Зимове сонцестояння

Елфріда

Елфріда, як завжди, спустилася першою. Зупинилася, щоб розсунути штори на вікні на сходовому майданчику (розкішні, хоча й трохи потерті, куплені на базарі в Баклі), і виглянула на вулицю. Було ще темно, але сніг припинився. У світлі вуличних ліхтарів виднівся сад, який так змінився, що здавався чужим. Кущі й дерева поопускали гілля під вагою снігу, а чагарники ніби сховалися під подушками — усе було дивним, новим, незнайомим. А ще скрізь панували тиша і спокій.

Спустившись на перший поверх, пішла одразу на кухню. Горас, схоже, потроху оклигував. Щойно Елфріда відчинила двері, він одразу скочив зі свого лежака і підбіг до неї привітатися, махаючи пухнастим хвостом. Вона погладила пса і трохи з ним поговорила. Потім відчинила двері чорного ходу і випустила надвір. Коли Горас повернувся, його писок виражав обурення. Він зовсім не очікував таких незручностей, а особливо зважаючи на свій нинішній, доволі делікатний стан здоров’я.

Набурмосений, він швидко ліг на лежак.

Елфріда зайнялася сніданком: накрила на стіл, зварила каву, дістала бекон. Це був останній шматок — треба купити ще. А також — подумати про різдвяний стіл. Вона постійно відкладала це питання, а до свята лишилося кілька днів. Почала навіть побоюватися, що в крамницях уже всі полиці спорожніли, і вона не купить навіть пирога. Тому взяла старий конверт і олівець і, поки стояла біля плити й смажила бекон, почала задумливо складати список. Написала «бекон», «мандарини», а тоді вирішила, що треба спершу випити кави, а тоді вже братися до такої відповідальної справи.

Поки пила каву, двері відчинилися, і на кухню зайшов Сем. Елфріда була вдягнена в картаті штани й темно-синій светр із візерунком, а Сем був у своєму вчорашньому костюмі. Звісно ж, іншого одягу в нього із собою не було. Він мав дещо недоречний вигляд, й Елфріда подумала, що йому потрібен якийсь зручніший одяг.

— Можу позичити тобі светр, — сказала вона.

— Так, виглядаю я так само дивно, як і почуваюся. Вдягнений як на парад.

— Ні, все чудово, просто ти трохи скидаєшся на директора, який зараз виголосить промову. Як спалося?

— Дуже комфортно. Пам’ятаю, у моїх батьків були такі самі ліжка.

— Я вже підсмажила бекон на сніданок.

— Я ще на сходах відчув запах.

— А зараз зроблю яєчню.

— Я можу і сам її зробити. Я багато чого вмію готувати.

— Тільки не в цьому красивому піджаку. Він смердітиме кухнею. Зараз піду і знайду тобі щось простіше.

І Елфріда піднялася нагору. Оскар голився у ванній, тож вона покопирсалася в його шухлядах і знайшла симпатичний шотландський светр синього кольору з комірцем поло. Коли повернулася на кухню, Сем уже смажив яйця в самій сорочці.

— Прохолодно сьогодні, щоб у сорочці ходити, — сказала вона і кинула йому светр.

Він піймав його й одразу вдягнув — голова виринула з ребристого комірця, наче з басейну.

— Отак значно краще, — мовила Елфріда. — Тепер можеш спокійно готувати.

Сем виклав яєчню на тарілку й додав кілька шматочків бекону. Елфріда поклала два шматочки хліба в новий тостер і налила Семові кави. Вони сіли за стіл, наче давні знайомі.

— Сніг припинився…

— Мені так незручно через вчорашнє…

Вони заговорили одночасно й одразу ж замовкли, очікуючи, що продовжить інший.

— Чому тобі незручно? — спитала Елфріда. — Не було ж ніяких проблем. Клопоту ти нам не завдав. Ми лише нагодували тебе пересушеним кеджері й заслали ліжко простирадлом.

— Та я не про це. Хоча це надзвичайно мило з вашого боку. Я говорю про те, що припхався з ключем від вашого будинку і заявив, що хочу його купити. Заснути не міг уночі, так було соромно. Сподіваюся, я не образив Оскара й не зіпсував йому настрою.

