Зимове сонцестояння

Люсі

У понеділок вранці, спустившись зі свого гніздечка на мансарді на другий поверх, Люсі побачила, що двері Керріної кімнати зачинені.

Спочатку вирішила, що вона ще спить, і хотіла її розбудити. Та за мить передумала.

Елфріда і Оскар снідали на кухні. Сьогодні в Оскара на сніданок були сосиски, і Люсі спіймала себе на думці, що теж мріє про гарячі, запашні сосиски. Бо сосиски на сніданок — райська насолода.

— Доброго ранку, Люсі, — привітався Оскар, коли вона зайшла на кухню, а тоді поклав ніж і виделку й обійняв її за плечі. — Як спалося?

— Чудово. А де Керрі?

— Керрі погано почувається, — сказала Елфріда, затим встала з-за столу, щоб покласти Люсі сосисок зі сковорідки. — Не думаю, що в неї грип. Найімовірніше, звичайна застуда. Тобі дві сосиски чи три?

— Три, будь ласка, якщо всім вистачить. Вона досі в ліжку?

— Так, я до неї заходила. Вона сказала, що всю ніч кашляла, не могла заснути, і тепер як вичавлений лимон. Я зробила їй чаю, а їсти вона не хоче. О дев’ятій відкриється медпункт, я зателефоную доктору Сінклеру, попрошу оглянути її.

— А він ходить до пацієнтів додому?

— Так медпункт у нас через дорогу.

Люсі сіла до столу.

— У Лондоні лікарі ніколи не приходять додому. Треба йти в лікарню і сидіти в коридорі з іншими хворими. Бабуся завжди каже, що туди йдеш з однією болячкою, а виходиш із трьома. Як думаєте, вона одужає? Керрі, маю на увазі. До Різдва вона має бути здоровою.

— Побачимо, що скаже доктор Сінклер.

— Можна я зайду до неї?

— Поки ми не знаємо, що з нею, не треба заходити. А раптом у неї щось заразне, і тебе обсипе. Чи вкриєшся вся виразками. Як бідолашний Йов[31].

Люсі відкусила шматок смачнючої сосиски, а Елфріда налила їй кави. Люсі сказала:

— Як прикро. Ми ж планували сьогодні прогулятися пляжем із Горасом.

— Але ж тобі ніхто не забороняє іти гуляти.

— А ви підете, Оскаре?

— Ні, сьогодні не можу. Треба написати багато листів, потім я іду стригтися, затим — у книжкову крамницю, хочу замовити дві книжки, а тоді ще треба забрати м’ясо у м’ясній лавці.

— А-а, зрозуміло, — розчаровано мовила Люсі.

— Але ж ти можеш піти сама, — усміхнувся Оскар. — Візьми Гораса, він тебе охоронятиме. Будеш як самотня дослідниця.

— А можна? — не приховуючи радості, запитала Люсі.

— Звісно.

Поки їла сосиски, Люсі розмірковувала над перспективою прогулятися самій. Тобто з Горасом. І що більше думала над цим, то більше ця ідея її захоплювала. У Лондоні, ясна річ, їй не дозволяли гуляти самій. А якщо вона домовлялася про зустріч з Еммою, мама завжди хотіла знати, куди вона йде і коли повернеться. Але тут, у Крейґані, люди жили зовсім інакше. Елфріда й Оскар навіть вхідних дверей ніколи не замикали. Автомобілі їздили містом дуже повільно, люди могли йти дорогою, а не тротуаром, ще й примудрялися зупинитися і перекинутися слівцем із кимось зі знайомих. Діти тут гуляли надворі самі, без супроводу дорослих — каталися на скейтах чи просто вешталися компаніями.

Коли вони з Оскаром ходили на узбережжя, вона бачила підлітків, які лазили по схилах і каталися на велосипедах. І не помітила біля них нікого з дорослих. Здається, зловісні незнайомці у плащах, алкоголіки й наркомани не прижилися в цьому здоровому кліматі. Може, не витримували холоду — як мікроби чи пліснява.

Тут вони почули, як відчинилися, а тоді зачинилися задні двері.

— Це місис Снід, — сказав Оскар, і за мить вона влетіла на кухню, вдягнена в рожевий спортивний костюм і яскраві кросівки.

— Знову жахлива погода, — мовила місис Снід. — Такі чорні хмари висять. Думаю, сніжитиме. — Побачивши Люсі, обернулася до неї: — Привіт, ти що тут робиш? Приїхала в гості? А де твоя тітка?

