Зимове сонцестояння

Елфрідина вечірка

Того ранку Сем спустився першим. Була лише восьма година, і всі ще спали. Увійшовши на кухню, поставив грітися чайник, відчинив двері чорного ходу і випустив Гораса надвір. Погода цілковито змінилася. Бармен у «Герцогській зброї» мав слушність, точніше, мав слушність його телевізор. Холод цього ще темного ранку вже не так дошкуляв. Уночі північний вітер змінився на західний, і верхівки сосен удалині саду ледь помітно похитувалися від його легкого подуву. При світлі вуличних ліхтарів Сем розгледів, що сніг подекуди підтанув, оголивши клаптики торішньої трави. У повітрі стояв свіжий запах моху і вологої землі.

Коли Горас повернувся, Сем зайшов у дім і застав на кухні Люсі. Вона смажила собі тости.

— Доброго ранку. Що робиш?

— Я вже із сьомої не сплю. Лежала і читала. А потім почула, що хтось встав, і теж спустилася. Ти їдеш у Кінґсферрі?

— Так. Поїдеш зі мною? Хочу купити подарунки до того, як збереться натовп. А ти мені могла б допомогти.

Дороги були мокрі, але лід, який кілька днів укривав їх, уже розтанув. Затягнуте хмарами небо поступово світлішало.

Проїжджаючи через міст над бурхливою затокою, побачили внизу темні води. Затока простягалася на захід аж до пасма пагорбів, і досі вкритих снігом, який, мабуть, не зійде до весни. На східному боці вітер гнав морем маленькі хвильки, а над полями, де випасали худобу, летіла пара кроншнепів.

— Трохи нагадує старовинну картину, правда? — запитала Люсі. — Ну знаєш, такі вішають у величезних будинках у їдальнях.

— О так. Картини не дуже веселі, але враження справляють.

— Радий, що житимеш у Шотландії?

— Мабуть. Гадаю, мені тут сподобається.

— Мені б хотілося приїхати сюди влітку. Побачити, як тут о тій порі. Рорі каже, що влітку тут дуже класно. Вони віндсерфінгом займаються. Табіта розповідала, що на дюнах ростуть дивовижні дикі квіти, а в садах квітнуть троянди.

— Знаєш, зимою важко це уявити.

— Ти справді житимеш у Естейт-хаусі?

— Якщо Оскар захоче його мені продати.

— Але ж для однієї людини дім дуже великий.

— Може, житиму в усіх кімнатах по черзі.

— А ти хочеш його змінити? Зробити сучасним і зручним?

— Не знаю, Люсі, — відказав Сем і пригадав квартиру у Нью-Йорку, яку було не впізнати, коли Дебора і її дизайнер інтер’єру закінчили ремонт. — Відверто кажучи, він мені й такий подобається.

— Моя бабуся обожнює перероблювати кімнати, як вона це називає. Вітальня у її квартирі оформлена в рожево-блакитних тонах. А ще в неї багато порцеляни.

— Велика квартира?

— Так, доволі велика. І вікна виходять на річку. Але з моєї кімнати видно лише внутрішній двір. — А тоді, ніби спохопившись, щоб Сем не подумав, що вона жаліється, додала: — Але моя кімната мені подобається, і вона повністю моя.

— Добре, коли є свій куток.

— Так. — Вона хвильку помовчала, а потім сказала: — Знаєш, а я тут зовсім не думаю про Лондон. Зазвичай я залюбки повертаюся у школу і до своїх друзів. Але цього разу мені зовсім туди не хочеться.

— Розумію. Я теж одразу після Різдва іду в Інвернесс і з головою поринаю в роботу.

— Але ж ти повернешся сюди. Назавжди. Житимеш тут.

— І ти можеш приїздити, — сказав він. — У гості до Елфріди й Оскара.

— Але ж уже не в Естейт-хаус. А в тому котеджі може не бути зайвої кімнати.

— Не думаю, що Елфріду налякає така дрібничка. Вона покладе тебе у ванній, чи на дивані у вітальні, чи в наметі у дворі.

— А що, влітку це було б навіть цікаво…

Попереду вже виднілися вогні Кінґсферрі, церковний шпиль і вежа ратуші.

— Уже знаєш, що кому подаруєш? — спитала Люсі.

— Ні, — зізнався Сем. — Але сподіваюся, що на мене найде натхнення.

Коли вони виїхали на головну вулицю, годинник на ратуші пробив дев’яту. Місто вже прокинулося і жило своїм звичним життям: крамниці працювали, автівки снували мокрими дорогами, люди купували ранкові булочки та свіжі газети, а з припаркованої вантажівки вивантажували ящики з фруктами й овочами, в’язанки гілок падуба й маленькі ялиночки. На паркувальному майданчику за церквою уже стояло багато автомобілів, але Сем знайшов вільне місце, заплатив за паркування, і вони пішки рушили далі.

Люсі не дуже любила шопінг. У Лондоні вона інколи ходила з мамою по магазинах, і хоч починалося все доволі цікаво, але після двох годин ходіння по задушливих крамницях і очікування, коли Нікола вирішить, які черевики купити чи якого кольору помаду обрати, Люсі починала нудитися, скаржитися на спеку і проситися додому.

Але шопінг із Семом виявився зовсім іншим. Це було справжнє відкриття. Вони хутко заходили в крамницю і вилітали з неї мов обпечені, як сказала б місис Снід. Сем вирішував швидко і ніколи не питав, скільки що коштує. А ще він платив за все кредиткою, і Люсі почала підозрювати, що він дуже багатий.

Покупок у поліетиленових пакетах ставало дедалі більше: кашеміровий зелений кардиган для Елфріди, рукавички з хутром для місис Снід, ручка «Монблан» і щоденник у шкіряній оправі для Оскара.

Люсі помітила рулони золотистого паперу.

— У що ти загортатимеш подарунки? — спитала вона.

— Ще не знаю.

— Тоді, може, купимо? І стрічку, і листівки?

— Вибирай сама. У Нью-Йорку, коли щось купуєш, продавчині зазвичай запитують: «Вам загорнути?», і якщо ти кажеш: «Так», то вони все роблять самі. Я вже багато років не загортав подарунків і не впевнений, чи в мене це вийде.

— Я допоможу, — сказала Люсі, — але листівки ти маєш підписати сам.

Вона відійшла і незабаром повернулася із шістьома рулонами паперу, червоними наліпками, на яких підписують, кому призначений подарунок, і мотком золотисто-червоної стрічки.

Вони вже багато всього накупили, але Сем і не думав спинятися. У продуктовій крамничці, оформленій під старовину, де пахло, наче на першому поверсі універмагу Fortnum & Mason[42], а над дверима красувалася вивіска із золотим написом «Італійські товари», він провів багато часу — обирав найрізноманітніші смаколики: копчений лосось, перепелині яйця, банка ікри, величезні коробки шоколадних цукерок «Бендікс», сир стілтон у глиняному горщику… Продавець, зрозумівши, що до нього завітав хороший покупець, став мало не найкращим його другом. Порадившись із продавцем, Сем узяв ще з десяток пляшок якогось особливого кларету, чотири пляшки шампанського й одну коньяку.

Виставлені на прилавок пляшки справляли приголомшливе враження.

— А як ми все це довеземо додому? — спитала Люсі, але продавець пообіцяв, що сам доставить їхні покупки.

Тож назвавши своє прізвище й адресу Естейт-хаусу, Сем знову дістав кредитку. Оформивши замовлення, продавець вийшов з-за прилавка, запобігливо відчинив для них двері та побажав щасливого Різдва.

— Так купувати значно цікавіше, ніж вештатися супермаркетом, — сказала Люсі. — І хто ще в нас лишився без подарунка? Ніби вже всім купив.

— А Керрі?

— Я думала, що для неї цукерки.

— Такий собі подарунок.

— Може, якусь прикрасу? Трохи далі вулицею є ювелірна крамниця. Ми з Рорі проколювали там мені вуха і купували мої перші сережки.

— Ану, покажи-но, де вона.

Але вони не встигли дійти до тієї крамниці, бо Сем помітив невеличкий художній салон на іншому боці вулиці.

— Ходімо глянемо, — запропонував він.

Перейшовши дорогу, вони спинилися на тротуарі й зазирнули у вітрину. На думку Люсі, дивитися особливо не було на що. Синьо-білий глек з гілочками і маленька картина в позолоченій рамці на невеличкому мольберті. На картині були зображені троянди у срібній вазі: три рожеві й одна біла, поруч на столику лежав шалик, і все це на тлі штори.

Сем доволі довго мовчав. Глянувши на нього, Люсі зрозуміла, що цей маленький натюрморт чомусь привернув його увагу.

— Подобається? — спитала вона.

— Га? Що? А, так. Це Пепло.

— Хто?

— Семюел Пепло. Шотландський художник. Зайдімо.

Він відчинив двері й увійшов усередину. Люсі ступила слідом за ним. Вони опинилися у доволі великій кімнаті, всі стіни якої були завішані картинами. А ще тут було багато інших предметів мистецтва: різні скульптури, горщики ручної роботи, які, як здалося Люсі, одразу протечуть, якщо налити в них воду. За столом у кутку сидів худий хлопець у товстому мішкуватому плетеному светрі. Волосся у нього було скуйовджене, а підборіддя неголене. Щойно вони переступили поріг салону, він якось важко, втомлено звівся на ноги.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, — відповів Сем. — Картина на вітрині…

— О так, Пепло.

— Це оригінал?

