Зимове сонцестояння

Елфріда

Поїздка у Кінґсферрі минула успішно: Сем і Керрі привезли не лише безліч картонних коробок з різними продуктами — овочами, фруктами, солодкими пластівцями і різдвяними смаколиками, — а й вино, пиво, газовану воду, колу і шість пляшок віскі «Феймос Ґраус». Ба більше — вони знайшли магазин чоловічого одягу, і Сем купив цілий гардероб для життя за містом: вельветові штани, теплі сорочки, товстий светр, пару черевиків «Тімберленд» і куртку фірми «Барбур». Елфріда, звісно, не запитувала, але не сумнівалася, що він також купив спідню білизну, шкарпетки і все необхідне для того, щоби прийняти душ, поголитися, умитися і почистити зуби. Одне слово, усе, щоб добре пахнути й мати неперевершений вигляд.

На обід Сем одягнувся в обновки, й усі оцінили його невимушену, природну елегантність. Після обіду він вдягнув нову куртку, і вони з Оскаром попрямували у гольф-клуб — Сем домовився про зустріч із секретарем, оскільки хотів довідатися, як стати членом клубу. Елфріда, спостерігаючи, як вони крокують засніженим тротуаром, подумала, що Оскару піде на користь чоловіча компанія.

Вони з Керрі залишилися вдома, позаяк мусили підготуватися до приїзду сера Джеймса Ерскіна-Ерла о четвертій. Перше, що треба було вирішити, — де вони пригощатимуть його чаєм. Елфріда пропонувала чаювати на кухні, щоб їхня зустріч не здавалася надто офіційною, але Керрі сказала, що кухня годиться для знайомих, а серу Джеймсу, можливо, буде не вельми комфортно сидіти за кухонним столом.

Елфріда погодилася.

— Тоді поп’ємо у вітальні.

— Як? Збившись у купу біля каміна?

— А чому б і ні?

— Чоловіки ненавидять стояти, якщо тільки вони не навчені цього, як вікарії, наприклад. Вони не можуть одночасно жонглювати чашкою, блюдцем і шматком торта. Краще накриємо стіл біля панорамного вікна — красиво все розставимо, як мама робила.

— Для цього потрібна гарна скатертина.

— Закладаюся, у шафці місис Снід можна щось знайти. Спекти булочки?

— А ти умієш? — здивувалася Елфріда.

— Звісно. А ти сходи купи глазурованих смаколиків.

Вдягнувши теплу шерстяну накидку, Елфріда рушила до пекарні. Глазурованих смаколиків у них уже не було, зате ще залишилися імбирні пряники. Вона також взяла баночку ожинового джему.

— Плануєте вечірку, місис Фіппс? — спитала дівчина, віддаючи їй решту.

Елфріда відповіла, що по обіді дехто має зайти на чай.

Керріні булочки вже пахли на весь Естейт-хаус. Елфріда дістала імбирні пряники й баночку джему, затим знайшла тацю, поставила на неї найкращі, хоч і не із сервізу, тарілки, чашки і маленькі блюдечка. Потім знайшла цукорницю, масельничку і навіть ніж для масла.

— Наше чаювання буде напрочуд елегантним, — сказала вона, витираючи чайні ложечки та чайник-заварник.

Піднявшись нагору, знайшла в комоді лляну скатертину. Випрасувана і накрохмалена, вона прикрасила старий стіл. Затим поставила п’ять тарілок, чашки на блюдечках, масельничку, вазочку з джемом і поклала маленькі ножі. Квітів не було, та Елфріда сподівалася, що сера Джеймса Ерскіна-Ерла це не дуже засмутить.

З порожньою тацею Елфріда відійшла від стола і глянула на протилежну стіну, на свою маленьку картину, яка, можливо, сьогодні зникне звідси назавжди. Вона висіла трішечки криво, тому Елфріда підійшла, лагідно погладила картину, наче похвалила малу дитину за гарну поведінку, а затим поправила її.

— Якщо в мене не буде часу попрощатися з тобою, то кажу тобі зараз «Прощавай». І дякую за те, що весь цей час ти була зі мною.

Оскар і Сем повернулися з гольф-клубу вчасно і в гарному настрої. Зустріч із секретарем клубу минула успішно. Семові сказали, що зазвичай, щоб стати членом клубу, треба почекати в черзі, але оскільки він житиме в Баклі, то його, найпевніше, приймуть до клубу поза чергою. Затим їх познайомили з капітаном і кількома членами клубу, вони подивилися фотографії і кубки та пішли додому.

