Зимове сонцестояння

Сем

Вони стояли біля шинквасу в пабі «Герцогська зброя» у Баклі. Це був невеличкий паб, але із суворими традиціями. Тут ніхто не збирався причепурюватися для туристів і зважати на моду. Обшиті сосновими дошками стіни, тьмяне світло, темно-коричневий лінолеум на підлозі. За шинквасом стояв власник, який, здається, від своєї роботи зовсім не отримував задоволення. Довкола вишикувалися невеличкі круглі столики з непривабливими стільцями, а в маленькому каміні тлів торф. Над усім цим у скляній вітрині здіймалося опудало величезної рибини, яке витріщалося на світ великими очима. Усе навколо просмерділося несвіжим пивом і віскі.

— Що питимеш? — запитав Ферґус Скіннер.

— Нуль п’ять лагера, будь ласка.

— А віскі?

— Я за кермом.

Ферґус привів сюди Сема одразу після зустрічі в церкві. Паб стояв якраз через дорогу від неї. Він тільки сюди і ходить, розповів він Семові, бо тут рідко бувають жінки, тому чоловіки можуть спокійно посидіти й випити віскі, і ніхто не лізтиме до них із розмовами.

— Так, так. Шкода, звісно, але нічого не вдієш, — сказав Ферґус і замовив собі склянку віскі. — А я на своїх двох. Мені можна, — спробував він пожартувати, та очі виказували, що йому не до сміху.

Йому було років сорок, але здавався він старшим. Темне волосся, світла шкіра — справжній шотландський горець. Різкі риси обличчя — глибоко посаджені очі, великий ніс, важка щелепа — надавали йому дещо похмурого вигляду.

Однак це був саме той випадок, коли зовнішність виявилася оманливою. Колись давно Ферґус Скіннер працював бригадиром на фабриці, а коли Мактаґґерти збанкрутували, він організував робітників, і вони звернулися в управління місцевих компаній і, склавшись грошима, викупили фабрику. Його майже одностайно обрали управителем, тож він найважче переживав зупинку виробництва.

Але він не здався. Для цілковитого банкрутства він був надто сильний. Коли Сем зателефонував із лондонського офісу «Старрок і Свінфілд» і попросив організувати йому зустріч із робітниками, Ферґус Скіннер зробив усе, що міг: розвісив оголошення, надіслав кілька в місцеву газету. І зібрання вийшло велелюдним — ті, хто запізнилися, мусили стояти.

Узявши напої, попрямували до хисткого столика біля вогню. Крім них, у пабі сидів лише один старий чоловік. Схилившись у кутку над склянкою, він задумливо курив цигарку. Здається, ні Сем, ні Ферґус його зовсім не цікавили. На стіні монотонно цокав чималий круглий годинник. Стрілки показували пів на шосту. Бармен полірував склянки і час від часу зиркав на маленький чорно-білий телевізор. Звук був майже нечутний.

Шматок торфу ковзнув у язики полум’я. Ферґус підняв склянку.

— За здоров’я.

— І за майбутнє, — відказав Сем і ковтнув теплого пива.

— Так, і за майбутнє.

Зустріч минула добре. Її довелося проводити в церкві, бо на фабриці було мокро і холодно. Людей зібралося багато — Сем і Ферґус сиділи на невеличкому підвищенні, і Сем побачив, що прийшли не лише чоловіки, а й жінки. І навіть кілька дітей. Мабуть, не було з ким залишити вдома.

Спершу атмосфера була дещо стримана і навіть напружена. Люди так довго просиділи без роботи, що вірити у красиві обіцянки не збиралися. Сем почав із того, що відрекомендувався новим генеральним директором і сказав, що саме він займеться відновленням фабрики й перезапуском бізнесу. У відповідь — тиша. Сем зрозумів, що для цих людей він просто лондонський багач, присланий сюди власниками «Старрок і Свінфілд», тому вирішив трохи розповісти про себе. Він із Йоркшира, народився і виріс у невеличкому містечку, де в його батьків була вовняна фабрика, дуже схожа на підприємство Мактаґґертів у Баклі. Ще розповів, що їхня фабрика також мала фінансові проблеми, і «Старрок і Свінфілд» їх урятували. Саме тому він, Сем, і приїхав до них поговорити.

