Зимове сонцестояння

Оскар

Після пізнього сніданку Оскар, тепло вдягнувшись, пішов до газетного кіоску, щоб купити купу тижневих газет. У містечку панували спокій і тиша: о такій ранній порі жодної автівки на вулиці не було. Лише лунали крики чайок і галок, що звично кружляли над церковною банею. Починався ще один погожий день — ані хмаринки на небі, ані подиху вітерцю. Все навколо завмерло, замерзло, і Оскарові кроки гулко лунали безлюдними тротуарами. Він на мить відчув себе самотнім дослідником Арктики.

Коли Оскар повернувся додому, Елфріда з Горасом уже зібралися на довгу прогулянку пляжем. Елфріда аж на вуха натягнула теплу шапку, схожу на грілку для чайника, і закуталася в теплу шерстяну накидку з китицями.

Вона й Оскару запропонувала піти з ними, але він відмовився — хотів зручно всістися і почитати розділ про мистецтво, дізнатися, що відбувається в Лондоні, які відбуваються виставки, опери, концерти. Ще йому подобалося читати статті про садівництво. А от чим живе світ, його поки що не цікавило.

— Ви надовго? — спитав він Елфріду.

— Не знаю, але повернемося вчасно, щоб устигнути приготувати овочі на грилі. У духовці стоїть рисовий пудинг.

Оскар любив рисовий пудинг. Елфріда вже його готувала, і він вийшов чудовий — ніжний, але з насиченим смаком і легкою лимонною ноткою.

— А куди підете? — спитав Оскар.

— Пройдемося уздовж дюн. А що?

— Як не повернетеся до темряви — викличу патруль і піду вас шукати.

— Обіцяю, буду обережна, як Аґаґ[21].

— Домовилися.

І вони розійшлися. Оскар попрямував у будинок і піднявся на другий поверх, у їхню розкішну вітальню. Елфріда вже поклала дрова в камін, тож він швидко розпалив вогонь, а затим сходив у сарай і приніс ще кошик полінець. Коли вогонь горів увесь день, одного кошика не вистачало до ночі. Під затишне потріскування каміна розгорнув газету на розділі «Мистецтво» і, зручно вмостившись, поринув у читання.

Його відволікли церковні дзвони. Годинник на вежі пробив пів на десяту. Відклавши газету, Оскар пересів ближче до вікна, аби бачити, що відбувається на вулиці. Йому подобалося спостерігати, як недільним ранком порожні вулиці повільно заповнюються людьми.

Церква теж ожила, готуючись прийняти щотижневий наплив вірян. Відчинилися головні двері. Пастори, старійшини, чи як їх ще називали, у темних костюмах або в кілтах прямували доріжкою від хвіртки до дверей церкви і зникали всередині.

Оскар упізнав містера Крофта, який продав Елфріді тостер. Почулися віддалені звуки органа. «Вівця може пастися спокійно»[22]. Товсті кам’яні стіни приглушували звуки, але професійний слух Оскара їх упізнав, а також він зрозумів, що й інструмент у цій церкві хороший, і органіст вправний.

Зазвичай у невеличких містечках органістам доводилося не тільки витискати все, що можна, зі старого, напівживого, скрипучого інструмента, а й голосно підспівувати, щоб громада мала бодай якесь уявлення про мелодію.

Коли вони сюди переїхали, Оскару не дуже подобалося, що їхній будинок стоїть так близько до церкви. Здавалося, вона постійно нагадуватиме йому про втрату. Проте зараз, спостерігаючи, як до церкви під’їжджають автівки і сходяться групками з усіх вулиць люди, Оскар відчував, що варто йому перейти через дорогу і його затягне у цей вир, потягне крізь відчинені двері, як тягне плавця течія, й винесе у направлений угору неф[23].

Вікна церкви були високі, стрілчасті, в готичному стилі. Ззовні кольори й візерунки вітражів здавалися нечіткими, неяскравими, але Оскар знав: щоб оцінити їхню красу, потрібно дивитися зсередини, адже там крізь них проходить світло і виграє рубіновими, сапфіровими й смарагдовими відтінками на потертих кам’яних плитах.

Можливо, у цьому є щось символічне. Може, і за межами церкви є радість, задоволення і втіха, від яких він зараз свідомо відмовляється?

Думка здалася йому цікавою, але разом з тим неприємною, і йому зовсім не хотілося на ній зосереджуватися. Оскар відійшов від вікна і знову сів біля каміна з газетою в руках. Але коли пролунали звуки першого псалма, він опустив газету і прислухався, втупившись у вогонь.

Відомий класичний різдвяний гімн. Оскар згадав, як учив його з хором у школі, де він викладав, і як просив дітей співати так, ніби вони справді вірять у ці слова надії.

«Треба поговорити з Пітером Кеннеді», — подумав Оскар.

Але неділя — найбільш завантажений день у священника. Тож, може, завтра. Чи післязавтра.

А поки що… Начепивши окуляри, Оскар зосереджено вчитувався в критичну статтю про оперу «Фіделіо» в постановці Джонатана Міллера в Ковент-Гардені, надруковану в The Sunday Times.

Місис Снід завжди приходила по понеділках і четвергах. Цього понеділка вона завітала рівно о дев’ятій, коли Елфріда й Оскар допивали ранкову каву. Про своє прибуття вона оголосила, голосно грюкнувши дверима чорного ходу. Затим запала тиша — отже, вона знімала анорак, шарф і взуття в посудомийні та вішала все на гачок. Місис Снід завжди приносила із собою квітчасту торбу з робочим одягом: фартухом і модними спортивними штанями. Оскар і Елфріда чекали. За мить двері розчахнулися, і вона постала на порозі зі словами:

— Доброго ранку всім!

«Поява, гідна найкращої акторки», — подумав Оскар.

— Доброго ранку, місис Снід.

— Ну й холоднеча, правда? — Місис Снід потерла руки, щоб розігнати кров, і ногою зачинила за собою двері. — Вітер наче ножем ріже.

— Чаю хочете? — Елфріда поставила чашку на стіл.

