Зимове сонцестояння

Елфріда

Оскільки в цих краях розвиднялося пізно, Елфріда, прокидаючись, зазвичай ніколи не знала, котра година, бо темно було завжди. Вона намацувала годинник у темряві й, примружившись, вдивлялася в циферблат. Іноді бувало, що й о другій ночі вибиралася з ліжка, накидала халат і йшла у ванну. Інколи прокидалася о п’ятій, іноді годинник показував восьму, отже, час вставати. Але небо все одно було чорне, жоден промінчик на ньому не зблисне — темно як опівночі.

Цього ранку вона, простягнувши руку й намацавши годинник, побачила, що вже пів на восьму. Оскар ще спав поруч. Вона тихо, щоб не розбудити його, встала з ліжка, накинула теплий халат, засунула ноги в капці й пішла зачинити вікно. Надворі знову падав сніг — не густий, але мокрий, важкий; вітер приносив з моря великі, вологі сніжинки. Вони кружляли навколо церкви, танцювали між чорними голими гілками дерев на кладовищі, сяяли золотом у світлі вуличних ліхтарів. Видовище було таке чудове, що Елфріді захотілося, щоб його ще хтось побачив. Оскар зовсім не зрадіє, якщо вона його розбудить, тож Елфріда вийшла з кімнати, спустилася на кухню, закип’ятила чайник і зробила дві чашки чаю. Затим знову піднялася нагору, у вітальню, розсунула штори й поставила чай на столик біля вікна. Потім пішла на мансардний поверх, щоб розбудити Люсі.

Люсі спала як дитина — долоня під щокою, довге волосся спадає на шию. Її ліжко стояло під мансардним вікном, повністю засипаним мокрим снігом. Елфріда ввімкнула лампу біля ліжка.

— Люсі, — погукала вона. — Дівчинка заворушилася, перевернулася, позіхнула і розплющила очі. — Люсі…

— М-м-м?

— Ти не спиш?

— Уже ні.

— Вставай. Хочу тобі дещо показати. А ще я зробила тобі чаю.

— Котра зараз година?

— За чверть восьма.

Люсі сонно сіла, протерла очі.

— Я думала, ще глибока ніч, — сказала вона.

— Ні. Уже ранок. І до того ж дуже красивий. Усі ще сплять, але я хочу тобі щось показати.

Люсі, яка все ніяк не могла прокинутися, встала з ліжка і загорнулася у світло-коричневий халат.

— Холодно, — мовила вона.

— Бо вітряно надворі. І знову сніг пішов.

У цілковитій тиші, що панувала в будинку, вони спустилися вниз. Вітальню заливало світло з вулиці.

— Ти тільки поглянь, — сказала Елфріда, а затим підійшла до вікна і вмостилася на канапі під вікном. — Яка краса! Я мусила розбудити тебе й показати це. Боялася, що сніг припиниться — і ти не побачиш. Але він сипле, і все таке саме гарне.

Люсі сіла біля неї і не відводила очей від картини за вікном. Трохи згодом вона сказала:

— Як у скляній кульці. У мене колись така була. Усередині вода і маленька церква, а якщо потрусиш — починав падати сніг.

— Я теж пам’ятаю такі кульки. Але ці сніжинки у світлі ліхтарів здаються золотими.

— Такі пейзажі малюють на різдвяних листівках. Однак коли дивишся на них, то здається, що насправді так не буває, — сказала Люсі.

— А вулиці які чисті! Ніхто ще не ходив і не їздив. Здається, ніби в усьому світі немає нікого, окрім нас. — Елфріда замовкла, про щось розмірковуючи. — Мабуть, дороги знову занесе. Добре, що нам нікуди не треба їхати. — Люсі здригнулася від холоду. — Ось, тримай чай.

Обхопивши чашку руками, вона зробила ковток. Якийсь час вони мовчки насолоджувалися картиною за вікном. Потім з’явилася автівка.

