Як тобі таке для початку?

— Краса.

— У неї був чудовий великий будинок у Сатерленді, і чимало землі, і ферма.

— Жінка з нерухомістю.

— Я їздив до неї на літні канікули, але вона померла, коли мені було шістнадцять, і більше я там не бував.

— Як називалася її ферма?

— «Коррідейл».

— Величезний був дім?

— Ні. Але дуже зручний. Вона смачно і багато готувала, а ще пам’ятаю, що скрізь валялися гумові чоботи й вудки. І чудово пахло в будинку — квітами, бджолиним воском, смаженими рябчиками.

— Ой, яка смакота. Аж слинка потекла. Вона явно була божественна.

— Можливо… Але точно невибаглива і надзвичайно талановита.

— У чому саме?

— Гадаю, вона мала талант до життя. І музики. Була чудовою піаністкою. Справді чудовою. Думаю, я від неї успадкував любов до музики, і це саме вона підштовхнула мене до цієї кар’єри. У Коррідейлі завжди звучала музика. Вона стала частиною мого життя.

— Що ще?

— Тобто?

— Що ще ти там робив?

— Я мало що пам’ятаю. Вечорами виходив годувати кроликів. Ловив форель. Грав у гольф. Бабуся добре грала і намагалася навчити мене, але я й близько не дотягував до неї. А коли приходили гості, ми грали в теніс. Якщо було тепло, хоча таке траплялося рідко, я їздив велосипедом на пляж і купався у Північному морі. У Коррідейлі можна було робити будь-що. Там завжди панувала розслаблена атмосфера. Дуже приємна.

— І що ж сталося потім?

— Бабуся померла під час війни. Будинок успадкував дядько і переїхав туди жити.

— А він тебе не запрошував на літні канікули?

— Те лишилося в минулому. Мені було шістнадцять. Я займався музикою. Складав іспити. Інші інтереси, інші люди. Інше життя.

— Він ще там живе? Твій дядько.

— Ні, тепер він живе в Лондоні, у квартирі в особняку біля «Альберт-голлу».

— Як його звати?

— Гектор Маклеллан.

— О, чудово. Мабуть, у нього руда борода і він постійно носить кілт?

— Уже ні. Він дуже старий.

— А Коррідейл?

— Він передав його своєму синові, Г’ю. Моєму двоюрідному братові. Безвідповідальний хлопець, який живе на широку ногу й усе робить з розмахом. Понавозив у Коррідейл своїх друзів, які не вирізнялися ні інтелектом, ні манерами. Пили віскі й поводилися так, що служниці, які працювали в тому будинку і на тій землі багато років, були шоковані. Спалахнув нічогенький скандал. Потім Г’ю вирішив, що життя на півночі не для нього. Тому продав будинок і поїхав на Барбадос. Наскільки я знаю, він і досі там живе зі своєю третьою дружиною. Одне слово, розкошує.

— Ого, то в нього справді цікаве життя, — з нотками заздрощів мовила Елфріда.

— Ні. Не цікаве. Нудне й передбачуване. Ми раніше терпіли один одного, але друзями ніколи не були.

— То будинок продали, і ти вже ніколи туди не поїдеш?

— Напевно, що так, — відказав Оскар, відкинувшись на спинку і склавши руки на грудях. — Взагалі-то, поїхати я можу. Бабуся залишила нам із Г’ю ще один будинок на двох. Але його вже багато років орендує сімейна пара похилого віку. Щокварталу я отримую якісь копійки за оренду. Гадаю, Г’ю теж. Хоча тих грошей і на кілька «плантаторських пуншів»[4] йому не вистачить.

— Великий будинок?

— Не дуже. У маленькому містечку. Колись там жив управитель зі своєю сім’єю, а також була контора маєтку, а потім його переробили на житловий.

— Як цікаво. Хотіла б і я мати будинок у Шотландії.

— Половину будинку.

— Половина будинку краще, ніж нічого. Ти міг би звозити Франческу на половину канікул.

— Відверто кажучи, ніколи про це не думав. Та я навіть і не згадую про цей дім. Думаю, колись Г’ю або захоче викупити в мене мою частину, або запропонує, щоб я викупив його. Але нині я цим не переймаюся. Навіть думати не хочу, що і як може бути. Загалом, що менше у мене справ із Г’ю Маклелланом, то краще.

— Здається, ти просто намагаєшся уникати проблем.

— Я просто сиджу тихенько, поки можу. То коли ти їдеш?

— Наступного четверга.

— Надовго?

— На місяць.

— Надішлеш нам листівку?

— Звісно.

— А обізвешся, коли повернешся?

— Певна річ.

— Ми сумуватимемо за тобою, — сказав Оскар, і від цього Елфріді стало тепло на душі.

Будинок називався котеджем «Ембло». Гранітним фасадом він був повернутий до північних вітрів і Атлантики. Декілька вікон на цій стороні були маленькі, ще й глибоко посаджені. Проте на широких підвіконнях вистачало місця для горщиків із геранню, уламків виловленої з води деревини і мушель, які любила збирати Серена. Колись цей котедж був частиною успішної молочної ферми «Ембло», і в ньому жив пастух. Але він пішов на пенсію, а згодом помер. Молочну ферму механізували, обробляти землю стало дорожче, і фермер, щоб зменшити витрати, вирішив продати котедж. Відтоді його перепродавали тричі, і востаннє він з’явився у продажу саме тоді, коли Джеффрі вирішив кардинально змінити своє життя і попрощатися з Лондоном, Доді та своєю роботою. Побачивши оголошення у The Times, він одразу сів в автівку і всю ніч їхав, щоб устигнути першим потрапити в дім. Приїхавши, побачив сирий, тісний і бідно облаштований будиночок, який здавали в оренду на літо. Навколо котеджу розкинувся запущений сад, а низькорослі платани похилилися, щоб вистояти в боротьбі із сильними вітрами з Атлантики. Але з вікон було видно скелі й море, а з південного боку розкинулася захищена від вітру галявина — там по стіні плелася гліцинія і буяли кущі камелії.

Джеффрі зателефонував у банк, отримав кредит і купив будинок. Коли вони із Сереною переїхали, у димарях гніздувалися пташки, старі шпалери шматтям звисали зі стін, а в усіх кімнатах тхнуло вологістю і пліснявою. Але їм до того було байдуже. Вони розстелили спальні мішки й відкоркували пляшку шампанського. Вони були разом. І у своєму домі.

Це було десять років тому. Два роки вони приводили будинок до ладу. І весь цей час тяжко працювали, намагаючись усе вичистити й відремонтувати. Через котедж пройшло безліч сантехніків, будівельників, укладачів плитки й каменярів. Усі вони вешталися кімнатами в брудних чоботах, нескінченно пили чай і годинами теревенили про сенс життя.

Час від часу Джеффрі й Серена дратувалися, що робота просувається вкрай повільно, та перемогти цих філософів-аматорів так і не змогли. Вони наче взагалі не знали такого поняття, як поспішати, зате були впевнені, що завтра зранку знову зійде сонце, вони продовжать свої дискусії і, можливо, трохи попрацюють.

Хай там як, але ремонт нарешті закінчився. Робітники поїхали, лишивши по собі маленький відремонтований міцний кам’яний будиночок. На першому поверсі розташовувалися кухня і вітальня, а нагору вели рипучі сходи. Підлогу колишньої пральні, яка була поряд із кухнею, виклали плиткою, і там стало просторо і світло. Тепер у тій кімнатці вішали дощовики й лишали гумові чоботи, а Серена прилаштувала ще й пралку з морозилкою. Також там стояла величезна керамічна раковина, яку Джеффрі знайшов у канаві. Вони відчистили її від бруду і тепер мили в ній яйця, купали собак, а ще в ній часто стояли відра з польовими квітами, які Серена любила збирати та ставити у старомодні глиняні глечики. Нагорі розташовувалися три пофарбовані в білий колір спальні зі скошеною стелею і маленька ванна кімната, з вікна якої відкривався найкращий краєвид: фермерські поля і схил, що вів до причалу.

Вони не почувалися тут самотніми. Фермерський будинок і численні господарчі приміщення були метрів за дев’яносто, тож повз їхні ворота постійно хтось проїжджав: трактори, молоковози, автівки. Діти, які виходили зі шкільного автобуса наприкінці вулиці, йшли повз них додому. У фермера було четверо дітей, і вони стали найкращими друзями Бена й Емі: разом каталися на велосипедах, збирали чорниці, спускалися на пляж із величезними наплічниками, щоб поплавати та влаштувати пікнік.

Елфріда ще жодного разу тут не була. Але незабаром вона приїде, і Джеффрі наповнювало старе, майже забуте почуття, яке він нарешті визначив як радість.

Елфріда. Йому зараз шістдесят, отже, Елфріді… Скільки їй?.. Шістдесят один? Шістдесят два? Зрештою, байдуже. У дитинстві він її обожнював. Вона була безстрашна і завжди смішила його. Джеффрі навчався у приватній школі із жорсткою дисципліною, й Елфріда стала для нього промінчиком світла в цій суцільній безвиході. Він поважав цю привабливу дівчину, бо вона часто бунтувала, боролася з батьками і зрештою втілила свою мрію — стала акторкою і почала виступати на сцені. Джеффрі захоплювався її рішучістю, сміливістю, вмінням досягати бажаного. А ще він віддано любив її. Вона раз чи двічі приїздила в його нудну школу, щоб забрати його на вихідні, і він не поспішав виходити, бо хотів, щоб усі побачили її. А вона в темних окулярах, з волоссям ананасного кольору, прикритим шифоновою хусткою, чекала на нього у своїй маленькій червоній автівці.

— Це моя двоюрідна сестра. Вона грає в якомусь спектаклі. У Лондоні, — удавано байдужим тоном повідомляв він. — Нью-Йоркський спектакль якийсь.

Нарешті він виходив до неї, вибачався за спізнення, умощувався на крихітне пасажирське сидіння, і вони швидко мчали геть. Двигун ревів, а з-під коліс вилітав гравій. Повернувшись до школи, він знову недбало кидав: «А-а, та заїхали в готель „Роадхаус“. Поплавали в басейні й пообідали».

Джеффрі страшенно нею пишався і дуже її любив.