— Добре було б. А тоді вже братися до роботи. Чайник давно скипів? — запитала вона і тут помітила новий тостер. — Ого, ви тільки гляньте, що в нас тут. Колір — диво. Недавно купили? Та й правильно — той старий і вбити міг. Куди ви його поділи? Сподіваюся, викинули?

Вона походила по кухні, взяла чашку, пакетик чаю і молоко, заварила собі чай і сіла до столу.

— А що там за історія сталася з майором Біллікліффом?

Оскар і Елфріда втупилися в неї очима. Оскар сказав:

— А швидко тут розлітаються новини.

— Чарлі Міллер учора був в Арфура, купував капусту. І все розповів. Казав, що тепер доглядає його собаку, а старий їде в лікарню в Інвернесс. Сподіваюся, нічого серйозного.

— Ми теж сподіваємося, місис Снід. Оскар його повезе.

— Чарлі щось таке казав Арфуру. — Вона глянула на Оскара. — Ви впораєтеся, містере Бланделл? Їхати далеченько.

— Думаю, впораюся, місис Снід.

— Добре, хоч сніг перестав. Коли виїжджаєте?

— Поснідаю і поїду.

— У вас же є мобільний? Треба, щоби був.

— Ні, мобільного в мене немає. Але в нас усе буде гаразд.

— Ну сподіваймося. Не будемо налаштовуватися на погане. О! Місис Фіппс, поки не забула — Арфур просив спитати, чи потрібна вам ялинка. Якщо так, він залишить одну для вас.

— Ялинка? — невпевнено перепитала Елфріда. — Ну… я не знаю.

— Обов’язково треба! Яке ж Різдво без ялинки.

— Так. Можливо. Але ми взагалі не планували цьогоріч святкувати. Вирішили, що в нас не буде нічого зайвого.

— Ялинка — це не зайве. Ялинка — це весело. І як чудово прикрашати її, створювати святковий настрій…

— Що думаєш? — запитала Елфріда Оскара.

Він вирішив, що час уже кинути їй рятувальний круг.

— Дуже вдячні вам, місис Снід, але ми купимо ялинку в Коррідейлі.

В Елфріди аж очі на лоба полізли. І вперше за весь час вона розізлилася.

— Ми купимо ялинку в Коррідейлі? А чому ти нічого не сказав? Я тут розповідаю місис Снід, що ми ялинки не хочемо, а виявляється, ти вже про все домовився! І хто так робить?

— Вибач.

— Коли ж ти встиг домовитися?

— У суботу, коли їздив до Роуз. Я ж казав, що Чарлі там працює? У них ціла плантація ялинок, і Роуз пообіцяла, що поговорить з ним, і він нам зрубає одну гарненьку.

— Треба було мені сказати.

— Я забув. Тоді стільки всього сталося. Я подумав, що Керрі й Люсі зрадіють ялинці.

— Так, це точно, — відказала Елфріда, миттю переставши сердитися. — А коли можна буде її забрати?

— Треба зателефонувати Чарлі та з’їздити по неї.

Місис Снід нашорошила вуха. Це була невисока худорлява жінка зі старанно завитим сивим волоссям і блискучими довгими сережками. Схиливши голову набік, вона ловила кожне слово їхньої розмови. «Сидить наче нахабний горобець», — подумав Оскар.

— То у вас будуть гості?

— Ще не встигла вам сказати, місис Снід. На Різдво приїде моя родичка з племінницею. Племінницю звати Люсі. Їй чотирнадцять років.

— Це чудово! — захоплено вигукнула місис Снід. — З молоддю і вам буде веселіше. Коли вони приїздять? І де спатимуть? Треба ж прибрати все гарненько в їхніх кімнатах.

— Я думала поселити Люсі на мансарді.

— Але ж там і натяку на меблі немає.

— Меблі будуть. Табіта Кеннеді пообіцяла повезти мене на базар у Баклі. Каже, там можна все купити.

— Але там не нові речі, — скривившись, кинула місис Снід. — Усе вживане.

— Упевнена, вони будуть у гарному стані.

— Я думала, вам подобаються вишукані гарнітури. — Поганий смак Елфріди явно її розчарував. — Коли нещодавно їздила в Інвернесс, бачила один такий. Просто чудовий. Горіх, вигадливі мідні ручки. А в ліжка узголів’я персикового кольору і балдахін.

— Мабуть, це дуже красиво, місис Снід, але трохи занадто. Та й не хочеться їхати аж в Інвернесс.

Місис Снід сьорбала чай, роздумуючи над новими обставинами.

— У вас малувато постільної білизни. Що-що, а вживані простирадла точно не варто купувати. У Баклі є магазин тканин — для одягу якість така собі, та для постільної білизни буде якраз. Можете поговорити з місис Кеннеді й заїхати туди.

— Гаразд.

— Ну що ж, — мовила місис Снід, допивши чай і виливши в раковину рештки. — З одних розмов діла не буде. Час братися до роботи. Місис Фіппс, із чого мені починати?

— Почніть з мансарди. Там треба позамітати і вимити підлогу, а також вікно, щоб, коли привезуть меблі, можна було їх одразу туди заносити.

— А хто носитиме, дозвольте спитати, — якось аж надто різко мовила місис Снід. — Сподіваюся, не ви з містером Бланделлом. Ви ж надірветеся.

— Я замовлю доставку з вантажниками.

— Можете попросити Арфура, якщо хочете.

— Дуже дякую.

— І треба, щоб він узяв викрутку. Я йому скажу.

На цих словах місис Снід взяла віники, ганчірки й поліроль і попрямувала сходами нагору.

За кілька хвилин почулося гудіння давнього пилотяга «Гувер» і голос місис Снід. «Я хочу бути дівчиною Боббі»[24], — співала вона.

Елфріда стримано хихотнула, а Оскар сказав:

— Місис Снід не лише прибирає у нас, а й дарує нам пісні, які повертають мене в молодість.

— І що тобі нагадує ця пісня, Оскаре?

— Хлопчачі класи, запах поту з кросівок і гучну поп-музику.

