Зимове сонцестояння

Оскар

Зараз, посеред зими, ця земля здавалася чужою. Вона монотонно тягнулася аж під саме небо, яке вітер перефарбував у білий колір. Пагорби, які збігали до моря, вже вкрилися шаром снігу, що зливався із хмарами. Так, наче сумні небеса поглинали розмиті обриси вершин.

Земля здавалася чужою, бо Оскар не пам’ятав її такою. У дитинстві він завжди приїжджав до бабусі в Коррідейл улітку, і тоді тут, на півночі, день тягнувся довго — до десятої, одинадцятої години. Навіть коли він вкладався спати, довгі тіні дерев ще лягали на золоті, залиті призахідним сонцем галявини.

Зараз він гуляв із Горасом. Вийшов із дому після обіду, озброївшись товстою палицею, на яку можна обіпертися. Одягнувся тепло — флісова куртка і старий твідовий капелюх, який насунув низько на чоло. Черевики на товстій підошві чудово підходили для тривалих прогулянок. Пройшовши вулицями маленького містечка і піднявшись на пагорб над полем для гольфу, Оскар наддав кроку. Незабаром він уже забув про холод, відчув, що зігрівся під шарами вовни, а серце забилося швидше.

Горас радісно стрибав попереду. Стежкою, що звивалася між заростями дроку, вони пройшли над полем для гольфу.

Приблизно за кілометр стежка вивела їх до сходинок через насип і потяглася далі — повз старі залізничні колії. Тут колись ходила електричка, якою Оскар приїздив у Крейґан, минаючи безліч переїздів і шлагбаумів.

Праворуч, за полем для гольфу й дюнами, під зимовим небом розкинулося безрадісне море сталевого кольору. Вдалечині здіймалися хвилі. Він зупинився, прислухався, почув, як вони розбиваються об далекий берег, як кричать чайки. Спостерігаючи за чайками, здивовано помітив, що на полі миготять постаті кількох гравців. Одягнені в яскраві костюми, вони йшли доріжками, тягнучи за собою ключки на візочках. І Оскар пригадав, що бабуся теж грала в гольф і завжди користувалася послугами кедді[16]. У неї завжди працював один і той самий чолов’яга похилого віку на ім’я Сенді, який добре знав кожен вигин і ямку на зеленому полі та завжди міг їй щось порадити. Сенді любив випити, але коли він був кедді в місис Маклеллан, примудрявся вдавати із себе тверезого і поводився відповідно.

Старі залізничні колії вперлися в зарості рокитника. Обійшовши його, Оскар побачив, що вони дісталися до кінця поля для гольфу і дев’ятої лунки. Звідси було видно шматок узбережжя, широку й мілку затоку, старий пірс і кілька рибальських одноповерхових будиночків, що тулилися один до одного, немов намагалися вистояти проти вітру.

Аж раптом Оскар почув голоси: якийсь чоловік щось крикнув, хтось із кимось тихо розмовляв. Обернувшись, він побачив унизу чотирьох чоловіків, які йшли до лунки. Оскар одразу насторожився: боявся, що якщо серед них є майор Біллікліфф, то доведеться знайомитися з рештою і про щось говорити. Тому завмер, плекаючи надію, що його не побачать. Та, на щастя, високого, як жердина, майора Біллікліффа з худючими ногами у твідових широких штанях серед чоловіків не було. Натомість Оскар побачив чотирьох кремезних чоловіків у яскравих куртках і водонепроникних штанях, білих черевиках для гольфу і американських кепках із довгими козирками. Біллікліфф ніколи так модно не вдягнувся б.

Саме через майора Біллікліффа Оскар намагався якомога менше виходити на вулиці Крейґана.

Час від часу, після вмовлянь Елфріди, він обережно вискакував у супермаркет через дорогу, щоб купити пива чи хліба, а ще щоденно навідувався до газетного кіоску, аби придбати The Times і Telegraph. І при цьому сторожко роззирався, щоб не наткнутися на Біллікліффа з його вітаннями та проханнями зайти в гості у його жахливий будинок.

Елфріда вважала, що Оскар марно хвилюється.

— Він же нічого тобі не зробить, Оскаре. Просто старий чоловік. Зустрівши його, мусиш ввічливо, але твердо відмовитися від запрошення. Ввічливо, але твердо.

— Але ж він страшенно набридливий.

— Однак ти ж не можеш решту свого життя просидіти в будинку. Це ж дурня.

— Я сиджу в будинку, бо погода, м’яко кажучи, не тішить.