Елфріда бачила, що Оскар отримав задоволення від цього відвідування. Пригадавши його попередній візит до клубу, який закінчився цілковитою катастрофою і панічною втечею, вона подумки подякувала вищим силам. Їй навіть захотілося обійняти Оскара. Але вона стрималася і піднялася нагору, щоби причесати своє вогняне волосся і підфарбувати вуста.

Коли сер Джеймс Ерскін-Ерл прийшов рівно о четвертій, вона неабияк здивувалася. Задзвенів дверний дзвінок, і Елфріда кинулася до дверей, щоб впустити гостя. Побачивши, хто до них прийшов, вона аж заклякла на місці, бо не очікувала, що він такий молодий. До того ж хоч сер Джеймс прийшов просто із заходу на військовому меморіалі, убраний він був так, ніби щойно закінчив працювати в саду: у старі твідові штани і куртку, на якій бракувало кількох ґудзиків. А ще комірець його сорочки був дуже затертий і на светрі виднілася невелика дірочка. Коли Елфріда відчинила двері, гість зняв твідовий кашкет, і вона побачила, що його мишачого кольору волосся підстрижене, як у школяра.

— Місис Фіппс?

— Так. Сер Джеймс? — відказала вона, і вони обмінялися рукостисканням. — Будь ласка, заходьте. — Підіймаючись разом з ним сходами, Елфріда сказала: — Дуже вдячна, що ви так швидко приїхали.

— Прошу, — відказав гість. Елфріда зауважила, що у нього приємний голос і щира усмішка. — Я завжди тішуся, коли можу подивитися на щось особливе.

Коли вони зайшли у вітальню, вона познайомила його з усією компанією. Усі стояли якісь знічені, знервовані, наче сер Джеймс Ерскін-Ерл прийшов оцінювати їх, а не картину.

— Оскар Бланделл. Керрі Саттон, моя племінниця, і Сем Говард, який приїхав сюди, щоб керувати старою вовняною фабрикою в Баклі.

— Це я з вами говорив телефоном, так? Дуже радий познайомитися. Ви працюєте в копанії «Старрок і Свінфілд»? З кимось із Свінфілдів я навчався в Ітоні, але, здається, не з вашим начальником. — Сер Джеймс окинув поглядом вітальню. — Який чудовий будинок. Знадвору і не скажеш, що він розкішний. Я так розумію, колись він належав Коррідейлу?

— Так, але вже багато років не належить, — відповів Оскар. — Може, ви знайомі з моїм дядьком, Гектором Маклелланом?

— Не дуже. Я працював у Лондоні. А у Кінґсферрі ми переїхали лише після смерті батька. Для моєї сім’ї це був такий собі культурний шок, та із часом вони, здається, звикли. — Сер Джеймс одразу підійшов до вікна, хоча в цьому не було нічого дивного, адже всі, хто вперше потрапляв у цю кімнату, робили так само. Уже стемніло, та Елфріда ще не засунула штори, і на іншому боці вулиці виблискували різдвяні гірлянди на стіні старої кам’яної церкви, як дорогоцінне каміння. — Який чарівний краєвид. І церква до вас так близько. Вам, мабуть, і орган чути. Дивовижний інструмент. Нам так пощастило, що він у нас є. — Затим він відвернувся від вікна і сказав: — Але не гаймо часу. І де ж та картина, яку ви хотіли мені показати?

— Вона… — почала Елфріда, але кашлянула, намагаючись прочистити горло. — Вона тут.

— Ага, бачу. Висить самотою.

— У нас немає інших картин.

— Я можу її зняти?

— Звісно.

Він перетнув вітальню, обережно взявся за раму і зняв картину так ніжно, наче це був виріб із порцеляни.

— Яка краса! — Він підніс картину до лампи, що стояла на Оскаровому столі. — Сер Девід Вілкі.

— Я завжди так і вважала.

— Портрет його батьків. Ви про це знали? Написана, гадаю, приблизно 1835 року.

— Я не знала, що це його батьки. Думала, просто мила пара похилого віку.

Запала тиша. Усі знервовано чекали вердикту. Але сер Джеймс Ерскін-Ерл не поспішав. Він дістав із кишені поношеної куртки окуляри без оправи.

Коли надів їх, став схожим на бідного студента-медика, можливо, майбутнього хірурга — так обережно тримав полотно.