— Не надто романтичні спогади.

— Я був молодим учителем. Романтикою там і не пахло. — Він глянув на годинник. — Елфрідо, мені вже час.

— Ти ж будеш обережним, правда?

— Постараюся.

— Ти просто святий.

— Попрошу місис Снід відполірувати мені німб.

— Оскаре…

— Що?

— Успіху.

Тієї ночі вітер подув зі сходу, і Оскар прокинувся вранці від стогону штормового вітру й стукотіння дощу по шибках. Довго лежав без сну, думаючи про Ґодфрі Біллікліффа. Нарешті він дізнався, як того звати, поки допомагав медсестрі заповнювати нескінченні папери, а потім лишив старого під її милостивою опікою.

Усе виявилося значно легше, ніж він думав. До Інвернесса вони доїхали без пригод. Старий Біллікліфф, щасливий, що про нього піклуються, проговорив усю дорогу. Оскар багато дізнався про його життя: військова кар’єра, служба в Німеччині у складі англійських частин на Рейні, знайомство з майбутньою дружиною в місті Оснабрюк, а затим шлюб уже в Британії, в Колчестері, який, на жаль, виявився бездітним. Оскар, зосереджений на дорозі, слухав і час від часу ввічливо кивав, а Ґодфрі Біллікліфф, користуючись нагодою, теревенив і теревенив.

Майор Біллікліфф замовк лише тоді, коли вони вже їхали трасою через Блек-Айл[25] і на іншому березі показався Інвернесс. Спершу Оскар подумав, що старий заснув, але, скоса зиркнувши на нього, побачив, що ні. Може, просто задумався. За якусь хвилю Біллікліфф знову заговорив, але цього разу не про минуле, а про теперішнє і майбутнє.

— Я тут думав, Оскаре…

— Про що?

— Про те, що буде… Що я ж можу і дуба врізати…

— Та не вріжете ви дуба, — запевнив його Оскар, намагаючись говорити твердим голосом.

— Ніколи не знаєш… Уже не молодий… Треба бути готовим… До всіх несподіванок. Ще в армії це засвоїв. Завжди мусиш готуватися до найгіршого, а сподіватися на найкраще. — Після тривалої паузи додав: — Я подумав… вирішуй сам, звісно… може, ти будеш моїм виконавцем заповіту? Добре знати… що руки надійні…

— Не впевнений, що мої руки надійні.

— Та ну, не кажи такого. Племінник Гектора Маклеллана. От його син і справді не дуже… А ти… Ти зовсім інша людина. Усі друзі вже померли. Ось і подумав, може, ти… Зацікавишся…

Біллікліфф замовкав на півслові, добряче дратуючи Оскара.

Але він, намагаючись опанувати себе, якомога спокійніше відповів:

— Якщо ви так хочете. Якщо так вам буде спокійніше, то я охоче стану вашим виконавцем заповіту. Але…

— От і чудово. Домовилися. Скажу своєму юристові. Хороший чолов’яга. Він підготував усі документи, коли я купував свій будинок. А ще риболовлю любить. І загалом приємна людина.

— А ім’я в нього є?

Майор Біллікліфф фиркнув — мабуть, це він так усміхнувся у відповідь на дивне Оскарове запитання.

— Звісно, у нього є ім’я. Мардо Маккензі. Фірма — «Маккензі і Стаут». Саут-стріт, Інвернесс.

— Мардо Маккензі.

— Я повинен йому повідомити, що ти мій виконавець заповіту. Домовилися… Зателефоную йому, — сказав майор і на мить замислився. — Може, з лікарні подзвонити? У них же є телефони… так? — запитав він із сумнівом у голосі.

— Звісно. Медсестра принесе його вам у ліжко, не сумніваюся.

— Раніше все було інакше, — сказав майор Біллікліфф так, наче подумки перенісся в ті часи, коли нудився у військовому шпиталі у Скутарі. — Лікарі-військові. Судна, які подають тяжкохворим. Сестра-господарка у званні старшини. І телефонів тоді не було.

Мабуть, поринувши у спогади, він знову замовк, і вже не зронив ані слова до кінця дороги.

Лікарня називалася «Роял Вестерн». Оскар легко знайшов її, і далі майором зайнялися безпосередньо медпрацівники. А він лише його супроводжував. Їм назустріч одразу вискочив санітар з візком і посадив на нього Біллікліффа. Оскар ішов поруч, тримаючи в руці його валізу — добряче пошарпану і важелезну, ніби пошиту зі слонової шкіри. Вони піднялися нагору у величезному ліфті, пройшлися довгими коридорами, вистеленими блискучим лінолеумом — і нарешті потрапили в чотирнадцяте відділення. Медсестра вже чекала на них із планшетом і паперами, щоб оформити всі документи. Усе йшло добре, поки вони не дійшли до питання про родичів.

— Ваші найближчі родичі, майоре Біллікліфф?

— Перепрошую? — спантеличено перепитав майор.

— Ваші найближчі родичі. Ну… дружина, діти, брати чи сестри.

— Нікого немає, — відказав він, похитавши головою. — Ні душі.

— Ой, та не може такого бути. Хтось же повинен залишитися.

Оскар не витримав.

— Я, — твердо сказав він. — Я — найближчий родич майора Біллікліффа. Оскар Бланделл. Можете записати. Естейт-хаус. Крейґан.

Сестра записала.

— Ваш номер телефону?

Оскар продиктував і його.

Нарешті все було написано, зафіксовано і підписано. Оскар уже зібрався іти і попрощався з майором.

— Ти ще приїдеш?

— Звісно. Якщо нас снігом не засипле.

— Дякую, що привіз мене. Я твій боржник.

— Не переймайтеся. Дрібниці.

І Оскар поїхав, залишивши старого чоловіка та його валізу. Всю дорогу він переконував себе, що нічого поганого не сталося і він нікого не зрадив.

Він більше нічого не міг зробити. Коли будуть якісь новини про стан здоров’я Ґодфрі Біллікліффа, вони з Елфрідою обов’язково провідають його. Елфріда точно зуміє розрадити майора. І, напевно, привезе йому винограду.