— Брехня. Ти всю неділю згрібав у саду листя, хоч дощ лив як із відра.

— Але Біллікліфф не може прийти до мене в сад.

— Та він тебе може і через паркан побачити. Зростом Бог його не обділив.

— Ой, мовчи, не кажи такого.

Сьогоднішня прогулянка з Горасом стала першою вилазкою Оскара за межі містечка, а наважився він на неї, бо місця собі не знаходив, непокоївся і нервувався, і просто відчував, що мусить якось навантажити себе фізично. Навіть перспектива зустрічі з майором Біллікліффом його не спинила. І, зрештою, Елфріда мала слушність — він не може все життя сидіти в будинку й ховатися за диван, щойно хтось подзвонить у двері.

Саме майор Біллікліфф, колишній управитель Коррідейлу, був тією людиною, що мала ключі від Естейт-хаусу, і найперше, що треба було зробити — це зателефонувати йому і забрати їх.

Ситуація була не з найкращих. Після довгої подорожі з Гемпшира Оскар і Елфріда почувалися вкрай виснаженими. Їхати було важко, бо раз у раз їм траплялися величезні вантажівки та несамовиті водії, які на шаленій швидкості летіли сусідньою смугою. Коли Оскар і Елфріда перетнули кордон із Шотландією і виїхали на пагорб Сутрагілл, дощ перетворився на мокрий сніг, і їхати стало ще важче.

Елфріда запропонувала зупинитися і відпочити в якомусь готелі, але Оскар хотів уже доїхати, тож вони через силу рухалися далі й далі на північ. На вершині Драмохтеру снігу насипало сантиметрів п’ятнадцять, і вони повзли позаду величезної вантажівки, сподіваючись, що якщо попереду на них чекає якась неприємність, то спершу в неї втрапить ця машина.

Стемніло рано, й останні кілометри вони їхали майже наосліп.

Крім того, Оскар заплутався в системах доріг і поворотів, збудованих тут останніми роками.

— Чому все завжди змінюється? — бурчав він, намагаючись роздивитися карту при світлі невеличкого ліхтарика.

— Бо зміни — це на краще, — твердо відповіла Елфріда. — Дорогу розширили, і їхати стало легше.

Нарешті вони перетнули новий міст через затоку.

— А раніше, — пригадав Оскар, — треба було об’їжджати вісім кілометрів через пагорби.

— От бачиш? Усе на краще. Куди далі?

— Ліворуч, на стару дорогу, на захід.

— А стара дорога там точно ще є?

— Якщо немає, то ми загубилися.

Але вона була, і вони звернули з траси на ґрунтову дорогу.

Елфріда вже дуже втомилася, а ще ж треба було знайти будинок Біллікліффа.

«Він живе в котеджі, де раніше мешкав Ферґюсон, — сказав Гектор Оскару, коли той попросив розповісти, де шукати майора. — Той, що був головним лісником. Ти його пам’ятаєш. Заїжджайте в головні ворота і далі прямо. Я зателефоную Біллікліффу і скажу, що ви їдете».

Але в темряві вони втратили відчуття відстані та проїхали головні ворота. Оскар зрозумів це, коли побачив табличку:

Довелося шукати, де розвернутися. Це забрало чимало часу, і повертати довелося в мокрому дворі, де їх ще й обгавкав собака.

Назад повзли зі швидкістю равлика, і цього разу таки не проґавили потрібних воріт. Оскар роззирнувся, намагаючись знайти щось знайоме.

— Я нічого цього не пам’ятаю, — поскаржився він таким тоном, ніби в цьому була винна Елфріда.

— Усе змінюється, Оскаре. Усе змінюється.

— Я тут і натяку на будинки не бачу.

— Ну не можемо ж ми всю ніч їздити колами! — з відчаєм у голосі мовила Елфріда. Оскар сподівався, що вона і далі триматиметься, бо саме Елфріда упродовж цих двох днів зберігала спокій, і він не переживе, якщо і її охопить розпач. — Ти впевнений, що це саме та дорога?

Але зараз Оскар уже ні в чому не був упевнений. Він сумно відповів:

— Мабуть, ми вже застарі, щоб вирушати в такі пригоди.

— Ой, не мели дурниць, ніякі ми не застарі. І зовсім це не пригода. Нам просто треба забрати ключі. Один ключик. А для цього потрібно знайти той клятий будинок.

Зрештою вони його знайшли, до того ж доволі випадково. Звернули ліворуч на розбиту дорогу, яка, здавалося, вела в тупик, аж раптом крізь голе гілля дерев блимнуло світло. Вони побачили відчинені ворота й коротку під’їзну доріжку, що вела до маленького кам’яного будиночка з єдиним освітленим вікном.