Він уважно роздивлявся картину, час від часу доторкаючись до неї пучками пальців. Затим перевернув і прискіпливо вивчив зворот.

Нарешті сер Джеймс обережно поклав картину на Оскарів стіл.

— Звідки вона у вас, місис Фіппс?

— Подарували. Друг подарував, давно, років тридцять тому.

— А ви знаєте, де він її узяв?

— Здається, купив у лахмітника в Чичестері.

— Ага, — кивнув він. — Це все пояснює.

— Я… я завжди вважала, принаймні мені так сказали, що це оригінал. Але я ніколи не оцінювала її і не страхувала.

Він глянув на неї — у скельцях окулярів сяйнули відблиски світла від лампи — і приязно усміхнувся. Затим обіперся об стіл і зняв окуляри.

— Мені дуже шкода, але це не оригінал. Це копія.

Запала дзвінка тиша — ніхто не знав, що сказати.

— Надзвичайно якісна і професійна робота, але не оригінал.

— Як ви це визначили? — запитав Оскар, який, здається, отямився першим.

— По-перше, картина не підписана. Безперечно, стиль і тема Вілкі, але підпису немає. По-друге, я точно знаю, що це копія. Дивний збіг, але оригінал ми продали торік. Його купив дилер зі Сполучених Штатів. Можливо, у якийсь музей. Та картина була трохи більша за вашу, місис Фіппс, тому я вважаю, що автор копії не хотів виготовити підробку. Найімовірніше, він просто скопіював її з поваги до відомого художника. Мабуть, він захоплювався його творчістю. Може, це був студент, який вирішив скопіювати стиль майстра. Відтворив він усе справді дивовижно — манера живопису, кольори, світло. Прекрасний витвір мистецтва. Якщо ця людина, наслідуючи великого художника, хотіла показати, як вона захоплюється його творчістю, то залишається тільки думати над тим, скільки часу знадобилося, щоб виконати таке надскладне завдання.

У кімнаті знову запанувала тиша. Нарешті Елфріда, пересилюючи себе, поставила найстрашніше запитання:

— Скільки вона коштує, сер?

— Будь ласка, Джеймі і на «ти».

— Гаразд. Джеймі, як думаєш, яка її ціна?

— Якби це був оригінал, я б оцінив його приблизно у вісімдесят п’ять тисяч фунтів. Не пам’ятаю точно, за яку суму ми його продали, але приблизно так.

— Ну а якщо це копія?

— Приблизно тисяча фунтів. Плюс-мінус, скажімо так. Усе залежить від ринку, тобто від попиту. Може й нічого не коштувати, якщо ніхто не захоче її купити.

Одна тисяча. Копія, яка коштує лише тисячу фунтів. Маленький Елфрідин скарб, її страховка від бідності. Одна тисяча. Але, як не дивно, Елфріда не дуже й засмутилася. Оскільки продавати картину немає сенсу, вона насолоджуватиметься нею до кінця життя. А якщо говорити про Оскара, то, звісно, Елфріда страшенно розчарувалася. Усі її плани щодо придбання у Г’ю його частки і забезпечення спокійного життя Оскарові зазнали краху. Усі її мрії розвіялися на куряву. Вона майже бачила, як вони поволі зменшуються, розчиняються і нарешті зникають назавжди…

На якусь одну страшну мить Елфріді здалося, що вона зараз розплачеться. Розпачливо повернулася до Керрі — та дивилася на неї, і в її чудових темних очах бриніло співчуття і розуміння. Елфріда відкрила рота, аби щось сказати, але всі слова зникли… І тоді Керрі прийшла їй на допомогу.

— Мабуть, — сказала вона, — сходжу на кухню і поставлю чайник. Вип’ємо чаю, відпочинемо.

А потім, уперше, відколи його відрекомендували серу Джеймсу Ерскіну-Ерлу, озвався Сем:

— Я піду з вами, допоможу.

Елфріда чудово розуміла, що для того, аби закип’ятити воду, його допомога зовсім не потрібна, і була вдячна Семові за тактовність, за те, що позбавив її своєї присутності в ці тяжкі хвилини.

Вона була б рада, якби і сер Джеймс Ерскін-Ерл теж пішов. Вона сама попросила його прийти й оцінити її картину. І в тому, що вона виявилася підробкою, його провини немає. Проте його знання і досвід усе зіпсували. В Оскара тепер не лишилося іншого вибору, окрім продати свою половину будинку. Елфріда не заперечувала, аби будинок купив Сем. Але вона зовсім не могла змиритися з думкою, що він не належатиме Оскару.