Об стіну будинку вдарив порив вітру. Оскар зарився обличчям у подушку, заплющив очі й почав думати про Франческу. Таке часто траплялося, коли йому не спалося вночі, і він боявся, щоб його знову не накрило нестерпним болем утрати. Франческа.

Він беззвучно, самими губами вимовив її ім’я. Франческа. І ковзнув рукою під подушку, шукаючи хустинку, — знав, що зараз, напевно, розплачеться. Але стримався. І раптом уперше за стільки тижнів відчув на душі полегшення. Франческа.

Він уявив, як вона біжить йому назустріч залитою сонячним світлом галявиною біля Ґранжа. Цей її образ так і лишився у нього перед очима — пронизливо сумний, але якийсь особливо ніжний.

Він так і заснув, милуючись донькою.

Ранок виявився похмурим. Крига, яка вчора виблискувала на тротуарах, сьогодні потонула в потоках дощу зі снігом, який принесло з моря, і вулиці наповнилися мокрими парасольками, що підстрибували над головами перехожих. Вдень вулицею в напрямку складу проїхала гуркотлива вантажівка — під бризковики набився сніг, двірники працювали щосили.

Після обіду — суп і сир стілтон, який Елфріда знайшла в супермаркеті, — вона взяла блокнот і почала складати список.

— Треба все продумати, — сказала вона Оскарові, — щоб нічого не забути. Часу обмаль. Вони приїдуть у п’ятницю. Як гадаєш, Люсі потрібен туалетний столик?

Оскар, який намагався розгадати кросворд у The Times, шляхетно відклав газету і зняв окуляри, ніби без них йому думатиметься краще. Але спромігся лише на коротку відповідь:

— Гадки не маю.

— І ще, звісно, ліжко.

А за хвилю, подумавши і при цьому неабияк напружившись, Оскар запропонував:

— І, мабуть, шафу?

— Ми під тим похилим дахом шафу ніяк не поставимо. Вистачить і гачків на стінах. А ще потрібні вішаки для верхнього одягу.

І Елфріда записала це у свій блокнот.

Оскар відкинувся на спинку й зацікавлено спостерігав за Елфрідою.

Він ще ніколи не бачив її такою зосередженою і зібраною. На якусь мить вона нагадала йому Ґлорію, яка завжди все планувала, продумувала до дрібниць і складала списки.

— Коли прийде місис Кеннеді?

— Сказала, буде о пів на другу. Я хочу взяти твій автомобіль. Тобі ж він сьогодні не потрібен?

— Ні.

— Якщо раптом захочеш пройтися, можеш вигуляти Гораса.

— Побачимо, — ухильно відповів Оскар і повернувся до кросворда.

Коли прийшла Табіта Кеннеді, Елфріда саме знімала з мотузки в саду мокру білизну, яку загалом не варто було туди сьогодні й вивішувати. Тому коли у двері подзвонили, спускатися й відчиняти довелося Оскару.

Табіта була в теплих чоботах і дощовику, але без шапки, і її темне волосся розвівалося на вітрі. Вона підняла руку, щоби прибрати пасемце зі щоки.

— Добрий день. Я Табіта.

— Вітаю. Заходьте, надворі мокро. Елфріда знімає білизну з мотузки. Я Оскар Бланделл.

— Я знаю, — відказала вона, мило всміхнувшись. — Як ваші справи? — Вони потисли одне одному руки. — Сподіваюся, я не зарано прийшла.

— Ні, зовсім ні. Ходімо нагору, там затишніше, ніж тут.

Він пішов уперед, вона — за ним, невимушено розмовляючи, наче знала його все життя.

— Цей дощ після морозної краси — суцільне розчарування, так? По всьому місту труби полопалися, сантехнік з ніг збився. — У вітальні яскраво палав вогонь, а у вазі стояли гіацинти з крамнички Артура Сніда, й аромат наповнював усю кімнату. — Ой, який божественний запах! Пахне весною! Я казала Елфріді, що поїдемо вашою автівкою, але Пітер сьогодні вдома, тож я взяла нашу. Він на все ладен, тільки б не їхати зі мною на закупи.

— Розумію. І дякую вам, що допомагаєте Елфріді.

— О, це я залюбки! Обожнюю витрачати чужі гроші. Ми, мабуть, доволі пізно повернемося. Базар працює до п’ятої, а потім ми ще десь чаю вип’ємо.

Внизу відчинилися двері, й на сходах почулися швидкі Елфрідині кроки. Вона з’явилася у дверях у своїй теплій накидці й товстій шапці, схожій на грілку для чайника.

— Табіто, вибач, давно чекаєш? У такі дні я мрію про електричну сушарку для білизни. Але лише в такі. За хвильку буду готова. Візьму тільки сумочку, список і ключі від автомобіля.

— Ключі не бери, — сказала Табіта. — Поїдемо моїм.

Нарешті вони поїхали. Усілися в автомобіль такі радісні і щасливі, що нагадали Оскару молодих дівчат, які вирвалися нарешті на волю. Він став біля вікна і поспостерігав, як вони сіли в «універсал», пристебнулися, проїхали площу — і зникли з поля зору.

Оскар лишився сам. Горас спав біля вогню. Оскар ще раз спробував позмагатися із кросвордом, але дуже швидко зрозумів, що сьогодні не його день, і відклав газету. Є нагальніші справи, і він це знав. Підвівшись із крісла, пішов до масивного дубового стола, що стояв навпроти каміна. Відсунув кілька документів, переставив свій портфель і сів за листи, які мав написати вже давно. Один — Гектору Маклеллану з подякою за щедрість. Намагався писати так, щоб лист вийшов позитивним і бадьорим. Другий — місис Масвелл, яку він так раптово залишив. Він і досі відчував докори сумління, згадуючи, як вона стояла біля дверей Ґранжа і плакала, коли вони з Елфрідою від’їжджали. Тож він запевнив її, що в нього все гаразд, подякував, що була з ним, і висловив сподівання, що вона знайде собі іншу роботу. А ще побажав їй усього найкращого і підписався.