Напруження трохи спало. Люди заворушилися, влаштовуючись зручніше.

І Сем розповідав далі.

Він докладно описав увесь процес відновлення фабрики. Навів переконливі аргументи, говорив про реорганізацію. А ще про те, що у виробництві збережуться традиції минулого і доброзичливість у стосунках власників і найманих робітників, але при цьому виробництво буде модернізоване і реагуватиме на вимоги ринку. А отже, будуть нові продукти, нові ринки й нове обладнання.

На початку зустрічі Сем попросив ставити запитання. Тепер, коли він закінчив, піднялося кілька рук.

— Нам потрібно буде перевчатися?

Він сказав, що так. Далі люди хотіли знати, чи буде скорочення. Він знову відповів ствердно і пояснив, що скорочення буде лише на першому етапі, а далі, коли фабрика запрацює на повну силу, штат поступово розширюватиметься і з’являтимуться нові робочі місця.

Затим підвелася одна жінка і запитала, чи буде робота для неї, спеціалістки з ручної обробки, чи тепер усе робитимуть нові розумні машини.

Сем відповів, що на новій фабриці планують виготовляти предмети розкоші, тож ручна обробка буде потрібна завжди.

Найголовніша проблема була — коли? Як швидко вони зможуть повернутися до роботи?

Щонайменше за дев’ять місяців. Щонайбільше — за рік.

Чому так довго?

Бо роботи дуже багато. Якщо комусь потрібні докази, у коридорі вже висять роздруковані плани.

Зовні стара фабрика не зміниться. Але всередині все перероблять і перебудують. З’явиться невеличка крамниця для туристів, а ще архітектор запропонував відкрити поруч маленький чайний магазин і бар із напоями, а це дасть додаткові робочі місця.

А хто отримає контракти на будівництво?

Сем пояснив, що сер Девід Свінфілд наполягав, щоб усі підрядники були місцевими і що треба залучити лише тутешніх будівельників, сантехніків, електриків та інших спеціалістів.

Після Нового року будуть розіслані запрошення на участь у тендері й підрахована приблизна вартість необхідних робіт.

Під кінець збори перетворилися на загальну дискусію — саме цього Сем і прагнув від самого початку.

Зрештою із підвищення він зійшов униз, щоби бути з людьми — пояснити, що планує керівництво, вислухати, що непокоїть робітників, заспокоїти тих, хто надто нервувався.

Коли все закінчилося, він відчув, що якщо і не знайшов нових друзів, то принаймні здобув певний кредит довіри і може сподіватися на співпрацю.

Початок виявився кращим, ніж він очікував. І майже всі його страхи виявилися марними.

Ферґус нахилився і підкинув у вогонь ще шматок торфу.

— А коли, — спитав він, — ти переїдеш жити в Баклі?

— Але я вже тут, Ферґусе.

— Але ж і в Лондон часто їздитимеш?

— Звісно. Мабуть, доведеться кататися туди-сюди, але відтепер я житиму тут.

— А де саме?

— Поки що в готелі в Інвернессі.

— А на Різдво поїдеш додому?

Сем завагався.

Якщо він збирається працювати з Ферґусом пліч-о-пліч, то краще одразу все йому розповісти. Тоді не буде ніяких чуток, непорозумінь і хибних припущень.

— Відверто кажучи, зараз у мене немає дому. Мій дім був у Нью-Йорку. І сім’ї в мене теж немає. Ми з дружиною розлучилися, і вона лишилася в Америці.

— Це погано — не мати дому, — сказав Ферґус.

— Та ні, не так уже й погано, — усміхнувся Сем. — А загалом з усіма цими справами на фабриці я був такий заклопотаний, що навіть не думав про Різдво. Можна повернутися в Лондон і відсвяткувати його з друзями, але щось мені не хочеться відволікатися від роботи.