З-під сивих цупких кучериків дзеленчали дешеві рожеві сережки під колір спортивного костюма.

— Вона в ліжку. Прихворіла трохи.

— Ой, шкода. У лікаря вже була?

— Елфріда йому зателефонує і попросить зайти.

— Гм, — задумливо хмикнула місис Снід і глянула на Елфріду. — Оце так прикрість. Не встигла приїхати, а вже захворіла. От не пощастило. Ти ж Люсі, так? Місис Фіппс мені про тебе розповідала. Як тобі твоя кімната? Ми всі чудово провели час, поки її обставляли. Раніше там було просто горище.

— Хочете чаю, місис Снід? — спитала Елфріда.

Місис Снід охоче погодилася і швиденько сіла до столу.

Люсі знала, що бабуся не пережила б такого панібратства, а отже, місис Снід тепер їй подобалася ще більше.

Після сніданку місис Снід пішла прибирати, Люсі з Оскаром мили посуд, а Елфріда зателефонувала лікареві.

О десятій подзвонили у двері, і Люсі побігла вниз, щоб відчинити, але побачила, що доктор Сінклер уже сам зайшов і витирає черевики об килимок.

Він підвів очі.

— Привіт, — із сильним шотландським акцентом сказав він, побачивши Люсі. Лікар був зовсім молодим, з обвітреним обличчям і рудими бровами, схожими на гусениць. — Ти хто?

— Я Люсі Веслі. Я тут гостюю.

— Зрозумів. А де хвора?

— Нагорі.

— Докторе Сінклере, ви просто святий! — вигукнула Елфріда, перехилившись через поруччя. — Дякую, що прийшли.

Лікар попрямував нагору, а Люсі пішла на кухню, де місис Снід сортувала білизну, щоби поставити прати.

— То лікар прийшов? Сподіваюся, у твоєї тітоньки нічого серйозного.

— Думаю, це просто застуда. Вона ще в літаку почувалася зле. Мені так її шкода.

— Ой, та не хвилюйся. Все минеться. Допоможеш мені? Треба збігати нагору і принести рушники з ванної місис Фіппс. А потім я дам тобі чисті, і ти знову віднесеш їх нагору.

Доктор Сінклер пробув недовго. Вони з Елфрідою зайшли до Керрі — Люсі чула, як вони розмовляли за зачиненими дверима, поки збирала рушники. Люсі раділа, що лікар так швидко прийшов, і сподівалася, що в Керрі немає ніякої жахливої інфекції, через яку доведеться приймати антибіотики й два тижні лежати в ліжку.

Вийшовши з Керріної кімнати, лікар пішов у вітальню до Оскара.

Упоравшись із рушниками, Люсі трохи постояла в холі, а потім не витримала і теж пішла у вітальню. Усі троє сиділи й говорили про якогось майора Біллікліффа, який дуже хворіє і лежить у лікарні в Інвернессі. У всіх були сумні обличчя. Аж тут Елфріда обернулася і побачила у дверях Люсі.

— Не хвилюйся ти так, Люсі, — сказала вона, усміхнувшись.

Лікар звівся на ноги.

— З Керрі все гаразд? — спитала Люсі.

— Так, усе буде нормально. Треба багато пити й відпочивати. Я ще прописав ліки від кашлю. День-два полежить і одужає.

У Люсі наче камінь з душі спав.

— Можна до неї зайти? — запитала вона.

— Я б не радив. Нехай відпочиває.

— Може, візьми Гораса і йдіть погуляйте? — запропонувала Елфріда.

— А куди ти підеш, Люсі? — спитав лікар.

— Думала пройтися узбережжям.

— Пташками цікавишся?

— Та я навіть не знаю, як вони називаються.

— Біля моря можна побачити дуже красивих пташок. Я завтра зайду до твоєї тітки і принесу тобі книжку про птахів. Тоді й подивишся, хто є хто.

— Дякую.

— Нема за що. Так, мушу вже йти. Містере Бланделле, будемо на зв’язку. До побачення, місис Фіппс.

Лікар пішов, зачинивши за собою двері. Люсі бачила у вікно, як він сів в автівку і поїхав до наступного пацієнта. На пасажирському сидінні у нього сидів собака і дивився у вікно — великий спанієль з довгими вухами. Мабуть, добре бути лікарем у маленькому містечку і їздити на виклики із собакою, подумала Люсі.