— Оскар не така людина. Щоправда, спершу він трохи розізлився, але на Г’ю, а не на тебе. І я з ним згодна — теж вважаю, що Г’ю вчинив паршиво. Але Оскар каже, що той завжди так робить. Я тут нічого сказати не можу, бо ніколи його не бачила. А тобі він сподобався? Я про Г’ю.

— Та не дуже. Слизькуватий якийсь. Побитий життям. І постійно гладить свою краватку.

Елфріда одразу впізнала цю звичку, яка її завжди дратувала.

— Ой, ненавиджу чоловіків, які так роблять. Я вже бачу його.

— Ключ досі лежить у мене в кишені пальта. Віддам Оскару.

— Та він ним не переймається.

— Я… — Сем поклав ніж і виделку та взяв чашку з кавою. — Я подумав… Оскар не думає викупити у Г’ю його частину?

— Ми про це говорили вчора ввечері. Хочу, щоб ти зрозумів: ми з Оскаром зовсім недавно познайомилися. На початку листопада його дружина і донька загинули в страшній автокатастрофі, і йому довелося залишити Гемпшир. Я поїхала з ним. Ми спимо в одній кімнаті, в одному ліжку, але планів на майбутнє не маємо. Я поки що не увійшла в його життя. Просто таке собі запасне колесо, на якому можна їхати, аж поки розберешся, що робити далі. Тож мені важко на щось його вмовляти чи навіть щось пропонувати.

— Він повернеться назад у Гемпшир?

— Ні. Будинок, у якому вони з Ґлорією жили, уже виставили на продаж.

— І в нього більше немає нерухомості?

— Ні, немає. Лише половина цього будинку.

— То хіба не логічно було б викупити частину в Г’ю?

— Логічно, але фінансово складно. Я сама лише вчора про це дізналася.

— Тобто в нього немає такої суми?

— Саме так.

— А взяти іпотеку?

— Він і думати про це не хоче.

— Ясно.

Сем знову взявся до яєць і бекону, та Елфріда відчувала до нього таку симпатію і довіру, що наважилася сказати те, про що поки що не готова була ні з ким говорити.

— Ми довго вчора балакали. Він розповів, що навіть якщо продасть усе, що має, назбирає не більше двадцяти тисяч. Тоді я йому сказала: «Оскаре, у мене є картина».

Сем підняв голову, і вони зустрілися поглядами. Елфріді здалося, що він теж думав про цей варіант.

— Ви говорите про свого Девіда Вілкі?

— Так. Мені її подарували багато років тому як оригінал. Я її ніколи не оцінювала, бо не збиралася страхувати. Але, як і кожна самотня жінка похилого віку, завжди тішила себе думкою, що вона дуже дорога. І що це мій порятунок на випадок, якщо з грішми стане важко чи виникнуть якісь проблеми.

— І ви готові її продати?

— Задля Оскара я готова на все — хоч зі скелі стрибнути, хоч вистрілити собі в голову. Та й, зрештою, що мені з тієї маленької картини? Вона радувала мене багато років, але ж треба і головою думати. Безперечно, цей чудовий будинок вартує того, щоб її продати.

— Я з вами згоден, — сказав Сем. — А ви взагалі хоч приблизно орієнтуєтеся, скільки вона може коштувати?

— Не дуже. І навряд чи зараз зручний час і місце, щоб її оцінювати. Я тут нікого не знаю. Нікого й нічого. І гадки не маю, із чого почати. Хіба що звернутися в антикварну лавку через дорогу. Це все, на що я здатна.

Сем трохи помовчав, а тоді сказав:

— Джейні Філіп — дружина мого старого друга, я в них зупинявся у Лондоні й там познайомився з Г’ю, — раніше працювала у фірмі, що займалася творами мистецтва. Я можу до неї зателефонувати. Впевнений, вона нам щось порадить.

— Різдво на порозі. Трохи не час продавати картини.

— Не обов’язково робити це просто зараз.

— Та й з таким снігом якби й схотіла щось зробити, однаково нічого не вийде. Ти ж іще лишаєшся з нами, Семе? Я сподіваюся, що так. — Він опустив чашку на стіл і розреготався. Вона насупилася. — Що вас так розсмішило?

— Ви. Більшість хазяїв залюбки позбулися б чужої людини.