— Навряд чи ти зможеш їздити сюди з Інвернесса щодня. Хай там і збудували нові мости, але все одно дорога далека.

— Знайду щось тут. Винайму чи куплю. Усе буде нормально.

— Можеш пожити в мене. Дружина зрадіє, і місце в нас є.

— Дякую, але хотілося б жити самому. — Сем допив свою скромну порцію і глянув на годинник. — Мабуть, уже треба їхати. Маєш слушність, дорога далека.

— Але автомобіль у тебе хороший. «Лендровер діскавері». І, схоже, новий.

— Так, новий. Купив у Лондоні, коли зрозумів, що переїжджаю сюди. Три дні тому приїхав на ньому на північ. Чудовий автомобіль.

— Так, так, усе так. У мого сина теж «лендровер».

— А ким він працює?

— Він лісівник. Вовняний бізнес його не зацікавив, він хотів більше перебувати просто неба. Завжди обожнював природу. У дитинстві часто приносив додому поранених пташок і хворих білок, тримав у клітках, лікував. У кутку на кухні завжди жила якась бідолашна тваринка. Дружина якось сказала: «Добре, що ми живемо не в Кенії».

Ферґус сказав це таким серйозним тоном, що Сем не одразу зрозумів, що той жартує.

Вони вийшли надвір. Знову пішов сніг. Семів темно-зелений «діскавері» стояв через дорогу, біля церкви, вкритий сантиметровим шаром снігу.

Ферґус запропонував:

— Раджу зателефонувати на гарячу лінію і дізнатися про стан дороги, перш ніж вирушати в Інвернесс. На Блек-Айлі може бути небезпечно за такої погоди.

— Можливо… Побачимо.

— Ми ще зустрінемося до Нового року?

— Обов’язково. Я зателефоную. Будемо на зв’язку.

— Радий був познайомитися.

— І я, Ферґусе.

Вони попрощалися, потиснувши один одному руки, і Ферґус пішов довгою вузькою вуличкою, залишаючи по собі свіжі сліди на снігу. Сем якусь хвильку подивився йому вслід, потім сів у своє велике авто і дістав із кишені два ключі: один від автомобіля, другий — від Естейт-хаусу Г’ю із червоною биркою.

Якусь хвилину Сем розмірковував, що робити. Зустріч пройшла нелегко, він неабияк хвилювався, але тепер усе позаду, і він радше почувався дещо збудженим, ніж утомленим. Було б добре повернутися зараз у готель, прийняти душ, а затим спуститися в бар щось випити і поїсти. А з іншого боку, коли він зараз так близько до Крейґана, було б доречно зробити невеличкий гак, заїхати в містечко і глянути на будинок. Просто подивитися, де він і який. Навіть заходити необов’язково — просто глянути, який він зовні, аби прикинути, чи варто їхати туди ще раз і думати про його придбання.

Якусь хвилину Сем вагався, потім вирішив кинути монетку. Якщо випаде орел — одразу їде в Інвернесс, якщо решка — зазирне у Крейґан. Знайшов монетку в десять пенсів і підкинув. Решка. Поклавши монетку і ключ від Естейт-хаусу на панель приладів, завів двигун і ввімкнув фари.

У яскравих довгих променях затанцювали сніжинки. Пригода.

«Крейґане, чекай мене, я їду».

Дивина, але на дорозі рух був доволі жвавий. Вантажівки повільно повзли на північ крізь сніг, їхні двірники працювали на повну силу. То були величезні вантажівки з деревиною, бензином чи клітками зі скотом. Ще їхало чимало легкових автівок — люди поверталися додому після робочого дня.

Прямо перед ним повз трактор з оранжевим проблисковим маячком на даху, який виблискував, наче зірка. Сем мусив сунути за ним добрих метрів вісімсот, поки той нарешті повернув на ґрунтову дорогу, і Сем зміг знову розігнатися.