Але час спливав. Вони виросли, їхні стежки розійшлися, і вони майже не спілкувалися.

Елфріда вийшла заміж за якогось актора, удруге побралася з якимось страшком, а пізніше завела собі відомого й успішного коханця. Здавалося, вона нарешті знайшла своє щастя, та він захворів на хворобу Паркінсона і невдовзі помер.

Востаннє Джеффрі бачився з Елфрідою в Лондоні, незабаром після того, як вона познайомилася з тим неймовірним чоловіком, якого завжди називала Джимбо.

— Ні, любий, це не справжнє ім’я, але я так його називаю. І гадки не мала, що так буває, що хтось може стати мені таким близьким і рідним. Хоча ми з ним зовсім різні. У ньому є все, чого бракує мені. І я його кохаю так, як ніколи нікого не кохала.

— А як же твоя кар’єра? — спитав Джеффрі.

— Ой, та до дідька її, — розсміялася Елфріда.

Він ніколи не бачив її такою щасливою, такою прекрасною, такою сповненою життя.

Його власний шлюб розлітався на друзки, однак Елфріда завжди була поруч, на іншому кінці дроту. Вона телефонувала йому, щось радила, нехай ті поради й не завжди були слушні, та головне — вона робила це щиро. Коли він познайомив її із Сереною, Елфріда вже наступного вечора зателефонувала йому і сказала:

— Джеффрі, любий, вона надзвичайно мила… Не марнуй життя. Зосередься на ній.

— А як же доньки?

— Вони вже дорослі й можуть дати собі раду. А ти мусиш подумати про себе. Стисни зуби. Не вагайся. Часу обмаль. Життя лише одне.

— А Доді?

— Переживе. Але спершу вип’є з тебе всі соки й обдере мов липку. Себе вона точно не обділить. Прошу, віддай усе, що вона хоче, і будь щасливий.

І будь щасливий. Саме так він і зробив.

П’ята година. Сірий жовтневий вечір. Здіймається вітер. Джеффрі сходив у курник, зібрав яйця, позачиняв курей у їхніх маленьких затишних дерев’яних будиночках. Темніє.

Серена увімкнула світло в котеджі, і маленькі жовті віконечка тепло сяють у вечірніх присмерках.

Сьогодні четвер — треба викотити бак зі сміттям у кінець вулиці, завтра зранку його забере сміттєвоз, бо він приїжджає лише раз на тиждень. Здійнявся рвучкий вітер. Він пахнув морем і сіллю.

Над огорожею стукотять і шелестять зарості дроку. Крізь свист вітру чути дзюрчання води у струмочку, що стікає з пагорба і тече уздовж вулиці. Похолодало, і Джеффрі зайшов у будинок, щоб одягнути теплу куртку. Серена щось помішувала на плиті, діти зосереджено робили домашнє завдання за кухонним столом.

— Бак, — сказав він.

— О, як добре, що згадав.

— За п’ять хвилин буду.

— Може, й Елфріда якраз приїде.

Прокотивши бак для сміття нерівною дорогою, Джеффрі поставив його на узбіччі — там, де й завжди. Через дорогу виднілися дерев’яні ворота, що вели на обійстя іншого фермера.

Обіпершись на огорожу, як старий селянин, дістав з кишені пачку цигарок, взяв одну й підкурив від старої сталевої запальнички.

День поступово згасав. Джеффрі спостерігав, як оповитий туманом сад огортає темрява. Море стало синювато-сірого кольору, з білими цятками піни. Негода сьогодні. Хвилі розбивалися об підніжжя скель, а на щоках осідав вологий туман з моря.

Джеффрі пригадав вірш, який колись давно читав і вже встиг призабути:

Стояв на місці, аж поки докурив, а потім викинув недопалок і вже хотів був іти додому, аж раптом помітив світло фар — вони наближалися зі східного боку, то з’являючись, то зникаючи на поворотах.

Незабаром з’явилася стара синя «фієста» — обережно проїхала останній крутий поворот перед заїздом до Ембло. Він здогадався, що це Елфріда. Вийшовши на дорогу, замахав руками, і автівка зупинилася.

Джеффрі відчинив двері й сів на пасажирське сидіння. І одразу відчув знайомий аромат — Елфріда завжди користувалася лише цими парфумами, тому запах уже зрісся з нею.

Джеффрі сказав:

— Тут краще не зупинятися. Це головна дорога. Може трактор зачепити чи автобус із німецькими туристами. Повертай до будинку.

Вона послухалася і рушила, та за мить знову спинилася і мовила:

— Привіт.

— Ти приїхала.

— П’ять годин добиралася.

— Легко знайшла дорогу?

— Ти чудово намалював схему.

— А хто це на задньому сидінні?

— Горас, мій собака. Я ж казала, без нього не поїду.

— Я дуже радий, що ти приїхала. Весь час боявся, що зателефонуєш і скажеш, що передумала.

— Та ні, чого б це я раптом передумала, — сказала Елфріда і повернулася до справи: — Це під’їзд до твого будинку?

— Так.

— Він жахливо вузький, любий.

— Нічого, проїдеш.

— Тоді вперед.

— Вперед, — скомандував Джеффрі й розреготався.

Елфріда натиснула на педаль, і автівка рушила вузькою доріжкою.

— Як доїхала? — спитав Джеффрі.

— Нормально. Але трохи нервувала. Уже давно так далеко не їздила. Не дуже люблю незнайомі дороги з вантажівками, які гуркочуть поряд. Я ж не на «феррарі».

— Та нормальна в тебе автівка.

Щойно вони під’їхали до котеджу, ввімкнулося вуличне освітлення. Мабуть, Серена почула, як автівка шурхотить посипаною гравієм доріжкою.

Ліхтар освітлював відкритий майданчик, відгороджений з одного боку високою гранітною стіною. Але дорога простягалася далі, на ферму, що виднілася попереду.

— Отут паркуйся, — сказав Джеффрі.

Елфріда так і зробила. Раптом звідкись вискочили дві вівчарки, застрибали навколо автівки й несамовито загавкали.

— Не хвилюйся, — заспокоїв її Джеффрі. — Це мої. Тарбой і Файндус. Вони не кусаються.

— І Гораса не покусають?

— Гораса точно ні.

Вони вийшли з автомобіля і випустили Гораса. Собаки виконали традиційний танець знайомства — покружляли один довкола одного, обнюхуючись, а потім Горас побіг у густі зарості й, щасливий, підняв лапу.

Джеффрі зацікавлено дивився на нього.

— А що це за порода?

— Та безпородний він. Але відданий і охайний, та й загалом з ним немає проблем. Спати може зі мною. Я привезла його лежак.

Джеффрі відчинив багажник і дістав пошарпану валізу й велику паперову торбу.

— Ти що, з харчами приїхала?

— Це Горасова їжа та миска.

Із заднього сидіння Елфріда дістала собачий лежак і ще одну велику сумку. Зачинивши дверцята, Джеффрі повів її встеленою кам’яними плитками доріжкою за ріг будинку. Щойно вони завернули, як морський вітер ударив в обличчя.

З вікон і засклених дверей на доріжку падало світло. Джеффрі поставив Елфрідину валізу, відчинив двері, і вона зайшла на кухню. Діти підняли очі від домашнього завдання, а Серена у фартусі розвернулася від плити й міцно обійняла гостю.

— Джеффрі, то ти її знайшов! Так цікаво — пішов, щоб вивезти бак зі сміттям, а повернувся з Елфрідою. Як чудово все збіглося. Важка була дорога? Хочеш чаю? Чи щось поїсти? Ой, а ти ж ще не знайома з нашими дітьми, так? Це Бен. А це Емі. А це Елфріда, каченята.

— Ми знаємо, — відповів хлопчик. — Ви ж про неї вже сто років торочите.

У хлопчика було темне волосся, а в його сестрички — світле. Бен встав з-за столу й потиснув Елфріді руку, весь час зацікавлено зиркаючи на сумку. Він сподівався, що вона привезе подарунок, але батьки наказали в жодному разі самому нічого не питати — раптом гостя приїде без гостинців. Батькові очі, оливкова шкіра, густе темне волосся. Елфріда подумала, що через кілька років цей хлопчина розіб’є чимало дівочих сердець.

Джеффрі зайшов слідом за Елфрідою і поставив валізу біля сходів.

— Привіт, тату.

— Привіт, Бене. Домашнє завдання зробив?

— Ага.

— Розумничок. Емі, а ти?

— Та вже давно, — самовдоволено відповіла Емі й одразу опустила очі, засоромившись.

Затим підійшла до батька і, обхопивши його ногу, уткнулася обличчям у куртку. Видно було лише довге лляне волосся, біле як молоко, і світло-синій комбінезон. Елфріді дітлахи дуже сподобалися. Такі чарівні. І схожі на Джеффрі. Це його діти, хоча за віком могли би бути й онуками. І такі самі красиві, як і він. Але й Серена красива. Світле волосся, скручене у вузол і заколоте черепаховою шпилькою. Яскраво-блакитні очі, обличчя всипане дрібненьким ластовинням. Вона була у вузьких джинсах, у яких її ноги здавалися ще стрункішими, синьому пуловері та шовковому шалику на шиї. А ще, оскільки стояла біля плити, вдягнула фартух, і поки що не збиралася його знімати.

— То який план? — спитав Джеффрі.

— Я можу зробити Елфріді чаю, — відповіла Серена, — якщо вона хоче. Або вона може посидіти біля вогню, чи піти до себе в кімнату й розпакувати речі. А ще може прийняти ванну. Що захоче.

— А коли вечеря?

— Я планувала на восьму. Спочатку погодую Бена й Емі.

— Ковбаски, — Емі визирнула з-за батькової ноги.

— Прошу? — перепитала Елфріда. — Щось я не розчула…

— У нас будуть ковбаски з чаєм. І картопляне пюре, і запечені боби.

— Яка смакота.

— Але у вас буде щось інше. Мама готує.

— Не кажи, хай буде сюрприз.

— Курка з грибами.

— Емі! — прикрикнув на неї брат. — Мовчи.

— Та не сварися на неї, — розсміялася Елфріда. — Впевнена, буде смачно.