Склав листи, написав адреси на конвертах, знайшов марки. Можна надсилати.

Пітер сьогодні вдома.

Що ж, саме час.

Оскар пішов до телефона. Знайшов телефонну книгу, у ній відшукав потрібний номер, запам’ятав його і набрав на апараті. Слухавку взяли після першого гудка — ніби телефон стояв на столі під рукою в Пітера і він завжди був готовий відповісти.

— Дім священника у Крейґані, — почув Оскар знайомий теплий голос. — Пітер Кеннеді слухає.

О пів на шосту Оскар, тепло вдягнувшись і натягнувши капелюха, вийшов з Естейт-хаусу і попрямував утоптаною доріжкою на пагорб. Елфріда і Табіта ще не повернулися, тож він не вимкнув світла в коридорі й лишив Елфріді на кухонному столі записку: «Вийшов ненадовго. Повернуся не пізно». Гораса із собою не взяв, але вигуляв його та нагодував сухим кормом і ягнячими серцями. Горас обожнював серця, тож швидко з’їв пригощення й умостився на своєму лежаку.

Оскар ішов між високими стінами й садовими деревами. Уже стемніло, вітер стих, а рясний дощ перейшов у мряку. Доріжка стала крутою, тож він зупинився перевести подих, а потім рушив далі. Внизу розкинулося містечко. Він глянув на сади, дахи, стрічки вулиць, освітлені ліхтарями. Годинник на церкві світився, наче повня.

Трохи далі — його очі вже звикли до темряви — виднілася довга берегова лінія, яка, наче рука, тягнулася в море і тримала в пальцях миготливий вогник маяка. Зірок не було.

Доріжка вивела його на широку дорогу. Праворуч вишикувався ряд кам’яних будинків у вікторіанському стилі з великими садами.

Будинок священника стояв першим. Оскар пам’ятав це ще з дитинства — шістдесят років тому вони з бабусею не раз приходили сюди. Їх завжди пригощали чаєм, а потім він грався з дітьми. Добре пам’ятав і будинок, і сім’ю, яка тоді в ньому жила, а от імена забув.

Над дверима горів ліхтар. Увійшовши у хвіртку, рушив доріжкою до будинку. Під ногами рипіла галька. Вхідні двері були пофарбовані в яскраво-синій колір. Він натиснув кнопку дзвінка.

Раптом Оскара всього аж пересмикнуло. Мабуть, від холоду й вологості.

За мить почув, як відчинилися внутрішні двері, а потім розчахнулися ці, сині, і його залило світлом. На порозі стояв Пітер Кеннеді, щиро і тепло усміхаючись. У товстому светрі й поношених вельветових штанях він мав аж ніяк не церковний вигляд.

— Оскаре! Заходьте, — сказав Пітер, а тоді глянув через плече гостя на дорогу. — Ви не автівкою?

— Ні, я пішки.

— Оце так.

Зайшовши у хол, Оскар побачив турецький килим на підлозі, тумбу з мореного дуба, старовинну скриню, на якій лежав стосик релігійних журналів. На стовпчику поручнів сходів висів капелюх для верхової їзди, а на першій сходинці стояла пара футбольних бутсів і лежала чиста білизна. Певно, її поклали сюди, сподіваючись, що хтось дорогою прихопить і віднесе нагору.

— Знімайте куртку. Дітей удома немає, тож увесь будинок наш. У мене в кабінеті вже горить камін. Уже пів дня сиджу там над паперами і пишу статтю для Sutherland Times. Давно обіцяв, та все не знаходив часу.

Оскар зняв рукавички, куртку й шапку, і Пітер Кеннеді поклав усе на красиве дубове крісло. У ньому цілком міг колись сидіти єпископ.

— Ну що, ходімо.

І Пітер повів Оскара в кабінет — кімнату з величезними, заокругленими вгорі вікнами, яка, мабуть, колись слугувала їдальнею.

Важкі штори були засунуті, і кабінет м’яким світлом освічували три лампи — одна на величезному, заваленому паперами столі, а дві — обабіч каміна, поруч зі старовинними шкіряними кріслами. На стінах висіли книжкові полиці, і після майже порожнього Естейт-хаусу тут виникало відчуття безпеки, тепла і затишку. Ніби знову опинився в материнській утробі.

А ще тут чарівно пахло. Придивившись, Оскар нарешті зрозумів, звідки йде цей запах — від акуратно складених шматків торфу в каміні.

— Торф’яний вогонь, — сказав він. — Я й забув цей запах. Часом, коли ввечері гуляю із собакою, відчуваю запах з димарів. Треба десь і собі роздобути торфу, щоб так само пахнуло.

— Мені дуже пощастило. В одного з моїх прихожан є торф на ділянці, і він мені привозить. Сідайте, влаштовуйтеся зручніше. Хочете кави?

Оскар відповів не одразу, і Пітер глянув на годинник.

— За чверть шоста. Не будемо зволікати й одразу відкриємо «Лафройґ». У мене є пляшка для особливих випадків.

Односолодове віскі. «Лафройґ». Як тут відмовитися?

— Охоче вип’ю склянку, — сказав Оскар.

— Я так і думав. І тому все приготував.

Оскар подивився на стіл. Поряд з електричною друкарською машинкою, розкиданими паперами й телефоном стояла маленька таця з пляшкою «Лафройґа», двома невеличкими склянками і глечиком з водою. От тобі й кава! Оскар був зворушений.

— Дівчата наші ще не повернулися?

— Ні, — відказав Оскар і опустився в одне з крісел, на диво м’яке і зручне. На камінній поличці стояв годинник — такі дарують священникам, коли вони йдуть на пенсію, чи вчителям після сорока років невтомної праці. — Здається, вони планували влаштувати собі чайну вечірку після закупів.

— Не здивований. Сподіваюся, вони куплять усе, що хотіли, — мовив Пітер, наповнив дві склянки, підняв їх обидві, а затим одну простягнув Оскарові й сів у друге крісло, повернувшись обличчям до гостя. Підняв склянку. — Slainte[26].