— Ти мені зовсім не здаєшся чужим. Але, мабуть, я таки справді дурницю сказала. Звісно ж, ти хочеш доїхати в Інвернесс, а тоді добратися додому.

— Елфрідо, далі Інвернесса мені нема куди добиратися.

— А додому?

— Наразі в мене немає дому. Якщо не брати до уваги квартиру в Нью-Йорку. Я там прожив шість років, але ми з дружиною розійшлися, тому я змушений був повернутися у Британію і почати працювати в Баклі.

— Ох, Семе, мені шкода.

— Чому?

— Через дружину… Я не знала.

— Так буває.

— То ви ще не розлучилися?

— Ні.

— А діти є?

— Немає.

— А батьки? — розпитувала Елфріда, хоча й розуміла, що занадто напосідає.

— Батьки померли. А наш старий будинок у Йоркширі я продав.

— А що ж ти планував на Різдво?

— Я ще про це не думав. Мабуть, цьогоріч обійдуся без Різдва. Може, побуду в Інвернессі, поки закінчаться всі ці Гоґманайські оргії, а потім поїду в Баклі та з головою порину в роботу. Отже, святкування цьогоріч не планую.

— Ти повинен залишитися на Різдво з нами.

— Елфрідо…

— Ні, я серйозно. Мені зовсім не хочеться, щоб ти в паперовому ковпаку на голові сам сидів у барі готелю в Інвернессі. Це цілковита дурня. Ми з Оскаром теж нічого не планували на Різдво. Думали по-язичницьки відсвяткуємо день зимового сонцестояння з ягнячою відбивною. Але потім приїхали Керрі з Люсі, Оскар замовив ялинку, і вони з Люсі купили прикраси. А я ось сиджу й обмізковую меню. Хоча, відверто кажучи, я в цьому не дуже розбираюся. Поки що зупинилася на беконі й мандаринах. Не знаю, чи придумаю ще щось. Але ж ми можемо нарвати падуба і прикрасити дім, а тоді піти підстрелити індичку, чи що ще там заведено робити. Головне ж — це люди, з якими святкуватимеш, правильно? Різдво треба святкувати з друзями. Тому не їдь. Нам буде весело, от побачиш.

І Елфріда замовкла. Сем теж не сказав ані слова. Вона розхвилювалася, чи не переборщила, як завжди, і чи не здавалася, умовляючи його, цілковитою дурепою. Тому за хвильку додала:

— Ой, Семе, роби, як тобі хочеться, як вважаєш за потрібне. Це найважливіше.

— Ви найгостинніша, найщедріша людина з усіх, кого я знаю, — сказав нарешті він. — Знаєте, що я зроблю? Зателефоную на гарячу лінію і дізнаюся, що там на дорогах. Якщо їх розчистили, повернуся в Інвернесс і не набридатиму вам. Якщо проїхати неможливо, я з величезною вдячністю прийму ваше запрошення.

— О, прекрасно. Тоді я молитимуся, щоб заметіль не стихала. Навіть станцюю танець викликання снігу.

— А що скаже Оскар?

— Він скаже: «Чудово» — і піде читати газету.

Сем підняв манжету Оскарового светра і глянув на свій красивий «Ролекс».

— Уже майже дев’ята. Якщо ви не проти, я піду до себе в кімнату і сяду на телефон. Мушу зробити кілька дзвінків.

— Чудовий план. Але спочатку випий ще філіжанку кави.

Наступною на кухню вийшла Керрі.

— А де всі? Мені здалося, я чула голоси.

— Не здалося. Тут був Сем, але він пішов до себе в кімнату, щоб кудись зателефонувати.

— Снігу насипало — просто жах. — Керрі налила собі кави, поклала в тостер дві скибки хліба, взяла пальцями шматок бекону і почала їсти. Потім сіла і побачила конверт, на якому Елфріда почала писати список покупок. — Що це? Бекон і мандарини. То в нас справді планується гульбище.

— Намагаюся почати планувати Різдво. Треба опанувати себе і бодай щось придумати. Все відкладала, розмірковувала, а тепер лишилося тільки чотири дні.

— Що скажеш, якщо я за це візьмуся? Я ж професійна організаторка, а понад усе на світі люблю писати списки. Куди тут можна поїхати, щоб влаштувати грандіозний шопінг?