Місис Снід мала слушність. День справді видався не дощовий, але дуже похмурий. Шкода, звісно, що погода зіпсувалася, адже вихідні були ясні й тихі, Оскар навіть зміг розпалити багаття. З Горасом на повідці Люсі вийшла з двору, пройшла через площу і повернула на дорогу, що вела до гольф-клубу. Сьогодні охочих пограти було небагато — лише кілька автівок стояло на паркувальному майданчику. Дорога простяглася через поле для гольфу, поступово підіймаючись угору. Зійшовши на вершину пагорба, Люсі побачила горизонт, холодний і завмерлий, наче сталевий, а над головою здіймалося небесне склепіння з поодинокими хмарами. Уже почався приплив, і на блискучий мокрий пісок накочувалися хвильки. Вдалечині виднівся маяк. Люсі підійшла до невеличкого паркувального майданчика і побачила зграю чайок, які дзьобали щось у смітнику. Мабуть, шукали шматочки хліба чи зіпсутий сандвіч. Горас теж помітив їх і загавкав. Чайки здійнялися вгору, трохи покружляли і знову опустилися на смітник.

Люсі спустила Гораса з повідця, і він побіг дерев’яною доріжкою на пісок, який біля підніжжя дюн виявився глибоким і пухким. Іти по ньому було важко, тож Люсі вийшла на мокрий і твердий. Озирнувшись, побачила свої сліди, а навколо них — відбитки Горасових лап, наче хтось вишив голкою закручений візерунок.

Узбережжя тягнулося далеко на північ. Між каменями де-не-де траплялися невеличкі озерця. Удалечині виднілися сірі непривітні пагорби, вкриті снігом, небо за ними здавалося фіолетовим, кольору свіжого синця. Люсі відчула подих легкого морозного вітерцю.

Вона була сама. Ні душі навколо. Тільки птахи кружляли над хвилерізами.

У цьому величезному, безмежному світі Люсі почувалася крихітною, наче мураха, малюсінькою піщинкою на тлі величі й могутності природи. Вона така непомітна… Однак Люсі подобалося це відчуття. Жодна жива душа не знає, де вона. А якщо вона когось зараз і зустріне, то ця людина і гадки не матиме, хто вона. Вона належить тільки собі, більше нікому.

Люсі йшла швидко, щоб не змерзнути. Час від часу вона зупинялася, аби підняти красиву мушлю, якийсь яскравий камінець чи шматочок скла, відполірований морською водою. Усі скарби складала в кишеню. Горас знайшов жмуток водорості та приніс їй, наче здобич. Люсі спробувала забрати водорості, і вони почали гратися — Горас тікав, Люсі його наздоганяла. Знайшовши палицю, дівчинка кинула її у воду. Горас миттю забув про водорості й прожогом ускочив у воду, але одразу ж відскочив назад, бо вода виявилася страшенно холодною.

Пляж закінчувався ще одним скупченням каменів з острівцями води між ними. Сильно пахло водоростями. Люсі зупинилася, роздумуючи, куди ж іти далі. Аж раптом почула звук двигуна, що доносився з-за дюн, які відділяли узбережжя від поля для гольфу. За секунду побачила трактор, що рухався у її бік. Він ледве повз, тягнучи за собою величезний візок. Отже, там має бути якась дорога. Люсі вирішила, що додому піде цим шляхом, і почала підійматися вгору крутим схилом. Горас радісно обігнав її і незабаром зник з очей. Піднявшись на вершину пагорба, густо порослого травою і очеретом, Люсі побачила дорогу.

Горас уже чекав тут, але дивився кудись убік. Явно відчувши чужих, він нашорошив вуха і підняв, наче прапор, пухнастий хвіст. Стояв струнко і дивився вперед. Люсі простежила за його поглядом і побачила, що з боку міста схилом підіймається жінка із собакою. Одягнена в теплі штани й хутряне пальто. Коротко підстрижене сиве волосся прикриває шерстяний берет із помпоном на маківці. Її собака, який теж біг без повідця, побачив Гораса і різко зупинився. Вони пильно дивилися один на одного. Люсі, збагнувши, що то ротвейлер, мало не померла від страху.

— Горасе, — гукнула вона, але в роті пересохло, і з вуст зірвався ледве чутний шепіт.