— Доброго здоров’я.

«Лафройґ» був схожий на нектар — чистий, смачний, пився м’яко і зігрівав ізсередини.

А Пітер тим часом розповів:

— У Баклі зараз невесело. Більшість містян без роботи. Ткацька фабрика зупинилася, і люди залишилися без шматка хліба.

Оскар насупився.

— Ткацька фабрика? Часом не Мактаґґерта?

— Так, Мактаґґерта.

— Вони зачинилися? Я і не знав. Жахливо. Це те саме, якби Гібралтарська скеля[27] розсипалася. А що сталося?

— Старий помер, а сини цим бізнесом не цікавилися. Робітники отримали незначну фінансову підтримку й самі стали займатися виробництвом. Усе більш-менш налагодилося, але потім почалася страшна негода. Річка вийшла з берегів, і фабрику затопило. Вони все втратили. Вода знищила все обладнання.

— І що, фабрики вже немає? — запитав приголомшений Оскар.

— Подейкують, що їх перекупили. Великий текстильний концерн «Старрок і Свінфілд» із Лондона. Але поки що там нічого не відбувається, і люди в Баклі вже починають боятися найгіршого. Що нічого не буде вже ніколи.

— Яка трагедія, — насупився Оскар. — А я про це нічого й не чув. Мабуть… просто я зараз… мало читаю газети, а новини бізнесу й поготів. А тут купую лише The Times і The Telegraph, тож про місцеві новини ні сном ні духом. Та й, крім місис Снід, ні з ким не спілкуюся. Власне, тому я і тут. Хотів вибачитися. Хоча мусив раніше прийти.

— Будь ласка, не переймайтеся. Я зрозумів уже, що заскочив вас зненацька. Треба було дочекатися слушної нагоди для знайомства. Сподіваюся, ви не дуже засмутилися.

— Не знаю, що тоді зі мною сталося. Повівся як дурень.

— Будь ласка, забудьте про це. Нічого страшного не сталося. Коли захочете, можемо сходити туди й випити чаю чи чогось іншого. А ще раджу вступити до нашого клубу. Коли погода покращиться, ми могли б з вами зіграти. Ви граєте в гольф?

— Грав із бабусею в дитинстві, але не дуже добре.

— Я б залюбки зараз із вами зіграв.

— Але ж у мене навіть ключок немає.

— Позичимо в когось. Там чудове поле. Буде прикро, якщо ви, живучи тут, так жодного разу й не зіграєте в гольф. А ваша бабуся добре грала. Я чув, що вона була дуже вправною гравчинею. Навіть чемпіонкою ставала два роки поспіль. Схоже, виняткова була жінка.

— Це правда.

— Ще й музикантка.

— Так. І працювати в саду обожнювала. Багато чим цікавилася в житті, і все їй вдавалося. — Оскар зробив ще ковток «Лафройґа» і поставив склянку на столик. У теплому світлі лампи віскі засяяло, як дорогоцінний камінь. — Ґодфрі Біллікліфф теж мене запрошував у гольф-клуб, одразу, коли ми зустрілися. Ми з Елфрідою тоді страшенно втомилися після довгої дороги. Хотіли лише одного — забрати свій ключ і поїхати. Мабуть, повелися не дуже ввічливо.

— З ним буває складно, розумію. А ще чув, що вчора зранку ви відвезли його в лікарню.

— А як ви дізналися?

Пітер Кеннеді всміхнувся.

— Це маленьке містечко, і тут важко тримати щось у секреті. Але цю новину я довідався не з пліток. Доктор Сінклер зателефонував мені й усе розповів. Ви гідно вчинили.

— А ви знали, що він хворіє?

— Ні. Думаю, ніхто не знав. Відколи померла його дружина, він дуже постарів. Він почувався самотнім, але разом з тим був надто гордим, щоб це визнати. І нікому не вистачає духу запропонувати йому продати будинок і переїхати в будинок для людей похилого віку.

— Мої пасинки теж хотіли мене відправити в будинок для людей похилого віку в Гемпширі. Але там ішлося про те, щоб я якомога швидше вибрався з будинку їхньої матері, який вони успадкували й хотіли якомога швидше продати. Тож їм треба було мене терміново позбутися. Мені від самої думки про будинок для людей похилого віку аж моторошно стало. Наче початок кінця.

— А як ви дізналися, що з майором щось не так?

— Я їздив у гості до Роуз Міллер. Повертаючись додому, почув, як виє собака Біллікліффа. І зайшов. Мабуть, хотів просто пересвідчитися, що все гаразд, щоб не хвилюватися. І мені, й Елфріді було шкода старого. Я знайшов його в ліжку, нагорі, й вигляд він мав досить кепський. А ще він боявся їхати в лікарню швидкою, а про те, щоб летіти гвинтокрилом, годі й говорити. Тому я й викликався відвезти його в Інвернесс.

— У п’ятницю я буду в Інвернессі у справах. Заскочу й до нього в лікарню. Гляну, як він там.

— Оскільки в нього не залишилося рідні, я сказав записати в документах мене як найближчого родича, тому в них моя адреса й телефон. Гадаю, якщо будуть якісь новини, мені обов’язково повідомлять.

— Ну тримайте мене в курсі.

— Звісно.

— А тепер розкажіть про дядька. Як там справи у Гектора?

— Старішає. Живе в Лондоні. Приїжджав до мене після… після похорону. На самому похороні не був, бо грипував і лікарі заборонили куди-небудь їхати. Це Гектор мені запропонував переїхати сюди з Гемпшира.

— Я знаю, Оскаре. Гектор написав мені довгого листа. Я вам дуже співчуваю. Коли ви приїхали сюди, хотів одразу прийти і сказати, щоб у разі чого зверталися… Але інтуїція підказала, що вам треба якийсь час побути самому. Сподіваюся, ви не сприйняли це як байдужість.

— Ні, звісно, ні.

— Інколи… просто поговориш із малознайомою, сторонньою людиною, і одразу стає легше.