— За мостом, у Кінґсферрі, є величезний супермаркет. Ви його проїжджали дорогою з аеропорту. Я була в ньому лише один раз, бо нам двом багато не треба. Але купити там можна все: від собачого корму до добрива для троянд. Тільки не знаю, як ти доїдеш по такому снігу. Усе залежить від того, чи розчистили дороги. Сем має зателефонувати на гарячу лінію.

— А Сем повертається в Інвернесс?

— Ще не знаю. Якщо дороги заметені, то на свята залишиться з нами. Я його запросила.

Керрі й бровою не повела, почувши цю новину. Вона тільки сказала:

— У такому разі нас буде п’ятеро… — Затим підсунула до себе конверт і взяла олівець. — То що, ми плануємо різдвяний бенкет?

— Так. Мабуть. Обід чи вечеря?

— Ой, мабуть, вечеря, бо це значно святковіше.

— У цю маленьку духовку індичка не влізе.

— То буде курка. Дві.

Керрі заповзялася писати список. Дві курки. Брюссельська капуста. Картопля. Гвоздика для хлібного соусу. Заморожений горошок. Морква. Якнайбільше фруктів. Масло. Французький хліб. Журавлинний соус. Палички кориці.

— Печиво треба? — спитала Керрі.

— Так, обов’язково.

— А вино?

— Цим Оскар захоче зайнятися сам.

— Копчений лосось?

— Обов’язково.

— Горішки й солодкі пиріжки?

— А можеш купити? Бо я у випічці нічого не тямлю. Можемо схитрувати — просочити їх бренді. І вийде різдвяний пиріг. Я це зроблю.

— А шинку брати? Знадобиться на День подарунків, робитимемо бутерброди.

— Геніально. І ще зваримо величезну каструлю супу. Я зварю, — уточнила Елфріда, нарешті відчувши, що й вона може бути корисною. Суп вона любила і вміла готувати — міцний курячий бульйон і багато різних овочів. І називала таку страву «Суп з того, що Бог послав». — Ще, може, хрустка картопля і соуси, якщо раптом влаштуємо вечірку.

— Вечірку?

— Що, думаєш, не варто?

— А кого ми запросимо?

— Ну-у… — протягла Елфріда, прикидаючи, кого б вона запросила, — сім’ю Кеннеді. Лікаря з дружиною, а ще милого власника книгарні з дружиною. Вони вчора були в гостях у священника, і Оскар отримав величезне задоволення від спілкування з ним.

І саме цієї миті на порозі кухні з’явився Оскар.

— Від спілкування з ким це я отримав величезне задоволення?

— З власником книгарні.

— Його прізвище Ратлі. Стівен Ратлі. А його дружина — Енн.

— Добре, що ти запам’ятав. Оскаре, ми влаштовуємо маленьку вечірку і хочемо запросити і їх.

— А коли?

Керрі й Елфріда перезирнулися — цього вони ще не обговорили. Керрі запропонувала:

— Може, увечері в суботу?

— Напередодні Різдва?

— Треба поповнити бар, — сказав Оскар.

— Якщо міст розчищений, Керрі поїде в супермаркет у Кінґсферрі й там усе купить. Може, поїдь із нею?

— Можна. Елфрідо, здається, хтось з’їв увесь бекон.

— Ой, Оскаре, вибач. Це я, — зізналася Керрі. — Я з’їла останній шматочок. Зараз насмажу ще.

— Бекону більше немає, — сказала Елфріда.

Але в холодильнику ще лежали сосиски, тож Керрі зварила їх для Оскара. Аж тут на кухню спустилася і Люсі. Елфріда лишила їх на кухні снідати, а сама піднялася нагору в чудовому настрої — нарешті потроху почало прояснятися, що вони робитимуть на Різдво, а ще їй не доведеться витрачати годину чи й більше в супермаркеті, тиняючись у натовпі з візком і шукаючи мелену каву.

Вона трохи прибрала у спальні, заправила ліжко і накрила його червоною шовковою шаллю. Склала одяг і заховала його до шафи, затим посортувала брудну білизну, сподіваючись, що вдасться її випрати і вивісити сушитися на вулицю. Шанс був — сонце поволі підіймалося в чистому небі, сніг виблискував під його променями, а в тіні вигравав дивовижним димчасто-блакитним відтінком. Надворі вже вирувало життя: жінки йшли на закупи, повільно їхали автомобілі, водій припаркованого фургончика снідав бутербродом із шинкою. З пекарні вийшла дівчина в комбінезоні й гумових чоботях і заходилася підмітати тротуар. Чайки кружляли над церковним флюгером і час від часу сідали на нього, щоби почистити пір’ячко під ласкавим ранковим сонцем.