Горас або не почув її, або вдав, що не почув. А потім — от дурний собака! — загавкав. Ротвейлер повільно рушив уперед — його міцне тіло напружилося, м’язи перекочувалися під шкірою, з горлянки вирвалося грізне гарчання, а темні губи піднялися, оголивши зуби. Горас, не зрушивши з місця, ще раз ледве чутно дзявкнув, і ротвейлер кинувся на нього.

Люсі заверещала, Горас заскавулів, волаючи про допомогу. Притиснутий до землі, покусаний, побитий, він, як міг, пручався, але марно — сили були нерівні.

А від хазяйки ротвейлера годі було сподіватися допомоги. Вона тримала повідець, але, поки пес був настільки агресивно-збудженим, вона, ясна річ, і не подумала його відтягнути від жертви. Єдине, на що вона спромоглася, це вихопити з кишені свисток, щосили в нього дмухнути, а тоді почала викрикувати накази, як старший сержант:

— Брутусе! Брутусе! Лежати, хлопче! Лежати! До ноги!

Але ротвейлер і вухом не повів.

— Брутусе! — ще раз гукнула вона.

— Тримайте його! — істерично заволала перелякана Люсі. Гораса, милого Елфрідиного пса, зараз загризуть. — Зробіть бодай щось! Зупиніть його!

Звісно, Люсі вже й забула про трактор, а він з’явився поруч саме вчасно, наче кавалерія у старому вестерні. Дверцята різко розчахнулися, з кабіни вискочив тракторист, пробіг кілька метрів і, не зволікаючи, вдарив важким черевиком ротвейлера в бік.

— Пішов геть, клятий звірюго!

Ротвейлер, який геть не очікував такого повороту, облишив Гораса і розвернувся до нового ворога. Але тракторист схопив його за нашийник і відтягнув від здобичі.

Люсі не могла навіть уявити, що людина може бути такою спокійною, сильною і сміливою.

— Що, в біса, коїться?! — гаркнув він на хазяйку собаки, а затим висмикнув у неї з руки повідець і якимось чином примудрився пристебнути його до нашийника, бо тварина й досі гарчала і виривалася.

Після цього він підтягнув собаку до жінки, і вона схопила повідець обома руками.

— Не смій зі мною так розмовляти! — викрикнула хазяйка ротвейлера.

— Чому ви не тримаєте собаку на повідці?

— На нього напали! — агресивно закричала вона, відчувши, що небезпека минула. Судячи з акценту, вона була не місцева, можливо, з Ліверпуля чи Манчестера.

— Брехня! Я все бачив!

— Брутус першим ніколи не нападає.

Вона ледве тримала пса, і від напруження вся почервоніла.

— Та він же справжній монстр!

— Неправда!

— Де ви живете?

— А тобі що до того, юначе?

— Бо якби ви жили тут, то знали б, що не треба гуляти з псом-вбивцею там, де гуляють люди із собаками.

— Я тут не місцева, — сказала жінка таким тоном, ніби пишалася цим. — Приїхала в гості до сестри, живу в її автофургоні.

— То йдіть у той автофургон і зачиніть у ньому свого собаку.

— Не говори зі мною таким тоном!

— Говоритиму так, як вважатиму за потрібне. Я працюю в гольф-клубі, доглядаю за цими місцями.

— Ой, велике цабе!

— Забирайте свого собаку і йдіть геть. Негайно. І якщо я ще раз побачу, що він бігає без повідця, зателефоную в поліцію.

— А я їм поскаржуся на твоє нахабство!

Тут Брутусу, мабуть, набридло їх слухати, і він вирішив покласти край суперечці.

Побачивши двох гравців у гольф, які йшли полем, кинувся на них і потягнув хазяйку за собою. Її короткі ноги миготіли, наче поршні в автівці.

— Мене ще ніколи так не ображали! — крикнула вона через плече. Ця жінка явно любила лишати останнє слово за собою. — Я цього не подарую…

Більше вони нічого не почули, бо вона відбігла вже надто далеко, і її голос віднесло вітром. Люсі, сидячи на мокрій колючій траві, обіймала Гораса і притискала його голову до грудей. Юнак опустився на коліна поруч із нею. Вона побачила, що він зовсім молодий, з обвітреним обличчям і блакитними очима. Волосся в нього було коротке і світле, ніби пофарбоване, а в лівому вусі виблискувала золота сережка.

— У тебе все гаразд? — спитав він.

— Так, але Горас… — Люсі заливалася слізьми, соромлячись їх.