— Ну то що, — трохи голосніше, ніж зазвичай, сказала Серена, щоби перекричати дітей, — вип’єш чаю?

Але Елфріда пам’ятала, що були й інші варіанти, значно спокусливіші.

— Насправді я хотіла би піднятися нагору, розібрати речі та прийняти ванну. Можна?

— Звичайно. У нас лише одна ванна, але діти можуть помитися після тебе. Гарячої води вистачить усім.

— Дякую. Тоді так і зроблю.

— А Горас? — спитав Джеффрі. — Його треба погодувати?

— Так, звісно. Ти хочеш сам піти до нього? Дай йому, будь ласка, дві жмені сухого корму та пів банки консерви. І трохи теплої води.

— Горас — це собака? — спитав Бен.

— Ну точно не мій чоловік.

— А де він?

— Надворі. Сподіваюся, подружиться з вашими собаками.

— Я хочу подивитися…

— І я…

— Зачекай на мене…

І діти прожогом вискочили в темний сад — ані светрів не вдягнули, ані гумових чобіт не взули. Серена навіть слова не встигла їм сказати. І двері за собою не зачинили, тож усередину потягло холодом. Джеффрі мовчки зачинив їх і знову підняв Елфрідину валізу.

— Ходімо, — мовив він і повів її нагору рипучими дерев’яними сходами.

Показавши де і що, сказав наостанок:

— Спускайся приблизно за годинку. Зроблю тобі щось випити.

І вийшов, зачинивши за собою двері.

Тільки сівши на широке ліжко, Елфріда зрозуміла, як сильно втомилася. Позіхнула та роззирнулася навколо. Чарівна кімнатка. Невелика, не перевантажена меблями, але дуже зручна, затишна і якась спокійна. Така пасує Серені. Білі стіни, білі штори на вікнах, тонкий килимок на підлозі. На сосновій тумбочці лежить біла лляна серветка. Замість шафи — дерев’яні гачки й кілька різнокольорових вішаків. На ліжку синє ситцеве покривало, а на столику поруч — стосик книжок і нових журналів. У синій глиняній чашці — одна блідо-рожева гортензія.

Елфріда знову позіхнула. Вона таки приїхала. Не заблукала, автівка не зламалася, не потрапила ні в яку аварію. І Джеффрі зустрів її посеред дороги. Вискочив з обочини, наче розбійник, і замахав їй руками. Якби вона його не впізнала, то, мабуть, добряче злякалася б. Але вона ні з ким не могла його сплутати — високий, худорлявий, жвавий попри вік. Воно й зрозуміло — з молодою дружиною і малими дітьми йому ніколи старіти. А найголовніше — здається, він справді щасливий. Усе він зробив правильно. І Елфріда дуже рада, що у Джеффрі все склалося чудово — саме цього вона завжди йому й бажала.

Посидівши, вона підвелася з ліжка, розібрала свою невелику валізу й розклала речі на тумбочці та столику. Кімната ніби одразу стала її. Потім роздягнулася, накинула старий халат і пішла в маленьку ванну поніжитися у гарячій воді. Після купелі відчула себе значно краще, сили наче знову повернулися до неї. Елфріда з нетерпінням чекала приємного вечора в колі рідних. Убравшись у вельветові штани й шовкову сорочку, взяла сумку з подарунками та пішла сходами вниз, ніби моряк, який спускається на нижню палубу. На кухні діти доїдали ковбаски, а Серена збивала міксером білки. Побачивши Елфріду, вона всміхнулася:

— Джеффрі чекає у вітальні. Він розпалив камін.

— Може, тобі чимось допомогти? Хоч я не мастак у кулінарії, зате відмінно чищу каструлі.

— Каструлі не треба чистити, — відказала Серена, широко всміхнувшись.

— А я ще сьогодні побачуся з Беном і Емі?

— Звісно. Вони покупаються і прийдуть побажати всім нам доброї ночі.

— Я чудово відпочила у ванній. Наче аж омолодилася.

— А що таке омолодитися? — спитав Бен.

— Стати молодшою, — відказала Серена.

— Щось непомітно…

— Це тому, що я дуже стара, — усміхнулась Елфріда. — Обов’язково приходьте побажати нам доброї ночі, бо в мене дещо для вас є… — Вона підняла свою сумку: — Отут.

— А можна зараз подивитися?

— Ні, подивитеся потім, біля вогню. Наче на Різдво.

Джеффрі вона знайшла у маленькій вітальні. Він сидів біля каміна, як і належить джентльмену похилого віку, і читав The Times. Побачивши Елфріду, відклав газету й обережно підвівся, бо стеля в цій кімнаті чомусь була нижча, ніж в усьому домі, і Джеффрі побоювався, що може вдаритися головою об пофарбовану в білий колір балку. І не просто головою, а великою засмаглою лисиною, обрамленою довгим чорним волоссям, що спадало на комір. Його очі були темні, а під ними залягли тонкі зморшки людини, яка часто сміється. Убраний він був у синій светр і червону бандану, пов’язану на шиї замість краватки. Елфріді, яка завжди цінувала чоловічу красу, було приємно бачити, що її двоюрідний брат Джеффрі такий самий гарний, як і замолоду.

— Маєш чудовий вигляд, — сказав Джеффрі.

— Бо ж викупалася. Ванна просто божественна.

Поставивши сумку на підлогу, Елфріда сіла у крісло і зацікавлено роззирнулася. Кілька знайомих і кілька нових картин. Вогонь у каміні, сухі букети у глечиках, сімейні світлини в срібних рамках, доволі старі меблі. Маленька, але дуже затишна вітальня.

— У вас чарівний будинок, — сказала Елфріда.

— Це не моя заслуга, Елфрідо. Це все Серенина робота. Вип’єш вина?

— Охоче, дякую. Тут зовсім інший світ, порівняно з тим, у якому ти раніше жив, правда? Будинок на Кемпден-гіл, щоденні поїздки в Сіті на роботу, офіційні зустрічі, спілкування з потрібними людьми…

Джеффрі підвівся, щоб налити Елфріді вина. З відповіддю зволікав, певно, розмірковував над її словами. Повернувся, простягнув їй келих і знову опустився у широке крісло. Вони зустрілися поглядами.

— Вибач, — мовила Елфріда.

— За що?

— За нетактовність. Ти ж знаєш, я спочатку кажу, а потім думаю.

— Жодної нетактовності. Це щира правда. І ти маєш слушність. То справді був зовсім інший світ, і я за ним не сумую. Постійна гонитва за грошима, правильні та страшенно дорогі школи для дівчат. Шикарні гостини, на які ми наймали офіціантів. Ремонт кухні, тому що Гарлі Райтс із будинку навпроти оновив свою, а Доді не може йому поступатися. А ці постійні переживання про гроші, про ринок акцій, про виплати банку, про те, що колись стану нікому не потрібним… Бувало, ночами не міг заснути. І заради чого? Але я це зрозумів лише після того, як звільнився.

— А зараз усе гаразд?

— У якому сенсі?

— У фінансовому, мабуть.

— Так, у нас усе добре. Навіть чудово. Заробляємо ми небагато, але нам цілком вистачає.

— А на що ви живете? Кури?

— Та ні, — відказав Джеффрі, розсміявшись. — З ними більше роботи, ніж грошей. Влітку приїжджають туристи. Ми здаємо одну кімнату, ту, де ти зараз зупинилася, але ванна одна на всіх, тож багато за це не отримуємо. Між нашою ділянкою і сусідньою фермою є занедбана будівля, і ми подумуємо купити її та переобладнати під житло для туристів. Але роботи там багато, поки що не маємо на це часу. Серена теж трохи працює, робить букети на замовлення для весіль і різних свят, Бен і Емі навчаються в місцевій школі. Для мене це справжнє відкриття — як мало, виявляється, потрібно людині для життя.

— І щастя?

— Так, я й гадки не мав, що можна бути таким щасливим.

— А що Доді?

— Вона живе у квартирі біля Герлінгема. Дуже хороша квартира, вікна виходять на річку. Нікола з нею. Вона розлучилася, тож тепер живуть удвох. Не сумніваюся навіть, що грають одна одній на нервах.

— А Ніколина дитина?

— Люсі? Їй зараз чотирнадцять. Бідолаха, вона теж із ними. Знаю, що їй там непереливки, але зарадити ніяк не можу. Я запрошував її в гості на якийсь час, але Нікола сказала, що я — негідник, а Серена — відьма, і не відпустила її.

Елфріда зітхнула. Вона чудово розуміла, що ситуація безнадійна.

— А Керрі? — запитала вона.

— Живе в Австрії. У неї хороша робота в туристичній компанії, доволі висока посада.

— Ви з нею бачитеся?

— Якось обідали разом, коли я востаннє був у Лондоні, але загалом ми рідко перетинаємося.

— Не вийшла заміж?

— Ні.

— А вона сюди приїздить?

— Ні, але з іншої причини. Вона не хоче заважати нам. Вважає, що Серені, Бенові й Емі буде незручно. Та й до того ж їй уже тридцять років, вона не дитина. Живе своїм життям. Але вона знає, що, якщо захоче приїхати в Ембло, достатньо лише зателефонувати.

Джеффрі замовк, поставив келих, взяв цигарку і підкурив. Елфріда сказала:

— Ти так і не кинув.

— Ні, не кинув. І не збираюся. Тебе це дратує?

— Джеффрі, мене нічого в житті ніколи не дратувало, ти ж знаєш.

— Ти маєш гарний вигляд. Як поживаєш?

— Чудово. Мабуть.

— Тобі не дуже самотньо?

— Уже стало трохи легше.

— Так, ти добрий ківш лиха випила.

— Ти про Джимбо? Неймовірний був чоловік. Але йому дісталося більше, ніж мені. Геніальна людина поступово згасла. Але я ні про що не шкодую, Джеффрі. Ми недовго прожили разом, але цей період був особливий. Небагатьом у житті випадає таке щастя.

— Розкажи про своє затишне місце в Гемпширі.

— Про Дібтон? Звичайне селище, нічого цікавого. Але саме таке я й хотіла. Маленький котедж, їх будували для залізничників. Природа. Більше мені нічого не треба.

— А сусіди хороші?