— Ну звісно. Копії я не продаю.

— Можна подивитися? — незворушно запитав Сем.

— Якщо бажаєте.

Продавець підійшов до вітрини, зняв картину з мольберта і приніс Семові на витягнутих руках.

— Можна? — спитав Сем, поставивши на підлогу пакети з покупками, й обережно взяв полотно в руки.

Запала тиша. Сем уважно роздивлявся картину, а хлопець, очевидно, не маючи сил стояти рівно, обіперся об стіл і схрестив руки на грудях.

Усі мовчали. Знуджена Люсі пройшлася кімнатою, розглядаючи інші полотна (переважно абстрактний живопис), кераміку, скульптури. Її увагу привернула композиція під назвою «Раціональність-2», яка складалася з двох шматків дерева, з’єднаних іржавим дротом. Побачивши цінник із цифрою п’ятсот фунтів, вона вирішила, що якщо колись терміново потребуватиме грошей, то змайструє щось не гірше цього.

Чоловіки нарешті заговорили.

— Звідки вона у вас? — спитав Сем.

— З одного старого будинку. Тутешнього. З розпродажу. Померла стара жінка. Вона дружила з Пепло. Цілком можливо, що картину їй подарували на весілля.

— Розумно ви вчинили, що викупили її.

— Ви трохи не так зрозуміли. Я купив її у дилера. А ви поціновувач Пепло?

— У моєї мами була одна його картина. Тепер вона належить мені й зберігається на складі в Лондоні.

— У такому випадку…

— Але я купую її не для себе.

— А для кого, Семе? — втрутилася в розмову Люсі.

Здавалося, Сем про неї забув, але тепер, коли вона нагадала про себе, поклав картину на стіл і сказав:

— Люсі, я тут трохи затримаюся. Тобі необов’язково залишатися зі мною. — Він дістав гаманець із задньої кишені, вийняв звідки три десятифунтові купюри і простягнув їй. — Ми ще не купили гірлянди для сходів. Біля італійської лавки є магазин електротоварів. Збігай і купи, що вважатимеш за потрібне. А тоді приходь сюди. Сумки залиш тут, не носися з ними. Якщо натрапиш на щось, що, на твою думку, нам знадобиться, — теж бери. Гаразд?

— Гаразд, — погодилася Люсі.

Вона поклала гроші в кишеню (тридцять фунтів!), засунула свої пакунки під стілець і пішла.

Люсі добре розуміла, що в Сема щонайменше дві причини позбутися її. По-перше, він, мабуть, не хотів, щоб вона знала, скільки коштує картина, а по-друге, він ще не купив подарунок для неї.

Прямуючи до італійської лавки, вона дуже сподівалася, що Сем не купить їй якийсь дірявий глек. Але одразу прогнала цю думку, бо знала, що він такого не зробить. Цікаво, а картина Семюела Пепло — це подарунок для Керрі? А на тридцять фунтів можна купити кілька метрів гірлянди.

Трохи поторгувавшись, Сем купив полотно Пепло. Поки картину загортали й оформлювали необхідні папери, він вийшов із салону, швидко перейшов дорогу і легко знайшов ювелірну крамницю — у вітринах сяяли срібні рамки й маленькі вишукані настільні годинники. Вибір сережок був великий, і він купив пару золотих «цвяшків» у формі маленьких ромашок.

Продавчиня поклала їх у коробочку і замотала в золотистий папір. Розрахувавшись, Сем поклав сережки в кишеню і повернувся в антикварний салон, де на нього чекала запакована картина.

Проблема була лише в тому, що хлопець відмовився прийняти оплату кредитною карткою, тож Сему довелося виписувати чек.

— На кого виписати?

— На мене.

— А ім’я у вас є?

— Так, — відказав той і простягнув йому візитівку. — Трістрам Найтінґейл.

Виписуючи чек, Сем подумав, що це саме той випадок, коли характер і зовнішність цілковито відповідають імені. Він саме вписував у чек своє ім’я, коли у дверях постала Люсі із черговою коробкою.

— Усе купила? — спитав він.

— Так. Аж чотири штуки. Має вистачити, хіба ні?

— Навіть не сумнівайся. Попросимо Рорі, щоб допоміг нам їх повісити. — Сем віддав чек і взяв туго зав’язану картину. — Дуже вам дякую.

Трістрам Найтінґейл поклав чек на стіл, і поки вони збирали пакети з підлоги, покрокував до дверей і відчинив їх.

— Щасливого Різдва, — побажав він на прощання.

— І вам також, — відповів Сем, а коли вони відійшли достатньо далеко і продавець уже не міг його почути, додав: — …містере Найтінґейле.

— Містере хто?

— Його звати Трістрам Найтінґейл. Мабуть, його батьки якісь садисти. Це ж треба так назвати дитину. Не дивно, що він ненавидить увесь світ.

— Яке жахливе ім’я. А йому ж усе життя доведеться з ним жити. Семе, для кого картина?

— Для Керрі. Тільки не кажи їй.

— Звісно, не скажу. Вона дуже дорога?

— Так, але вона того варта. Знаєш, коли речі коштують дорого, це вже не речі, а хороша інвестиція.

— Я вважаю, це чудовий подарунок. А коли Керрі знову переїде на Ренфурлі-роуд, то повісить її на стіні у вітальні.

— Я теж про це подумав.

— Дивитиметься на неї і згадуватиме Крейґан, Шотландію і цю поїздку.

— Думки мої читаєш.

— А ви з нею ще колись побачитеся?

— Не знаю, — відказав Сем і усміхнувся. — Але сподіваюся.

— І я також, — сказала Люсі й додала після короткої паузи: — Хороший був ранок. Дякую, що взяв мене із собою.

— Дякую тобі, що поїхала. Ти мені дуже допомогла.

О пів на шосту вечора Естейт-хаус був готовий до вечірки.

Вхідні двері прикрашав вінок із падуба, а ліхтар добре підсвічував прикріплену картонну табличку з написом: «Будь ласка, заходьте». Елфріда сподівалася, що так вони зможуть уникнути зайвої метушні: люди не дзвонитимуть у дзвінок, Горас не гавкатиме щоразу, а їй не доведеться бігати сходами туди-сюди, щоб зустрічати гостей. У їдальні сяяла вогнями розкішна ялинка, навколо якої лежали гори подарунків. Широкі сходи були прикрашені падубом, плющем і сяйливими гірляндами.

На сходовому майданчику облаштували бар — Сем і Оскар перенесли туди великий стіл, який раніше стояв під вікном у вітальні. Його накрили білою скатертиною, точніше, одним із найкращих лляних простирадл, старанно випраних місис Снід. На столі акуратно виставили пляшки, відерце з льодом і відполіровані до блиску келихи.

На все це знадобилося чимало часу й зусиль, тож коли прийшли Сніди й узяли на себе останні приготування — розігріти маленькі піци та насадити гарячі ковбаски на шпажки — усі розійшлися, щоби прибратися до вечірки. З-за зачинених дверей доносилися звуки води, дзижчання електробритв і аромат олійок для ванни.

Горас пішов нагору, шукаючи собі компанію, але знайшов там тільки Снідів, тому перейшов у вітальню і влаштувався перед каміном.

Першим причепурився Оскар. Зачинивши за собою двері спальні, він хвилинку постояв, милуючись прикрашеним до свята будинком.

Подивився на акуратно розставлені рядами келихи, які виблискували під яскравим світлом люстри, на зелені із золотом пляшки шампанського, що визирали з відерця з льодом, білосніжні серветки і скатертину. Засунуті штори приховували темряву вулиці, а сходи тішили око гілками плюща, падуба із червоними ягодами та яскравими гірляндами.

«От тобі й скромне свято зимового сонцестояння, яке я обіцяв Елфріді», — з легкою іронією подумав він. Естейт-хаус, зазвичай такий строгий і мало не аскетичний, а сьогодні святковий і прикрашений, нагадував йому стриману, консервативну стару тітку, яка до свята вдягнулася у своє найкраще вбрання і начепила мало не всі прикраси.

Оскар і сам сьогодні вбрався у свій улюблений старий піджак і найкращу шовкову сорочку. Елфріда підібрала йому краватку і наполягла, щоб він узув чорні із золотом оксамитові домашні черевики.

Він уже й не пам’ятав, коли востаннє так вбирався, тому просто отримував задоволення від дотику шовку до шкіри. А ще Оскар щедро напахтився одеколоном і старанно зачесав густе біле волосся.

Елфріда, яка, коли він виходив, ще сиділа в халаті перед дзеркалом і надівала сережки, сказала, що він має приголомшливий вигляд.

З кухні доносилися голоси Снідів і дзвін посуду. Сьогодні місис Снід прийшла не у звичному спортивному костюмі, а у своїй найкращій чорній сукні з розшитим блискітками ліфом. Крім того, вона по-святковому зачесалася і прикрасила волосся чорним шовковим бантом.

Поки Оскар купався, голився, вдягався, одночасно розмовляючи з Елфрідою, він не дозволяв собі згадувати торішнє Різдво у Ґранжі: гори їжі, безліч гостей, купи подарунків, величезна ялинка. Але Ґлорії якимось чином удавалося давати всьому тому раду — вона обожнювала грандіозні свята і залюбки демонструвала свою щедрість.

