Зимове сонцестояння

Керрі

Тієї ночі Керрі приснилася Австрія, Обербойрен. Темно-синє небо і сніг, такий сліпучий, що кожна сніжинка скидалася на діамант. Вона іде на лижах. Навколо ні душі. Вона плавно з’їжджає білим полем, що простягається в нескінченну далечінь. Траса в’ється поміж чорних сосен. Керрі сама, більше нікого нема. Аж раптом, обігнувши сосни, далеко попереду бачить такого самого самотнього лижника. Чорний силует мчить від неї схилом униз, витанцьовуючи на снігу. Вона знає — то Андреас. Вона хоче, щоб він теж побачив її, щоб зачекав. Тому гукає до нього: «Андреасе! Зачекай, я хочу бути з тобою. Їдьмо разом». Чує свій голос, чує, як його відносить вітром, як скриплять її лижі на гладенькій трасі. «Андреасе!» Але він зникає. Вона підіймається на пагорб і бачить, що він почув її, стоїть, чекає, обіпершись на палиці, спостерігає, як вона їде. Дивиться в небо, чорні окуляри насунув на лоба.

Він сміється. Зуби біліють, підкреслюючи засмагу обличчя. Мабуть, він не тікав — просто дражнився. Андреас. Вона доїжджає до нього і спиняється. І лише тепер розуміє, що це не Андреас, а якийсь чужий чоловік з вовчою усмішкою і холодними, як сірі камінці, очима. І небо вже не синє — воно потемніло, як перед грозою. І їй стає страшно…

Цей страх її і розбудив. Керрі лежала, широко розплющивши в темряві очі. Серце вискакувало з грудей. Розгублено обвела очима кімнату, побачила вуличні ліхтарі за вікном. Вона не в Австрії, не в Обербойрені. Вона в Лондоні. Це не її просякнута ароматом сосен квартира з балконом, а гостьова спальня у квартирі її друзів, Сари й Девіда Ламні, у районі Патні. Не кришталево-чисте, всипане зорями небо, а сіра мряка. Сон як рукою зняло. А разом з ним зник і Андреас, який ніколи насправді їй не належав. Усе скінчено.

Простягнувши руку, намацала наручний годинник на приліжковому столику. Шоста година темного грудневого ранку. Порожнє ліжко морально тиснуло на неї. Вона відчайдушно хотіла, щоб Андреас був тут, поряд, прагнула притулитися до його мускулистого, наче вилитого, тіла. Захотілося повернутися туди, де вони й повинні бути, — у величезне різьблене дерев’яне ліжко під низькою стелею з балками. Хотілося кохатися, відчуваючи безмежне блаженство. Перевернувшись на бік, вона обійняла себе за плечі, щоб трохи заспокоїтися і зігрітися. Усе буде гаразд. Це ніби хвороба, та вона минеться. Зрештою Керрі заплющила очі, уткнулася обличчям у подушку та знову заснула.

О дев’ятій вона прокинулася й побачила, що зимова ранкова сірість посвітлішала. Девід і Сара вже пішли на роботу, залишивши її вдома саму. Вона уже тут тиждень, але так нічого й не зробила: ні з ким не зустрілася і навіть не почала шукати роботу. Сара та Девід розуміють її, тому й не підганяють. Із рідних Керрі поговорила лише з батьком — зателефонувала до нього в Корнволл, і вони довго, майже годину, тепло і приязно розмовляли. «Ти ж зателефонуєш мамі, так?» — спитав він, і вона пообіцяла, що зробить це. Але досі зволікала, знаходячи різні причини, аби не телефонувати. Так минув тиждень. А це немало. І Керрі розуміла, що відкладати далі вже не можна. Сьогодні, просто зранку, вона зателефонує Доді. «Сюрприз, — скаже вона радісним голосом. — Я повернулася. У Лондон».

Далі будуть здивування, пояснення, вибачення… А потім вони домовляться про зустріч. Певна річ, Керрі не боялася зустрітися з мамою і сестрою Ніколою, та разом з тим і не горіла бажанням побачитися з ними. Розуміла, що вони засиплють її новинами, але жодної доброї вона так і не почує. Однак інших рідних у неї немає. Тому мусить задовольнитися тими, що є. І що швидше домовиться про зустріч, то раніше все закінчиться.

Керрі вилізла з ліжка, загорнулася в халат і спустилася на перший поверх. На кухні ідеально прибрано. Сара хоч і працювала повний день, але квартира сяяла чистотою. Керрі побачила записку біля горщика з квіткою, що стояв по центру стола.

Керрі закип’ятила воду, заварила каву, поклала хліб у тостер. Каву випила, а тости так і не з’їла. З тумбочки на неї докірливо поглядав телефон. Коли вона допила третю чашку кави, на годиннику була вже за чверть десята. Навіть Доді Саттон у такий час уже має прокинутися. Керрі набрала номер. Дощ стукав у шибки. У слухавці почулися гудки. Керрі зачекала.

— Алло.

— Ма.

— Хто це?

— Керрі.

— Керрі? Ти з Австрії телефонуєш?

— Ні. З Лондона. Я тут. Удома.

— На Ренфурлі-роуд?

— Ні. Будинок на Ренфурлі-роуд я вже три роки здаю. І про виселення мушу повідомити винаймачів за три місяці. Наразі я безхатько.

— То де ти?

— У Патні. У друзів. Просто через річку від тебе.

— Ти давно повернулася?