— Звичайні люди. Добрі, приязні. Можна навіть сказати, що мене тепло прийняли. У Лондоні я вже лишатися не могла.

— З’явилися якісь близькі друзі?

Елфріда почала розповідати про Фубістерів, Боббі Бартона-Джонса, про вікарія і його дружину, про пантоміму в школі.

Затим розказала про місис Дженнінґс, Альберта Меддовса і про багатія містера Данна з його критим басейном і величезною теплицею, в якій ростуть червоні герані й фікуси. А під кінець розповіла про Бланделлів — Оскара, Ґлорію та Франческу.

— Вони й справді дуже добрі до мене. Можна навіть сказати, взяли мене під крило. Ґлорія багата і щедра. Нечасто в людях поєднуються ці дві якості, еге ж? Вона — власниця будинку, в якому вони живуть. Він називається Ґранж. Страшенно огидний, та водночас на диво теплий і комфортний. Вона вже була заміжня, має двох дорослих синів. А Франческа — незвичайна дівчинка, весела і мила. Ґлорія обожнює приймати гостей, у неї мало не щодня то вечірка, то пікнік, то якісь збори чи зустрічі. А ще вона любить кінний спорт, часто збирає компанію і влаштовує перегони. Тоді її багажник перетворюється на бар, а до бампера вона прив’язує своїх пекінесів, і вони гавкають на всіх, як дурні.

Джеффрі явно прийшлася до смаку ця розповідь.

— А Оскару подобається таке життя?

— Не знаю. Але він тихий і люб’язний… чарівний, якщо чесно… Вони з Франческою не відходять одне від одного, роблять ставки на коней, які навряд чи виграють, і їдять морозиво.

— А чим він займається? Чи він на пенсії?

— Він музикант. Органіст. Піаніст. І викладач.

— Як добре, що ти зустріла таку цікаву пару. І вони, очевидно, тебе полюбили. Ти завжди для всіх як ковток свіжого повітря.

Тоді Елфріда озвучила те, що її найбільше хвилювало:

— І все-таки мушу триматися трохи осторонь. Не хочу жити лише їхнім життям, не хочу, щоб воно повністю поглинуло мене.

— Усі мріють тебе поглинути, хіба ти не знала?

— Не обов’язково зараз мене шпигати.

— Я завжди бажаю тобі лише добра.

Ще не один рік, згадуючи тижні, проведені в Ембло, Елфріда найчіткіше уявляла гудіння вітру. Він дув безперервно. Інколи це був легенький бриз, а інколи справжній морський ураган, який розбивався об скелі, завивав у димарях, трусив двері й вікна. Вона доволі швидко звикла до нього, однак уночі не помічати його було просто неможливо, тож вона лежала й слухала, як він налітає з Атлантики і мчить над причалом. А гілки старої яблуні стукали їй у вікно, наче привиди.

Літо закінчилося, і холодний вітер засвідчував це. Жовтень змінився листопадом, і темрява щовечора підбиралася дедалі раніше. Фермерські корови, стадо гернзейської породи, вранці й увечері поверталося з пасовиська на доїння, і дорога між Ембло і будинком фермера перетворилася на суцільну багнюку. Після вечірнього доїння корови знову прямували на пасовище й шукали собі сховок під стіною чи в заростях дроку.

— А чого вони не ночують у сараї? — поцікавилася якось Елфріда.

— Тут такого немає. Зими в цих краях теплі, тому трава на пасовищі росте цілий рік.

— Бідолахи, — мовила Елфріда, проте не могла не визнати, що корови доволі вгодовані й на вигляд цілком щасливі.

Буденні клопоти цієї сім’ї поглинули її всю, і вона швидко підлаштувалася під їхній розмірений темп життя. Постійно треба було то щось випрати, то випрасувати сорочки, то викопати картоплю, то погодувати курей чи помити яйця.

За тиждень Елфріда з подивом зрозуміла, що впродовж цих семи днів узагалі не читала газет і не дивилася телевізора. Світ міг хоч на друзки розлітатися, а Елфріда переймалася лише тим, чи встигне до дощу зняти білизну.

Іноді вона готувала вечерю для Бена й Емі, щоб Джеффрі й Серена могли сходити в кіно чи посидіти в якомусь ресторанчику. Вона навчила дітей грати в раммі[6], а ще вони зачаровано слухали її історії про театр.

Одного дня мінлива погода раптом подарувала майже весняне тепло. Вітер ущух, на небі ані хмаринки, сонце сяяло. Серена вирішила, що гріх залишатися вдома в такий чудовий день, тож, прихопивши чотирьох дітлахів фермера та їжу для пікніка, вони всі разом рушили до скель — шестеро дітей, троє дорослих і три собаки.

Емі й Елфріда поволі простували позаду всіх. Доріжка звивалася поміж кам’яними виступами, а далі простяглася між заростями дроку й колючої ожини.

Елфріда помітила ягоди.

— Зберемо? — запропонувала вона Емі. — Зробимо ожинове варення.

— Ні, не можна, — рішуче відказала дівчинка. — У жовтні їх не можна збирати, бо на них уже пісяють корнволльські відьми.

— Як цікаво! А звідки ти це знаєш?

— Нам учителька розповіла. Тільки вона сказала не «пісяють», а «випорожнюються».

Вони дійшли до обриву, і перед ними розкинулася безмежна широчінь синього океану. На воді стрибали сонячні зайчики.

Звивиста доріжка різко пішла вниз, ніби вела в якусь потаємну печеру. Після припливу на ній лишився тоненький шар піску, а між скелями виднілися невеличкі озерця, що сяяли, як діаманти.

Попереду їхньої дружної компанії побігли собаки. За ними обережно спустилися й інші подорожні. Емі, лишивши Елфріду біля каменів, побігла на пляж, де Джеффрі вже будував з дітлахами піщаний замок, а Серена шукала мушлі й камінці, щоб прикрасити його.

Опівдні стало так тепло, що Елфріда зняла куртку й закачала рукави светра. На гладкому пласкому камені вони розстелили пледи, поставили кошики з їжею і наплічники, Елфріда примостилася поруч, милуючись неспокійним, величним морем. Вода переливалася різними відтінками, аж перехоплювало подих: сині, зелені, бірюзові й фіолетові потоки змішувалися, утворюючи білу пухку піну. Бурхливі хвилі, які здіймалися далеко-далеко в морі, котилися до берега, поступово набираючи вагу й висоту, аж доки розбивалися об щербатий гранітний берег, здіймаючи фонтани шипучих бризок. Над головою кружляли чайки, а на горизонті пробивав собі шлях крізь хвилі маленький рибальський човен.

Елфріда зачаровано дивилася на море. Час наче зупинився. Та невдовзі до неї підійшла Серена, щоб розкласти пригощення для пікніка. З наплічників дістали пляшки, пластикові стаканчики, паперові серветки та яблука. А затим ще теплі корнволльські пиріжки.

— Серено, коли ти встигла спекти пиріжки? — запитала приголомшена Елфріда. — На це ж треба купу часу.

— Я завжди тримаю десяток-другий у морозилці. Діти їх обожнюють.

— І я теж.

— А вчора розморозила. Наче відчувала, що сьогодні буде хороший день. Вип’єш чогось? Є лагер і вино. Чи, можливо, лимонад, якщо міцнішого не хочеш.

— Вина б випила залюбки.

Вино й досі було холодне. Елфріда зробила ковток із пластикового стаканчика. Здається, нічого смачнішого вона ніколи не пила. Повернувши голову до моря, сказала:

— Це рай.

— Влітку ми майже щовихідних сюди приходимо. Тепер стало простіше, бо діти вже виросли й можуть самі сюди дійти.

— Яка у вас щаслива сім’я.

— Так, — кивнула Серена і всміхнулася. — Я знаю. Нам дуже пощастило. Я це розумію, Елфрідо. Справді. І дякую за це щодня.

Час від часу Елфріда залишала Ембло і їхала своєю маленькою автівкою сама, залишаючи Гораса з вівчарками Джеффрі. Її дивувало, як у цьому віддаленому куточку поєднуються дика природа, сільський спокій і таке різноманіття життя. На вузьких і звивистих дорогах майже не було туристів, лиш зрідка їй траплявся якийсь автобус, вантажівка чи трактор. Проминувши порожній причал, Елфріда виїжджала на невеличку, зарослу рододендронами алею, де в на заздрість красивих садах досі буяла гортензія й крутилися на вітрі квітки фуксії, схожі на маленьких балерин.

Одного дня Елфріда поїхала в сусіднє містечко. Залишивши автівку на стоянці, пішки рушила через лабіринт вулиць і провулків, що вивели її до узбережжя. На набережній працювали ресторанчики й сувенірні крамнички, а ще їй стрічалося чимало маленьких галерей, у вікнах яких виставлялися картини й скульптури. Натрапивши на книгарню, вибрала дві книжки для Бена й Емі. Елфріді так сподобалося переглядати книжки, що вона згадала про Франческу й підібрала і для неї подарунок — «Острів овець» Джона Бакена. Елфріда пам’ятала, як захоплювалася цією книжкою у школі, й уже уявляла, як Оскар і Франческа читатимуть її разом, умостившись у величезному кріслі біля каміна.

Вона попросила загорнути книжки, розрахувалася, вийшла на вулицю й рушила далі. У крамничці виробів ручної роботи вибрала подарунки для Джеффрі та Серени — два в’язані светри з красивими орнаментами. Затим купила листівки та пляшку вина і, задоволена і щаслива, рушила назад лабіринтом вимощених бруківкою вуличок, де над головами сохла білизна, а на підвіконнях росли яскраві настурції й рожеві петунії. Аж раптом натрапила на чергову галерею. Не втримавшись і зазирнувши у вікно, Елфріда побачила маленьку абстрактну картину у світлій рамі. На ній був зображений Корнволл — саме таким, яким бачила його вона — такі самі кольори, такі самі форми.