Він не дозволяв собі повертатися думками в минуле, але зараз, у рідкісний момент самотності, згадав. Здавалося, торішнє свято було давно, в іншому житті. І йому аж не вірилося, що минуло лише дванадцять місяців. Він згадав Франческу, згадав, як вона збігла вниз величезними сходами Ґранжу — волосся розпущене, вбрана в чорну оксамитову сукню, яку їй подарувала мама. Здавалося, вона завжди літала, ніколи не ходила спокійно, ніби знала, що часу в неї обмаль — боялася згаяти бодай секунду.

Буквально якийсь тиждень тому ці спогади завдали б йому невимовного горя. Але зараз Оскар дякував долі за те, що в його житті була Франческа, що вона назавжди залишиться з ним і в ньому.

А ще дякував за те, що він якимось чином вижив після того жахіття й опинився у колі друзів, які підтримують його.

Внизу відчинилися двері кухні й почувся голос місис Снід, яка віддавала накази Артуру. Потім на сходах з’явився і сам Артур з тацею горіхів і того, що місис Снід називала «канапе»: маленькі хлібці, намазані паштетом і якимись іншими смачними пастами. Артур сьогодні убрався у свої найкращі сірі фланелеві брюки й блейзер, прикрашений золотою емблемою його боулінг-клубу.

Піднявшись вище, він помітив Оскара.

— О, містере Бланделле! Ну й розкішний у вас вигляд! Дружина сказала віднести оце у вітальню. Гарячі страви подамо згодом. Тільки ’Орас десь подівся. Готовий побитися об заклад, лежить біля каміна. Боюся, щоб він перший не скуштував цих частунків.

— А ми поставимо так, щоб він їх не дістав.

І Оскар провів Артура у вітальню — теплу, затишну і прибрану. Всі лампи горіли, а в каміні палахкотів вогонь. Елфріда розставила скрізь глеки й вази з гілочками падуба і білих хризантем, але найкрасивішою прикрасою вітальні були лілії, які Люсі подарувала Елфріді на Різдво. Артур доставив їх сьогодні вранці.

Букет був запакований у целофан і перев’язаний великим рожевим бантом. Зворушена Елфріда ледве стрималася, щоб не розплакатися. Тепер лілії стояли на маленькому столику біля дивана. Їхні екзотичні пелюстки повільно розгорталися в теплі, наповнюючи кімнату важким, майже тропічним ароматом.

Вони поставили тацю так, щоб Горас точно не зміг до неї дотягнутися.

Собака вдав, що міцно спить і зовсім не цікавиться тим, що вони там принесли. Оскар хотів був прогнати його вниз, але пес так зручно влаштувався, що в нього язик не повернувся попросити собаку піти на кухню. Спустившись сходами на один марш униз до бару, Оскар і Артур зустріли там Сема, вбраного в елегантний темний костюм і сорочку в біло-синю смужку.

— Ви знайомі із Семом Говардом, правда, Артуре?

— Здається, ще не мав такого задоволення. Радий познайомитися.

— Семе, Артур буде нашим барменом.

— А ви вмієте відкорковувати шампанське, Артуре? — спитав Сем.

— Відверто кажучи, у мене неба’ато досвіду — просто полюбляю пиво. Але по телеку бачив, що пляшку спершу добре трусять, а потім поливаються з неї, як із пожежного шлан’а. І я завжди при цьому думаю, нащо ж так марнувати ’арний напій.

Сем розсміявся.

— Насправді все це дуже весело, але я з вами згоден — це неприпустиме марнування такого чудового напою. Та ми й не хочемо, щоб корок гучно вискакував із пляшки чи летів у стелю. І піна нам теж не потрібна. — Він дістав пляшку з відерця. — А виявляється, все дуже просто. Треба лише обережно відкрутити дріт навколо шийки, а потім акуратно витягнути корок… отак. І крутити треба не корок, а пляшку…

І він вправно показав, відкоркувавши одну пляшку. Корок тихо висковзнув, а в келих полився золотистий напій. Не розлилося ані краплі.

— Он як акуратно, — сказав Артур. — Я і не знав, що це можна робити так тихо.

Елфріда дофарбувала вії і глянула на своє відображення у довгому дзеркалі на шафі. Вона вдягнула чорні шовкові штани й мереживну чорну блузу, а зверху накинула зелений жакет вільного крою. Сережки й намисто теж обрала зеленого відтінку. На повіки нанесла блакитні тіні, а губи нафарбувала яскравою червоною помадою. Її волосся аж палахкотіло, наче вогонь у каміні.

Залишалося тільки сподіватися, що нові друзі не вирішать, що вона передала куті меду.

Вийшовши зі спальні, біля бару побачила Артура Сніда, готового виконувати свої обов’язки.

— Артуре! Маєш чудовий вигляд. А де місис Снід?

— Саме досмажує котлетки по-київськи, місис Фіппс. За секунду буде. Ви сьогодні просто розкішні. Я і не впізнав би вас, зустрівши на вулиці.

— Ой, дякую, Артуре. Усі вже готові?

— Сидять біля каміна. Гості будуть із хвилини на хвилину.

— Сподіваюся, вони заходитимуть без дзвінка, але раптом хтось подзвонить — врятуєш мене, сходиш відчинити?

— Та без проблем, місис Фіппс. Як щодо келиха і’ристого? Інші вже взяли собі по одному. Для сміливості, як сказав містер Бланделл. Хоча мені здається, що в таке свято йому сміливість не потрібна.

Артур налив Елфріді шампанського, і з келихом у руці вона попрямувала у вітальню, де вже всі зібралися. І кімната, і гості, здавалося, зійшли зі сторінок якогось глянцевого журналу. Люсі високо зачесала волосся, і в елегантних чорних колготках, з тонкою шийкою і золотими сережками скидалася на сімнадцятирічну дівчину. Керрі була вражаюче прекрасна: шкіра аж виблискувала, а темні очі сяяли. Елфріда навіть пригадати не могла, коли востаннє бачила її такою натхненною. Керрі вдягнула чорну сукню без рукавів, просту, наче футболка, зі спідницею, яка м’яко спадала від вузьких стегон аж до самих кісточок. Срібні босоніжки на високих підборах доповнювали образ. Із прикрас вона дозволила собі тільки сапфірову каблучку і пару діамантових сережок.

Елфріда дивилася на Керрі, і їй здавалося, що в неї просто неможливо не закохатися. Але Сем сприйняв сенсаційну появу Керрі як щось звичне й буденне. Хоча, з іншого боку, все не так і погано. Понад усе на світі Елфріда хотіла, щоб Керрі знову була щаслива, але Оскар мав слушність. Зарано будувати плани, щось припускати й намагатися їх звести. Поки що треба тішитися тому, що Сем з’явився біля їхніх дверей з нізвідки і вони з Керрі начебто подружилися.

Усі захопилися розмовою, тому лише Оскар, який стояв біля каміна, побачив, як у вітальню зайшла Елфріда. Вони зустрілися поглядами, і на мить їм здалося, що в цій яскраво освітленій людній кімнаті вони лише удвох. Відставивши склянку, він підійшов до неї і взяв за руку.

— Ти надзвичайно гарна, — сказав він.

— Дякую, любий. Я просто стара і побита життям акторка. Але щаслива акторка. — І вона обережно поцілувала його в щоку, щоб не лишити слід від помади. — Як ти, Оскаре? — запитала вона, і вони обоє чудово розуміли, про що йдеться. — Усе гаразд?

Він кивнув. Аж тут хтось подзвонив у двері. Горас підскочив, загавкав і стрімголов помчав сходами вниз.

Елфріда розреготалася.

— От тобі й ідеально продуманий план, — сказала вона.

— Я відчиню, — озвалася Люсі, сподіваючись, що це прийшла родина Кеннеді. Вона дуже хотіла вразити Рорі своїм новим дорослим образом.

Тому дівчинка зникла вслід за Горасом, і незабаром знизу долинули голоси:

— Ми перші? Не зарано?

— Звісно, ні, — відказала Люсі. — Ми на вас чекаємо. Давайте мені ваші пальта. І прошу піднятися нагору.

Елфрідина вечірка почалася.

А о чверть на дев’яту вона вже закінчилася. Ратлі, Сінклери й Ерскіни-Ерли пішли, і їхні слова подяки ще довго відлунювали порожньою вулицею. Затрималися лише Кеннеді.

Вони приїхали на вечірку після щорічної різдвяної зустрічі в будинку для людей похилого віку. Пітер, убраний у сутану священника, з білим комірцем, одразу заявив, що чаю вже напився і булочок наївся, а от склянку віскі в хорошій компанії вип’є залюбки.

Тепер у вітальні панувала цілковито домашня атмосфера. Сем підкинув дров у камін, і всі зручно влаштувалися у кріслах, раді нарешті, що можуть сісти. Рорі й Люсі допомагали на кухні Артуру і місис Снід прибирати рештки веселощів.

Звідти доносилися радісні голоси і сміх — видно, у них вечірка ще тривала.

Елфріда, підклавши під спину подушку і знявши черевики, сказала:

— Аж не віриться, що все так швидко скінчилося. Ми цілий день гарували, а потім раз — і вже восьма. І гості починають зиркати на годинники й казати, що вже час іти.

— Це ознака гарної вечірки, — сказав Пітер. — У чудовій компанії час летить непомітно.

Він сидів у широкому кріслі біля каміна, а його дружина прилаштувалася на килимі на підлозі, обіпершись об його коліна.

— Мені сподобалася леді Ерскін-Ерл, — сказала Керрі. — У кашеміровій шалі й перлах вона схожа на маленького симпатичного хайлендського поні.

— Вона справжня зірка, правда? — засміявшись, запитала Табіта.