— Приблизно тиждень тому. Справ було багато, не могла зателефонувати раніше.

— Тиждень? То ти що, у відпустці? — жалібно запитала Доді.

— Ні, не у відпустці. Я кинула роботу. Вирішила, що вже задовго там працюю.

— Я була впевнена, що ти поїхала назавжди. Ми тебе роками не бачимо. Що сталося?

— Нічого. Просто захотілося так вчинити.

— То ти влаштуєшся на іншу роботу?

— Доведеться. Ма, слухай, я думала зайти в гості. Ти сьогодні вдома?

— До обіду так. Потім іду грати в бридж з Лейлою Максвелл. У неї катаракта. Бідолаха майже не бачить карт.

— То, може, пообідаємо разом? — запитала Керрі.

— Де, тут?

— Якщо хочеш, можемо кудись сходити.

— Ні. Я щось приготую. Може, суп і паштет або щось інше. Підійде?

— Ідеально. А як Нікола?

— Ох, дівчинко моя, то суцільна драма.

— Драма? — перелякано перепитала Керрі.

— Гадаю, вона з’їхала з глузду. Прийдеш, я тобі все розповім. — Доді трохи помовчала, а потім додала, ніби їй сяйнула геніальна ідея: — Взагалі, це якийсь цікавий збіг. Те, що ти повернулася, я маю на увазі. Нікола прийде на обід, але, якщо ти завітаєш раніше, ми встигнемо перекинутися парою слів.

Керрі вже й пошкодувала, що зателефонувала.

— А що Люсі? — запитала вона.

— Люсі теж тут. Сьогодні зранку не пішла до школи, там котел міняють чи щось таке. Сидить у себе в кімнаті, зубрить щось, готується до якогось іспиту. Вона взагалі переважно сидить у себе в кімнаті, тож нам не заважатиме.

— Хотілося б її побачити.

— О, побачиш, побачиш. То коли ти прийдеш?

— О пів на дванадцяту нормально буде? Пішки піду, мабуть.

— У тебе немає автомобіля?

— Є, але прогулянка не завадить.

— Погодка мерзенна.

— Переживу. Побачимося, ма.

— Чекатиму.

І Доді поклала слухавку. Керрі ще трохи потримала свою біля вуха, потім теж опустила. Якусь секунду дивилася на телефон, а тоді розреготалася. Не радісно, а іронічно-гірко. Мама, як завжди, холодна й байдужа. Вона цього й очікувала, і разом з тим — боялася.

Так було завжди. Вони ніколи не могли нормально спілкуватися. Можливо, між ними навіть була якась особиста неприязнь. Але Керрі в підлітковому віці змирилася із цим і навіть навчилася це приймати. Вона бувала в гостях в інших родинах, бачила, як батьки спілкуються з дітьми, і розуміла, що якби не тато, вона б узагалі ніколи не довідалася, що таке любити самій і відчувати, що тебе теж люблять.

Чого вона так ніколи й не зрозуміла, то це чому Джеффрі Саттон взагалі одружився з Доді. Можливо, тому що вона була гарненькою, чарівною кокеткою, до того ж уміло прикинулася саме такою, якою будь-який чоловік бачив свою майбутню дружину. А коли він зрозумів, що саме на це вертихвістка і сподівалася, було вже запізно. Доді ж бачила у Джеффрі не лише привабливого дорослого чоловіка, а й забезпечене майбутнє. Він мав пристойну роботу — працював брокером у Сіті, робив успішну кар’єру, а його колеги належали до того соціального стану, про який Доді мріяла і до якого прагнула.

Нікола народилася першою, а за п’ять років з’явилася Керрі. Здавалося, що вони не рідні сестри — настільки вони були різні. Складалося враження, що Ніколу Доді народила без участі Джеффрі, а Джеффрі сам якимось дивом пустив на світ Керрі.

Він був її батьком, другом, союзником… А ще він — чоловіком, який уклав шлюб із негідною себе жінкою. Саме Джеффрі возив дочок до школи, поки їхня мати валялася в ліжку, пила китайський чай і читала книжки. Керрі пам’ятала, як радісно збігала сходами вниз, щоб зустріти його після роботи, коли чула, як він відчиняв ключем вхідні двері, бо Доді ще не повернулася, — вона, як завжди, грала в бридж, і на кухні стукала каструлями тільки жінка з au pair. Втомлений після важкого робочого дня, батько ставив свій портфель, знімав пальто і підіймався нагору, щоб допомагати Керрі з уроками або слухав, як вона грає на піаніно. Саме Джеффрі привносив у їхнє життя щось веселе — то раптово запрошував сходити на пікнік або на прогулянку, то пропонував поїхати у відпустку. Саме Джеффрі вперше повіз десятирічну Керрі кататися на лижах у Валь-д’Ізер. Вони орендували віллу та влаштували веселу вечірку ще з двома сім’ями. Це були найкращі у житті Керрі канікули. А ще відтоді в неї на все життя з’явилося хобі. Нікола з ними не поїхала — спортом вона ніколи не цікавилася, до того ж обожнювала залишатися удвох із Доді вдома. Вони ходили по торговельних центрах і купували Ніколі нові сукні, в яких вона планувала відвідати всі можливі вечірки.