— Це він? — невпевнено спитала Елфріда.

— Так, — відказав Оскар, полегшено зітхнувши. Він упізнав будиночок.

— Ну слава Богу.

Вона в’їхала у ворота і зупинилася перед будиночком. Колеса зашурхотіли по гравію. У світлі фар побачили дерев’яний поріг і зачинені двері. Елфріда вимкнула двигун, і одразу ж, налякавши їх мало не до смерті, тишу розірвав скажений собачий гавкіт і моторошне виття.

— Що це? — ледь чутно запитала Елфріда.

— Собака, — відзначив Оскар.

— Мастиф. Ротвейлер. Гончак. Одне слово, собака Баскервілей. З автівки я не вийду. Надто дорожу своїми кінцівками.

Аж раптом почувся розлючений голос, затим гупнули двері, і гавкання стихло. Бідолашний переляканий Горас піднявся на задньому сидінні та сторожко визирнув у вікно. Очевидно, він теж не хотів би втратити кінцівки. І вони стали чекати.

— Просто візьмемо ключ і поїдемо. Без зайвої балаканини, — сказав Оскар.

— Як скажеш.

Двері будиночка відчинилися. Всередині виднівся маленький, тьмяно освітлений коридор, посеред якого стояла висока постать, що дивилася на них, прикриваючись від яскравого світла фар. Елфріда, помітивши це, одразу вимкнула їх.

— Це ти, Бланделле? Я чекав…

Але чоловік так і не договорив.

Оскар і Елфріда вилізли в автомобіля. Вони ледве рухалися від утоми й виснаження. В Оскара хруснули коліна. Повітря аж кусалося холодом.

— Перепрошую, що ми так пізно, — сказав Оскар. — У темряві їхати складно. Все незнайоме. Ми просто хотіли забрати ключ і…

Він хотів сказати «і їхати далі», але майор Біллікліфф перебив:

— Ну звісно. Я все розумію. Заходьте. Саме збирався перехилити чарочку. І вам охоче наллю.

— Ну…

— Радий тебе бачити. Чекав. Заходьте, бо холодно.

Відступивши вбік, майор гостинно притримав двері. Повагавшись якусь мить, Оскар зрештою капітулював, хоча насправді зовсім не планував затримуватися. Він мріяв якомога швидше завершити цю жахливу поїздку, дістатися Крейґана й увійти у свій будинок. Та, на жаль, доведеться заходити в гості та випивати.

— Дякую, — сказав він тихо і підштовхнув уперед Елфріду. — Це моя подруга, Елфріда Фіппс. Мій другий водій.

— Чудово. Чудово. Дорога до біса довга. Приємно з вами познайомитися, мем, — мовив майор і взяв Елфріду за руку. На якусь мить Оскарові здалося, що він зараз її поцілує — такі старомодні в нього були манери.

— Добрий вечір, — привіталася Елфріда.

— А тепер зачинимо двері, хай холод лишається надворі. Будь ласка, проходьте.

Елфріда й Оскар зайшли в маленьку вітальню з низькою стелею. Слабкий вогонь у викладеному плиткою каміні майже не грів. І загалом інтер’єр кімнати навіював сум: продавлені шкіряні крісла, килимова доріжка зібгана, великий килим густо вкритий собачою шерстю, всі попільнички переповненні попелом і недопалками.

Наприкінці кімнати виднілися двері, що вели до якогось приміщення. Мабуть, саме там майор зачинив того розлюченого пса, бо з-за дверей долинало нервове скавчання і важке дихання.

Час від часу там щось гупало, і торохтів засув. Мабуть, злий пес раз у раз кидався на двері.

— А якої породи ваш собака? — спитала Елфріда, почуваючись не надто впевнено в таких гостях.

— Лабрадор, — відповів майор Біллікліфф. — Мила стара сучка. Мухи не образить.

На камінній поличці розмістилося безліч речей: брудні чашки, м’яч для гольфу, годинник, стрілки якого завмерли на чверть на першу, листівки й запрошення із загнутими куточками та шкіряна коробочка, у якій майор Біллікліфф зберігав слуховий апарат.

Передусім він дістав його і почав прилаштовувати у своїх величезних червоних вухах. Оскар і Елфріда зачаровано спостерігали, як він поправляв апарат кінчиком пальця. Потім Біллікліфф розвернувся до них із задоволеним виразом обличчя.

— Отак краще, — сказав він. — Зазвичай я його не ношу. Інколи навіть забуваю, де поклав. Отже, що питимете?