— Проговорила весь час із місис Снід.

— Це тому що вони обидві у комітеті зі збору коштів на церкву. І в «Жіночому інституті». Елфрідо, просто чудово, що ти запросила Снідів. З ними ніколи не виникає незручних пауз у розмові.

— Артур багато чого навчився, поки працював вуличним торговцем, — зазначив Оскар. — Ніколи не втрачає гарного шансу. Коли не розносив келихи і не говорив із гостями, устигав приймати замовлення на новорічну ніч. Емма Ерскін-Ерл замовила в нього хризантеми, а Джанет Сінклер — шість авокадо. Джанет — чарівна жінка. Ми досі з нею не були знайомі. Знали лише її чоловіка, він приходив оглянути Керрі.

— А вона архітекторка, — озвалася Керрі. — Працює в бюро у Кінґсферрі три дні на тиждень.

— І дуже хороша архітекторка, мушу сказати, — додав Пітер. — Це вона спроектувала нове крило будинку для людей похилого віку. Щоправда, тепер з новою прибудовою стара будівля здається доволі похмурою. — Він поставив склянку, трохи посовався у кріслі, ніби в нього затерпли ноги від ваги дружини, і глянув на годинник. — Табіто, кохана, нам уже час.

— Ой, не йдіть, — попросила Елфріда, — якщо тільки, звісно, у вас немає нагальних справ. Це ж найкраща частина вечірки — сидіти й обговорювати, що і як відбувалося. Лишайтеся, повечеряємо на кухні. Усе доїмо, а ще в нас є суп і копчений лосось. Сем приніс. І смачний стілтон.

— Ти впевнена? — запитала Табіта. — Бо в нас удома на вечерю тільки яйця.

— Звісно, лишайтеся.

— У такому разі я все організую, — сказала, підводячись, Керрі. — Піду гляну, що там на кухні, і пошукаю, що ми їстимемо. Ні, Семе, лишайся, ти вже свою частину обов’язків на цей вечір виконав.

— Сонечко, ти неймовірна, — мовила задоволена Елфріда. — Гукни, якщо знадобиться допомога.

— Домовилися.

Керрі вийшла з кімнати й зачинила за собою двері. На сходовому майданчику лишився тільки стіл під білою скатертиною. Усі пляшки й келихи вже прибрали. Сніди, Рорі й Люсі явно не сиділи без діла.

Аж раптом задзвонив телефон. Керрі здивовано глянула на нього і зняла слухавку.

— Алло.

— Хто це? — запитав дзвінкий жіночий голос, і на мить на лінії з’явилися якісь перешкоди.

— Керрі.

— Керрі! Це Нікола. Я з Флориди телефоную.

— Господи, що сталося? Як ти?

— Чудово. Нормально. Як справи?

— У нас щойно закінчилася вечірка. Сидимо тепер, відпочиваємо.

— А Люсі далеко?

— Унизу, допомагає прибирати. Вона тут чудово проводить час. Як Флорида? Сонячно там?

— О так. Все просто дивовижно.

— Зачекай. Я покличу Люсі.

Керрі поклала слухавку на стіл і пішла вниз. На кухні все прибрали, і місис Снід уже застібала срібні ґудзики на пальті зі штучного хутра. Артур насолоджувався останніми ковтками пива, Рорі стояв, обіпершись об раковину, а Люсі сиділа на столі.

— Але ж яка чудова вийшла вечірка! — радісно вигукнула місис Снід і тихенько гикнула. Її чорний шовковий бант трохи з’їхав набік, від чого вона мала кумедний вигляд. — О, Керрі прийшла. Керрі, я саме говорила, що вечірка вдалася. І компанія підібралася гарна.

— Мені теж сподобалося, — відповіла Керрі. — Люсі, тобі мама телефонує. Біжи до телефона.

Люсі різко підняла голову і стривожено глянула на Керрі.

— Матуся?

— Так. Із Флориди. Біжи швидко, бо дуже дорого.

Люсі зіскочила зі столу, глянула на Рорі, потім перевела погляд на Керрі, а тоді вийшла з кухні й попрямувала нагору.

Керрі обережно зачинила за нею двері.

— Нічо’ собі, — здивувався Артур. — Аж із самої Флориди.

— Там ще день. У нас же п’ять годин різниці, — гордо поінформувала всіх місис Снід. Застібнувши нарешті пальто, вона зняла замшеві черевики і перевзулася у чобітки на товстій підошві, щоб зручно дійти додому. — Маю сказати, Люсі мені чудово допомогла. Ми все робили разом, правда, Рорі? Артур поставив чисті тарілки у посудомийні, а для Гораса я зібрала рештки ковбасок. Буде йому на завтра на обід.

— Ви обоє просто диво, — усміхнулася Керрі. — Ви нам сьогодні дуже допомогли.

Допивши пиво, Артур поставив порожній келих на стіл.

— А я з’оден з дружиною. Чудова зібралася компанія. І скажи своєму дру’ові, що я дякую йому за науку. Тепер і я вмію відкорковувати шампанське. А це непросто. Справжнє мистецтво. Коли наступно’о разу з приятелями зберемося в боулінг-клубі, я покажу, який я мастак.

— Ох, Арфуре, ти незамінний.

— Я завжди казав, що хороший день — це день, коли ти чогось навчився.

Місис Снід взяла свою сумку і пластиковий пакет, у який поклала святкове взуття.

— Що ж, добраніч, Керрі.

— Добраніч, місис Снід. Гарного вам Різдва.

— І вам. Передай місис Фіппс, що я прийду в четвер, як завжди.

Коли Сніди, взявшись за руки, пішли, і за ними зачинилися двері, Рорі спитав:

— А чого мама Люсі телефонує?

— Не знаю, Рорі. — Керрі зняла з гачка Елфрідин фартух і пов’язала його поверх сукні. — Мабуть, щоб привітати з Різдвом.

— Але ж іще не Різдво.

— Може, вирішила привітати заздалегідь. Елфріда запросила твоїх батьків і тебе на вечерю. Я прийшла, щоби знайти, що поставити на стіл.

— Допомога потрібна?

— Мені здається, ти вже достатньо зробив.

— Мені неважко. Це краще, ніж базікати у вітальні ні про що.

— Як на мене, тобі й це непогано вдається.

— Зі знайомими — так. То що треба зробити?

— Ну якщо і справді готовий, то накрий на стіл, будь ласка. На нас вісьмох. Ножі й виделки у тій шухляді, а тарілки — у тій шафці. У холодильнику є копчений лосось. Здається, він уже порізаний. Треба просто викласти на тарілку й намазати хліб маслом.

Керрі пішла у холодну посудомийню і повернулася з величезною каструлею Елфрідиного супу. Затим увімкнула конфорку і поставила каструлю на маленький вогонь.

Ззаду почувся голос Рорі:

— Люсі розповідала мені.

— Вибач, що? — Керрі обернулася до нього.

— Люсі, — мовив він, поклавши ніж і виделку на стіл. — Вона мені розповідала. Про Лондон і своє життя. Про те, що батьки розлучені. Про бабусю. І про те, що не дуже хоче туди повертатися.

— Ох Рорі, — зітхнула Керрі, а Рорі, не підводячи на неї очей, сервірував стіл. — Мені так шкода.

— Чому?

— Бо почуваюся відповідальною за Люсі. Навіть певного мірою винною. Я дуже довго прожила в Австрії і майже втратила зв’язок з родиною. Але виявилося, що в усіх все добре, окрім Люсі. Лише повернувшись, я зрозуміла, яка вона нещаслива. Ні, я не скажу, що до неї погано ставляться… Вона цілком забезпечена, у неї все є. Але вона скучає за татом. А ще вона ніколи не бачилася зі своїм дідусем, моїм батьком. Бо мама і бабуся забороняють їй. Вони й досі не пробачили йому, що він від них пішов. І роками плекають ненависть. А вона мусить жити в такій атмосфері.

— Може, було б краще, якби вона навчалася в якомусь пансіоні? Принаймні у неї було б інше оточення.

Керрі здивувалася мудрості цього вісімнадцятирічного хлопця.

— Може, й так, Рорі. Але ж я лише її тітка. І не можу нічого такого пропонувати, а то Люсі ще й зі мною заборонять спілкуватися. — Якусь хвильку Керрі задумливо помовчала, а тоді додала: — Але зараз вона навчається у справді хорошій школі. Там чудова директорка, Люсі її обожнює.

— Але ж там навчаються самі дівчата. — Рорі уже закінчив накривати на стіл і спитав: — А де копчений лосось?

— У холодильнику.

Керрі дістала з хлібниці буханку хліба, потім помішала суп. Коли Рорі повернувся, вона дала йому велику овальну тарілку для риби. Рорі розрізав целофан ножем і почав обережно діставати шматочки філе й викладати рядами на тарілку. Керрі тим часом узяла з миски із фруктами лимони і заходилася нарізати їх тоненькими кружечками, краєм ока спостерігаючи за ним. Яскраве руде волосся, сережка у вусі, молоде, але впевнене обличчя. Юнак, який невдовзі стане чоловіком. Він закотив рукави темно-синьої бавовняної сорочки, коли допомагав Снідам, — мабуть, мив посуд, — і вона бачила його засмаглі, сильні, вмілі руки. Керрі чудово розуміла, чому він так подобається Люсі, і їй залишалося лише молитися, щоб чотирнадцятирічна племінниця не закохалася в нього, бо вони обоє були ще занадто молоді для кохання. Крім того, Рорі мріяв про Непал, та й підліткове кохання завжди закінчується розбитим серцем.