Відвернувшись від цієї чудової картини, Елфріда згребла брудну білизну й кинула на підлогу у ванній, щоб згодом знести вниз. Потім пішла у вітальню, де ще панував напівморок, і розсунула штори. Кімнату залило яскравим зимовим сонячним світлом. Всюди виднілися нагадування про вчорашній вечір: порожні склянки, пляшка з-під Оскарового віскі, прим’яті подушки, стільці стоять абияк. Елфріда позбирала брудні склянки й трохи прибрала, затим опустилася на коліна перед каміном, щоб зібрати попіл — не найулюбленіша справа, але щоранку мусила це робити. Оскар завжди говорив, що сам почистить камін, але він носив дрова на другий поверх, тож було б нечесно примушувати його ще й попіл прибирати.

Вона саме замітала під каміном, коли почула Семів голос:

— Елфрідо, може, я це зроблю?

— О! — Вона озирнулася і побачила Сема у дверях. Коли він зачинив їх за собою, вона поклала віничок, звелася на ноги й витерла руки об картаті штани. — Не хвилюйся. Я це щоранку роблю. Потім закінчу. То які новини?

— Боюся, мені доведеться лишитися на Різдво з вами, — сумним голосом повідомив він.

— Чудово! — вигукнула задоволена Елфріда, але одразу ж подумала, що, можливо, треба бути тактовнішою і трохи пожаліти його. — Бідолашний Сем. Ти застряг тут. Інших варіантів у тебе немає. Ходи-но сюди і все мені розкажи.

Вона сіла на канапу під вікном, Сем підійшов і опустився поруч.

Через скло промені зимового сонця здавалися майже теплими.

— До моста на Кромарті проїхати можна, але Блек-Айл непроїзний, та й Інвернесс нерозчищений. Ані виїхати, ані в’їхати.

— Мабуть, там снігу випало ще більше, ніж у нас.

— Схоже на те.

— Керрі з Оскаром планують їхати в супермаркет на закупи. Це по той бік моста. Як думаєш, проїдуть?

— Туди не проблема доїхати. Снігоприбиральні машини там уже працюють. А от далі, на південь, усе в заметах.

— Ти телефонував у готель?

— Так, телефонував. А ще поговорив зі своїм шефом у Лондоні Девідом Свінфілдом. І до Джейні теж зателефонував.

— До Джейні? — насупилася Елфріда. Вона вже й забула, хто це така.

— Джейні Філіп. Я вам казав. Дружина Ніла.

— А, так, звісно. Вибач. Та, що працювала у фірмі з продажу творів мистецтва.

— Так. І вона дуже допомогла. Знайшла один із найновіших їхніх каталогів і розшукала їхнього представника у цих краях. Він живе у Кінґсферрі. Звати його сер Джеймс Ерскін-Ерл.

— О господи! — вигукнула вражена Елфріда. — Такий вельможний представник, що аж страшно.

— Вона дала його номер, але я ще не телефонував. Подумав, що треба спершу поговорити з вами. Просто уточнити, чи ви справді готові продати картину… чи принаймні оцінити її.

— Я Оскару про це лише мимохідь сказала.

— Хочете обговорити з ним нюанси?

— Ні, — подумавши, відповіла Елфріда. — Він спробує мене відмовити.

— Але оцінити картину зовсім не означає, що ви мусите одразу її продавати. До того ж хай там що, а варто було б застрахувати її.

— Не думаю, що потягну страховий внесок.

— То що скажете? Телефонувати йому?

— Так. Телефонуйте. Послухаємо, що він скаже.

— Я залишив мобільний у своїй кімнаті. Піду звідти наберу.

Сем вийшов, а Елфріда так і лишилася сидіти під вікном. Вона дивилася на стіну навпроти, де красувався її маленький скарб — самотня картина на величезній порожній стіні. Стільки років вони були частиною її життя, ці двоє стареньких за столом, на якому лежить їхня сімейна Біблія. Він убраний у темний костюм, а вона — у червоній сукні із жовтою, наче нарциси, шовковою шаллю. Обличчя уважні, розумні й добрі, а в позах відчувається гідність і спокій. Скільки років вони були їй хорошими друзями, підтримували, як могли, у найважчі, найсамотніші дні. Вона любила їх.