І він підійшов до старого столика на колесах, заставленого пляшками. На нижній поличці стояли два брудні келихи.

— Бар відчинений.

Оскар мріяв про чашку чаю, але розумів, що його надто довго готувати.

— Я б випив віскі. Зовсім трішки. І багато води.

— А для леді?

Збентежена запитанням, Елфріда якусь мить навіть не знала, що відповісти. Вона теж мріяла про чай. Але таки доволі сміливо спитала:

— А мені можна хересу?

— Так, була пляшка. Де ж вона? — Майор підняв пляшку з рештками чогось. — Вам якраз вистачить.

І він почав розливати напої. Оскар і Елфріда чекали біля ледь теплого каміна.

— На жаль, із прибиранням останнім часом складно, — сказав майор. — Дружина померла кілька років тому. Скучив за нею пекельно, але що поробиш? Є жінка, яка тут у мене прибирає.

Оскар спостерігав, як Біллікліфф незграбно вовтузиться із пляшками та склянками, розливає воду на килим, тремтливими руками підіймає келих. Майор Біллікліфф мав не найкращий вигляд. Чимось нагадував стару шкапу, яка плентається на заріз. Тонкі ноги бовталися у величезних чорних брудних брогах. На майже лисій голові виднілося кілька сивих пасемець, очі сльозилися. Під потемнілими від тютюну вусами виднілися нерівні жовті зуби. Аж не вірилося, що колись цей чоловік був мужнім офіцером британської армії.

— Гектор зателефонував і сказав, що ви приїдете. Я дуже радий. Нам не завадить трохи свіжої крові в цьому містечку. Як він узагалі? Дивно, що ми з тобою ніколи не зустрічалися, але ж стільки років… Я тут із шістдесятих живу. Як пішов у відставку, так одразу ж сюди і приїхав. Ну не зовсім зразу… Спершу пройшов курс у Сайренсестері, здобув кваліфікацію управителя. Не для дурня робота. А ще тут хороша риболовля. Щоправда, дружині було трохи сумно. Рибу вона не ловила, зате багато гуляла із собаками. Не з’їхала з глузду тільки завдяки телевізору. — Майор нарешті наповнив склянки та на нетвердих ногах підійшов до Оскара й Елфріди. — Віскі ніби занадто розбавив. Нічого?

— Саме те, що треба, — збрехав Оскар.

Затим майор Біллікліфф повернувся до столика, щоб вгамувати спрагу за допомогою маленької склянки віскі, але значно темнішого відтінку.

— Десь у мене має бути щось із їжі. Щось похрумтіти. Сідайте, влаштовуйтеся зручніше.

— Ми не можемо засиджуватися.

— Та до Крейґана менше п’яти хвилин їхати.

Не маючи вибору, Оскар і Елфріда мусили вмоститися на дивані, від якого тхнуло псом.

Майор Біллікліфф усівся в єдине крісло, що стояло навпроти; крізь поношені твідові штани випнулися його гострі коліна.

— Я зараз на пенсії, звісно. Добре, що Гектор продав мені цей котедж, хоча він усе одно стояв порожній. А Г’ю байдуже. Дні фермерів скінчилися. Тепер усі працюють за контрактом. Бодай лихий узяв би ці машини й технології. Мені подобалося працювати на Гектора, але це тривало недовго. Гектор поїхав, замість нього з’явився Г’ю. А це те саме, що приставити вовка до отари. Він у великому будинку оргії влаштовував. Сороміцькі. Яка неповага. Жахливий подав приклад. Як вам напої? Нічого не міг вдіяти з тим хлопчиськом. На ножах були, як кажуть на флоті. Зрештою мені все остогидло, і я був ладен іти на пенсію. Тепер усе минулося, забулося. Г’ю звалив на Барбадос і продав будинок. Тепер там готель. Ви, мабуть, бачили вивіску. Суцільне скло, все аж сяє. А ціни в барі — просто грабунок серед білого дня. І близько туди не підходьте. Від маєтку лишилася тільки ферма і молодий Томсон. Його батько орендував тут землю і купив невеликий будинок, коли її продавали. У нього ніби все гаразд. Але до готелю я ані ногою. Точно. Тільки в гольф-клуб ходжу. А ви граєте в гольф? У нас там маленька приємна компанія зібралася. Долучайтеся. Запишіться, якщо хочете. І недалеко від вашого Естейт-хаусу. Там багато років жила приємна пара. Кохрани. Потім чоловік зліг і помер, а дружина поїхала на південь до дочки. Пощастило вам… виходить. Є ще місис Снід… Вона там за всім стежить. Приходить час від часу. Гектор, мабуть, платить їй щось. Не говорив?