— Рорі, ти дуже добре ставишся до Люсі. Дякую тобі за це. Більшість хлопців твого віку й не глянули б у її бік.

— Мені шкода її.

— Але чому?

— Бо вона здається дуже самотньою.

— Проте доволі милою. Вона справді дуже мила дівчинка, — сказала Керрі, а тоді, не стримавшись, вирішила трохи підколоти його: — До речі, це через те, що вона здається дуже самотньою, ти вирішив подарувати їй сережки?

Рорі глянув на неї і широко всміхнувся.

— Ой Керрі, годі тобі. Просто хотів таким чином показати середній палець її матусі. Та й Люсі давно мріяла проколоти вуха. Що тут такого? Просто дівчинка дорослішає. — Він відступив на крок назад, щоб оцінити тарілку з акуратно викладеними шматками лосося. — Що скажеш, нормально? Може, вистачить?

— Думаю, так. Решта хай лишається на Різдво.

— Цікаво, як там Люсі.

— Треба піти подивитися. Ходімо разом. Ти вже і так напрацювався.

— Ні, я краще лишуся за шефа. Мені подобається готувати. Колись робив імбирні пряники з мамою. Іди подивися, де вона, а я намажу хліб маслом. У нас ще лишилася піца, тож поставлю її в духовку. Може, відкоркувати ще пляшку вина?

Кивнувши, Керрі зняла Елфрідин фартух, повісила його на гачок і вийшла з кухні. Підіймаючись сходами нагору, зауважила, що слухавка лежить на місці, і Люсі ніде не видно. Керрі завмерла на хвильку, занепокоївшись. Аж раптом знову задзвонив телефон.

— Алло? — зняла слухавку Керрі.

— Хто говорить? Це Естейт-хаус? Мені потрібна Керрі.

Серце Керрі обірвалося, бо вона зрозуміла, хто телефонує.

— Так, — сказала вона, — це я. Привіт, ма.

— Це ти! О, дякувати богу! Дорогенька, Нікола телефонувала?

— Так. Хвилин двадцять тому. З Флориди. Але вона хотіла поговорити з Люсі.

— Вона тобі розповіла?

— Що розповіла?

— Дорогенька, вона одружилася з Рендаллом Фішером. Сьогодні вранці. У них відбулася швидка церемонія у церкві, що називається «Мала каплиця янголів» чи щось таке. Вона вийшла заміж. А я навіть і не знала, що вони заручені. Гадки не мала. Поки вона не зателефонувала.

Керрі наказала собі триматися, хай би що мама говоритиме далі.

— Нікола зателефонувала тобі раніше, ніж Люсі?

— Так. Хотіла все організувати.

— Що саме організувати?

— Ну все для Люсі, ясна річ. А що ще? Щоб усе швидко зробити, коли вона повернеться із Шотландії.

«О господи, — подумала Керрі. — Знову за рибу гроші».

— Вона казала, що лишається там на медовий місяць і повернеться у Лондон лише наприкінці січня. Хоче здати зворотний квиток і побути у Флориді. І ще вона хоче, щоб я приїхала в Лондон, бо Люсі треба ходити в школу. Але я й сама планувала лишитися в Борнмуті до кінця січня, і своїх планів я не змінюватиму. Це вже занадто, Керрі. Я на це не підписувалася. Так їй і сказала: «Я на це не підписувалася, Ніколо». Але ж ти знаєш, яка твоя сестра егоїстка, як завжди намагається добитися свого. А тепер ще й цей чоловік забив їй баки, тож вона думає лише про нього.

— Нікола тепер житиме в Америці?

— Мабуть. Зрештою, вона ж вийшла заміж за американця.

— А Люсі?

— Люсі доведеться бодай раз у житті зробити так, як їй кажуть. Але наразі ще зарано про це говорити. Зараз є нагальніша проблема. Хто буде з Люсі, поки її мама не прилетить у Лондон?

Керрі не знала, що відповісти. Вона стояла, тримаючи в руці слухавку, і відчувала, що шаленіє від почутого, від того, що собі дозволяють мама і сестра. Звісно, вони не раз її дратували, і вона розуміла, що таких випадків ще буде багато, проте цього разу вони вже допекли до живих печінок. А Рендалл Фішер? Бездушний бовдур. Хіба він не міг умовити Ніколу бодай словом обмовитися рідним про те, що вони збираються побратися, перш ніж повести її в «Малу каплицю янголів» і почепити обручку на палець? А тепер він, наче той лис, що забрався в курник, спостерігає, як ті нещасні кури кахкають і б’ються об стіни, гублячи пір’я. Але Керрі розуміла, що, якщо скаже зараз те, що думає, її слова, певна річ, мамі не сподобаються, і вони тільки посваряться, так нічого й не вирішивши.

— Керрі!

— Ма, я тобі трохи згодом зателефоную.

— Ти говорила з Люсі?

— Ні, ще ні. Радісну звістку почула від тебе.

— Це сарказм?

— Ні.

— У тебе є мій борнмутський номер?

— Так. Я тобі зателефоную.

— Коли?

— Скоро. Може, навіть завтра.

— Не барися. Я страшенно хвилююся.

— Не сумніваюся.

— Ой, дорогенька, обіцяєш мені, що весело проведеш Різдво?

— Так, проведу весело, — пообіцяла Керрі й поклала слухавку.

Вона постояла з хвилину, аби бодай трохи охолонути, зібратися з думками і тверезо оцінити ситуацію. Тепер Нікола — місис Рендалл Фішер. Вона вийшла заміж у Флориді в «Малій каплиці янголів». Керрі спробувала уявити церемонію: синє небо, пальми, Рендалл Фішер у білому костюмі — і Нікола, вбрана у щось коротеньке. Цікаво, чи були на весіллі друзі? А хто був весільним батьком? Невже якийсь старий приятель Рендалла? А його дружина була головною розпорядницею і красувалася у довгій сукні з орхідеями на корсажі? А після церемонії вони вчотирьох поїхали до якогось місцевого клубу, щоб відсвяткувати цю подію з гостями?

Але зараз Керрі не здатна була все це уявити. Та й байдуже, де і як відбулося весілля. Головне, що воно відбулося. І через це Керрі охопило стільки емоцій, здебільшого негативних, що вона й не знала, із чого почати.

Люсі. Передусім треба подумати про Люсі. Вона першою вислухала радісні мамині новини телефоном, поклала слухавку і зникла. Але куди? Рендалл Фішер їй не подобався. Вона збунтувалася, почувши про можливість провести два тижні з ним у Флориді.

А що буде далі? Якщо Нікола наполягатиме, дівчинці доведеться переїхати туди назавжди. Чотирнадцятирічну Люсі вирвуть з коренем зі звичного середовища, перевезуть у чужу країну, у чужу культуру, і в неї почнеться зовсім нове життя, навряд чи комфортне.

Керрі не на жарт стривожилася. А й справді, де Люсі? Може, кинувши слухавку, вона помчала до моря, на узбережжя, у дюни, у той кусючий холод? Якби поряд були скелі, Керрі легко було б уявити, як дівчинка стрибає в урвище і розбивається об каміння далеко внизу.

Відчуваючи, що її вже починає тіпати, Керрі опанувала себе і викинула з голови страшні картинки. Затим, набравши повні груди повітря, попрямувала сходами на мансардний поверх. Світло на сходовому майданчику горіло, але двері кімнати були щільно зачинені. Керрі постукала. Однак у відповідь не почула ні звука. Тому обережно прочинила двері. У кімнаті темно, хоч око виколи. Намацавши вимикач, клацнула ним.

— Люсі?! — стривожено гукнула вона.

Невеличка фігура під синьо-білою ковдрою не поворухнулася. Але в Керрі наче камінь скотився з грудей. Принаймні Люсі тут, у безпеці, не побігла кудись у темну й хол одну ніч…

— Люсі! — ще раз гукнула вона, а тоді зайшла в кімнату, зачинила за собою двері й сіла на краєчок ліжка. — Люсі.

— Іди геть.

— Люба, це я, Керрі.

— Я не хочу розмовляти.

— Люба, я все знаю. Бабуся дзвонила з Борнмута. І все розповіла.

— Мені начхати, розповіла вона тобі чи ні. Від цього нічого не зміниться. Усьому кінець. Взагалі усьому. Як завжди. Вони постійно так роблять.

— Ой Люсі… — Керрі поклала руку на ковдру, намагаючись заспокоїти племінницю, але дівчинка смикнула плечем і скинула її руку.

— Іди геть. Облиш мене! — вигукнула Люсі, заливаючись слізьми. Вона була страшенно сердита й ображена. Керрі це розуміла, та все одно не хотіла полишати її саму.

— Відверто кажучи, я вважаю, що твоя мама не повинна була так чинити. І точно не мала б повідомляти цю новину телефоном. Ясно ж було, що ти не надто зрадієш. Але, хай там що, пропоную спробувати поглянути на ситуацію її очима…

Почувши останнє речення, Люсі різко скинула із себе ковдру і розвернулася обличчям до Керрі. Воно набрякло від сліз, а волосся, яке вона так старанно укладала в зачіску, висіло сплутаними пасмами.

Від горя і злості Люсі зробилася некрасивою, і раптом Керрі зрозуміла, що дівчинка сердиться не лише на маму, а й на неї, бо вона теж доросла, а нікому з дорослих довіряти не можна.