Елфріді страшенно захотілося купити цю картину. Не для себе, а на подарунок. Якби Джимбо був живий, вона б точно йому сподобалася. Елфріда уявила, як дарує йому картину, як приносить її у його будинок у Барнсі, де вони були такі щасливі, як він розмотує її і як радіє, побачивши цю красу…

Картина раптом розмилася. Елфрідині очі наповнилися слізьми. Вона ніколи не плакала за Джимбо — просто тихо горювала і намагалася навчитися жити в холодній самотності. І вважала, що вже навчилася. А виявляється, ні. Мабуть, вона з тих жінок, які не можуть жити без чоловіка, і нічого із цим не вдієш.

Сльози висохли. Сором який! Їй шістдесят два роки, а вона рюмсає, як дівчинка, яка розбіглася з хлопцем. Але все одно Елфріда стояла і не зводила погляду з картини, яку так прагнула купити. Хотілося поділитися з кимось задоволенням. Подарувати її комусь.

Подумала, може, купити картину Оскарові Бланделлу. Але ж Оскар живе не сам. У нього є Ґлорія. І вона не зрозуміє такого подарунка. Елфріда навіть ніби почула її голос: «Елфрідо! Та це ж несерйозно. Просто набір геометричних фігур. Чотирирічна дитина намалює краще. Де тут верх, а де низ? Елфрідо, серйозно, це просто смішно. Що на тебе найшло? Витратила гроші на якусь мазню. Та тебе ж просто пограбували серед білого дня».

Ні. Погана ідея. Вона неохоче відвернулася від вікна галереї й рушила далі. Проминувши вулиці, вийшла на доріжку, яка зигзагами підіймалася вгору, до вершини порослого травою мису, що розділяв берег на дві частини. Поки підіймалася, вітер посилився.

Елфріда дійшла до вершини, і їй аж дух перехопило: довкола розкинулися тільки океан і небо. Горизонт був суцільного синього кольору. Здавалося, що вона опинилася посеред моря. Дійшовши до лавочки, Елфріда сіла і щільніше закуталася в куртку з овчини. Пакети з подарунками поставила поруч, наче якась пенсіонерка, втомлена від ходіння крамницями.

Але вона — не якась пенсіонерка. Вона — Елфріда. Вона тут. Вона все пережила — і живе далі. Але що чекає її попереду? З неба різко спустилася чайка і сіла біля її ніг. Певно, шукала чогось смачненького. Її очі були холодні й жадібні. Елфріда всміхнулася з такого нахабства. І раптом зрозуміла, що скучила за спілкуванням. Особливо за розмовами з Оскаром. Їй захотілося, щоб він теж був тут, приїхав хоча б на один день. А повернувшись у Дібтон, вони могли би поговорити про вітер, море і чайку. Пригадували б цю мить і дивувалися б магії цього чарівного місця.

Можливо, це найгірше — коли не маєш із ким розділити спогади.

Коли настав час повертатися в Дібтон, Елфріді аж не вірилося, що вона пробула цілий місяць в Ембло — так швидко збіг час. Звісно, Джеффрі й Серена вмовляли її залишитися.

— Можеш гостювати скільки захочеш, — сказала Серена, й Елфріда повірила в її щирість. — Ти чудова. Мама, сестра й подружка в одній особі. Ми за тобою скучатимемо.

— Мені дуже приємно. Але мушу повертатися. Повертатися до своєї реальності.

— Ти ще приїдеш?

— Навіть якщо ви не захочете.

Елфріда планувала виїхати якомога раніше, щоб до настання темряви дістатися Дібтона. О восьмій ранку вона вже була надворі, а Джеффрі складав її сумки в багажник. Уся родина зібралася біля її автівки, Емі гірко плакала.

— Я не хочу, щоб ти їхала. Хочу, щоб ти лишилася.

— Емі, сонечко, гості на те й гості, що не лишаються назавжди. Мені справді час їхати.

Горас теж не виказував бажання їхати. Щоразу, як його садовили в автівку, він вискакував з неї. Зрештою його взяли за нашийник, посадили на заднє сидіння й зачинили дверцята. Сумний, він визирав у вікно.

— Мені здається, він зараз теж розплачеться, — сказав Бен.

Ні Бен, ні Емі не встигли перевдягнутися після сну, і в теплих куртках і гумових чоботах, вдягнених на піжами, мали досить кумедний вигляд. Емі, почувши братові слова, заголосила ще сильніше. Серена взяла доньку на руки.

— Не сумуй, Емі. Щойно вони від’їдуть, Горас заспокоїться, — втішала вона доньку.

— Я не хочу, щоб вони від нас їхали.

Прощалися доволі довго. Зрештою Елфріда розвернулася до Джеффрі.

— Рідний мій, тисячу разів тобі дякую, — сказала вона і поцілувала його в щоку. Він ще не встиг поголитися, і темна щетина кольнула її. — Серено… — Швидко поцілувавши і її, погладила Емі по білявій голівці, хутко скочила за кермо, завела автівку і поїхала. Родичі ще довго стояли й махали їй услід. Елфріда була впевнена, що вони не пішли в будинок, аж поки її маленька «фієста» звернула на головну дорогу.

Не треба сумувати, не варто почуватися самотньою. Вони ж не навіки попрощалися. Захоче, знову може до них приїхати. Можливо, за рік, чи навіть раніше. Джеффрі й Серена завжди будуть там, Бен і Емі — теж. Брат і його дружина не зміняться, а от Бен з Емі підростуть, схуднуть чи поправляться, дізнаються багато нового про життя, у них випадуть молочні зуби. Вони вже ніколи не будуть тими дітлахами, яких вона полюбила всім серцем. Ці малюки назавжди лишаться в минулому — як і її відпустка, яка скінчилася.

Аби бодай трохи розвіяти журбу, Елфріда почала думати про майбутнє і про все хороше, що її чекає. Завжди так робила, щоби перебороти відчуття втрати. Вона їде додому, у своє маленьке гніздечко, до своїх речей. У їхній із Горасом маленький скромний прихисток. Відчинить двері й вікна, подивиться, чи все добре в саду, запалить вогонь у каміні.

А завтра, можливо, зателефонує у Ґранж і поговорить із Ґлорією. «Елфріда повернулася!» — вигукне Ґлорія й одразу запросить у гості. Елфріда візьме із собою книжку, яку купила для Франчески, «Острів овець».

Даруючи, пояснить, що купила саме її, бо в дитинстві дуже любила цю книжку, і ще скаже, що має надію, що і дівчинці вона теж сподобається.

Але спершу треба заїхати до крамниці й купити щось поїсти, бо вдома немає ні крихти хліба, вона навіть холодильник перед від’їздом вимила. Тож перша зупинка — мінімаркет місис Дженнінґс. Елфріда подумки склала список. Хліб і молоко. Сосиски, яйця, масло. Кава. Печиво та їжа Горасу. Може, якийсь суп на вечерю. Щось калорійне, на кшталт каллен-скінка…[7]

За півтори години Елфріда виїхала на головну трасу. Ввімкнувши радіо, налаштувалася на довгу дорогу.

Коли Елфріда виїхала на головну вулицю Дібтона, годинник показував пів на третю. Поруч із крамницею місис Дженнінґс, як завжди, стояла зграйка галасливих підлітків, а трохи далі Боббі Бартон-Джонс підстригав свій живопліт.

Здавалося, нічого не змінилося, хіба що дерева скинули листя й у повітрі відчувалося наближення зими.

Припаркувавшись, Елфріда взяла сумку і зайшла до крамниці. Людей не було. Пішла з кошиком між рядами, обираючи потрібні продукти, а затим звернула до каси, де місис Дженнінґс щось підраховувала на конверті. Вона явно не бачила, як Елфріда зайшла.

Нарешті жінка відірвала очі від конверта, побачила Елфріду, відклала олівець і зняла окуляри.

— Місис Фіппс. Оце так сюрприз. Давненько я вас не бачила. Як відпочили?

— Чудово. Щойно повернулася. Ще навіть удома не була, хочу спершу купити щось поїсти. — Поставивши кошик на стійку, потягнулася по Daily Telegraph. — Не повірите, та я цілий місяць і газету в руках не тримала. І, відверто кажучи, навіть не скучила за ними.

На це місис Дженнінґс нічого не відповіла. Елфріда підвела очі й побачила, що продавчиня стривожено дивиться на неї, покусуючи губу. Поклавши газету на продукти, Елфріда запитала:

— Місис Дженнінґс, усе гаразд?

— А ви що, нічого не знаєте?

— Про що?

— Нічого не чули?

В Елфріди раптом пересохло в роті.

— Ні, — ледве вимовила вона.

— Місис Бланделл.

— Що з нею?

— Вона загинула, місис Фіппс. Аварія на кільці у Падстоні. Везла свою малу додому з вечірки з феєрверками. Це сталося увечері четвертого листопада. Велика вантажівка. Бог знає, як це трапилося. Вона могла її не побачити, бо погода тоді була жахлива. Злива. — Шокована Елфріда не могла вимовити ані слова. — Мені дуже шкода, місис Фіппс. Я думала, ви вже чули.

— Звідки я могла чути? Я не читала газет. Ніхто не знав, де я. І номера мого ні в кого не було.

— Така трагедія, місис Фіппс… Ми не могли повірити. Ніхто в селищі не йняв віри.

— А Франческа? — спитала Елфріда, хоча і боялася почути відповідь.

— Вона теж загинула, місис Фіппс. І два маленькі песики, які сиділи позаду. На фотографії в газетах неможливо було дивитися. Їхню автівку просто розчавило. У них не було шансів. Добре одне: поліціянти сказали, що вони померли миттєво. Ніхто з них навіть нічого не зрозумів. — Голос місис Дженнінґс затремтів. — Звісно, ми часто чуємо про такі трагедії, але коли це стається з тим, кого знаєш…

— Так.

— Місис Фіппс, ви бліді як крейда. Зробити вам чаю? Ходімо до мене в підсобку.

— Ні, все гаразд. Дякую, — сухо відказала приголомшена Елфріда. — А похорон? — запитала вона за мить, бо, попри шок, голова залишалася ясною, а думки — чіткими.

— Кілька днів тому поховали. Тут, у селищі. Багато людей прийшло. Усі віддавали останню шану.

Отже, вона навіть утратила шанс оплакати їх і, можливо, когось утішити.

— А Оскар? Містер Бланделл?

— Давно його не бачила. Тільки на похороні. Усе тримає в собі. Бідолашний чоловік. Навіть думати страшно, що він пережив. І як почувається зараз.