Оскар кивнув.

— Мила жінка. Дуже мила. Бачив недавно її у м’ясній крамниці. Щось говорила про бойлер. Але це вже не моя справа, інакше я зайшов би, подивився.

Оскар, який уже не мав сили терпіти, запитав:

— Так а що з ключем?

— Прошу? — перепитав, насупившись, майор Біллікліфф, бо нічого не зрозумів.

— Я питаю про ключ. Від Естейт-хаусу. Якщо ви не проти, то ми хотіли б забрати ключ і поїхати.

— А, так. Десь був, — відказав майор і, вправно піднявши руку, залив у себе решту віскі, поставив склянку й важко підвівся. Затим пішов до старого стола, на якому був страшенний гармидер. Схилившись над усім тим безладом, він щось мацав і перекладав, пильно оглядаючи речі. Нарешті вигукнув: — Еврика! — і підняв великий старомодний ключ із зім’ятою биркою. — Знав, що він десь тут. Останнім часом постійно все забуваю.

Оскар і Елфріда допили свої несмачні напої та підвелися з дивана.

— Дякую. Вибачте, що потурбували, — сказав Оскар, узявши ключ у Біллікліффа.

— Та ні, ви зовсім мене не потурбували. Дуже радий гостям. Пам’ятайте, я часто буваю в клубі. Звісно, граю вже менше, але люблю побазікати з усіма, а в барі роблять смачні сандвічі.

Оскар і Елфріда повільно рушили до дверей.

— Обов’язково приходьте ще. Може, і я колись зайду в Естейт-хаус. Подивлюся, як ви там облаштувалися.

Елфріда всміхнулася:

— Звісно. Тільки не одразу. Оскар останнім часом не дуже добре почувається, і нам треба трохи часу, щоб відпочити й облаштуватися на новому місці.

— Звісно, звісно. Але ми точно незабаром побачимося.

Оскар зупинився, аби подивитися на гравців у гольф. Тепер він уже був упевнений, що Біллікліффа серед них немає. Гравці вже зайняли свої місця і вибрали ключки. Щоб їх не турбувати, Оскар стояв, не рухаючись, аж поки останній гравець ударив по м’ячу і, схоже, поцілив у лунку. Уже смеркалося, і Оскар подумав, що їм треба поспішати, якщо хочуть дістатися до клубу, поки геть не стемніло. Один із гравців зупинився, щоб дістати підставку, і помітив Оскара.

На мить їхні очі зустрілися, і чоловік підняв руку, вітаючись, чи, може, просто хотів показати, що помітив його. Оскар помахав у відповідь. Склавши ключки в сумку, чоловік узяв візок за ручку і рушив за друзями. Оскар спостерігав за ним — огрядний чоловік у вітрівці та яскраво-синіх штанях. Цікаво, він приїхав у Крейґан чи живе тут? Може, американець? За хвилину незнайомець зник за пагорбом, порослим дроком, а Оскар із собакою пішли далі.

Він відчув, що трохи втомився. Внизу, між полем для гольфа й дюнами, Оскар побачив кам’янисту доріжку, якою зазвичай їздили на тракторцях спеціалісти з догляду за спортивним газоном. Доріжка вела назад у місто. Унизу за довгим вигнутим пляжем виднілися дахи й церковний шпиль.

Загалом краєвид нагадував стару гравюру. Оскару здалося, що до міста дуже далеко, і він навіть занепокоївся, чи не переоцінив своїх сил. Та потім помітив невеличку дерев’яну будівлю, в якій гравці в гольф могли сховатися в разі дощу. Підійшовши ближче, побачив, що вона розділена перегородками на чотири частини, і в кожній стояла маленька дерев’яна лавка. Обрав найбільш захищений від вітру відсік і вирішив хвилинку перепочити.

Подумав про чоловіків, які грали в гольф. І раптом позаздрив їм: вони дружать, розмовляють, жартують, змагаються. Потім щось вип’ють у клубі й повернуться до своїх сімей. Звичайні люди, звичайні чоловіки.

Цікаво, чи він колись зможе знову стати звичайним?

Колись давно, у дитинстві, Оскар теж грав у гольф, але особливих успіхів не досяг. Може, варто знову почати — купити дорогі ключки, наприклад, фірми «Біґ Берта», і вразити всіх — і себе також — бездоганною подачею та ударом. Але ця перспектива його зовсім не розсмішила. Він узагалі розучився усміхатися.