Коли Сем і Керрі вийшли, знову запала мертва тиша. Джеймі, схоже, відчув, яка Елфріда засмучена, бо сказав:

— Мені дуже шкода.

Їй урвався терпець. Більше витримати це було несила.

— Ой, заради бога, — роздратовано кинула вона. — Це не твоя провина.

Він обережно повісив маленьку картину на місце на стіні. Жінка в жовтій шалі доброзичливо дивилася на сера Джеймса, чого не скажеш про Елфріду, яка не могла примусити себе глянути на нього. А про доброзичливість годі було й говорити…

— Принаймні… вона й далі радуватиме вас, — сказав він.

— Так, як раніше, вже не радуватиме.

— Хай там що, але ця картина дуже дорога для тебе, Елфрідо, — відчувши напруження, втрутився у розмову Оскар. — Я дуже радий, що тобі не доведеться з нею прощатися.

— Ой, Оскаре, та я б легко з нею розпрощалася. Це ж просто картина. Але ж не за тисячу. Це смішні гроші.

— Елфрідо, все буде гаразд.

Вона розвернулася до чоловіків спиною і пішла до каміна, щоб чимось зайнятися і бодай трохи заспокоїтися. Взявши з кошика поліно, кинула його у вогонь. І стояла, спостерігаючи, як воно розгорається.

І тут позаду неї знову озвався Джеймі.

— Перепрошую, сподіваюся, ви не подумаєте, що я пхаю носа в чужі справи, але хто власник отого цікавого маленького годинника?

Елфріда вирішила, що їй почулося, тому здивовано перепитала:

— Годинника?

— Зачепився за нього поглядом. Такий незвичний…

— Це Елфрідин годинник, — мовив Оскар.

— А можна на нього подивитися?

Елфріда кивнула і відійшла вбік. Джеймі знову надів окуляри, підійшов до каміна і взяв годинник з полички. Елфріда з Оскаром удруге за вечір спостерігали, як уважно він роздивляється предмет. Елфріда вирішила, що якщо Джеймі знову скаже, що це дрібничка, яка нічого не варта, вона знесе йому голову лопаткою для вугілля.

— Дорожній хронометр, — сказав він. — Дивовижно. Як цей маленький скарб до вас потрапив?

— Ви називаєте його скарбом для годиться чи він справді чогось вартий?

— Поки що не можу напевно сказати, — ввічливо відповів він.

Елфріда холодно кинула:

— Його мені хрещений батько подарував. Старий мореплавець. — Потім зрозуміла, що говорить занадто грубо, і трохи пом’якшила тон: — Бачите? Тут один циферблат показує години, другий — хвилини, а третій — секунди. Доводиться щодня його заводити. Гадаю, можна було вставити батарейку, та мабуть…

— Борони боже. Це дуже рідкісна річ.

— Рідкісна? Це ж просто старомодний морський годинник.

— Загалом так. Але ж він ще й дуже гарний.

Елфріда глянула на годинник у руках Джеймі, і раптом він зробився зовсім іншим.

Іноді так буває: коли хтось захопиться якоюсь звичайною, повсякденною річчю, господарі починають дивитися на неї іншими очима. Зовнішня шкіряна обшивка потерлася, але внутрішня і досі була насиченого темного кольору.

Кришка, що закривалася як обкладинка книжки, оздоблена оксамитом коралового кольору. Навколо циферблата з годинниковими шкалами шкіряний обідець прикрашали мініатюрні золоті листочки, той самий візерунок повторювався по краю корпуса. Ключик, гачки і маленькі замочки були мідні.

— Я навіть не знаю, — сказала Елфріда, — скільки йому років. Може, ти знаєш?

— Відверто кажучи, я не експерт у цій сфері. Але в мене є колега, який розбирається у годинниках. Якщо хочете, якщо ви не заперечуватимете, я можу йому показати.

— Навіщо?

— Бо вважаю, що цей годинник особливий.

— Що саме ти маєш на увазі?

— Слово «скарб» тут цілком можна вжити.

— Тобто ти вважаєш, що він чогось вартий?

— Я не можу цього стверджувати. Його мусить оглянути спеціаліст.

— Але ж він не може коштувати сімдесят п’ять тисяч, правильно? — прямо запитала Елфріда, очікуючи побачити, як Джеймі заперечно похитає головою чи навіть іронічно всміхнеться.

Проте сер Джеймс Ерскін-Ерл не розсміявся.