Елфріда уявила собі Франческу, як та сміється і дражнить батька, як вони в чотири руки грають на піаніно, як вона сидить поряд із ним у великому кріслі, коли вони разом читають книжку. І відразу ж прогнала з думок ці картинки, бо згадувати все це було нестерпно.

— Він у Ґранжі? — запитала Елфріда.

— Наскільки мені відомо, так. Хлопець, який допомагає мені у крамниці, носить йому молоко, газети й інше. Мабуть, замкнувся в собі. Та воно й зрозуміло. Вікарій ходив до нього, але містер Бланделл навіть його не захотів бачити. Місис Масвелл, як і завжди, щодня ходить у Ґранж, але вона каже, що він майже не виходить із музичної кімнати. Вона лишає на кухні тацю з вечерею, але здебільшого він до неї навіть не торкається.

— Як думаєте, він захоче мене бачити?

— Звідки мені знати, місис Фіппс. Але ж ви з ним дружили.

— Я повинна була бути поруч.

— Це не ваша провина, місис Фіппс.

Цієї миті в крамницю хтось зайшов. Місис Дженнінґс знову начепила на носа окуляри, намагаючись набути ділового вигляду.

— Я рахую ваші продукти, так? Добре, що ви повернулися. Ми всі за вами скучали. Шкода, що я зіпсувала вам настрій. Вибачте.

— Дякую, що розповіли. Добре, що я дізналася це від вас, а не від когось іншого.

Вийшовши з крамниці, Елфріда сіла в автівку і на якусь хвильку завмерла. За один день її життя розкололося навпіл, і ці половинки вже ніколи не вдасться з’єднати. Більше нічого не буде, як раніше. Зі сміху й щастя в Ембло вона потрапила у втрату й невимовний біль. Найбільше пригнічувало те, що вона нічого не відчула, ні про що не здогадувалася. Чомусь саме через це Елфріда почувалася винною — ніби забула їх, зреклася, поїхала в Ембло, коли мала бути тут. У Дібтоні. З Оскаром.

З важким серцем вона завела автівку й рушила з місця. Боббі Бартон-Джонс вже обрізав живопліт і пішов додому. І це добре, бо зовсім не хотілося ані спинятися, ані з кимось розмовляти. Елфріда проїхала головною вулицею повз свій поворот до воріт Ґранжа — будинку, який належав Ґлорії. Повернула, проїхала під’їзною доріжкою, оминувши величезний кедр. Побачила майстерно відремонтований фасад будинку. Перед парадними дверима на майданчику, посипаному гравієм, стояв великий чорний лімузин.

Елфріда зупинилася поруч із ним, вийшла з автівки й лише тоді помітила, що за кермом лімузина сидить водій в уніформі й кепці та читає газету. Почувши кроки, він підвів голову, кивнув, показуючи, що помітив її, і знову опустив очі на результати перегонів. Водій явно не планував ні з ким розмовляти.

Елфріда пройшла повз нього, піднялася сходами й через арку зайшла на знайому, викладену плиткою веранду. Наполовину засклені двері були прикриті, але вона не натиснула на дзвінок — просто відчинила двері й увійшла до будинку.

Усередині стояла цілковита тиша, яку порушувало тільки цокання долівкового годинника, який секунда за секундою вимірював час. Елфріда трохи постояла, прислухаючись, — раптом з кухні долинуть якісь звуки чи згори залунає музика. Нічого. Тиша душила, наче туман.

Двері вітальні були відчинені. Вона пройшла через хол — товстий килим приглушував кроки — й увійшла всередину. Спочатку їй здалося, що в кімнаті ні душі, але за мить Елфріда побачила у кріслі біля згаслого каміна чоловіка. Видно було лише твідові штани та начищені до блиску броги.

— Оскаре, — тихо покликала вона.

Ступила кілька кроків уперед, щоб подивитися на нього, і вдруге за цей жахливий день пережила шок. Так, це був Оскар. Але він невимовно постарів. В окулярах, зморшкуватий, скоцюрблений у м’якому кріслі. Покрученими пальцями стискає головку зі слонової кістки на палиці з чорного дерева.

Елфріда інстинктивно піднесла руку до вуст, щоб стримати крик чи, можливо, затамувати відчай.

Він підвів на неї очі та скрикнув:

— О боже!

Елфріду охопило таке полегшення, що здавалося, ноги не витримають — і вона упаде там, де стоїть. Тож вона швидко сіла на м’який шкіряний пуфик біля каміна. Вони втупилися поглядами одне в одного. А за хвилю він знову озвався:

— Не чув, як ви увійшли. Ви дзвонили у дзвінок? Я трохи глухуватий, але дзвінок зазвичай чую. Вийшов би відчинити…

Це був не Оскар. Цей чоловік дуже старий. Зовсім інша людина. Схожий на Оскара, але не Оскар. Старий джентльмен років вісімдесяти, а то й більше. Дуже чемний, говорив із відчутним шотландським акцентом. Його голос нагадував голос доброго старого лікаря, який лікував Елфріду в дитинстві. Чомусь завдяки цьому їй стало значно легше з ним говорити.

— Ні, — відповіла вона. — Я не дзвонила. Просто зайшла.

— Пробачте, що я не підводжуся. Я наче заціпенів, важко рухатися. Мабуть, нам варто познайомитися. Я Гектор Маклеллан. Оскар — мій племінник.

Гектор Маклеллан, колишній власник Коррідейлу, тепер живе в Лондоні. Його син Г’ю витер з підошов британський пил і полетів жити на Барбадос.

— Оскар мені про вас розповідав, — сказала Елфріда.

— А ви хто, дорогенька?

— Елфріда Фіппс. У мене будинок тут, у селищі. Я живу сама. Ґлорія й Оскар були до мене дуже добрі. Вибачте, що дивно повелася, коли зайшла. Я подумала, що ви — Оскар. Потім, звісно, зрозуміла, що помилилася.

— Постарілий від горя Оскар?

— Так. Мабуть. Розумієте, я Оскара ще не бачила. Я місяць гостювала у двоюрідного брата в Корнволлі. І лише щойно почула про все від місис Дженнінґс, власниці місцевої крамниці. Прийшла купити хліб і…

— Так. Жахлива трагедія.

— Як це сталося?

Старий знизав плечима.

— Ґлорія виїхала на розворот і потрапила просто в зуби величезного автопоїзда.

— Хочете сказати, вона його не бачила?

— Було дуже темно. Сильно дощило.

— Місис Дженнінґс казала, вона була з Франческою на вечірці. Феєрверки й таке інше.

— Так, правильно.

Елфріда закусила губу.

А потім сказала:

— Вона інколи випивала щось міцне на вечірці.

Й одразу захотіла забрати свої слова назад.

— Я знаю, дорогенька, — і бровою не повівши, мовив старий джентльмен. — Ми всі це знали. Інколи Ґлорія перебирала через край. Небагато, під кінець веселої вечірки. Мабуть, складно було відмовитися. А потім сідала за кермо. Оскар це знав краще за нас усіх. І тепер мучиться, картає себе, що не повіз Франческу на ту вечірку сам. Гадаю, йому й на думку не спадало, що по закінченні свята Ґлорія не одразу повезе Франческу додому. Там були й інші батьки, тож вони гуляли далі. Дощ почався саме перед тим, як вони виїхали. А потім… Відволіклася на секунду, світло в очі, важка автівка, мокра дорога… — Він красномовно розвів руками. — І все. Кінець. Були люди — і не стало людей.

— Я навіть на похорон не потрапила.

— Я теж. Зліг із грипом, лікар заборонив їхати. Звісно, надіслав листа зі співчуттями, зателефонував. Коли розмовляв з Оскаром телефоном, зрозумів, у якій він зараз ситуації. Тому щойно зміг, одразу приїхав. Хоч і старий, але ж я його дядько. Певно, ви помітили біля входу мою автівку і водія.

— Так, — мовила Елфріда і насупилася. — Ви сказали, що зрозуміли, в якій він зараз ситуації. Що це означає? Про яку ситуацію ідеться?

— Це не таємниця, дорогенька. Ґлорія лишила все, включно з будинком, своїм синам. Наступного дня після похорону вони заявили Оскарові, щоб той виселявся, бо вони наміряються продати будинок.

— І де він житиме? Вони нічого не запропонували?

— Сказали перебратися у будинок для людей похилого віку. Називається «Прайорі», здається. Навіть принесли із собою брошури. Явно все добре продумали, — додав він із ноткою іронії.

— Тобто вони виганяють його? Хочуть запроторити в будинок для людей похилого віку? Оскара? Та у них дах поїхав.

— Ні. Не думаю, що вони несповна розуму. Просто зажерливі й безсердечні люди. А їхні дружини з кам’яними обличчями чого варті… Вони не поступляться нічим, заберуть звідси все до останнього мідного фартинга[8].

— Тоді Оскар повинен купити новий будинок.

Гектор Маклеллан опустив голову і глянув на Елфріду поверх окулярів.

— Оскар — людина не заможна.

— Ви хочете сказати, що в нього немає грошей?

— У нього є пенсія. Ще він трохи підробляє. Але цього не вистачить на пристойний будинок. Зараз такі ціни…

— Джилс і Кроуфорд, сини Ґлорії, точно повинні про це знати, — сказала Елфріда, а за мить їй сяйнула інша думка: — І Ґлорія теж мала це знати. Вона ж напевно бодай щось лишила Оскарові. Вона була така щедра, усім намагалася допомогти.

— Можливо, вона й планувала щось йому заповісти. Але ж Ґлорія була порівняно молода. Найімовірніше, їй і на думку не спадало, що вона може померти раніше за Оскара. А може, просто не встигла скласти новий заповіт чи бодай зробити додаток до старого. Ми вже про це ніколи не дізнаємося.

— Але ж він не може отак просто переїхати в будинок для людей похилого віку. — Навіть сама думка про це здавалася плювком в обличчя Оскара. Невже йому доведеться доживати віку в одному будинку зі старими людьми, які вже постійно живуть у памперсах, їсти молочні пудинги та плести кошики? Елфріда не дуже добре розуміла, що таке будинок для людей похилого віку, бо ніколи в ньому не була, але твердо заявила: — Я цього не дозволю.