Горе. Він досі горював. Раніше він часто вживав це слово, коли писав друзям, які втратили дружину, чоловіка, батька, матір чи дитину. Цим словом можна було назвати низку раніше не відомих йому емоцій. Ще одним таким словом було слово «співчуття». «Мої найщиріші співчуття. Подумки з тобою», — писав він зазвичай, ставив свій підпис і надсилав листа з відчуттям виконаного обов’язку.

Зараз він розумів, що тоді зовсім не усвідомлював, про що пише, чому співчуває. Горе — це не просто почуття. Це стан, це задушлива ковдра невимовного болю, крізь яку не пробиваються промінці розради. Єдине, що захищало його — це частокіл мовчанки, який він звів навколо себе, Тут, у Крейґані, він не міг випадково ні з ким зустрітися, не міг перетнутися зі знайомими. А ще до нього не міг дотягнутися вікарій зі своїми церковними заспокійливими промовами, які лише злили. Також ніхто не опускав ніяково очі, намагаючись незграбно вимовити слова співчуття.

Під час прогулянки Оскар, як завжди, дивився на небо, хмари, пагорби, пташок. Відчував подих вітру на щоках, слухав, як розбиваються об берег хвилі, вдихав солодкий і міцний аромат моху й вересу… Але ніщо із цього не тішило. Натхнення не було. Радості теж. Він ніби споглядав величний пейзаж, написаний ідеальними мазками, але без душі.

Оскар ніколи не жалів себе. І навіть тепер, наче лев, боровся із жалістю, живучи у своєму маленькому дерев’яному прихистку. Намагався згадати все хороше, прекрасне, що зараз має. По-перше — це Естейт-хаус. Його оселя. Його укриття. І йому неабияк пощастило, що цей дім виявився порожнім. По-друге — Елфріда. Вона повернулася з Корнволла, і Оскарові неабияк полегшало. Саме завдяки їй він не збожеволів. Вона допомогла йому пережити найтемніші часи, була поруч і терпляче підлаштовувалася під його настрій. Коли він замовкав, вона лишала його самого. Коли ж хотів виговоритися — слухала.

І по-третє, він знав, що навіть якщо не лишиться в цьому забутому Богом північному містечку, де в дитинстві він був щасливим, у будинок Ґлорії він точно не повернеться. Її сини вже виставили Ґранж на продаж. Почасти Оскар був їм вдячний, бо не довелося жити там, у холодній німій порожнечі, щосекунди згадуючи Франческу.

«Треба жити далі», — сказав він собі. Хоч і повільно, проте рухатися вперед. Але в шістдесят сім, коли більша частина життя позаду, важко знайти нове джерело енергії. Задушлива ковдра, сплетена із шоку і страшної втрати, не лише перекривала йому світло та звуки — вона наповнювала кожну клітинку його тіла невимовною, непереборною втомою.

— Треба жити далі, — промовив Оскар уголос, і Горас, який лежав біля його ніг, з надією глянув на господаря і навіть усміхнувся. Цей собака часто всміхався. Оскар був вдячний йому за дружбу. Повільно звівшись на ноги, сказав: — Ходімо, старий. Уже час додому.

Коли Оскар нарешті дістався до гольф-клубу, вже зовсім стемніло. А ще він відчув, що страшенно втомився. Важко переставляючи ноги, доплентався до проходу між майданчиками, і в яскраво освітлених вікнах побачив силуети. Люди відпочивали, наче в пабі. Сиділи за столиками, їли сандвічі й, мабуть, обговорювали гру. Перед клубом розмістився вимощений каменями майданчик із клумбами, на яких улітку, мабуть, квітли бегонії та герані. Збоку від будинку був паркувальний майданчик, на якому стояло з десяток автівок. Оскар побачив старенький «універсал» з відкритим багажником. Обіпершись об крило автомобіля, чоловік знімав взуття для гри в гольф і перевзувався у броги. Оскар упізнав червону вітрівку й яскраво-сині водонепроникні штани, а от кепку з довгим козирком чоловік уже зняв, і в холодному світлі ліхтаря виблискували сиві пасма волосся.

Зав’язавши шнурки, чоловік підвівся. Цієї миті Оскар уже підійшов до нього. Якусь секунду Оскар вагався, чи треба спинитися й заговорити, може, спитати, як пройшла гра. Та поки він розмірковував, чоловік сам озвався до нього:

— Добрий вечір. Гарно прогулялися?

Оскар спинився і, обернувшись до нього, відказав:

— Трохи задовга вийшла прогулянка. Давно стільки не ходив. А як ваша гра?