— Дай-но його мені, подивлюся, що там, — сказав хлопець і обережно взяв у неї з рук собаку, прибрав довгу шерсть з його морди, погладив, обмацав, весь час нашіптуючи щось заспокійливе. — Думаю, все буде гаразд. Тільки поверхневі подряпини й синці.

— Він лише гавкнув, — крізь сльози промовила Люсі. — Він завжди гавкає. Такий дурний. Я думала, він його зараз загризе.

— Сьогодні йому пощастило, його не загризли.

Люсі шморгнула носом. Не знайшовши хустинки, витерла носа тильною стороною долоні.

— Це навіть не мій собака. Елфрідин. Ми просто вийшли погуляти.

— Звідки прийшли?

— З Крейґана.

— Я тебе підвезу на тракторі. Але можу лише до гольф-клубу доїхати. Звідти дійдеш?

— Думаю, так.

— Гаразд. Ходімо.

Він допоміг їй підвестися, потім нахилився, підняв Гораса і поніс до трактора, який так і стояв із відчиненими дверцятами й увімкненим двигуном. Люсі залізла в кабіну. Сидіння було лише одне, тож вона примостилася на самому краєчку. Гораса хлопець посадив їй під ноги, і собака одразу притулився до її колін. Затим хлопець ускочив у кабіну, сів біля Люсі та ввімкнув передачу. Перехиляючись на ямах, вони поволі рушили вперед, а візок торохтів позаду.

Нарешті Люсі припинила плакати.

— Як думаєш, із Горасом усе буде гаразд? — нерішуче запитала вона.

— Коли прийдеш додому, промий рани дезінфікувальним засобом. Затим оглянь їх. Якщо виявляться дуже глибокі, можливо, треба буде накласти шви. Тоді доведеться звернутися до ветеринара. Кілька днів він напевно почуватиметься зле й накульгуватиме.

— Мені так соромно. Я мусила краще за ним дивитися.

— Ти нічого не могла вдіяти. У тієї жінки, мабуть, зовсім мізків немає. Якщо я ще раз його побачу, пристрелю.

— Його звати Брутус[32].

— Справді жорстока тварина.

Не стримавшись, Люсі всміхнулася.

— Дякую, що допоміг, — сказала вона.

— Ти ж живеш у Естейт-хаусі, в Оскара Бланделла, так?

— Ти його знаєш?

— Ні, але мій батько знає. Мій батько — Пітер Кеннеді, священник. А я Рорі Кеннеді.

— А мене звати Люсі Веслі.

— Красиве ім’я.

— Як на мене, навпаки, жахливе. — Їй було затишно в цій кабіні, високо над землею, поруч зі сміливим і добрим хлопцем. Люсі подобалося відчувати поруч його міцну постать, подобався запах оливи від його куртки і тепло незвичної близькості. — Наче в місіонерки.

— Та ні, буває й гірше. Мою молодшу сестру звати Клодаг. Теж не любить своє ім’я. Просить, щоб її називали Трейсі Шарлін.

Цього разу Люсі весело розсміялася.

— А я тебе часом учора в церкві не бачив? — спитав Рорі.

— Так, учора я туди приходила, але тебе не пам’ятаю. Було багато людей. Я хотіла побачити, яка вона, коли під стелею вмикаються ті світильники. Дуже гарно. Елфріда ходила зі мною. Керрі б теж пішла — це моя тітка — але вона застудилася і лежить удома. Вранці приходив лікар, сказав, що нічого страшного, але мусить ще полежати, відпочити. Якби Керрі була зі мною, цієї бійки узагалі не сталося б.

— Собачі бійки — просто жах. Але ти нічого не могла вдіяти і ніяк не могла цьому запобігти.

Його слова трохи заспокоїли Люсі.

— Ти працюєш на полі для гольфу?

— Зараз так. У мене вільний рік. У липні я закінчив школу, а наступного року почну навчатися в Даремському університеті. Усе літо працював таксистом для американців. Хороша була робота, але зараз усі роз’їхалися, тож тепер допомагаю доглядати поле.

— А потім що?

— Хочу поїхати в Непал. Влаштуюся в якусь школу, вчитиму дітей.

— А що викладатимеш? — запитала вражена Люсі.

— Читання і письмо, мабуть. Малим дітям. І арифметику. І футбол.

— А я свого вільного року трохи боюся… — замислилася Люсі.