Об’їхавши церкву, рушила в бік головної дороги. Їхала повільно й обережно, залишаючи по собі дві темні довгі смуги.

Коли автомобіль зник з очей, Люсі спитала:

— А котра година зараз у Флориді?

Елфріда трохи розгубилася. Люсі ніколи не згадувала ні про Флориду, ні про маму, ні про нового маминого друга. Але швидко опанувала себе і якомога спокійніше відказала:

— Не знаю. Здається, різниця годин п’ять. Тож приблизно третя ночі. І, мабуть, там тепло і волого. Складно уявити. Я ніколи не була у Флориді. Та й загалом в Америці. — Елфріда чекала, що Люсі ще щось скаже, але та мовчала. — Хотіла б зараз бути там? — м’яко спитала Елфріда. — Синє небо, пальми, басейн…

— Ні. Мені б там не сподобалося. Тому я й не поїхала.

— Зате твоїй мамі точно сподобається. Ідеальна відпустка.

— Мені не подобається Рендалл Фішер.

— Чому?

— Якийсь він слизький. Навіть огидний.

— А може, ти помиляєшся? Може, він доволі милий і зовсім не страшний.

— Матуся саме так і думає.

— Ну що ж, я рада за неї.

— Мені в тисячу разів приємніше бути тут, ніж у Флориді. У нас тут справжнє Різдво. Правда ж, у нас буде справжнє свято?

— Сподіваюся, Люсі. Хоча я не зовсім упевнена. Але побачимо.

— Оскаре.

Оскар читав газету, затишно влаштувавшись біля каміна.

— Так, люба?

— Я залишаю тебе самого.

— Назавжди?

— Ні. Приблизно на пів години. Зателефонувала до Табіти Кеннеді — сходжу до неї по склянки й келихи для вечірки. У неї є кілька запасних коробок для прихожан церкви. І вона сказала, що охоче нам їх позичить.

— Чудово.

— Я візьму авто. Обіцяю їхати не швидше десяти кілометрів на годину й дуже обережно.

— Може, хочеш, щоб я поїхав з тобою?

— Якщо ти сам цього бажаєш.

— Звісно, я б волів побути вдома, але готовий допомогти, якщо треба.

— Може, коли повернуся, допоможеш дістати все з багажника і занести додому.

— Домовилися. Тоді покличеш мене. — Оскар замислився на секунду, а тоді запитав: — А де це всі? Чому в нас так тихо?

— Сем і Керрі поїхали в Баклі. А Люсі у себе в кімнаті пакує різдвяні подарунки. Якщо захочеш, погуляй трохи з Горасом. Уже не сніжить.

Оскар, схоже, не надто зрадів цій пропозиції, бо якось непевно відповів:

— Ага.

Елфріда всміхнулася, нахилилася і поцілувала його.

— Бережи себе, — сказала наостанок, але він уже поринув у читання.

Надворі дув кусючий вітер, і все засипало снігом. Елфріда, взута в теплі чоботі, закутана в накидку і в хутряній шапці, вийшла з теплого будинку і спинилася, задивившись у небо. Вітер гнав хмари, а в морозяному повітрі літали чайки. Оскарів автомобіль засипало снігом. Елфріда змахнула шар снігу з лобового скла рукавичкою, але під ним був лід, тож вона завела двигун і ввімкнула обігрівач. Лід поступово розтанув, вона ввімкнула двірники, і за мить на лобовому склі утворилися два чисті сектори. Вона обережно рушила вперед, проїхала вулицею і завернула на дорогу, що вела пагорбом до будинку священника. Тут уже проїхав снігоочисний автомобіль, тож вона полегшено видихнула і без пригод доїхала до місця призначення.

Зупинившись біля потрібних воріт, пройшла доріжкою через сад, піднялася сходинками й відчинила вхідні двері.

— Табіто!

— Я тут! На кухні!

