Зимове сонцестояння

Сем

Раннього грудневого ранку, в п’ятницю, коли надворі ще було зовсім темно, Сем Говард викотив візок зі своїм багажем у зал прибуття аеропорту Гітроу. За огорожею, як завжди, купчилися люди, які когось зустрічали: пари похилого віку, молодь у спортивних штанях, втомлені мами з дітьми, водії в уніформі, які очікували важливих пасажирів, до яких Сем не належав, і чоловіки із загадковими табличками в руках, на яких великими літерами було написано «Містер Вілсон» і «Трейдингова компанія Абдул Азіза».

Сема ніхто не зустрічав. Ані дружина, ані водій. Ніхто, хоч і стримано, не радів тому, що він приїхав. Він знав, що надворі дуже холодно. Перед посадкою пілот оголосив, яка температура в Лондоні, та й люди, яких він побачив в аеропорту, були в теплих куртках, рукавичках, шарфах і вовняних шапках. У Нью-Йорку теж холодно, але то був сухий мороз, що додавав енергії, а з Іст-Рівер дув кусючий вітер, й усі прапори на флагштоках нагадували замерзлі прямокутники.

Візок котився важко — дві валізи, величезна американська сумка з приладдям для гольфу і портфель. Сем покотив його до автоматичних дверей і вийшов у холодну мокру темряву англійського зимового ранку. Став у чергу до таксі. Чекати довелося хвилин п’ять, але цього вистачило, щоб ноги замерзли. На сидіннях таксі чомусь були поліетиленові чохли з газетним принтом, а за кермом сидів насуплений чоловік з моржовими вусами. Сем подумки відзначив, що водій, на щастя, не з любителів побазікати, бо говорити йому зовсім не хотілося.

— Куди їдемо?

— Вендсворт, будь ласка. Південний захід. Сімнадцятий район. Б’юлі-роуд, чотирнадцять.

— Прийнято.

Водій не вийшов з автівки, щоб допомогти Семові з багажем — мабуть, вирішив, що той достатньо молодий і сильний, тож впорається сам. Сем закинув валізи в багажник, поставив сумку з ключками на підлогу ззаду, відкотив убік візок, сів в автівку і зачинив дверцята. Щойно таксі рушило, двірники щосили забігали по склу.

Хоч Сем недовго чекав таксі, проте встиг змерзнути. Тому підняв комір темно-синього пальта і відкинувся на брудне поліетиленове сидіння. Позіхнув. Почувався страшенно втомленим і хотів у душ. Він летів разом із бізнесменами, і перед посадкою ті по черзі тихенько збігали в туалет, де вмилися, поголилися, поправили краватки й загалом трохи освіжилися. Певно, мають якісь ранкові зустрічі. Бідолахи. У нього ранніх зустрічей не було, і він був майже щасливим. Перша зустріч запланована аж у понеділок на дванадцяту тридцять. Обід із сером Девідом Свінфілдом, президентом фірми «Старрок і Свінфілд», своїм безпосереднім босом. А доти Сем міг займатися чим заманеться.

Сем позіхнув і провів рукою по колючій щетині на підборідді. Може, й справді варто було поголитися, а то схожий на якогось волоцюгу в товстому светрі, поношених джинсах і стоптаних мокасинах. Його очі були сухими від недосипання, але Сем волів усю дорогу читати книжку, а не подрімати. А ще його трохи нудило, бо о другій ночі за місцевим часом він смачно пообідав.

Таксі зупинилося на червоному світлофорі. Раптом водій кинув через плече:

— З відпустки їдете?

— Ні, — коротко відказав Сем.

— Бо… ну… ключки для гольфу.

— Ні, то була не відпустка.

— Робота?

— Щось таке. Пропрацював у Нью-Йорку шість років.

— Йошки-ложки. І як ви той темп витримали?

— Та нормально. Звикаєш.

Пішов дощ.

— Така собі погодка зустрічає вас удома.

Увімкнулося зелене світло на світлофорі. Вони знову рушили.

— Така собі, — погодився Сем.

Але не додав: «І не додому я повертаюся». Зараз у нього не було дому, що цілком пасувало образу волоцюги. Вперше в житті у Сема, а йому вже виповнилося тридцять дев’ять, не було ані цеглинки, ані куточка, які він міг би назвати своїми.