— Я справді не знаю, — сказав він. — Місис Фіппс, ви… ви не проти, якщо я візьму його? Якщо я не зможу зустрітися з колегою особисто, я йому зателефоную чи надішлю фотографію годинника. Певна річ, я напишу вам розписку, що я справді взяв годинник, і триматиму його під замком.

Елфріді раптом зробилося дуже смішно.

— У Гемшпирі, — сказала вона, — у моєму маленькому будиночку в Дібтоні він стояв на камінній поличці на першому поверсі, а я ніколи не замикала дверей.

— Тоді вітаю вас — ви щасливиця. Він же не застрахований, — додав він, радше констатуючи факт, а не запитуючи.

— Ні, звісно, ні. Це звичайна дрібничка, яка в мене вже багато років і яку я постійно вожу за собою.

— Перепрошую, що повторюся, але мушу ще раз наголосити — це дуже особлива дрібничка. То я можу взяти годинник?

— Так, звичайно.

— У вас є коробка чи щось, у що можна його замотати? Моя хустинка не дуже підійде.

Оскар підійшов до стола, відкрив шухляду і дістав бульбашкову плівку, в яку колись були замотані нові книжки.

— Згодиться?

— Ідеально. І ще, будь ласка, можна аркуш паперу для розписки? Зазвичай я ношу із собою наші офіційні бланки, але, звісно ж, саме сьогодні лишив їх удома.

Поки Оскар обережно загорнув годинник у плівку, Джеймс Ерскін-Ерл написав розписку.

— Я сам її заховаю, — сказав Оскар, засовуючи аркуш у кишеню піджака. — Бо Елфріда вічно все губить.

— І ще одне… — озвалася Елфріда.

— Так, місис Фіппс?

— Коли Сем і Керрі повернуться, не говоріть нічого про годинник. Ми всі дуже сподівалися на Девіда Вілкі, і я не хочу, щоб вони знову пережили таке розчарування. Можемо просто сказати, що ви порадили оцінити й застрахувати його і тому забрали із собою.

— Звісно. Чудове пояснення. Ба більше — воно абсолютно правдиве.

Того вечора, мудруючи з вечерею, Елфріда почувалася так, ніби весь день каталася на американських гірках. І через хвилювання, розчарування і нову надію вона геть забула про Люсі.

Елфріда розсіяно помішувала соус болоньєзе, коли на кухню через чорний хід зайшла Люсі.

Елфріда глянула на старий кухонний годинник. Майже сьома вечора.

Затим втупилася поглядом у Люсі, намагаючись пригадати, що дитина робила весь день.

— Так, це я, — озвалася Люсі.

— Ой люба, вибач.

— Ви так на мене дивитеся, ніби я найостанніша людина на цій планеті, яку ви очікували побачити.

— Та замоталась я щось. І впродовж дня стільки всього сталося, що ти просто вилетіла мені з голови. Але тепер ти знову в неї влетіла, і це чудово.

— А що сталося? — запитала Люсі, зняла вовняну шапку і почала розстібати куртку. — Я щось пропустила?

— Та ні. Один приємний чоловік заходив на чай. Керрі спекла булочки. Здається, він їх майже всі і з’їв.

— А хто той чоловік?

— Його звати сер Джеймс Ерскін-Ерл. Живе у Кінґсферрі.

— А я була в Кінґсферрі. З Рорі, — сказала Люсі.

— Я думала, ви пішли кататися на санках.

— Каталися, але потім стемніло, і ми пішли до нього додому пити чай, а затим з’їздили у Кінґсферрі.

— Знову ходила по магазинах?

— Ні. Не зовсім.

Люсі заінтригувала Елфріду своїми короткими відповідями, а ще виразом обличчя — вона весь час таємничо всміхалася.

— Ти схожа на чеширського кота. Що сталося? Ану, дорогенька, розповідай.

Люсі підняла руку і відкинула назад пасмо довгого волосся. Елфріда побачила, як блиснуло золото.

— Я проколола вуха. У ювелірній крамниці в Кінґсферрі. Рорі мене відвіз. І купив мені сережки. Подарунок на Різдво. Справжні. Золоті.

— Ого, люба…

— Я вже давно хотіла проколоти собі вуха.

— Дай-но я на них подивлюся.

— Але мама не дозволяла.

— Вони чудові. І ти в них зовсім доросла. Який щедрий подарунок.

— Здається, — сказала Люсі, — я ще ніколи в житті не отримувала такого подарунка.