— А що ви зробите?

— Він може жити в мене, — випалили вона. Але одразу ж зрозуміла, що це нереально. У будинку на Полтонс-роу їй і самій заледве вистачало місця, що вже казати про двох. І де вона поставить його фортепіано? На даху? У сараї? — Ні, це дурість. Розумію, що такого не може бути.

— Гадаю, — сказав старий джентльмен, — йому слід переїхати. Цей будинок і це селище сповнені болючих спогадів. Вважаю, він мусить спалити всі мости. Тому я і приїхав сьогодні до нього. Місис Масвелл приготувала обід. Я йому розповів, що думаю із цього приводу. Але він, здається, не здатен приймати бодай якісь рішення. Йому ніби байдуже, що буде далі.

— А де він зараз?

— Його покликали в сад. Виникли проблеми з обігрівом теплиці. Я сказав, що зачекаю на нього, а тоді вже поїду в Лондон. Тому ви й застали мене в його кріслі. Сидить тут якийсь старий упир…

— Ви зовсім не схожі на старого упиря. А що ви йому порадили?

— Щоб він бодай на якийсь час переїхав у Сатерленд. Там є будинок. Половина все одно належить йому, а мій син Г’ю, співвласник, живе на Барбадосі. Схоже, там і залишиться.

— Я чула, його хтось винаймає.

— Ні. Наразі він стоїть порожній. Там жила сімейна пара похилого віку, Кохрани, але чоловік помер, а дружина поїхала жити до доньки. Я про це дізнався від нашого колишнього управителя, майора Біллікліффа. Він уже на пенсії, але й досі живе в Коррідейлі. Купив будинок лісника, коли Г’ю там усе розпродавав. Я йому зателефонував, ми довго розмовляли. Він сказав, що будинок у гарному стані. Може, десь треба підфарбувати, але загалом цілком пристойний.

— А меблі там є?

— Ми його здавали з меблями. Нічого особливого, але найнеобхідніше є.

Сатерленд.

Елфріда уявила собі безмежні торфовища та незліченні отари овець. Далеко, як до Місяця.

— Але ж Оскар може почуватися там самотнім, — сказала вона.

— Його знають і в Коррідейлі, і в тому містечку, у Крейґані. Він член родини — онук своєї бабусі, мій племінник. Люди там добрі. Його згадають, хоч він там і не бував уже п’ятдесят років.

— Та чи готовий він отак знятися й поїхати? Чи готовий до таких змін? Чому він не може повернутися в Лондон і оселитися десь поруч із церквою, де працював органістом? Хіба це не краще?

— Це повернення назад. І, гадаю, там він постійно згадуватиме доньку.

— Так, маєте слушність.

— І найсумніше те, що він покинув музику. Ніби померла його найкраща частина.

— Чим я можу допомогти?

— Це вам вирішувати. Може, трішки його підштовхнете?

— Я спробую, — відказала Елфріда, однак подумала: «Тільки де взяти сил на це?»

На якусь мить запала тиша. Вони сумно дивилися одне на одного. Раптом тишу порушили звуки кроків по гравію. Елфріда підняла голову й побачила Оскара — він саме проходив повз довге вікно. І відразу ж занервувала. Звелася на ноги.

— Він іде, — попередила Елфріда.

Відчинилися й зачинилися вхідні двері. Вони чекали. Потім дверна клямка повернулася, двері вітальні відчинилися, і на порозі постав він. Кинув на них погляд. Одягнений був у старий комбінезон і товстий в’язаний светр у цятку. Густе біле пасмо впало на чоло, і він прибрав його рукою. Елфріда думала, що він буде нещасний, зламаний трагедією. Але розбите серце — річ особиста, а Оскар не виносив особистого на публіку.

— Елфріда. Я зрозумів, що ти приїхала, бо побачив твою автівку.

Вона підійшла привітатися. Він узяв її долоні у свої, а затим нахилився і поцілував в щоку. Його губи були крижані. Вона глянула йому в очі.

— Любий Оскаре, я знову вдома.

— Давно приїхала?

— Хвилин п’ятнадцять тому. Виїхала вранці з Корнволла. Зайшла в крамницю, і місис Дженнінґс мені все розповіла. Я не знала. Цілий місяць не читала газет. Тож одразу примчала сюди, зайшла і побачила твого дядька.

— Ясно, — відказав Оскар, відпустив її руки й розвернувся до Гектора, який із крісла спостерігав за їхньою зустріччю. — Гекторе, вибач, що змусив чекати. Виникли певні проблеми. Щось із перемикачем. Зате Елфріда розважила тебе.

— І мені надзвичайно приємно. Але мушу вже їхати.

Обіпершись на свою палицю, старий джентльмен спробував підвестися з крісла. Оскар підійшов і допоміг йому.

Усі троє пройшли через вітальню й хол — повільно, щоб старий джентльмен не відставав. У коридорі Оскар допоміг йому одягти старомодне пальто і простягнув старенький коричневий фетровий капелюх. Гектор начепив його на голову, високо задерши криси.

— Радий, що ти заїхав, Гекторе. Дуже це ціную. Щасливий був тебе бачити.

— Любий мій хлопчику… Дякую за обід. Заходь у гості, якщо будеш у Лондоні.

— Звісно.

— І подумай над моєю пропозицією. Може, тобі здається, що це надто кардинальні зміни, але так тобі легше дихатиметься. Ти не повинен тут лишатися. — На цих словах Гектор щось згадав і сунув руку до кишені. — Мало не забув. Записав для тебе. Номер телефону Біллікліффа. Тобі треба лише зателефонувати. Ключі від твого будинку в нього. — Гектор дістав із кишені складений аркушик паперу та простягнув Оскарові. — Єдине, — додав він і підморгнув мокрим від сльози старечим оком, — не дзвони надто пізно. Він полюбляє прикладатися до пляшки віскі, тому по обіді в нього вже язик заплітається.

А Елфріду хвилювали інші, значно практичніші питання.

— Будинок довго стоїть порожнім?

— Кілька місяців. Але місис Снід туди заходить, прибирає, провітрює. Біллікліфф її найняв, але плачу їй я. Ніхто не виграє, якщо будинок розвалиться.

— Схоже, ви добре все продумали, — зазначила Елфріда.

— Мені останнім часом мало про що доводиться думати. Тепер уже справді час їхати. На все добре, дорогенька. Надзвичайно приємно було познайомитися. Сподіваюся, ще колись побачимося.

— І я сподіваюся. Ми проведемо вас до автомобіля.

Оскар узяв Гектора під руку, й вони спустилися сходами на посипану гравієм доріжку. Похолодало, ще й мряка дошкуляла. Побачивши їх, водій вийшов із довгого автомобіля, обійшов його і відчинив дверцята. Спільними зусиллями вони всадили Гектора на сидіння та пристебнули паском безпеки.

— На все добре, Оскаре, любий. Я подумки з тобою.

— Ще раз дякую, що приїхав, Гекторе, — сказав Оскар, обійнявши дядька на прощання.

— Сподіваюся лише, що зміг бодай трішки тебе розрадити.

— Зміг, — запевнив його Оскар, відступив назад і зачинив дверцята. Автівка рушила. Гектор помахав зігнутою старою рукою. Оскар з Елфрідою спостерігали, як його авто граційно і неспішно попрямувало до Лондона. Вони стояли, аж поки автівка зникла з очей і звук двигуна стих.

Запала тиша, яку перебивало лише каркання круків. Було холодно і волого. Елфріда зіщулилася.

— Ходімо в будинок, — запропонував Оскар.

— Може, я вже поїду?

— Ні. Не хочу, щоб ти їхала. Хочу, щоб ти побула зі мною.

— А місис Масвелл ще тут?

— Вона йде після обіду.

— Хочеш, я заварю нам чаю?

— Чудова ідея.

— А можна Гораса теж узяти в будинок? Він цілий день просидів в автівці.

— Звісно. Тепер йому немає кого боятися. Пекінеси більше на нього не нападуть.

«О господи!» — подумала Елфріда. Підійшла до свого автомобіля й випустила Гораса. Той радісно вискочив і помчав по газону до густих лаврових кущів, біля яких довго стояв із піднятою задньою лапою. Закінчивши зі своїми справами, повернувся до них. Оскар нахилився, погладив собаку по голові, і вони знову зайшли в дім. Оскар зачинив двері й провів гостей на теплу й затишну кухню. Кухня Ґлорії — велика, продумана. Кухня, де зовсім недавно готували стільки смачної їжі, тепер здавалася порожньою і аж занадто чистою. Місис Масвелл лишила на столі тацю з чашкою, глечик молока і коробку печива. Вона явно робила все, що могла, аби її єдиний роботодавець з’їв бодай щось.

Елфріда знайшла чайник, налила воду й поставила на плиту. Затим повернулася до Оскара, підставивши спину до приємного тепла плити, і сказала:

— Хотілося б знайти потрібні слова, але я не вмію. Оскаре, я співчуваю. Якби ж я тільки знала… Я би приїхала з Корнволла. Хоча б на похорон устигла.

Оскар підсунув стілець ближче до кухонного столу, обіперся ліктями на нього і сховав обличчя в долонях. На якусь мить Елфріді здалося, що він плаче. Свій голос почула ніби здалеку:

— Не знаю чому, але я за цілий місяць навіть газети до рук не взяла. Я і гадки не мала, що сталося. До сьогодні…

Оскар повільно забрав руки від обличчя, й Елфріда побачила, що він не плакав. Але туга в його очах була така, що краще б він дав волю сльозам. Оскар сказав:

— Я подзвонив би, але не знав, де ти.

— Я навіть припустити не могла, що тобі може знадобитися мій номер. — Вона набрала повні груди повітря. — Оскаре, я добре знаю, що таке втрачати й горювати. Весь той час, що Джимбо хворів, я знала, що це кінець, що він ніколи не одужає. Але коли він помер, виявилося, що я зовсім не готова до болю й порожнечі. А ще я знаю: те, що я пережила тоді, — це лише крихітна частка того, що мусиш пережити ти. І я нічим не можу зарадити, ніяк не можу полегшити твій біль.

— Ти тут.