Дім уже прикрасили до Різдва. Біля сходів стояла невелика ялинка, убрана у блискітки й зірки, а зі стелі звисали паперові гірлянди. Елфріді здалося, що вони не нові, можливо, торішні. З відчинених дверей наприкінці коридору вийшла Табіта — у фартуху, темне волосся зав’язане у хвіст.

— Що за день такий сьогодні?! Рада тебе бачити. Я щойно зварила каву. Ну ж бо, заходь швидше і зачиняй двері. Ти ж не пішки прийшла?

Елфріда зняла накидку і повісила на стовпчик сходів.

— Ні, наважилася сісти за кермо. Мусила. Бо не донесла б додому два ящики з келихами. Так слизько, що посковзнулася б, розбила б посуд, ще й ногу могла б на додачу зламати. — Вона рушила за Табітою на кухню. — Пахне смачно.

— Печу багато всього. Пиріжки, сосиски в тісті, два торти й пісочне печиво. Я обожнюю готувати, але Різдво — це щось особливе. Із самого ранку на кухні, а ще треба зробити начинку й крем із бренді для торта. Плюс ще потрібно глазурувати торт і приготувати варену шинку. На свята до нас завжди заходить багато прихожан з листівками чи подарунками для Пітера, і всіх треба напоїти й нагодувати.

— Ой, вибач. Ти зайнята, а я заважаю.

Табіта налила каву в чашку.

— Зовсім ні. Чудовий привід відпочити бодай п’ять хвилин. Бери стілець, сідай. — Вона поставила чашку на стіл. — Знаєш, я б дуже хотіла зараз вибратися надвір. Прогулятися узбережжям чи покататися на санках на полі для гольфу, просто відпочивати, а не гарувати на кухні перед святом. Я впевнена, що свята придумали не для того, щоб людина падала з ніг, готуючись до них. Щороку обіцяю собі, що ставитимуся до свят спокійніше, а потім усе знову ускладнюю.

Елфріда, зваблена запашним ароматом кави, сіла до столу. Кухня у них була майже така сама старомодна, як і в Естейт-хаусі, але трохи веселіша — на дверях висіли малюнки Клодаг, на старому письмовому столі лежали купи паперів і стояли світлини в рамках.

Елфріда одразу зрозуміла, що це Табітині володіння — тут вона не лише готувала і годувала сім’ю, а й працювала, телефонувала звідси, писала тут листи.

Зараз вона налила собі філіжанку кави й сіла напроти Елфріди.

— Ну розповідай, як справи.

— Та нічого особливого. Лишила Оскара читати газету. Сем і Керрі поїхали в Баклі подивитися на вовняну фабрику.

— Сем — це той таємничий незнайомець, який з’явився із завірюхи? Він ще у вас?

— Лишається на Різдво. Погода жахлива, і йому, здається, немає куди і їхати.

— Боже, як сумно. Вони з Керрі подружилися?

— Схоже на те, — обережно відповіла Елфріда.

— Це доволі романтично.

— Табіто, він одружений.

— Тоді чому він без дружини?

— Вона залишилася у Нью-Йорку.

— Вони посварилися?

— Наскільки я зрозуміла, у них щось не склалося. Але подробиць не знаю.

— Що ж, усяке в житті буває, — філософськи зауважила Табіта.

— Якось аж не віриться, що ти з ним не знайома. У мене таке враження, що ми всі вже кілька місяців живемо разом під одним дахом, хоча минуло лише кілька днів. Але завтра ввечері ти вже познайомишся і з Семом, і з Керрі. Із шостої до восьмої чекаємо вас на вечірку в Естейт-хаус.

— Я поставила ящики в коридорі. Шість келихів для вина, шість склянок і пара глеків. Тарілки потрібні?

— Не думаю. Повноцінної вечері не буде, лише бутерброди. Керрі приготує.

— А скільки буде гостей?

— Гадаю, чоловік сімнадцять. Вас четверо…

— Клодаг навряд чи прийде. Іде до однокласниці на вечерю і лишиться там ночувати. Ти ж не образишся?