Але Оскар важливіший.

Сем повернувся хвилин за п’ять і мав дуже задоволений вигляд.

— Готово, — радісно повідомив він і знову сів поруч.

— Ти говорив з ним? Сером Джеймсом Ерскіном-Ерлом?

— Так. Усе склалося просто чудово. Він сам узяв слухавку. Сьогодні він буде в Крейґані на військовому меморіалі — він член якогось комітету чи щось таке. Заїде приблизно о четвертій, аби подивитися на картину. Мені здалося, що він нею зацікавився.

— Ох Семе! — раптом рознервувалася Елфріда. — Не знаю, чи витримаю я так довго.

— Доведеться почекати.

— Пригостимо його чаєм. Я куплю булочки чи щось таке. Приємний чоловік?

— Надзвичайно комфортний у спілкуванні.

— Це… це все так раптово. Я починаю хвилюватися.

— Ну звісно. Неочікувано, тому ви й хвилюєтеся.

— Як думаєш, Оскару варто сказати?

— Я б на вашому місці сказав, щоб він не подумав, ніби ви щось від нього приховуєте.

— Так. Маєш слушність. Дякую, Семе, за допомогу.

— Будь ласка. Це найменше, що я міг зробити для вас. То ви казали, Оскар з Керрі їдуть у Кінґсферрі в супермаркет? Може, я з нею поїду? Допоможу все скласти в багажник і потім занесу покупки в дім.

Елфріда подумала, що це чудова ідея.

— Геніально. Ти просто диво. Оскар буде щасливий. Він ненавидить ходити по магазинах.

— У мене є і свої таємні мотиви, — сказав Сем. — Хочу купити дещо з одягу. Не можу ж я ходити всі п’ять днів вбраний, наче манекен. Як думаєте, чоловічий одяг у Кінґсферрі продається? І зубна паста?

— Звісно, — весело відповіла Елфріда, та насправді трохи засмутилася, бо сподівалася, що його прихований мотив — це побути наодинці з Керрі.

— Ще я б хотів купити Оскару вина… Але, мабуть, треба спершу з ним порадитися, що він любить.

— Так, краще з ним поговори. Бо Оскар у цьому питанні дуже перебірливий.

— Має право.

За вікном дедалі світлішало. Чайки, насолоджуючись гарною погодою, кружляли над вежею, розкинувши крила, і час від часу сідали на краєчок даху. Елфріда, обернувшись до вікна, спостерігала за ними.

— Хоч як дивно, — сказала вона, — але я б навіть хотіла, щоб цей будинок купив ти. Він такий міцний, надійний, поважний — саме те, що треба для керівника, серйозної людини. — Вона глянула на Сема, вдягненого в синій Оскарів светр, і їй здалося, цей чоловік був із ними завжди. — Дивні речі трапляються в житті, скажи? Ти приїхав із ключем, і раптом нас засипало снігом. І тепер ми всі тут. Мені дуже подобається, що поряд з нами молоді й вправні люди. Керрі тут усе організовує, ти приймаєш таке рішення, на яке я ніколи б сама не зважилася. У мене з рішеннями завжди не складалося. Я зазвичай діяла імпульсивно, і доволі часто це призводило до катастрофічних наслідків. Ми з Оскаром занадто довго жили у своєму самотньому старечому світі. Місис Снід казала, що гості нас розрадять, але йдеться не лише про це. І я знаю, що ми з Оскаром страшенно боялися Різдва, хоч і не говорили про це вголос. Я відчувала, що для нас це будуть сумні й гіркі дні. Але тепер, коли з нами ти, Люсі й Керрі, усе складається геть інакше. — Елфріда на мить замислилася, а тоді, всміхнувшись, додала: — Якщо скасувати свято ми не можемо, то варто спробувати відсвяткувати його весело! Може, це буде одна з тих вечірок, на які страх як не хочеться іти, а потім виявляється, що вона запам’яталася на все життя. Розумієш, про що я?

Сем відповів, що точно знає, про що вона говорить.