— Ну звісно, ти на її боці! — прокричала Люсі. — Це ж твоя сестричка. А я тобі ось що скажу. Я її ненавиджу! Ненавиджу, що вона так учинила, ненавиджу, бо я ніколи не була для неї важлива. А зараз — тим паче. І я не збираюся переїжджати в Америку, у Флориду, чи Клівленд, чи куди завгодно! І Рендалла Фішера я теж ненавиджу і не хочу про них говорити. Облиш мене саму. Іди геть!

На цих словах вона впала на мокру подушку, накрилася ковдрою і знову гірко заплакала.

— Сім’я Кеннеді лишилася на вечерю, — тихо мовила Керрі.

— Мені начхати, — ледве чутно долинуло з-під ковдри.

— Можу принести тобі вечерю сюди.

— Я не хочу їсти. Я хочу, щоб ти пішла!

Керрі посиділа ще кілька секунд, а тоді підвелася, бо розуміла, що немає сенсу наполягати. Вийшовши з кімнати, щільно зачинила за собою двері.

Приголомшена і розгублена, вона і гадки не мала, що робити далі. З вітальні долинали голоси, а за мить усі вибухнули безтурботним сміхом. Керрі поволі спускалася, а коли дійшла до телефона — він задзвонив утретє за вечір.

«Гірше вже навряд чи буде», — подумала вона і зняла слухавку.

— Алло?

— Керрі. Це Керрі?

— Ніколо.

— Так, це знову я! — прокричала розлючена Нікола. — Я вже хвилин десять намагаюся додзвонитися, не можу прорватися. А Люсі просто взяла й кинула слухавку. Я їй сказала…

— Я знаю, що ти їй сказала.

— Але вона кинула слухавку. Я ж не договорила. Поклич її негайно. Вона не має права так зі мною поводитися!

— Як на мене, вона має цілковите право так вчинити. Люсі думала, що ти телефонуєш, аби привітати її з прийдешнім Різдвом, а ти натомість приголомшила її новиною, що вийшла заміж за Рендалла Фішера. Ти що, справді думала, ніби вона буде на сьомому небі від щастя?

— А мала б. Прекрасний новий тато, чудовий будинок, божественне місце для життя. Якби поїхала зі мною, сама б усе побачила. Чому завжди, хоч що я роблю, їй усе не подобається? Я ж для неї стараюся! Може, їй уже час почати думати і про щастя інших людей? Чому вона не радіє за мене? Нарешті…

— Ніколо…

— І мама така сама. Їй не подобається, що я трохи тут затримаюся, продовжу медовий місяць.

— Ніколо, я тебе не засуджую. Навіть рада за тебе. Повір мені. Але в тебе є донька, і вона вже не маленька дівчинка. Навряд чи можна очікувати, що вона стрибатиме від щастя, знаючи, що незабаром усе її життя перевернеться догори дриґом.

— Не хочу цього чути. Взагалі не розумію, чому зчинився такий галас. Просто поклич її.

— Ні, не хочу і не можу. Вона залізла з головою під ковдру у себе в спальні й ридає. Я намагалася з нею поговорити, але вона така засмучена, що навіть слухати мене не хоче. Крім того, нам є про що поговорити. Після Нового року ми повернемося в Лондон, і Люсі треба ходити до школи. Хто буде з нею? Якщо мама хоче лишитися в Борнмуті.

— Ти навіть цього для мене не зробиш?

— У мене навіть житла свого немає.

— Ти можеш пожити з Люсі в маминій квартирі, а вона ходитиме у школу.

— Ніколо, але ж я виходжу на нову роботу.

— А-а, ну звісно. Як я могла забути? Твоя кар’єра… Твоя чудова кар’єра. Яка завжди була важливіша за родину. Яка завжди була важливіша за нас усіх. Я думала, що бодай раз ужитті…

— Це я думала, що бодай раз у житті ти подумаєш про когось, окрім себе.

— Не смій так зі мною говорити. Відколи Майлз пішов і лишив мене саму, я вперше подумала про себе. Рендалл принаймні цінує мене. У моєму житті з’явилася людина, яка мене цінує!

— Ой, годі верзти маячню, — різко урвала її Керрі, якій обридло бути ввічливою.

— Я не збираюся сперечатися! — обурливо завищала Нікола, і Керрі змінила тон.

— Ніколо, послухай мене, вибач. Так не дійдемо згоди. У мене є твій флоридський номер. Я спробую щось придумати і зателефоную згодом.

— Скажи Люсі, щоб зателефонувала.

— Не думаю, що найближчим часом це станеться. Спробуй не надто себе накручувати. А я постараюся щось придумати.

— Гаразд, — погодилася Нікола.

— І щасливого тобі Різдва.

Нікола, не почувши іронії у голосі сестри, буркнула:

— І тобі.

І поклала слухавку.

Понад усе на світі Керрі хотілося повернутися у вчорашній день і щоб усього цього ще не сталося. Хотілося опинитися в порожньому приміщенні вовняної фабрики разом із Семом Говардом, ходити з ним цехами, слухати, як відлунюють кроки, підійматися слідом за його високою постаттю сходами на горище.

Їй хотілося знову повернутися в «Герцогську зброю», посидіти з ним біля вогню, зігріватися напоями, і щоб знову в кутку сиділи ті двоє старих, а телевізор ледве чутно працював за шинквасом.

І не думати ні про кого, окрім себе й чоловіка, який сидів за столиком навпроти і говорив про їхнє складне й непевне майбутнє.

Але настало сьогодні. І все змінилося. Пригладивши волосся і розправивши плечі, Керрі розвернулася і відчинила двері вітальні.

Усі сиділи в тих самих кріслах і тих самих позах. Рорі теж був тут. Упоравшись на кухні, він прийшов подивитися, що тут відбувається і чому ніхто не йде насолоджуватися приготованою нашвидкуруч вечерею. Юнак сидів на килимі навпроти матері з кухлем лагера в руці.

Усі мирно, спокійно розмовляли. Щойно Керрі увійшла, розмова стихла, і всі поглянули на неї.

— А ось і я, — мовила вона перше, що спало на думку. — Вибачте, що затрималася.

— Дорогенька, що сталося? — спитала Елфріда. — Телефон стільки разів дзвонив… Рорі сказав, що телефонувала мама Люсі з Флориди. Сподіваюся, все гаразд?

— Так, — мовила Керрі. Це була і правда, і брехня. — Просто сталася чергова сімейна криза, але це моя сім’я, тож, будь ласка, не переймайтеся цим.

— Керрі, звучить жахливо. Що трапилося?

— Навіть не знаю, із чого почати.

Сем, який сидів у дальньому кінці кімнати, звівся на ноги, підійшов до неї і спитав:

— Хочеш випити?

Керрі заперечно похитала головою і замислилася, який вигляд зараз має — бліда як смерть чи червона, наче пробігла не один кілометр. Сем узяв стілець, поставив його біля Елфріди, і Керрі знесилено опустилася на нього.

— Керрі, дорогенька, розповідай, — попросила Елфріда, взявши її за руку.

— Телефонувала Нікола. Це мама Люсі… — пояснила Керрі родині Кеннеді, — …і моя сестра. Вона полетіла у Флориду на свята до такого собі Рендалла Фішера. А сьогодні вранці вони одружилися. Ми про це ні сном ні духом. Вона зателефонувала Люсі й розповіла їй новини, а та кинула слухавку і тепер ридає у себе в кімнаті. Кричить, що їй ніколи не подобався Рендалл Фішер і що вона нізащо не поїде жити в Америку. Потім зателефонувала наша мама. Власне кажучи, від неї я й дізналася, що сестра вийшла заміж. До того ж Нікола відклала повернення в Лондон, бо в неї медовий місяць. А в мами істерика, бо вона хоче побути в Борнмуті до кінця місяця і не планує повертатися в Лондон, щоб доглядати Люсі. Потім знову зателефонувала Нікола і поскаржилася, що Люсі кинула слухавку, не вислухавши її. Якщо коротко, то кожна з нас залишилася при своїй думці, і ми мало не посварилися назавжди.

— Це нестерпно, — сказала Елфріда, і Керрі спало на думку, що це слово характеризує весь рік, який нарешті завершується.

— Тож наша раптова криза загрожує перерости у тривалу. У Лондоні нікому піклуватися про Люсі після повернення з канікул. Окрім, звісно, вашої покірної слуги. Ясна річ, якщо іншого виходу не буде, я поживу в маминій квартирі, аж поки Нікола повернеться в Лондон. Але це дрібниці порівняно з тим, що нас чекає далі. Бо йдеться про майбутнє Люсі. Нікола вийшла заміж за американця і, зрозуміло, переїде жити у Штати. Вона в захваті від такої перспективи. А Люсі відмовилася поїхати туди навіть на канікули. Їй не подобається Рендалл і, відверто кажучи, до мами вона теж не відчуває надмірної симпатії.

Усі уважно слухали Керрі, а коли вона замовкла, у вітальні запанувала цілковита тиша.

— Ох дівчинко, — за якусь хвильку співчутливо сказала Табіта.

— Але Люсі не обов’язково переїздити в Америку, — задумливо озвалася Елфріда. — Вона ж може вчитися у пансіоні?

— Елфрідо, поки що вона вчиться у звичайній школі. Але навіть у пансіоні є канікули.

— А твоя мама?

— Ти не гірше за мене знаєш, що ма сама із цим складним для неї завданням не впорається. Вона навіть і не пробуватиме.