— Так, наче із сусідом по купе в потязі, якого більше ніколи не побачиш.

— Не зовсім так, — усміхнувся Пітер. — Сподіваюся, ми ще бачитимемося.

— Навіть не знаю, із чого почати. Усе це дуже дивно.

— У житті завжди так.

— Я навіть думки не припускав, що коли-небудь одружуся. Завжди думав, що все життя проживу одинаком. Працював учителем, давав уроки гри на піаніно, вів заняття в хорі. Дружив з іншими вчителями і їхніми дружинами. Обожнював музику. Працював у коледжі у Ґластонбері. Він не дуже відомий, але пречудовий. Я там був щасливим. Але роки спливали, я старішав. Директор школи, мій давній приятель, пішов на пенсію, замість нього прийшов молодий. І хоч він був досить компетентним, приємним чоловіком, поважав традиції, за рік я вирішив, що час щось змінити. Мені запропонували посаду органіста і директора хору в церкві святого Біддальфа в Лондоні. Я трохи подумав і погодився. Хор у тій церкві чудовий, гроші теж були — один прихожанин кілька років тому зробив дуже щедру пожертву хору. Тож я переїхав до Лондона. Поселився в комфортній просторій квартирі хвилин за п’ять ходу від церкви. Прихожанки знайшли мені досвідчену хатню робітницю і стежили, щоб у мене було все потрібне.

Це були золоті часи. І, мабуть, пік моєї доволі скромної кар’єри. Двоє хористів були професійними вокалістами, публіка нас любила, і ми навіть змогли трохи розширити репертуар.

А з особливих нагод виконували доволі складні пісні. Salvete Flores Martyrum Палестріни, Шубертову версію двадцять третього псалма, Requiem Форе. Дивовижні композиції.

Незабаром я познайомився із сім’єю Белламі. Вони жили в шикарному будинку в Елм-Парк-Ґарденс і були до мене дуже привітні й добрі. Коли Джордж Белламі захворів, я провідував його, і ми грали в різні ігри. А коли він помер, я підібрав музику для його доволі пишного похорону.

Я думав, що Ґлорія вже не захоче, щоб я до них приходив, позаяк приводів для відвідин уже не було. Проте вона й далі запрошувала мене, коли збирала гостей чогось випити, або на вечерю, або на недільний обід. Інколи ми ходили в кіно чи весь день гуляли в Королівських ботанічних садах у К’ю. Я взагалі не задумувався про те, чим можуть закінчитися наші зустрічі, але проводити з нею час мені подобалося. А одного дня вона доволі рішуче сказала, що було б добре, якби ми одружилися. Пояснила, що їй не подобається жити самій, без чоловіка, і що, на її думку, мені, в моєму поважному віці, теж не завадить мати дружину, яка б про мене дбала. Я розумію, що все це звучить якось занадто прагматично, але насправді вона мені надзвичайно подобалася, і я сподівався, що теж симпатичний їй. Ми обоє вже були немолоді й достатньо пожили на світі, щоб знайти своє щастя у шлюбі з розрахунку.

Ґлорія була чудовою дружиною. Добра, ніжна, ласкава. Я жив у комфорті й достатку. Мабуть, так я почувався лише в дитинстві, коли приїздив до бабусі у Коррідейл. У Ґлорії із Джорджем було двоє синів, Джилс і Кроуфорд, але обоє вже дорослі, залишили батьківський дім і жили власним життям. Але Ґлорія ще була відносно молодою жінкою, сповненою сил та енергії. Коли вона повідомила, що вагітна, я аж онімів від несподіванки. Ніколи в житті не думав, що стану татом. А потім народилася Франческа, крихітне маля, і мене охопило таке відчуття… не знаю, чи відчую подібне ще колись. Здавалося, сталося справжнє диво. І донька ніколи не переставала бути дивом.

Дівчинка підростала, бігала навколо мене, щось говорила і бешкетувала, як усі діти, а я дивився на неї і не міг повірити, що вона справді моя, що я дав життя цій дивовижній маленькій прекрасній людині.

Потім Ґлорія успадкувала будинок за містом, у Гемпширі, і ми переїхали з Лондона і почали нове життя в Дібтоні. Зізнаюся, я сумував за церквою святого Біддальфа, але музика з мого життя нікуди не зникла. Я трохи давав уроки і час від часу грав на органі в селищній церкві.

Оскар замовк і ковтнув трохи «Лафройґа». Торф частково перегорів і з шелестом упав на піддон. Годинник відбив шосту.

Пітер озвався:

— А ваша подруга, Елфріда? Ви давно знайомі?

— Ні. Ми познайомилися, коли вона переїхала в Дібтон. Вона була самотня, і Ґлорія подружилася з нею — по суті, взяла Елфріду під своє крило. Вона була дивовижна, життєлюбна й енергійна. Сподобалася нам усім. Франческа часто їздила до неї на велосипеді. Вони завжди знаходили привід посміятися. Коли сталася аварія, Елфріда гостювала в Корнволлі у двоюрідного брата. Повернулася вже після похорону і гадки не мала, що сталося. Коли Гектор запропонував переїхати з Гемпшира у Крейґан, я зрозумів, що сам не впораюся. Дорога неблизька, і я боявся лишатися на самоті. Тому й попросив Елфріду поїхати зі мною. У неї добре серце, і вона погодилася. Вона допомагає мені, ще й уміє зробити так, щоб я усміхнувся навіть у найважчі, найчорніші миті. Коли ми познайомилися, вона спитала, чи побожна я людина. Я сказав, що складно не бути побожним, коли знаєш усі літургії і все життя дотримуєшся традицій англіканської церкви. І ще я завжди відчував потребу бути комусь вдячним.