— Здалися на п’ятнадцятій лунці. Дуже вже темно й холодно стало. — Він нахилився, підняв взуття для гольфу, кинув у багажник і закрив його. — Не та погода для гри. — Він підійшов ближче. Оскар побачив його рум’яне обличчя і пронизливі блакитні очі. — Перепрошую, але ж ви — Оскар Бланделл?

Оскар збентежився: його не лише впізнали, а ще й назвали повним іменем.

— Так, — відповів він. І це його «так» прозвучало як зізнання.

— Я знав, що ви повернулися до Крейґана, — сказав чоловік, а Оскар подумав: «Що ще він знає?» — Я тут живу лише двадцять років, тож із вашою бабусею, місис Маклеллан, не знайомий, зате ми добре дружили з Гектором. Недовго, бо він невдовзі передав Коррідейл Г’ю і поїхав жити на Південь. Я Пітер Кеннеді, до речі. — Чоловік простягнув руку, й Оскар потиснув її, не знімаючи рукавичку. — Вітаю в Крейґані.

— Дякую.

— Ви геть знесилені, мабуть. Дорога була довга, ще й на такому вітрі. Я збирався випити чашку чаю. Хочете зі мною?

Оскар мовчав, вагаючись. Він і справді дуже втомився і промерз до самих кісток. Думка про те, щоби посидіти в теплі й відпочити за чашечкою гарячого чаю, дійсно приваблювала. З іншого боку, він не був певен, що йому стане сміливості увійти в цей яскраво освітлений будинок, повен людей. До того ж, мабуть, доведеться з кимось знайомитися, спілкуватися, відповідати на запитання.

Але щось було таке тепле й щире в його новому знайомому, що Оскар не зміг одразу відмовитися, тож почав шукати відмовку.

— Я із собакою.

— Посадимо його поки що до мене в автомобіль. Ми недовго, з ним нічого не станеться.

— Я… — почав Оскар, вирішивши сказати правду. — Я… не дуже хотів би зустрітися з майором Біллікліффом.

Пітер Кеннеді ледь помітно всміхнувся, цілковито розуміючи його.

— Не хвилюйтеся, — він поклав руку Оскарові на плече. — П’ять хвилин тому майор Біллікліфф поїхав додому. Я бачив, як він виїжджав.

— Ви тепер, мабуть, думаєте, що я неввічливий.

— Аж ніяк. То йдете зі мною?

— Так. Так, іду. Залюбки. Дуже дякую.

— Я дуже радий.

Вони посадили Гораса в багажник Пітерового автомобіля — біля сумки і взуття для гольфа. Собака докірливо глянув на них у заднє скло, але Оскар мужньо витримав його погляд.

— Я ненадовго, — сказав він Горасу.

Обійшовши клуб збоку, піднялися сходами до вхідних дверей. Пітер Кеннеді відчинив їх і пропустив уперед Оскара. Хол був засланий килимовим покриттям, а попід стінами довгими рядами тяглися шафи зі срібними кубками та різними значками. А з портретів на них дивилися колишні капітани. Скляні двері праворуч вели в головну залу зі столиками, зручними стільцями й шинквасом у кутку. Коли вони увійшли, лише дехто з присутніх підвів очі.

— Підемо отуди. Там є вільний столик. Поговоримо спокійно.

Та не встигли вони дійти до столика, як двері поруч із шинквасом розчинилися — і до них вийшла немолода офіціантка, вбрана в чорну спідницю й білу блузку. Її біляве волосся було завите і старанно зачесане.

— Містере Кеннеді, я й не думала, що ми вас сьогодні побачимо.

— Привіт, Джессі. Ми ще встигнемо попити чаю?

— Звісно, встигнете. Ви ж, мабуть, заклякли! Це ж треба наважитися грати в таку погоду. — Вона перевела погляд на Оскара. Той уже зняв твідовий капелюх, але й досі залишався в куртці, під якою мав ще кілька шарів светрів. — Ви теж грали?

— Ні. Просто гуляв.

— Джессі, це містер Оскар Бланделл. Він зараз живе в Естейт-хаусі.

— Ой леле, то от ви хто! Я чула, що ви сюди переїхали, але ще не доводилося з вами зустрітися. Ви теж граєте в гольф?

— На жаль, ні.

— Це треба виправити. Де хочете сісти, містере Кеннеді?

Але той не встиг відповісти, бо їх перебили. З дальнього кутка кімнати пролунав голосний і дзвінкий, як ріжок, голос.