— Анітрохи. Їй там буде значно цікавіше.

— Але Рорі точно прийде. А хто ще буде?

— Джеймі Ерскін-Ерл з дружиною.

— Джеймі й Емма? Не знала, що ви знайомі.

— Він приходив оцінити мою картину Девіда Вілкі. Виявилося, що то підробка, а не оригінал. Ще одна моя мрія розтанула як дим.

— Ти хотіла її продати?

— Я мусила це зробити. Але тепер уже нема про що говорити.

— Цікавий він, правда? Я про Джеймі. На вигляд як п’ятнадцятирічний хлопчак, а насправді не лише чудовий знавець своєї справи, а ще й батько трьох хлопчиків. А з Еммою ти знайома?

— Лише говорила телефоном, коли запрошувала їх.

— Вона дуже мила, проста, приязна. Розводить шетлендських поні, дресирує собак і керує всім у Кінґсферрі. Джеймі значно більше подобається вишукувати всілякі антикварні речі, старі підсвічники й забуті портрети. А Емма керує фермою, допомагає, коли окочуються вівці, і лагодить дах. А кого ти ще запросила?

— Ратлі, власника книгарні, з дружиною.

— Добре.

— Доктора Сінклера з дружиною.

— Знов-таки добре.

— Не знаю, як їх звати.

— Джорді й Дженет.

— І ще Снідів.

— Місис Снід і Арфура?

— Дізнавшись, що в нас будуть гості, вона запропонувала допомогти — розносити напої, мити склянки. Але я не могла допустити, щоб вона весь час сиділа сама на кухні, тому запросила її долучитися до нас і привести Арфура. І вона сказала, що він розноситиме напої.

— Наче дворецький.

— Вона стала доброю подругою нам з Оскаром. Я не могла не покликати їх.

— Вони будуть родзинкою вечірки.

Табіта допила каву, поставила філіжанку на стіл, й вони з Елфрідою зустрілися поглядами.

— Як Оскар? — запитала Табіта.

— Більш-менш. Але здебільшого сидить тихенько з газетою чи кросвордом.

— Пітер дав йому запасний ключ до органа в церкві. Ти знала про це?

— Ні. Оскар мені нічого не казав.

— Пітер думав, може, музика допоможе Оскару. Така собі терапія.

— Він ним так і не скористався. Оскар був у церкві лише раз, і то з Люсі — вона хотіла подивитися, як там всередині. Наскільки я знаю, більше він туди не заходив.

— Навряд чи йому від того візиту полегшало.

— Оскару не полегшення треба. Йому треба, щоб його не чіпали, щоб він сам пережив горе. І тільки він знає, чи швидко це станеться, а чи не дуже. А щодо наших гостей, очікуваних і неочікуваних, то, як не дивно, але мені здається, йому подобається, що в будинку постійно хтось метушиться. І Люсі він полюбив. Але, Табіто, він усе одно ще не отямився. Ми з Оскаром дуже близькі, але я бачу, що він досі закритий. Навіть для мене. Наче він десь далеко думками. В іншій країні. Може, мандрує. Може, десь у вигнанні. По той бік моря. І я не можу бути там з ним, бо не маю туди доступу.

— Пітер сказав би, що потрібне терпіння.

— Що-що, а терпіння ніколи не було моєю чеснотою. Та й загалом їх у мене небагато.

Табіта розсміялася і сказала:

— Не кажи так. Просто твої чесноти не такі, як в інших. Ще кави?

— Ні. Дякую, було дуже смачно. — Елфріда звелася на ноги. — Піду вже, не заважатиму. Дякую за посуд і за те, що вислухала.

— Я допоможу тобі скласти коробки в багажник. Вони не стільки важкі, як незручні. А завтра о шостій ми всі прийдемо до вас. У найкращому різдвяному вбранні. Вже чекаю не дочекаюся.