— Тобі скільки?

— Чотирнадцять.

— Ще є час подумати.

— Просто я не хочу їхати в незнайоме місце. Не хочу залишитися зовсім сама.

— Боїшся?

— Ну знаєш, крокодили, революції…

— Мабуть, ти передивилася телевізор, — широко всміхнувся він.

— Може, просто лишуся вдома.

— А де ти живеш?

— У Лондоні.

— Ходиш там до школи?

— Ага.

— А сюди приїхала на Різдво?

— Я приїхала з Керрі. А живу з мамою і бабусею. Мама летить на Різдво в Америку. Сьогодні вилітає. А бабуся поїде в Борнмут. Тому ми з Керрі приїхали сюди.

— А тато?

— Батьки розлучені. Ми з ним рідко бачимося.

— Жорстко.

— Та нормально, — відказала Люсі, знизавши плечима.

— Мама казала, щоб я позичив вам свій старий телевізор. Тобі він треба?

— А в тебе є?

— Звісно.

— Ну загалом було б добре, але я й без телевізора нормально почуваюся.

— Я пошукаю. — Якийсь час вони їхали мовчки. Трактор аж підскакував на вибоїстій дорозі. Потім Рорі сказав: — Завтра ви всі прийдете до нас у гості. А в школі завтра влаштовують гулі. Ми з Клодаг підемо. Хочеш із нами?

— А що таке гулі?

— Танці.

Люсі рознервувалася. Вона ненавиділа танці, завжди плутала право і ліво. На вечірках кілька разів була, але на танцях — ніколи. Та й на вечірках зазвичай сором’язливо сиділа в кутку.

— Не знаю.

— Що не знаєш?

— Чи прийду на танці.

— А чому б і ні? Там будуть самі школярі, які розучуватимуть танці для Гоґманаю[33]. Буде весело.

— Але ж я не вмію це танцювати.

— От і навчишся.

Люсі вагалася, але Рорі, обернувшись до неї, так весело і щиро усміхнувся, що вона, сама того не очікуючи, сказала:

— Гаразд. Я піду. Дякую за запрошення. Мені… мені треба якось особливо вдягатися?

— Боже збав. Джинси та кросівки.

Тим часом на вулиці темнішало. Ще й сніг почався. Перші великі сніжинки спускалися зі свинцевого неба, падали на трактор і налипали на лобове скло. Рорі ввімкнув двірники і сказав:

— А я все чекав, коли ж піде сніг. З півночі сунули снігові хмари. Чув уранці прогноз погоди — казали, снігопад буде сильний.

— То в нас буде сніжне Різдво?

— А ти б хотіла?

— У мене ще такого не було.

— Кататися на санчатах весело, а от комунальникам не позаздриш.

Вони вже майже доїхали — трусилися дорогою, яка вела до гольф-клубу. Рорі повернув на паркувальний майданчик, вимкнув двигун, відчинив дверцята і виліз із кабіни.

— Далі дійдеш?

Сніг падав йому на волосся та плечі теплої куртки. Люсі теж вилізла з кабіни. Затим Рорі витягнув Гораса і поставив його на землю.

Горас струсонувся і навіть ледь помітно замахав пухнастим хвостом. Сніжинки падали, кружляючи в повітрі, і землю вже вкрило хрустким шаром снігу. Люсі відчула, що одна сніжинка сіла їй на ніс, і змахнула її. Потім дістала з кишені повідець, і Рорі почепив його до Горасового нашийника.

— Ну все, — широко всміхнувся він. — Ходи додому.

— Дуже тобі дякую.

— До завтра.

— Так.

Люсі пішла схилом униз, просто під снігопадом. Горас бадьоро кульгав поруч. Отже, спершу промити рани дезінфікувальним засобом, як сказав Рорі, а потім, можливо, доведеться звернутися до ветеринара. Люсі сподівалася, що Елфріда не розсердиться. Так, вона має зрозуміти, що Люсі не винна. Трактор рушив із місця, Люсі обернулася, щоб ще раз глянути на Рорі, але сніг падав такий густий, що нічого не було видно.

Люсі простувала додому, а емоції аж переповнювали її. Оце так прогулялася. Спершу вони з Горасом зайшли далеко-далеко, тоді сталася жахлива собача бійка, затим поїздка на тракторі у снігопад і на завершення — запрошення на танці. Швидше б дійти і розповісти все Оскару й Елфріді.