Загорнувшись у пальто, наче в кокон, він замислився про дім. Згадав Йоркшир і маєток Редлі-Гілл, де він, єдина дитина в сім’ї, народився і виріс. Великий, затишний будинок, наповнений ароматами диму з каміна, весняних квітів, смаколиків із духовки. У них було півтора гектара землі з тенісним кортом і маленьким ліском. Осінніми вечорами Сем стояв у ньому з рушницею, очікуючи, коли зі стерні на сусідньому полі злетять голуби. Він повертався у Редлі-Гілл з початкової школи, потім, прихопивши когось із друзів, приїздив на свята з приватної школи. Сему здавалося, що в цьому домі, рідному, як старий твідовий піджак, ніколи нічого не зміниться. Але, звісно, він помилився. В останній рік його навчання в Ньюкаслському університеті померла мама, і після того все змінилося назавжди.

У маленькому йоркширському містечку його сім’я мала бізнес — володіла невеличкою вовняною фабрикою. Сем планував після Ньюкасла розправити крила і, можливо, навіть влаштуватися на роботу за кордоном, але після смерті мами так і не наважився залишити батька самого. Тож, отримавши диплом інженера, повернувся у Йоркшир, в Редлі-Гілл, щоб працювати на фабриці. Кілька років батько із сином доволі успішно вели свій маленький бізнес, і він приносив непоганий прибуток.

А затим настали важкі часи. Їхня фабрика, яка спеціалізувалася на тонких вовняних тканинах і легкому твіді, стикнулася з проблемою дешевого імпорту з Європи і браком обігових коштів. Зрештою її викупив величезний текстильний концерн «Старрок і Свінфілд» з головним офісом у Лондоні. Сем отримав там роботу, а батько пішов на пенсію, бо вже був не в тому віці, щоб опановувати нові методи виробництва. Однак робота в саду і гра в гольф не допомогли йому пережити стрес і не рятували від самотності, нудьги та вимушеної бездіяльності. За рік він помер від гострого інфаркту.

Редлі-Гілл успадкував Сем. Хоч і важко було на це наважитися, Сем таки виставив його на продаж. Здавалося, це єдине логічне рішення — адже тепер він жив у Лондоні й працював у «Старрок і Свінфілд». До того ж ринок постійно трусило, а бізнес вовняних товарів поступово сходив нанівець. За гроші, отримані за Редлі-Гілл, він купив свою першу нерухомість — квартиру із садом у районі Іл-Брук-Коммон, так близько до метро, що вночі було чути, як торохкотять потяги. Зате у маленькому саду було видно захід сонця, і коли Сем обставив квартиру меблями з йоркширського будинку, оселя стала рідною і затишною. Він жив там щасливим, безтурботним холостяцьким життям, і в його пам’яті квартира завжди була залита сонцем і повна друзів. Сем влаштовував спонтанні вечірки, і кімнати наповнювалися голосами безлічі гостей, які полюбляли завершувати святкування на терасі. А взимку колишні колеги з півночі приїздили до нього на матчі, що відбувалися на Твікенемському стадіоні. І, звісно ж, квартира стала свідком не однієї зворушливої любовної пригоди.

Саме в розпал однієї з таких інтрижок його раптом запросив до себе сер Девід Свінфілд. Там, у престижному кабінеті на найвищому поверсі будівлі, що здіймалася над лондонським Сіті, Семові повідомили, що його переводять у Сполучені Штати, в Нью-Йорк. Очільник нью-йоркського офіса, Майк Пассано, попросив віддати цю посаду саме Сему. Отже, його чекало підвищення, величезна відповідальність і, певна річ, більша платня.

— Не бачу причин не поїхати, правда, Семе?

— Їх немає, — погодився він.

І це була правда. Ані родини, ані дружини, ані дітей. Ніщо не тримає.

Про таку можливість він підсвідомо мріяв, відколи закінчив університет. Нова робота, нове місто, нова країна. Нове життя.