Адже тоді я вважав, що мені неабияк пощастило в житті. Я був цілковито задоволений усім. Наш шлюб з розрахунку виявився дуже вдалим, у мене була Франческа, тож я ні про що не шкодував. Ґлорія була сильною, рішучою жінкою. А ще — дуже багатою. І часом мені з нею було важкувато. Вона любила компанії, гостей, вечірки, інколи забагато пила. Я не кажу, що вона зловживала, ні, до того їй ще було далеко, але в компанії могла чимало випити. Інколи після вечірок я сідав за кермо її потужної автівки і відвозив її додому. Ґлорії це страшенно не подобалося, і наступного ранку вона довго дулася на мене. Проте я не наважувався поговорити з нею на цю тему. Але я знав про цю її слабкість, як знав і про всі її сильні сторони.

Того дня вона сказала, що повезе Франческу на вечірку з приводу спалювання опудала Гая Фокса[28]. Я теж думав поїхати, але того вечора до мене мав прийти чоловік, якому я хотів замовити новий паркан біля пірса. Давно вже планував це зробити і не схотів переносити зустріч. Крім того, це мала бути звичайна дитяча вечірка із салютами, феєрверками і чаєм. Я думав, що о сьомій вони вже будуть вдома.

І це справді була дитяча вечірка. Але, певна річ, святкували й дорослі. І здебільшого — друзі Ґлорії. Після феєрверку, коли діти бігали в саду з бенгальськими вогнями, дорослі вирішили випити.

Не знаю, скільки випила Ґлорія. Дякувати Богу, розтин не робили. Погода була жахлива, почалася злива, дороги перетворилися на суцільні потоки. Дорогу ремонтували, на ній миготіли попереджувальні ліхтарі. Можливо, це вони збили її з пантелику. Ми цього вже ніколи не дізнаємося. Водій вантажівки сказав, що її автівка вискочила просто перед ним на шаленій швидкості, коли він розвертався. І він уже нічого не міг вдіяти. Буквально за мить автівку Ґлорії розчавило, як паперовий стаканчик. Ґлорія і Франческа загинули на місці.

Мені про це розповіли поліціянти. Приємний молодий сержант. Бідолаха. Не можу навіть описати свою реакцію, бо я тоді нічого не відчув. Жодних емоцій. Суцільна порожнеча. Лише потім цю порожнечу заповнила гірка лють і ненависть до того й тих, хто допустив, щоб таке сталося зі мною. Звісно, я знав, що у світі щосекунди трапляється чимало жахливих речей. Бачив по телевізору зруйновані селища, голодних дітей, страшні природні катаклізми… Але все це ставалося десь далеко… А ця трагедія стосувалася особисто мене. Це було моє життя, моя доля. Моя дружина. Моя дитина. І якщо я іноді сумнівався, що Бог існує, то після цього випадку остаточно втратив у нього віру.

Священник із Дібтона говорив мені, що Бог посилає нам лише ті випробування, які ми здатні витримати. І я закричав йому, що хочу бути слабким, тільки б моя дитина залишилася живою. І прогнав його. Ми так і не поговорили про те, чому я почуваюся винним. Бо ж я знав, що Ґлорія полюбляла випиту чарчину. І я повинен був поїхати з ними. Повинен був кермувати тією автівкою. Якби ж тільки… Оце «якби ж тільки» стало моїм нічним кошмаром.

— Не варто жити за принципом «якби ж тільки». Це те саме, що згадувати, що ти зробив, і думати, що треба було вчинити інакше. Насправді причиною аварії став збіг кількох обставин. Хтозна — можливо, і ви, Оскаре, теж загинули б, і тоді в серцях тих, хто знав і любив вас усіх, лишилася б ще більша порожнеча… Щодо Бога, то, відверто кажучи, я й сам не знаю відповіді на запитання, чому люди так страждають. А ті відповіді, які я часом чую від своїх колег-священників, межують мало не з блюзнірством. Дуже сподіваюся, що ніхто не намагався заспокоїти вас, переконуючи, що Богу Франческа потрібніша, ніж вам. Я б ніколи не зміг поклонятися Богу, який свідомо забрав у мене дитину. Такий Бог здавався б мені монстром.

— Ви справді так вважаєте? — спитав приголомшений Оскар.

— Так, — кивнув Пітер, — справді. За тридцять років служіння церкві я зрозумів, що коли помирає молода людина, ніколи не можна казати «На все воля Божа». Ми просто не маємо права так казати, бо надто багато не знаємо. І я переконаний, що, коли Франческа загинула в тій страшній аварії, спершу розбилося серце Бога.

— Я хочу пережити це і жити далі. Хочу знову навчитися брати. І хочу знову віддавати. Бо мені не подобається лише брати. Це суперечить моїй природі, я ніколи не був такою людиною.

— Ох Оскаре, все налагодиться. Завдяки вашій професії церква завжди була частиною вашого життя, і ви, напевно, не гірше за мене знаєте, що каже Біблія про життя і смерть.

Проблема в тому, що через біль утрати ці слова зараз не мають для вас ніякого сенсу. І певний час вам будуть потрібні не священники, які цитують Біблію, а близькі друзі, які вислухають і підтримають вас, коли ви захочете поговорити про Франческу.

Оскар подумав про Елфріду, і Пітер замовк на секунду, ніби даючи йому можливість заперечити. Але Оскар не сказав ані слова.

— Життя чудове, — повів далі Пітер. — Коли вщухає біль, радість життя повертається. Все хороше нікуди не зникло. Краса, дружба, щира любов і розуміння. Може, ще зарано, але з часом вам знадобляться й інші люди, які підтримають вас у нових починаннях. Не відштовхуйте їх. Вони допоможуть вам жити далі, радіти щасливим спогадам і миритися зі спогадами болючими, сповненими гіркоти і злості.

Оскар пригадав ту темну ніч, коли спогад про Франческу вперше не викликав у нього болісних сліз утрати, а, навпаки, наповнив душу теплом і спокоєм. Можливо, це початок його зцілення? Можливо, і ця розмова з Пітером якось йому допоможе? Він цього не знав. Знав лише те, що почувається краще, став сильнішим, уже такий безпорадний. Може, із часом і справді все владнається?

— Дякую, — сказав він Пітеру.

— Ох друже, мені так шкода, що не можу зробити для вас більше.

— Ні, не варто шкодувати. Ви й так зробили чимало.