Найбільше в житті Ніколу цікавили одяг, хлопці й вечірки. Тому ніхто не здивувався, коли в двадцять один рік вона заручилася й вийшла заміж. Її обранця звали Майлз Веслі. Про такого чоловіка для старшої доньки Доді могла лише мріяти. У нього була бабуся, леді Барфілд, і батьки, які мали завидний маєток у Гемпширі. Сам він закінчив Гарвард і працював у «Герст і Філдмор» — відомому агентстві з продажу нерухомості з філіями по всій країні. Майлз працював у головному офісі на Девіс-стріт — набирався досвіду в продажу нерухомості спортивного призначення, мисливських угідь для полювання на тетеруків і ділянок для риболовлі. Більшого мамі годі й бажати. Доді чудово провела час за плануванням весілля, якому заздритимуть усі подруги та про яке говоритимуть ще не один рік.

Керрі відмовилася бути подружкою нареченої на цьому весіллі. Худа і висока, вона старанно навчалася, бо понад усе на світі хотіла вступити до університету. Від її зовнішнього вигляду мама впадала в розпач — вона ненавиділа улюблені доньчині зношені джинси, важкі черевики й мішкуваті футболки. А коли Керрі принесла з крамниці вживаного одягу «Оксфам» потерту шкіряну куртку, Доді мало не знепритомніла.

Коли вдома прозвучало слово «дружка», Керрі одразу ж рішуче озвучила свою позицію.

— Ні, — заявила вона.

Вибухнув скандал.

— Як можна бути такою егоїсткою?! — кричала Доді.

— Та дуже просто.

— У тебе тільки одна сестра, подумай про неї!

— Слухай, ма, я б навіть і заради королеви на це не пішла. Я метр сімдесят зростом, тому роль дружки не для мене. Я не йтиму до вівтаря у рожевій тафті, схожа на меренговий рулет. І на цілковиту ідіотку.

— Ти чудово знаєш, що рожевої тафти не буде. Ми з Ніколь обрали темно-рожевий шифон.

— Ще гірше.

— Ти ніколи не думаєш про своїх рідних. Лише про себе.

— Цього разу я якраз і думаю про Ніколу. У неї купа симпатичних подружок, які мріють стати дружкою. Та й загалом, — позіхнула Керрі, — я не фанатка церковних весільних церемоній. — Інколи їй подобалося позлити матір. — Чого не можна просто піти й розписатися? Зекономили б купу грошей. Хоча тоді не буде ані весільних подарунків, ані чеків на чималеньку суму.

— Яка ж ти зла.

— Та не зла я. Просто розмірковую логічно.

Доді набрала повні груди повітря, намагаючись заспокоїтися, а тоді сказала тихим, рівним голосом:

— Якщо хтось захоче подарувати Ніколі чек на весілля, то я напевно знаю, що вона прийме його з вдячністю. Зрештою, їм треба обставляти нову квартиру. Купити холодильник, лампи, килими. Все це недешево коштує.

— Краще всі ці гроші покласти на спеціальний рахунок — буде чим платити за розлучення…

Доді вилетіла з кімнати, гепнувши дверима. Зате про дружку більше ніхто і не заїкався.

Саме молодшій доньці Джеффрі зізнався першій. Їй було вже дев’ятнадцять, вона вивчала літературу і філософію в Оксфорді й насолоджувалася кожним днем свого життя. Одного недільного ранку він зателефонував їй із Лондона.

— Ти сьогодні зайнята?

— Та не дуже.

— Хочу запросити тебе на обід.

— Оце так.

— Мама поїхала до Ніколи. У Люсі температура, тож вона помчала допомагати. Я буду в тебе приблизно о дванадцятій.

— Чекаю, — радісно відказала Керрі.

Стояв золотий жовтневий день. Забравши Керрі з гуртожитку, Джеффрі повіз її за місто у ресторан Le Мапоіr aux Quatre Saisons[13]. Обід був неймовірно смачним і надзвичайно дорогим. Після обіду вони погуляли парком, потім сіли на лавочку, гріючись в останніх променях бабиного літа. Співали пташки. Листя падало на траву, наче мідні монети.

І тоді Джеффрі розповів Керрі про Серену — як познайомився з нею, почав зустрічатися й закохався.

— Ми знайомі вже п’ять років. За віком Серена годиться мені в доньки, але вона для мене — все, і я вже не зможу без неї жити.

Її батько — зрадник. У нього є інша жінка. Керрі про таке й подумати не могла. І навіть не знала, що йому на це відповісти.

— Ти шокована, Керрі?

— Звісно, ні. Просто не очікувала такого.

— Я хочу залишити вас і зійтися з нею. — Керрі глянула на батька й побачила біль у його темних очах. — Я жахливо з тобою вчиняю.

— Ні. Ти просто кажеш правду.

— Я б і раніше пішов. Але не міг, поки не був упевнений, що ви з Ніколою… влаштувалися в житті, мабуть. Подорослішали. Я мав бути поруч, поки був вам потрібен. Тепер усе інакше. Зараз я знаю, що ти міцно стоїш на ногах. А Нікола заміжня, має доньку. Сподіваюся, вона щаслива. Майлз завжди здавався мені порядним чоловіком, хоча й слизький він трохи. Вона, мабуть, не дає йому спокійно жити. Та це вже його проблеми.

— Бідолашний ти мій, — сказала Керрі й подумала про шлюб батька з Доді. А за мить спитала: — А ти був дуже нещасний всі ці роки?

Джеффрі похитав головою.