Снігопад припинився різко, ніби десь вимкнули кран. На шматочку чистого неба виднівся тонкий серп місяця. Сем проїхав довгим мостом над лиманом, і ще за кілька кілометрів фари вихопили дорожній покажчик, який світився у темряві: «Туристичний маршрут. Крейґан. 3 км».

Повернувши на односмугову дорогу, поїхав уздовж узбережжя. Починався приплив, відблискувала чорна вода. Піщаний прибережний намул був укритий снігом, і пейзаж здавався якимсь нереальним, наче зі сну. На іншому березі виднівся вогник у вікні маленького будиночка. Незабаром дорога повернула праворуч, і Сем виїхав на порослий хвойними деревами пагорб, за яким тягнулися поля, а вдалині світилися вогні маленького містечка.

Небо потемнішало, знову засніжило. У місто він в’їхав дорогою, обабіч якої росли дерева, і у світлі вуличних ліхтарів побачив церкву, площу і старе кладовище за кам’яною стіною. Наче картинка з різдвяної листівки. Не вистачало лише леді в криноліні з подарунками в руках. Повільно об’їхав церкву, намагаючись розібратися, де ж тут порожній будинок Г’ю Маклеллана. Зробивши повне коло, вирішив зупинитися і запитати у когось із людей. Назустріч, тримаючись за руки і при цьому несучи кілька кошиків і сумок, прямувала якась пара. Сем опустив скло:

— Перепрошую, можна вас запитати?

Вони зупинилися.

— Так? — люб’язно озвався чоловік.

— Я шукаю Естейт-хаус.

— То ви вже приїхали, — відповів чоловік, радісно всміхнувшись. — Ось він, — кивнув на будинок позаду.

— А-а. Ясно. Дякую.

— Прошу. — І вони рушили далі.

— Добраніч! — гукнув Сем навздогін.

— Навзаєм.

Вони пішли, а Сем сидів в автівці й дивився на будинок. Сем одразу звернув на нього увагу, але проминув його, вирішивши, що він не може належати Г’ю. Як той сказав, у його домі ніхто не живе. А тут за засунутими шторами горіло яскраве світло.

У цьому будинку живуть люди. Сем подумав, що треба їхати. І забути про все. Його явно спіткала невдача. З ким не буває. Але він не любив нерозгаданих загадок і знав, що не заспокоїться, поки не з’ясує, що ж насправді відбувається. Тому взяв ключ із панелі приладів, вимкнув фари і виліз із «діскавері» просто під сніг. Затим пройшов тротуаром, відчинив важку ковану хвіртку і попрямував до будинку. Дійшовши до вхідних дверей, побачив кнопку дзвінка. Натиснув її і почув дзижчання десь усередині будинку.

А сніг не припинявся. Сем відчував, що він уже нападав за комір. Зачекавши якусь мить, знову натиснув кнопку дзвінка. Раптом ввімкнувся ліхтар над дверима, і Сему здалося, ніби це поліційний прожектор упіймав його на гарячому. Затим почулися чиїсь кроки, і двері відчинилися.

Він і сам не знав, кого очікував побачити. Може, стару жінку в фартуху. Чи чоловіка в теплому домашньому светрі й капцях, роздратованого, що хтось відволік його від улюбленої телепрограми. Та аж ніяк не високу темноволосу дівчину у джинсах і товстому пуловері. Надзвичайно гарну дівчину, на яку всі озиралися б на П’ятій авеню.

Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного. А потім вона не надто привітно спитала:

— Так?

— Перепрошую, це Естейт-хаус?

— Так.

— Естейт-хаус Г’ю Маклеллана?

— Ні. Естейт-хаус Оскара Бланделла.

Сем, засліплений ліхтарем і мокрий від снігу, задумливо покрутив у пальцях ключ із биркою.

— Мабуть, я помилився.

Дівчина уважно глянула на ключ, а тоді відступила на крок і ширше відчинила двері.

— Гадаю, — сказала вона, — вам краще зайти.