— Може, батько Люсі…

— Точно ні. Його друга дружина навіть слухати про це не схоче.

— Але…

— Це просто маячня якась! — раптом вигукнув Рорі Кеннеді. Керрі здивовано глянула на нього і побачила, що він уже не сидить на килимі біля вогню, а, повернувшись спиною до каміна, височіє над усіма ними, і його сині очі палахкотять праведним гнівом. Усі обернулися до нього. — Ви ж усі ходите по колу, бо відштовхуєтеся від того, що Люсі повинна повернутися в Лондон. А їй туди їхати не можна. Вона там нещаслива. Вона сама мені розповідала. А тепер на неї взагалі нічого хорошого не чекає. У неї немає друзів, немає нормального дому, її ніхто ніколи по-справжньому не любив. Щасливою вона почувається тут. З Оскаром і Елфрідою. У Крейґані. Вона сама мені про це сказала. І вона страшенно не хоче повертатися в Лондон. Тому не змушуйте її. Нехай лишається тут. Вона може жити з Оскаром і Елфрідою. Мої мама з татом завжди будуть поруч, Клодаг теж. Люсі вже подружилася з нашими друзями. Ходитиме у школу в Крейґані. Тато домовиться з містером Макінтошем. Той знайде для неї місце. Я вважаю, що ви повинні вчинити саме так. А відправити її в Лондон і пустити все за течією — це просто злочин. Нещасні підлітки здатні на дурні й страшні вчинки. І ми всі це чудово знаємо. Для Люсі ви значно ближчі й рідніші, ніж її мати. Тому вона повинна залишитися тут. Упевнений, що вчинити в цій ситуації правильно — ваш моральний обов’язок. А правильно буде лишити Люсі у Крейґані.

І Рорі замовк. Його щоки горіли від надміру емоцій. На мить у вітальні запала тиша, бо всі дорослі приголомшено і разом з тим з повагою дивилися на нього. Рорі, відчувши, що трохи перебрав, дещо знічено колупнув носком черевиків краєчок килима і сказав:

— Перепрошую. Не хотів нікого перебити.

Знову запанувала мовчанка. Потім Пітер Кеннеді підвівся з крісла і став поруч із сином.

— Ти нікого не перебив, — запевнив він, обійнявши сина за плечі. — Ба більше, я визнаю, що ти маєш слушність. Добре сказано, Рорі.

Люсі лежала, втупившись поглядом у похилий дах кімнати. Вона вже не плакала, бо втомилася від сліз. А ще розуміла, що дуже грубо повелася з Керрі, і тепер їй було страшенно прикро. Уперше в житті в неї трапилася істерика, і вона не знала, що робити далі. Ніщо не налагодиться, поки вона не вибачиться перед Керрі, поки та не обійме її і не скаже, що пробачила. Однак Люсі не могла змусити себе вилізти з ліжка, вмитися, зачесатися і спуститися вниз. Сім’я Кеннеді і досі була тут, вони лишилися на вечерю. І від цього їй робилося ще гірше.

А ще в Люсі нестерпно боліла голова, вона виснажилася і дуже зголодніла. Згадала, з яким задоволенням кинула слухавку, коли мама аж із Сполучених Штатів зателефонувала, щоб розповісти, що вийшла за Рендалла Фішера, що тепер у неї новий тато — всі вони щасливо і розкішно заживуть в Америці, на благословенних берегах Флориди, які омиває теплий Гольфстрім. Люсі слухала, як щебече її щаслива мама, як та мало не стрибає від радості, а при цьому, як завжди, чхати хотіла на почуття інших. Коли вже стало несила терпіти, несила чути більше ні слова, вона просто опустила слухавку на важіль.

Тепер, проливши ріки сліз, Люсі картала себе за боягузтво. Треба було сказати мамі все, що вона думає про неї та про її заміжжя. Треба було одразу сказати, що вона не збирається нікуди переїжджати, що не хоче жити в чужій країні — і не допустить, щоб її життя перевернулося догори дриґом.

Але після бійки кулаками не махають.

Понад усе на світі Люсі хотіла якнайшвидше подорослішати, хотіла, щоб їй виповнилося вісімнадцять років і щоб вона вже перебувала під захистом британських законів. Якби їй було вісімнадцять, вона могла б відмовитися, не їхати, лишитися там, де все знайоме і де вона почувається у безпеці, де вона хотіла би будувати своє життя і майбутнє. Але їй лише чотирнадцять… А це жахливий вік. З одного боку, вже не така й маленька, щоб скаржитися, коли її перекидають туди-сюди, наче м’ячик. А з іншого — ще не така доросла, щоб стати незалежною. Їй і раніше жилося несолодко, а що буде далі, навіть страшно подумати…

У віконці над головою виднілося небо. Від світла вуличних ліхтарів темрява здавалася непроглядною. Але маленьку зірку Люсі все-таки розгледіла. Дівчинка уявила, як морозний вітер, що пахне морем, розчахує її невеличке віконце — і якась непереборна сила підіймає її з ліжка, виносить крізь вікно, підіймає вище й вище… Земля залишається далеко позаду, а зорі стають дедалі ближчими… Вона стрімголов летить до Місяця, щоб ніколи не повернутися…

Аж раптом Люсі почула кроки на сходах. Можливо, це Керрі. Зараз вона найбільше боялася знову зірватися. Люсі ненавиділа себе за те, що втратила самоконтроль і емоції взяли гору.

Хтось постукав у двері. Люсі лежала, уткнувшись у мокру від сліз подушку, і мовчала. Двері повільно прочинилися.

— Люсі!

Це була не Керрі. Це Оскар. Люсі стало дуже соромно, що він побачить її такою — розхристаною, заплаканою, неохайною. Нащо він прийшов? Чому вони попросили саме його піднятися сюди? Краще б прийшла Керрі чи Елфріда.

Але вона не сказала нічого. А він запитав:

— Ти не проти, якщо я увійду?

Вона не відповіла, тож він, залишивши двері прочиненими, підійшов до ліжка і сів на краєчок.

Від його ваги ковдра натягнулася, і Люсі трохи відсунулася, щоб звільнити йому місце.

— Як почуваєшся? — спитав Оскар, наче добрий лікар тяжкохвору пацієнтку.

— Жахливо, — відповіла Люсі.

— Керрі розповіла, що сталося.

— Я дуже погано з нею повелася.

— Про це вона нічого не говорила. Просто сказала, що ти засмучена. Воно й не дивно, коли тобі телефоном повідомляють такі новини. Саме тому я і не люблю телефони. Завжди почуваєшся таким безсилим, ніби руки зв’язані. До того ж ніколи не бачиш обличчя співбесідника.

— Усе було б не так кепсько, — сказала Люсі, — якби він мені подобався. Я про того Рендалла кажу.

— Розумію. А може, із часом ти зміниш думку.

— Навряд чи, — відказала вона і глянула на Оскара, на його добре обличчя із сумними очима під навислими повіками, і подумала, що людина одразу або подобається, або ні. І що ніколи в житті вони з Рендаллом Фішером не стануть такими близькими, як одразу стали з Оскаром. — Я жахливо повелася з Керрі, — повторила Люсі, і на очі їй знову навернулися сльози. Але тепер це вже не мало значення — вона хотіла все йому розповісти. — Я на неї накричала, вигнала її. А вона така мила. І тепер мені страшенно соромно.

Люсі гучно шморгнула носом, і її губи затремтіли, наче в малої дитини. Оскар дістав з нагрудної кишені свого піджака запрану лляну хустинку, яка пахнула одеколоном, і простягнув Люсі. Вона мовчки взяла і голосно висякалася.

Відчувши себе трохи краще, Люсі пояснила:

— Зазвичай я не кричу на людей.

— Я знаю. Але, на жаль, коли ми засмучені, завжди зриваємося на найближчих людях, на тих, кого найбільше любимо.

— Справді? — щиро здивувалася вона.

— Так.

— Навіть не можу уявити, щоб ви на когось кричали.

Він усміхнувся звичною теплою усмішкою.

— Повір, і не раз, — мовив він.

— Просто… я жахливо почувалася… Хоча мала б радіти. Але це був справжній…

— Шок. Розумію тебе.

— Якби мама вийшла заміж за когось іншого, за того, кого я знаю, за англійця, було б не так погано. Але я не хочу переїжджати, жити в Америці, ходити там до школи… Лондон неідеальний, але принаймні я його знаю. Жити з бабусею я не зможу, бо вона завжди психує, хоче займатися своїми справами, гуляти, бачитися з друзями і грати в бридж. А коли вони грають у бридж у нас удома, мені навіть виходити привітатися не можна. І вона ненавидить, коли до мене приходить Емма. Каже, що ми надто галасливі. Я не зможу з нею жити, Оскаре.

— Не зможеш. Розумію.

Його рука лежала на ковдрі. Люсі віддала йому його хустинку, він заховав її і взяв Люсі за руку. Від дотику його теплої долоні вона відчула себе у безпеці. Цей дружній потиск руки став для неї справжнім рятувальним кругом, і вона заговорила вільніше:

— Я не знаю, що тепер зі мною буде. А це найгірше. Не розумію, що тепер мені робити. Я ще замала, аби зробити бодай щось.

— Не думаю, що ти повинна щось робити, — сказав він. — Вважаю, що тобі повинні допомогти інші.

— Хто інші?

— Я, наприклад.

— Ви?