— Ні. У мене в житті було чимало радісних моментів, особливо пов’язаних із тобою. Але я втомився прикидатися і бачити в усьому позитив. Більше не можу пахати як віл, намагатися заробити більше, мучитися і все одно заледве виходити в нуль. Хочу іншого життя. Хочу тепла, любові, спілкування, сміху. А Доді цього мені не дасть. Ми вже багато років спимо окремо — ти знаєш, мабуть. Я хочу дім, куди зможуть приходити мої друзі, щоб посидіти на кухні за спагеті й келихом вина. Хочу після роботи відчиняти двері й знати, що мене чекають. Хочу зранку голитися й чути, як смажаться яйця з беконом, як закипає кава. І це не криза середнього віку. Це глибока потреба, яка живе в мені вже роками.

— Я й не збиралася нічого казати про кризу середнього віку.

— Та я знаю.

Якась сім’я вийшла з готелю на тепле сонечко. Молода мама, тато і маленький хлопчик. Хлопчик знайшов молоток для крикету та м’ячик — і заходився розмахувати молотком, намагаючись попасти по м’ячику. Промахнувся тричі, а тоді тато підійшов до малого ззаду, взяв його ручки у свої руки й показав, як треба бити.

Керрі сказала:

— Ти зробив для нас усе, що міг. Ніхто не зробив би більше. Якщо так відчуваєш — тобі справді слід піти.

— А як же твоя мама?

— Вона, звісно, буде у відчаї, та й самолюбство її буде уражене. Але я знаю, що її внесок у ваш шлюб був не надто великий, і, мабуть, їй краще буде самій. — Керрі зітхнула. — Але, тату, будь реалістом. Вона знайде гарного адвоката й обдере тебе до нитки.

— Знаю. Я готовий заплатити цю ціну.

— А робота?

— Кину її.

— Не сумуватимеш?

— Ні. Я вже вперся на ній у стелю. І дуже втомився від цих щурячих перегонів, від постійної тривоги, від того, що конкуренти вічно дихають у потилицю. Мабуть, ніколи не був особливо амбітним. А тепер взагалі чиню як останній егоїст. Як гадаєш, у моєму віці ще можна хотіти бути щасливим?

— Ти знаєш, що я про це думаю.

Якийсь час вони мовчали — просто сиділи й насолоджувалися цілковитою душевною гармонією. Потім Джеффрі сказав:

— Тепер поговорімо про тебе. Коли ти народилася, я відкрив на твоє ім’я рахунок. У Ніколи він теж був, але майже всі гроші пішли на те дурне весілля. Зараз твої гроші лежать у банку й на них потроху крапають відсотки. Гадаю, було б непогано, якби ти їх зняла і купила собі будинок. У Лондоні чи деінде. Нерухомість — завжди гарна інвестиція. Хотілося б, щоб ти стала незалежною… Там не дуже багато, але на скромний будинок вистачить. Що думаєш?

— Я лише за, — відказала Керрі, а тоді нахилилася і поцілувала батька в щоку. — Ти просто диво. Дякую. Але ж ми не забудемо одне одного, правда? Ми ж листуватимемося, обмінюватимемося факсами, зідзвонюватимемося, хоч де ти житимеш. Завжди будемо на зв’язку.

Джеффрі усміхнувся, і Керрі подумала, що давно не бачила його таким щасливим. Напевно, всі ці тривожні думки вже давно не давали йому спокою.

— Наступної неділі я знову приїду в Оксфорд і візьму із собою Серену. Хочеш із нею познайомитися?

— Ну звісно! Хай тільки не думає, що я хочу стати між вами. Вона не повинна почуватися винною чи про щось шкодувати. Відсьогодні всі твої старі зобов’язання анулюються і починається нове життя. І цього разу постараємося зробити так, щоб воно було щасливе.

— А ти, люба? Що ти? У тебе є хтось особливий?

— Та десятки, — пожартувала вона. — І не порахуєш усіх.

— Але ні найменшого натяку на друге грандіозне весілля?

— Ні найменшого. До цього ще роки й роки. У мене в житті дуже багато інших справ. А зараз ще й будинок треба купити. Он ми з тобою скільки всього напланували й обговорили.

— Не поспішай так радіти, Керрі. Тепер на нас чекають непрості часи.

— Я з тобою, тату. Стоятиму пліч-о-пліч, — узявши тата за руку, запевнила донька.

Джеффрі мав слушність. На них справді чекали непрості часи, й образи та звинувачення відлунювали ще не один рік. Та зрештою Доді чудово влаштувалася, взявши від цієї сумної ситуації максимум. Як і думала Керрі, Доді обдерла Джеффрі як липку — їй лишився їхній будинок на Кемпден-гіл, автомобіль, більшість майна і достобіса грошей. Джеффрі не заперечував — важко й придумати, що ще він міг зробити, щоб загладити провину.

Щойно Доді дізналася, що Керрі купила невеличкий будиночок з терасою на Ренфурлі-роуд, одразу ж виставила будинок на Кемпден-гіл на продаж, драматично закотивши очі й пояснивши, що не може в ньому більше жити, бо з ним пов’язано безліч нещасливих спогадів. Зрештою вона за немалі гроші продала їхній будинок і купила чарівну квартиру в старовинному будинку в районі Фулем, вікна якої виходили на південь, на Патні.

— Моє маленьке самотнє гніздечко, — сумним, але разом з тим відважним тоном казала вона друзям, і всі в один голос стверджували, що вона чудово тримається.