Усі аж стрепенулися від несподіванки, кілька людей, які дивилися телевізор, насупилися:

— Пітере! Ходи-но сюди на кілька слів. Я тебе не бачив уже тиждень чи й більше.

Пітер Кеннеді обернувся, і Оскар, простеживши за його поглядом, побачив у дальньому кутку залу міцного чоловіка похилого віку в кріслі колісному і зі склянкою віскі в руці.

— Пітере! — гукав він, махаючи вузлуватою палицею, ніби без цього його можна було не помітити. — Ходи сюди, розкажеш усі новини.

— Оскаре, ви не проти, якщо я залишу вас на хвилинку? Це старий Чарлі Бейт. Буде неввічливо не підійти.

— Звісно.

— Я лише на хвилинку. Джессі про вас подбає, — сказав Пітер і рушив до чоловіка в кутку. — Оце так сюрприз. Чарлі, ти вибрався на прогулянку?

Старий чоловік у кріслі колісному так радісно привітався з Пітером, що Оскару стало ніяково, і він відвернувся.

— Ходіть сюди, сідайте і влаштовуйтеся зручніше, — тим часом мовила до нього Джессі. — Знімайте куртку, так швидше зігрієтеся. Може, хочете булочку? А який чай більше любите — індійський чи китайський?

— Перепрошую, — перебив її Оскар, — а хто це?

— Чарлі Бейт? О, це дивовижна людина. Йому вже понад дев’яносто років, хоча так і не скажеш. Колись давно був фермером у Тошлендс. А тепер його внук там усім заправляє. Пару років тому в Чарлі стався інсульт. Тепер живе в будинку для людей похилого віку, а містер Кеннеді часто його там відвідує. Одна з доньок привезла сьогодні його сюди — просто щоб він змінив обстановку і трохи розвіявся. Енергії в нього, як у коня.

— Взагалі-то, я не про нього питав, — нерішуче мовив Оскар. — Я питав про Пітера Кеннеді. Я з ним щойно познайомився, на стоянці. Він знав мого дядька. Але…

— Ви хочете сказати, що вам цікаво, що це за чоловік і ким він працює? Мабуть, ви єдина людина в Крейґані, хто цього не знає. Він наш священник. Священник у нашій церкві.

Священник. Вікарій. Очільник місцевої церкви. Байдуже хто. Людина, яка має піклуватися про всіх, хто страждає фізично чи морально. Досі неочікувана люб’язність Пітера Кеннеді здавалася щирою, але тепер стала викликати підозри. Він знав, що Оскар повернувся до Крейґана. Може, йому вже розповіли і про страшну смерть дружини та доньки? Якщо так, то хто?..

Зате ми добре дружили з Гектором.

Можливо, це Гектор зателефонував до Пітера і все розповів?

Звісно ж, зробив він це з найкращими намірами. Може, попросив подбати про нього? Поговорити відверто, вислухати, взяти за руку та знову привести до церкви, якої Оскар більше не потребував.

— У вас усе гаразд? — тим часом спитала Джессі.

Він глянув на її по-материнськи стривожене обличчя і відчув, що його щоки пече вогнем, а чоло вкрилося краплинами поту.

Йому зробилося нестерпно жарко не тому, що в залі тепло, а він і досі не зняв куртку, а від внутрішнього неспокою, який радше нагадував паніку.

І Оскар зрозумів, що більше ні хвилини не може тут лишатися, бо задихнеться.

— Вибачте, — пересилюючи себе, мовив він. — Тут дуже жарко. А ще я дещо згадав. — Його голос звучав глухо, наче з іншої кімнати. — Я обіцяв… Треба додому. Чекаю телефонного дзвінка…

— А як же ваш чай?

— Перепрошую, не можу… — белькотав він, задкуючи до дверей. — Вибачте. Скажіть містерові Кеннеді, будь ласка. Іншим разом…

Оскар відвернувся й обережно, ніби скрадаючись, пішов до важких скляних дверей. Щойно пройшов, ті одразу зачинилися за ним. Перетнув хол, відчинив другі двері та вийшов на холодне повітря. Крижаний вітер мало не збив з ніг. Оскар спинився, глибоко вдихнув, наповнивши холодом легені. Відчувши, як застигає на чолі піт, нижче натягнув твідового капелюха. У нього все гаразд. Він переживе. Треба лише дістатися додому. Там він буде у безпеці. Буде лише з Елфрідою. Спустившись сходами, пройшов через паркувальний майданчик і випустив Гораса з Пітерової автівки. А потім якомога швидше пішов геть, тягнучи за собою собаку. Він тікав.