— Послухай мене. Є пропозиція. Ми всі трохи поговорили і дещо придумали. Що, як після Нового року ти не поїдеш із Керрі до Лондона? Лишишся тут з Елфрідою. А з Керрі поїду я, щоб зустрітися з твоєю бабусею в Борнмуті.

— А що ви їй скажете? — стривожилася Люсі.

— Я хочу їй запропонувати, щоб ти пожила у Крейґані зі мною й Елфрідою, поки у твоєї мами налагоджується нове життя. Тимчасово.

— А школа? Мені ж треба ходити до школи!

— Ну звісно, треба. Але ж можна на один семестр перевестися з лондонської школи у крейґанську. Пітер Кеннеді дружить з директором, він з ним поговорить, і тебе переведуть у потрібний клас. Це дуже хороша школа, і я впевнений, що твоя директорка не буде проти.

— Міз Максвелл-Браун?

— Так її звати?

— Я ж не можу кинути школу.

— Я цього і не пропоную. Просто повчишся один семестр в іншій школі. Багато дітей переводяться в іншу школу, коли батьки переїжджають за кордон чи так складаються обставини. Упевнений, міз Максвелл-Браун відпустить тебе на один семестр і притримає для тебе місце, поки ваші сімейні негаразди владнаються і ми розберемося, що робити далі.

— То ви хочете сказати… — уточнила Люсі, бо Оскарові слова звучали надто добре, щоби бути правдою, — …ви хочете сказати, що мені можна не повертатися в Лондон після Нового року? І лишитися з вами й Елфрідою?

— Якщо захочеш. Вирішувати тобі.

Хвильку-другу вона мовчала, обдумуючи почуте. Але щоб утілити цей план, треба здолати чимало перепон. І одна з них — Елфріда.

— Але ж бабуся не любить Елфріду! — раптом випалила Люсі.

— Я знаю, — розсміявся Оскар. — Переконаний, що я зможу їй догодити. Розповім, що я колишній шкільний вчитель і церковний органіст із бездоганним минулим і незаплямованою репутацією. Хіба вона встоїть перед цим?

— Не встоїть, якщо це допоможе спекатися мене, — іронічно мовила Люсі.

— А твоя мама?

— Та їй байдуже. Вона і так особливо мною не переймалася, а тим паче зараз, коли в неї є Рендалл.

— Тобто ти хочеш сказати, що вона не заперечуватиме?

— Не думаю.

— Керрі завтра зателефонує до них обох. Розповість, що ми придумали. Зрештою, це лише десь до Великодня. А потім сядемо і знову все обмізкуємо.

— Я не хочу нічого обмізковувати, Оскаре. Я ніколи не захочу переїжджати в Америку.

— Не бачу причин переїжджати назавжди. А от раз чи двічі з’їздити подивитися було б непогано. Завжди цікаво побувати в іншій країні, побачити, які там люди. А жити треба там, де ти почуваєшся щасливою.

— Я ніколи не була такою щасливою і не почувалася так удома, як тут.

— То що, зробімо, як я пропоную? Можеш залишатися зі мною й Елфрідою у Крейґані стільки, скільки забажаєш. Закінчиш тут школу. А потім ти вже розправиш крильця. Можливо, вступиш до школи-пансіону спільної форми навчання і там складеш випускні іспити. Я знаю кілька чудових закладів, де ти з величезним задоволенням навчатимешся. Маю знайомих у деяких школах, можу порозпитувати, а потім усе разом обговоримо. З’їздимо подивимося. І ти сама обереш, де навчатимешся далі.

— Рорі теж це пропонував, коли ми якось розмовляли. Школа-пансіон спільної форми навчання.

— Він розумний хлопець. І твій захисник. Це він наполіг, щоб ми діяли, коли Керрі розповіла, що твоя мама вийшла заміж. Сказав, що ми мусимо щось зробити. І, звісно, мав слушність.

— Але Оскаре…

— Ну що іще?

— Я ж не можу жити з вами й Елфрідою аж два роки.

— Чому не можеш?

— Бо ви вже старенькі. Як бабуся. А вона постійно каже, що не може мною займатися, бо вже не має на те сили.

Оскар розреготався.

— Люсі, бабусі й дідусі — дивовижні створіння. У всьому світі саме вони найчастіше виховують онуків і зазвичай чудово живуть і непогано справляються із цим завданням. Думаю, ми всі отримаємо величезне задоволення від того, що ти житимеш з нами.

— Ви хочете, щоб я була з вами? Справді хочете?

— Понад усе на світі.

— І я вам не заважатиму?

— Аж ніяк.

— А якщо ви переїдете в котедж в Коррідейлі — і продасте цей будинок Семові?

— То й що?

— А там нам усім вистачить місця?

— Ми ще не бачили того будинку. Якщо буде потрібно, перебудуємо його. І зробимо окрему кімнату, на дверях якої повісимо табличку: «Кімната Люсі».

— Оскаре, я не знаю, чому ви такі добрі до мене…

— Бо ми тебе любимо. І ти нам потрібна. Можливо, це й егоїстично з мого боку, але я не хочу тебе відпускати. Я вже звик до звуку твого голосу, до твоїх кроків на сходах, до того, як ти розчахуєш двері і влітаєш у вітальню. І до твого сміху. Я дуже сумуватиму, якщо ти поїдеш. І можу впасти в депресію.

— Коли ми з Керрі їхали сюди, — зізналася Люсі, — коли прилетіли у Крейґан з Лондона, я страшенно нервувалася, бо Керрі розповіла мені про вашу доньку…

— Франческу.

— Вона розповіла про Франческу, і я боялася… що засмучуватиму вас, нагадуватиму про неї — і ви знову почнете сумувати.

— Ти справді нагадуєш мені її, але я від того не сумую.

— А якою вона була?

— Трохи схожою на тебе. Довге світле волосся, ластовиння на носі. А ще носила брекети. Вона була на два роки молодша за тебе. Завжди кудись бігла, ніколи не сиділа на місці. Зупинялася лише тоді, коли ми вмощувалися у моєму великому кріслі й читали одне одному вголос.

— Ми з татом теж так робили. Коли я була маленька і вони з мамою ще були разом. Ми читали «Позичальників»[43]. Коли він хотів подражнитися, називав мене Арієттою. А ще в нього була піна для ванни «Бадедас», від якої у всьому будинку пахнуло сосною. А що ще Франческа любила робити?

— Багато чого… У неї був маленький поні, старий велосипед, морська свинка, а в кімнаті — безліч книжок. Коли йшов дощ, вона пекла печиво, і зазвичай воно або не пропікалося, або пригорало. Але я його їв і казав, що воно надзвичайно смачне. Ми разом слухали музику, грали у чотири руки на піаніно…

— Вона добре грала?

— Не дуже.

— А добре навчалася?

— Не дуже.

— А що вона вміла робити найкраще?

— Жити.

Вони зустрілися поглядами і довго мовчки дивилися одне на одного, він — приголомшений жахливістю сказаного, а вона — жахливістю почутого. Здавалося, Оскар сказав не подумавши, і тепер це слово повисло між ними в повітрі.

Франческа вміла жити, але померла. Її юне життя обірвала жорстока і невблаганна автокатастрофа.

Люсі не знала, що сказати. А тут ще й побачила, що Оскарові очі наповнюються слізьми, а губи тремтять. Він різким рухом прикрив очі долонею. Спробував щось сказати, та не зміг, бо з грудей замість слів вирвався глухий схлип.

Люсі ще ніколи не бачила, як від нестерпного горя плачуть дорослі. Вона дивилася на Оскара і не знала, як його втішити. Він хитнув головою, ніби шкодуючи про власну слабкість, і спробував, пересилюючи біль, опанувати себе.

А за мить дістав із нагрудної кишені хустинку, висякався в неї і навіть зумів ніжно всміхнутися до Люсі.

— Вибач, — сказав Оскар.

— Нічого, Оскаре. Не вибачайтеся. Я розумію.

— Так, думаю, розумієш. Смерть — частина життя. Я мав би завжди пам’ятати цю істину, та час від часу все-таки забуваю її.

— Але ж жити треба, правда? І пам’ятати.

— Так. Це найважливіше. — Він знову дістав хустинку, витер очі й сховав назад до кишені. — Знаєш, того дня, коли ви приїхали і ми з тобою сиділи у церкві й розмовляли про Різдво і день зимового сонцестояння, я тоді вперше згадав Франческу без розпачу. Згадав, що приблизно рік тому ми з нею говорили про те саме. Я намагався пояснити їй появу першої зорі з наукового погляду. Вона уважно слухала, але я її не переконав. Вона не хотіла, щоб її переконали. Їй подобалася легенда.

Франческа хотіла, щоб Різдво було саме таким. Вона не хотіла приймати інші теорії, бо тоді свято втратило б свою чарівну привабливість. Тому що різдвяні гімни, нічна темрява і подарунки нерозривно пов’язані з тією порою року, коли життя здобуває крила і весь світ злітає угору, до зірок.

— Таким наше Різдво і буде, — сказала Люсі.

— Лишайся з нами.

— Оскаре, я вас люблю.

— Навколо завжди багато любові. Ніколи не забувай про це.

— Не забуду.

— Ти не хочеш спуститися на кухню і повечеряти з нами? Якщо, звісно, ще щось лишилося.

— Тільки зачешуся і вмиюся.

— У такому разі не барися… — Оскар відпустив її руку, злегка поплескавши по ній, а затим підвівся і рушив до дверей. А Люсі дивилася, як він іде. На порозі він обернувся і, всміхнувшись, мовив: — Не барися, каченятко.