Доді й справді жила в повній гармонії із собою. З вікон вона милувалася містом, а ще на неї чекали нескінченні вечірки з коктейлями, яких лише душа забажає, і панацея від усіх негараздів — крамниці та ще раз крамниці, з яких вона поверталася додому, обвішана фірмовими пакунками й коробками, забитими загорнутими в дорогий папір покупками. Відпочивала вона тепер здебільшого за кордоном — разом з подругами подорожувала першим класом або відправлялася в круїзи Середземним морем на страшенно дорогих лайнерах. Тож можливостей вигуляти всі нові наряди в неї було вдосталь. В одному з таких круїзів вона познайомилася з Джонні Стазерсом, капітаном у відставці та вдівцем. Доді йому явно подобалася, і час від часу, буваючи в Лондоні, він телефонував їй і запрошував на вечерю. Вона була щаслива як ніколи.

А за сім років після розлучення батьків Нікола Веслі довідалася, що її тихий і спокійний Майлз завів собі іншу. Ліпшої нагоди покінчити зі шлюбом, який став одноманітним і нудним, годі було й шукати. І вона з ним покінчила, повернувшись до матері. Усе було б чудово, якби разом з Ніколою до Доді не переїхала і її семирічна донька Люсі. Доді зрозуміла, що її безтурботні дні закінчилися.

Кави більше не лишилося, а рештки в чашці охололи. Керрі звелася на ноги, викинула у смітник тости, до яких так і не доторкнулася, промила кавник, а чашку й блюдечко поставила в посудомийку. Затим піднялася нагору, сходила в душ, помила коротке волосся і вдягнулася. Останнім часом вона не переймалася своєю зовнішністю — ходила в старих джинсах і без макіяжу, — але цього ранку довелося трохи постаратися. Тож убралася у вузькі штани пісочного кольору, кашеміровий светр із комірцем поло та лаковані черевики. І доповнила образ золотими сережками й ланцюжком. Наостанок напахтилася парфумами, перевірила, чи все на місці в шкіряній сумочці, дістала пальто із шафи і спустилася вниз.

Ключі від вхідних дверей лежали в мідній мисочці на столику в коридорі поруч із синьою вазою з білими гіацинтами. Над столиком висіло велике дзеркало. Застібаючи ґудзики на пальті, Керрі кинула погляд на своє відображення. Висока, струнка, темноволоса дівчина… ні, радше жінка. Як не крути, а незабаром їй виповниться тридцять. Каштанове волосся сяє чистотою, невелике пасемце пташиним крилом спадає на чоло. Підкреслені тінями і тушшю очі здаються великими й темними, кольору чорної кави, а зі шкіри ще й досі не зійшла засмага від сонячних променів, що відбивалися від сяючих сніжних полів. Вона має чудовий вигляд. Цілком упевнена в собі. І зовсім не схожа на людину, яка потребує жалості.

Вона застебнула довге сіре шерстяне пальто із зеленими смужками, куплене торік у Відні. Андреас допомагав їй вибрати його, а потім наполіг, що хоче сам за нього заплатити. «Ти носитимеш його вічно, — сказав він. — І завжди матимеш вигляд на мільйон доларів».

Того дня було дуже холодно, а землю вкривав тонкий шар снігу. Вони купили пальто і пішли прогулялися, тримаючись за руки, а затим зайшли в «Сачерс» красиво пообідати, і…

Не думай про це.

Взявши ключі та ввімкнувши сигналізацію, Керрі вийшла на вулицю. Пройшлася трохи, а тоді повернула на Патні-Хай-стріт і людним тротуаром попрямувала до набережної. На мосту було холодно, зі сходу, від моря дув пронизливий вітер. Від моста вже зовсім близько до Фарнем-корту, дорогого житлового будинку, на четвертому поверсі якого розташовувалася квартира Доді. Керрі піднялася сходами, відчинила важкі парадні двері, зайшла у ліфт і натиснула кнопку. Ліфт поплив угору, здригнувся і зупинився. Двері відчинилися, голосно брязнувши, Керрі пройшла холом і натиснула кнопку дзвінка.

Доді вже чекала на неї. Майже одразу клацнув подвійний замок, і двері розчахнулися.

— Керрі!

Вона майже не змінилася. Не постарішала, не схудла, не погладшала. Низенька, доглянута, з темним, акуратно зачесаним волоссям, у якому поблискують білі пасемця — природно і вишукано. Вбрана в піджак, модну коротеньку спідницю і туфлі-човники з квадратними золотими застібками. Ще доволі гарна жінка. Видавали її тільки вуста, навколо яких залягли глибокі зморшки від постійного незадоволення всім і всіма.

Керрі завжди вчили, що очі — дзеркало душі, але вона твердо знала: щоб зрозуміти, який у людини характер, потрібно подивитися на її вуста.

Керрі зайшла всередину, і Доді знову замкнула всі замки. Ніхто не розкинув руки в широких обіймах, радісних материнських вигуків теж не було.

— Привіт, ма. Як справи? — спитала Керрі, знімаючи пальто. — Маєш фантастичний вигляд.

— Дякую, дорогенька. І ти теж. Така засмагла. Наче щойно з відпустки. Клади пальто на стілець. Кави вип’єш? Чи ще чогось?

— Ні, щойно поснідала, — відказала Керрі, і вони поцілувалися, але поцілунок був радше формальний, ніж щирий, — лише щоками торкнулися одна одної. Щока Доді була ніжна, пахуча. — Я до дев’ятої спала.