— Якщо хочеш поговорити, я готова вислухати.

— Ще не час.

— Знаю. Зарано. Зашвидко.

— Вікарій зателефонував майже одразу після аварії. Незабаром після того, як мені сказали, що Ґлорія і Франческа загинули. Намагався мене втішити, говорив про Бога, і я навіть подумав, чи не з’їхав він з глузду. Ти колись запитувала, чи побожна я людина. Здається, я тоді не зміг відповісти. Розумів лише, що музика, робота і хор для мене значили більше за будь-які церковні догми. «Тебе, Боже, прославляємо». Пам’ятаєш, на першій вечері у Ґранжі ми гуляли в саду, і ти сказала, що тобі особливо подобається певне аранжування «Тебе, Боже, прославляємо»? Ці слова і музика колись сповнювали мене вірою в добро і, можливо, навіть у вічність. «Тебе, Боже, прославляємо, вічна Тобі честь і слава! Тебе, Отче, величає безмір неба, земля жвава». Під потужні звуки органа, слухаючи хлоп’ячі голоси, які підносилися високо-високо… У ті моменти я справді вірував і знав, що мою віру ніщо не зможе похитнути.

Він замовк. Вона теж мовчала. Потім таки наважилася спитати:

— А зараз, Оскаре?

— Там усе було пов’язане з Богом. А я не можу вірити в Бога, який забрав у мене Франческу. І я прогнав вікарія. Здається, він образився.

— Бідолаха.

— Переживе, не сумніваюся. Чайник закипів.

І саме вчасно. Елфріда знайшла чайничок для заварювання, насипала в нього чай і залила окропом. Затим знайшла чашку і для себе, віднесла все на стіл і сіла навпроти Оскара. Так само вони сиділи й того дня — здається, відтоді минула вічність, — перед від’їздом до Корнволла, в її будиночку на Полтонс-роу. В Оскара тоді була багнюка на черевиках.

— Тобі подобається міцний чай, так?

— Міцний і чорний.

Вона налила собі чаю і відставила чайничок, щоб чай краще заварився.

— Гектор розповів, що твої пасинки хочуть продати будинок.

— Вони вважають, що мені слід переїхати у «Прайорі». Це вікторіанський особняк, у якому зараз влаштували будинок для людей похилого віку. Для старих і немічних джентльменів.

— Але ж ти туди не хочеш?

— Відверто кажучи, не дуже.

— А що хочеш?

— Хотів би, щоб мене не чіпали й дали зализати рани. Але тут побути на самоті не вийде — Джилс і Кроуфорд хочуть, щоб я зник, бо їм кортить якнайшвидше виставити будинок на продаж.

— Скоти. — Елфріда налила йому чорнильно-чорного чаю й підсунула чашку до нього. Він потягнувся до глечика, додав трохи молока і надпив. Елфріда продовжила: — Гектор Маклеллан розповів, що запропонував тобі.

— Я так і думав.

— Ти вважаєш, це погана ідея?

— Елфрідо, та це ж божевілля.

— Чому?

— Я тобі поясню. Сатерленд на іншому кінці країни. І я там не був п’ятдесят років. Гектор може казати що завгодно, але я там ні душі не знаю. Той будинок напівпорожній, у ньому вже давно ніхто не живе. Я й гадки не маю, з чого почати, щоб там усе облаштувати. Хто мені допоможе?

— Місис Снід.

— Елфрідо.

Це був докір.

Однак Елфріда не вмовкала.

— Він дуже далеко від цивілізації? Той будинок? — допитувалася вона.

— Ні. Він у центрі Крейґана, маленького містечка.

Цілком прийнятно, вважала Елфріда.

— Він жахливий?

— Жахливий… — повторив Оскар. — Цікаві ти слова добираєш. Ні, не жахливий. Просто великий, квадратний, нічим не примітний вікторіанський будинок. Не такий уже й бридкий, але й не вельми красивий. А ще там є сад. Але взимку в ньому не попрацюєш.

— Ну зима все одно колись скінчиться.

— Я просто не можу уявити, куди я там, у біса, подінуся і що робитиму.

— Ну одне я тобі можу сказати точно. Оскаре, тут лишатися тобі не можна. І в «Прайорі» ти поїдеш тільки через мій труп. Отже, слід розглянути будь-який інший варіант. Можеш переїхати до мене на Полтонс-роу, але, як ти знаєш, у тому будиночку навіть ми з Горасом заледве поміщаємося. — На цю пропозицію Оскар нічого не відповів. — Я думала, що ти, можливо, захочеш повернутися в Лондон, але Гектор зі мною не погодився.

— Він має слушність.

— Шотландія, — розмірковувала Елфріда. — Сатерленд. Принаймні там можна почати все з нуля.

— Мені шістдесят сім років, і я зовсім не в тій формі, аби щось починати. І хоча мені зараз не хочеться нікого ні бачити, ні чути, я все одно боюся залишитися сам. Боюся самотності. Жити одному — це найгірше, що може бути. Порожнеча кругом. До одруження з Ґлорією поряд зі мною завжди були колеги, хористи, школярі, безліч людей, з якими можна було поспілкуватися. Я жив повним життям.

— І знову можеш жити.

— Ні.

— Так, Оскаре, можеш. Звісно, таким, як раніше, життя вже не буде, я розумію. Але ти ще стільки здатен дати людям. У тебе така щедра душа. Ми не можемо дозволити, щоб усе це пішло за вітром.

— Ти сказала «ми»? — насупившись, запитав він.

— Обмовилася. Я мала на увазі «ти».

Оскар допив чай і налив собі ще. Чай почорнішав і мав зовсім не апетитний вигляд.

— Припустимо, я їду в Шотландію. Як мені туди дістатися?

— Є літаки й потяги.

— Краще автівкою.

— То їдь автівкою. Ти нікуди не поспішаєш. Помаленьку доїдеш…

Елфрідин голос почав стихати, і вона не закінчила думки. Варто було їй уявити, як Оскар сам вирушає в подорож у невідомість, як вона всією душею відчула його самотність. Ґлорія завжди сиділа поруч із ним на пасажирському сидінні, Франческа їздила на задньому, щось постійно розповідаючи. А ще пекінеси, яких часто брали із собою, а в багажнику лежали ключки для гольфу й вудки…

І тепер цього всього немає. І більше ніколи не буде.

Оскар побачив, як їй важко, й накрив її руку своєю долонею.

— Елфрідо, ти маєш бути мужньою, інакше я розвалюся на шматки.

— Я намагаюся. Але я не переживу все це замість тебе.

— Припустимо… припустимо, я погоджуся. І поїду. Сяду за кермо і поїду в Шотландію, в Сатерленд. Ти поїдеш зі мною?

Їй відібрало мову.

Елфріда не могла підібрати слів, аби бодай щось відповісти.

Дивилася йому в очі й намагалася зрозуміти, чи все правильно почула, чи справді він їй щойно це запропонував, чи вона сама це придумала, приголомшена горем.

— Поїхати з тобою?

— А чому б і ні? Хіба це погано? Поїхати разом? Якось доберемося. Візьмемо ключі в майора Біллікліффа, знайдемо мій будинок, оселимося і проведемо там зиму.

— А Різдво?

— Обійдемося без Різдва. Тільки не цьогоріч. Хіба це погано? Сатерленд далеко на півночі, дні там короткі, а ночі — довгі, і я навряд чи буду веселим співмешканцем. Але, можливо, до весни мені покращає. Мине час. Тут у мене немає майбутнього, ти сама це чітко сказала. Джилс і Кроуфорд хочуть будинок, то нехай забирають.

— А мій будинок, Оскаре? Що робити з моїм маленьким котеджем?

— Здай в оренду. Чи просто замкни. З ним усе буде гаразд. Сусіди за ним наглядатимуть, я навіть не сумніваюся.

Отже, він говорив серйозно. Запрошував її поїхати разом із ним. Хотів, щоб вона була поруч. Потребував цього. Потребував її, Елфріди. Ексцентричної, роззяви, вже далеко не красуні й не надто молодої.

— Оскаре, я не впевнена, що я — найкращий варіант.

— Ти себе недооцінюєш, Елфрідо. Будь ласка, поїхали. Допоможи мені.

«Чим я можу допомогти?» — запитала вона в Гектора, коли вони чекали Оскара з теплиць. А тепер Оскар сам відповів на це запитання.

Елфріда завжди була імпульсивною. Вона все життя приймала рішення, не думаючи про майбутнє, і ще жодного разу не пошкодувала. І тепер, озираючись назад, жалкувала лише про втрачені можливості — ті, що з’явилися не зовсім вчасно, або ті, на втілення яких їй забракло сміливості.

Набравши повні груди повітря, вона сказала:

— Гаразд. Я поїду.

— Ти чудова.

— Я поїду заради тебе, Оскаре, але й заради Ґлорії теж. Ніколи не забуду, якою доброю і щедрою вона була до мене, незнайомки. Ви з Ґлорією і Франческою стали моїми першими друзями в Дібтоні…

— Кажи далі, не спиняйся…

— Мені соромно… Ми стільки всього обговорили, а я лише зараз, уперше за всю розмову, вимовила їхні імена. У Корнволлі я багато розповідала про вас. Розказала Джеффрі про вас усіх, як чудово ви мене прийняли. Я навіть купила Франчесці книжку. А для вас із Ґлорією придивилася картину, але побоялася, що вона Ґлорії не сподобається.

— А мені сподобалася б?

— Не знаю… — прошепотіла Елфріда й замовкла, бо в горлі застряг клубок. Вона заплакала, і теплі сльози, які текли по щоках, як не дивно, принесли їй полегшення. Вона спробувала витерти їх рукою. — Я… я лише один раз була в Шотландії. У Глазго, сто років тому, у концертному турі. Пам’ятаю нудні екскурсії та дощ, який ніяк не закінчувався… — Знайшовши в кишені хустинку, Елфріда висякалася. — А ще я не розуміла жодного слова, коли мені щось казали.

— Шотландський акцент — це весело.

— Мені тоді невесело було.

— Зараз теж сумно, але ти, як завжди, змусила мене всміхнутися.

— Як клоун?

— Ні. Не клоун. Як мила і цікава подруга.