— Чудово, коли зранку можна повалятися в ліжку. Заходь…

Доді розвернулася і повела Керрі у вітальню. Сірі хмари раптом розійшлися, і кімнату залило сліпуче сонячне світло. Красива кімната з балконом і великими вікнами, що виходили на південь, на річку. Поряд, за відчиненими двостулковими дверима розташовувалася їдальня. Керрі побачила стіл із червоного дерева і красивий сервант — частина її дитинства, речі з їхнього будинку на Кемпден-гіл. Всюди стояли букети, тож повітря було важким, просякнутим запахом білих лілій.

— А де всі? — спитала Керрі.

— Я ж казала. Люсі у себе в кімнаті, а…

— Вона не дуже любить спілкуватися?

— Не дуже. Здебільшого сидить у своїй кімнаті. Там у неї є робочий стіл, комп’ютер, інколи дивиться телевізор.

У білому мармуровому каміні над штучним вугіллям танцювали маленькі електричні вогники. Доді сіла поруч із ним, у своє крісло. Коли Керрі подзвонила у двері, вона читала газету, і тепер взяла її маленькими доглянутими пальчиками з рожевим манікюром, склала і поклала на кавовий столик.

Хмари знову затягли небо, і сонячне світло потьмяніло.

— Добре, що ти так швидко прийшла. Я хотіла тобі все розказати. У нас тут раптом справжня драма розігралася.

— А де Нікола?

— Незабаром прийде.

Керрі сіла у крісло перед каміном, з іншого боку килимка з білої овчини.

— А куди вона пішла?

— До туристичної агенції.

— Хоче кудись поїхати?

— Я вважаю, вона збожеволіла. Здається, я ж казала тобі телефоном? Познайомилася з одним чоловіком. Американцем. Кілька тижнів тому зустріла його на якійсь вечірці, і відтоді вони зустрічаються.

Керрі подумала, що звучить цілком непогано, і сестра зовсім не схожа на божевільну.

— А хто він, той американець? — обережно спитала Керрі.

— Цілком пристойний чоловік. Бізнесмен. Займається чи то залізницями, чи то металом, щось таке. Живе у Клівленді, штат Огайо. Хтозна, де це. Звати його Рендалл Фішер. А зараз він повертається в Америку й запросив Ніколу до себе на Різдво.

— У Клівленд?

— Ні, у нього квартира чи дім у Флориді. Він завжди святкує Різдво там.

Поки що все звучало абсолютно нормально, і Керрі ніяк не могла збагнути, де ж та драма.

— Він одружений?

— Каже, що розлучений.

— Ну, мабуть, так воно і є. Ти з ним знайома?

— Звісно. Вона раз чи двічі приводила його сюди випити, а один раз він запрошував нас обох на вечерю. У «Клариджес». Він там знімав номер.

— Отже, він явно при грошах, — сказала Керрі, а тоді уважно подивилася на Доді й запитала: — Ма, тобі він що, не подобається?

— Та ні, він абсолютно нормальний. Років п’ятдесят. Не дуже привабливий.

— А Нікола вважає його привабливим?

— Мабуть.

— То в чому проблема?

— Я вважаю, вона чинить нерозважливо. Вона ж нічого не знає про цього чоловіка.

— Ма, їй тридцять п’ять років. Вона вже доросла дівчинка й може сама собі дати раду. Або ж наробити помилок, якщо хоче.

— Та зовсім не про це йдеться.

— А про що? Поясни.

— Керрі, ти хіба сама не розумієш? Ідеться про Люсі.

— Ти хочеш сказати, що Люсі він не запросив?

— Запросив, запросив. Але вона відмовляється їхати. Каже, що зовсім не хоче летіти у Флориду, що нікого там не знає, що їй нічого там робити, та й Рендаллу вона не дуже потрібна. Мовляв, запросив просто тому, що так треба.

— У цьому є певна логіка, — мовила Керрі. — І я розумію Люсі. Скільки їй? Чотирнадцять? Мабуть, вона не дуже комфортно почувається. Плюс, погодься, трохи незручно дивитися, як мати крутить роман.

Шия Доді ледь помітно почервоніла — явна ознака, що вона починає дратуватися. Мати ненавиділа, коли з нею сперечалися і вона мусила доводити свою правоту.

— Це чудова можливість для Люсі. Поїздить, світ побачить…

— А якщо вона цього не хоче…

— Але що вона робитиме?

«Нарешті, — подумала Керрі, — ми дійшли до суті».

— На Різдво? З тобою буде, мабуть. Зрештою, зараз це її дім. Відколи батьки розлучилися, вона живе тут. Куди ж іще їй іти?

Доді відповіла не одразу. Вона підвелася з крісла, підійшла до вікна, постояла, подивилася на річку. Керрі чекала. Аж ось мати повернулася до неї.

— Я не можу лишитися з нею. У мене своє життя. Плани, запрошення… Може, поїду в Борнмут до Фріменів. Вони щороку ходять у готель «Пелес». Запросили й мене. — З її тону було зрозуміло, що Люсі в цих запаморочливих планах місця немає. — Я вже немолода, Керрі. І вже не можу займатися дітьми, як раніше. І не збираюся змінювати плани через уперту дівчину.

«Я в цьому й не сумнівалася», — подумала Керрі. Затим, помовчавши якусь мить, спитала:

— А що її батько? Майлз? Чому вона не може відсвяткувати Різдво з ним і його новою дружиною? Чи вони тепер взагалі не спілкуються?

— Звісно, спілкуються, — відказала Доді, сівши знову в крісло і напружено нахилившись уперед. — Час від часу проводить з ними неділю, але без великого ентузіазму.

— У них немає дітей, так?

— Ні. І навряд чи будуть. Вона будує кар’єру, — мовила Доді, скрививши вуста. — Її життю діти не повинні заважати.

— Отже, вони не хочуть, щоб Люсі завітала до них на Різдво?

— Відверто кажучи, я була в такому відчаї, що зателефонувала Майлзу й усе йому розказала. Довелося, бо Нікола ані говорити з ним не хоче, ані навіть ім’я його згадувати. Але Майлз із дружиною їдуть на Різдво в Санкт-Моріц кататися на лижах, і в компанії лише дорослі. Люсі ніколи не каталася на лижах, а з незнайомими людьми почувається вкрай скуто. Майлз сказав, що про це й мови не може бути — вона просто всім зіпсує свято.

Керрі стало дуже шкода дитину, батьки якої ворогують між собою і штовхають її одне одному, наче м’ячик.

— У такому випадку, ти в глухому куті, — сказала вона, докладаючи неабияк зусиль, щоб голос звучав не надто холодно.

— Нікола рішуче налаштована їхати у Флориду. Відверто кажучи, вона буває такою егоїсткою. І це після всього, що я для неї зробила…

— Може, вона просто отримала шанс трохи повеселитися і хоче ним скористатися.

— Трохи повеселитися… — повторила Доді з такою гіркотою, що ці слова прозвучали майже непристойно.

Керрі уважно спостерігала за матір’ю. І раптом їй здалося, що Доді ніби уникає дивитися їй в очі. Дивиться вниз, смикнула рукав, поправила золотий ґудзик.

— Я про це й казала телефоном. Що ти дуже вчасно повернулася з Австрії.

— Я. Ти хочеш, щоб я забрала Люсі до себе.

— У тебе вже є якісь плани? — запитала Доді, нарешті глянувши на Керрі.

— Ма, я недавно приїхала. У мене ще не було часу щось спланувати. Мені навіть жити немає де, а на Ренфурлі-роуд я зможу заїхати тільки в лютому. Я живу на валізах. Тому я в принципі не можу приймати гостей.

— Я не це мала на увазі. Я подумала, може… — Доді затнулася на мить, а тоді додала: — Може, твій батько…

— Джеффрі?

— Ти тепер кличеш його Джеффрі?

— Відколи ви розлучилися. Звісно, він мій батько, але він також чоловік Серени та мій друг.

Доді аж здригнулася, почувши їхні імена, але Керрі свідомо так сказала — і жорстоко повела далі:

— І я не думаю, що це хороша ідея.

— Але ж він — дідусь Люсі. Він же явно…

— Ма, послухай. Я вже говорила із Джеффрі. Зателефонувала до нього наступного дня, як повернулася з Австрії. Ми довго розмовляли. Говорили і про Різдво. До них приїздить Серенин брат із дружиною і малою дитиною. В Ембло буде як у рукавичці. Ще двоє ніяк там не помістяться.

— Але ти могла б…

— Ні. Це несправедливо щодо Серени. Вона не зможе нас прийняти, ще й почуватиметься винною через це. Тому я навіть і не питатиму.

— Ох! — зітхнула Доді й відкинулася на спинку крісла. Вона стала схожа на повітряну кульку, з якої випустили повітря — зморщилася і раптом постарішала. — Я справді вже на межі. Це все занадто для мене. Ніхто не хоче мені допомагати, а особливо моя сім’я.

— Але ма…

Керрі не закінчила, бо тієї миті вони почули, як повернувся ключ у замку, а за мить відчинилися і зачинилися вхідні двері.

— Це Нікола прийшла, — повідомила Доді, хоча могла б і не казати. Вона вся зібралася, поправила волосся і зустріла Ніколу привітною усмішкою.

Нікола увійшла до вітальні. Керрі підвелася і розвернулася до сестри.

— Привіт, — мовила вона.

— Керрі! — вигукнула Нікола, у якої аж щелепа відвисла від здивування. — Що ти, в біса, тут робиш? Я думала, ти в Австрії!

— Була, — сказала Керрі. — Але повернулася.

Сестри зустрілися поглядами. Вони ніколи не були близькі, не дружили, не ділилися таємницями. Керрі раптом зрозуміла, що з віком Нікола дедалі більше ставала схожа на маму: такого самого зросту, такі самі акуратні риси, густе темне волосся. І такий самий маленький, незадоволено скривлений ротик.

Якщо їх поставити поруч, можна подумати, що вони близнючки.

Думаючи про Ніколу, Керрі завжди уявляла її ідеально вбраною. Спідниця і светр гармонійних кольорів. Взуття ідеально пасує до сумочки, шовковий шарф у тон помади. Трохи схожа на картонну ляльку — з тих, що вони вирізали й одягали в паперовий одяг із вушками, на яких він тримався: паперовий сарафан на пляж, пальто з пухнастим коміром на зимову прогулянку, кринолін і чепчик для званого вечора.

З роками, ясна річ, Нікола не збиралася зраджувати своїм принципам: під пальтом з леопардовим принтом виднівся бездоганний костюм. А шоколадно-коричнева замшева сумка ідеально поєднувалася з чобітками на підборах.

Поклавши сумку на стілець біля стіни, Нікола почала розстібати пальто.

— Назавжди повернулася? — спитала вона.

— Не знаю. Побачимо, — відказала Керрі, затим ступила кілька кроків уперед і поцілувала сестру. Нікола ввічливо відповіла.

— А коли ти приїхала? — поцікавилася Нікола, знявши піджак і кинувши його на сумку.

— Приблизно тиждень тому. Багато справ було, тож мамі зателефонувала тільки сьогодні вранці.

— Ну ясно, — буркнула Нікола і холодно зиркнула на Доді. — Я так розумію, мама тобі вже розповіла про наші драми. Заманювала на свій бік.

Керрі подумала, що стосунки в них якнайгірші. А ще їй стало невимовно шкода Люсі, якій доводиться жити у справжньому пеклі та щоденно спілкуватися із цими двома мегерами.

Доді явно образилася.

— Ніколо, це несправедливо, — заперечила вона.

— Але закладаюся, що це правда, — відрізала Нікола і плюхнулася на диван. — Та хай там як, а вже пізно. Я купила квитки. Відлітаю вісімнадцятого грудня. На два тижні.

Після цієї зухвалої заяви запала незручна тиша. Доді відвернулася і втупилася в мерехтливі електричні вогники в каміні.

Нікола зустрілася поглядом із Керрі та скорчила гримасу, наче вони зараз на одному боці проти матері. Керрі ніяк на це не зреагувала, бо не була ні на чиєму боці.

Оскільки мовчанка надто затягнулася, Керрі якомога спокійніше мовила:

— Схоже, є проблема з Люсі.

— Її запрошували до Флориди, але вона не хоче зі мною їхати.

— Я її розумію.

— О, я не сумніваюся.

— Ма питала, чи можу я посидіти з Люсі на Різдво.

— Ти? — зневажливо-здивовано перепитала Нікола. Потім на секунду замислилася і знову повторила це слово, але цього разу зовсім іншим тоном, зневажливу інтонацію мов корова язиком злизала. Тепер воно звучало як геніальна ідея, яка раніше не спадала їй на думку: — Ти.

— Але я не можу.

— Чому?

— У мене немає дому.

— А Ренфурлі-роуд?

— Його ще винаймають.

Тепер Доді вирішила долучитися до розмови.

— Я подумала, що Керрі могла б поїхати з Люсі до вашого батька в Корнволл. Але цей варіант теж не підходить.

— Чому? — знову спитала Нікола.

— Там місця мало, — відказала Керрі.

— Бісів Майлз із його бісовою дружиною теж не хочуть взяти її до себе. Мудаки чортові. Усі тільки відмовки шукають. — Нікола роздратовано погризла ніготь. — Ну коротше, хай там що, а я їду. Лечу у Флориду до Рендалла. І ніхто мене не зупинить. У мене вже сто років не було відпустки. Тому лечу — і край.

З одного боку, Керрі її розуміла, а з іншого — думала про Люсі, тож спробувала переконати сестру:

— Але Ніколо…

Проте думку вона так і не закінчила, бо Нікола її перебила:

— Тобі легко казати. — Цікаво, скільки разів Керрі вже чула цю пісню? Тобі легко казати. — У тебе сім’ї ніколи не було, ти не знаєш, як це — бути прив’язаною до дитини. І день, і ніч. Під час навчання і на канікулах. Розважати дитину, вирішувати проблеми в школі. І все самій. А твоє життя — суцільна відпустка, як я бачу. Лише катаєшся на лижах і розважаєшся. Гори, молоді хлопці, глінтвейн-вечірки. Ти ж не приїздила додому ані разу. Ми тебе вже стільки років не бачили. Тебе взагалі нічого в цьому світі не обтяжує.

Заледве стримуючи себе, Керрі спокійно мовила:

— Ніколо, ти й гадки не маєш, чим я займалася. Я була піар-директоркою у престижній туристичній агенції. Щоранку дев’ятеро людей доповідали мені про поточну ситуацію. У мене була секретарка і власна квартира, а в розпал сезону я часто працювала по сім днів на тиждень. Тож закінчуй балачки про моє надто привабливе життя.

— Це зовсім інше, — вперто наполягала Нікола. — Зовсім не те, що ростити дитину.

— Слухай, так ми не дійдемо згоди, — сказала Керрі, вирішивши припинити суперечку щодо свого, як вважала сестра, легкого життя.

Але Нікола проігнорувала її слова і обернулася до Доді:

— Мамо, лишилася тільки ти. Доведеться тобі забути про Борнмут.

Доді цілком очікувано обурилася:

— Ні! І ще раз ні.

— Навряд чи ти кинеш Люсі тут саму.

— А чому це саме я маю чимось жертвувати?

Керрі раптом зрозуміла, що їй більше несила слухати цю безглузду перепалку. Ні мати, ні сестра поступатися не планували. Жодна з них не хотіла чути ніяких аргументів.

— Годі! — рішуче вигукнула вона.

Як не дивно, але вони замовкли. А за мить Нікола спитала:

— Може, у тебе є якісь цікаві пропозиції, Керрі?

— Не знаю. Але зараз ідеться про твою дочку, а не про собаку, яку треба відправити у притулок. Якщо ти не проти, я хочу поговорити з Люсі. Навряд чи вона скаже щось дурніше, ніж її мама і бабуся.

— Дуже тобі дякую.

— Де її кімната?

— Поруч із кухнею, — відказала Нікола, кивнувши в той бік головою. — Там.

Керрі рушила до дверей. Коли вона вже їх відчинила, озвалася мати:

— Може, зможеш переконати її бути хорошою дівчинкою і просто… поїхати?

Керрі не відповіла. Вийшовши з кімнати, тихенько зачинила за собою двері.