Сем запросив тодішню дівчину на вечерю і спробував усе пояснити. Вона трохи поплакала, а тоді сказала, що, якщо він хоче, вона поїде з ним до Нью-Йорка. Та він цього зовсім не хотів. Якомога сумнішим голосом зізнався у цьому, і вона поплакала ще трохи. Настав час прощатися, Сем посадив її у таксі й більше ніколи не бачив.

З речами він повівся не менш безжально. Цей період його життя завершився, і він не знав, коли повернеться в Лондон і чи повернеться взагалі. Тож продав автівку й квартиру, залишивши та здавши на зберігання лише кілька улюблених картин, книжок і дещо з меблів. А ще прибрав на столі в офісі. Хтось влаштував прощальну вечірку, і він попрощався з усіма друзями.

— Не застрягай там, — попросили вони. — Повертайся скоріше.

Та на Сема чекав Нью-Йорк. І місто одразу зачарувало його. Сем пірнув у нього, як качка пірнає у ставок, насолоджувався атмосферою міста, його темпом і розмаїттям. Спершу поселився в будинку без ліфта у Ґрінвіч-Вілладж, та коли одружився з Деборою, вона переконала його переїхати, і вони осіли в модному дуплексі на Східній Сімдесятій вулиці. Сему завжди подобалися переїзди і все, що з ними пов’язано: нове місце, там трохи підфарбувати, там меблі посовати, там картину повісити. Але Дебора не хотіла бачити у своїй новій красивій квартирі старе майно з Ґрінвіч-Вілладж. Вона навіть дизайнерку інтер’єру найняла, а та просто померла б, якби в продуманому до дрібниць плані раптом з’явився старий продавлений шкіряний диван. Вони навіть кілька разів посперечалися, і Сем, як і зазвичай, здався. Зрештою його цілком задовольнило, що старий шкіряний диван тепер стоїть у нього в барлозі разом із комп’ютером і факсом. Тут було затишно, й інколи на вихідних, коли Дебора думала, що він зайнятий якимись нагальними справами, він валявся на тому шкіряному дивані й дивився футбол по телевізору.

Його оселі… Квартира на Східній Сімдесятій вулиці була його останнім домом. А тепер і її немає. І Дебори теж немає.

Вона ніколи не була боягузкою. Тому прямо сказала, що йде від нього. Їй набридло грати другу скрипку, оскільки для Сема завжди в пріоритеті «Старрок і Свінфілд», набридло бути заміжньою за трудоголіком. І, певна річ, у неї вже з’явився інший. Коли Дебора назвала його ім’я, Сем аж скривився, злякавшись за Дебору та її майбутнє. І він поділився своїми страхами з нею. Та марно — її було не переконати. Запізно. Вона давно все вирішила. І він уже нічого не міг вдіяти.

Він лютував. А ще йому боліло. Почувався спантеличеним і приниженим. «Рогоносець», — згадав він старе слово. «Я рогоносець. Мені наставили роги».

Однак певною мірою він розумів Дебору.

Після того, як вона пішла, в офісі Сем раз у раз натикався на співчутливі погляди. Дехто з колег виявилися аж занадто співчутливими — вони плескали його по плечу і запевняли у вічній дружбі.

Але були й такі, які єхидно раділи, особливо ті, хто ніколи не любив англічашку Сема. Якоїсь миті він збагнув, що всі давно й чудово знали, що відбувається в його сім’ї, і лише він сам — головний актор цього кіно — до останнього був ні сном ні духом.

Пізніше того дня до нього зайшов Майк Пассано — прослизнув у відчинені двері й навис над Семовим столом. Вони трохи поговорили про справи, а потім Майк зітхнув:

— Мені шкода. Щодо Деббі. Просто хотів тобі сказати.

— Дякую.

— Мабуть, це не надто заспокоює, але принаймні у вас немає дітей. Менше проблем.

— Ага.

— Якщо хочеш якось прийти на вечерю…

— Усе гаразд, Майку.

— Так. Ну… Завжди раді.

Сем протримався шість тижнів. Хапався за будь-яку можливість, щоб залишитися в офісі допізна, працював ще довго після того, як усі інші розходилися, а потім повертався у свою порожню квартиру й такого самого порожнього холодильника. Інколи зазирав у бар і замовляв сандвіч і скотч. Чи два скотчі. У нього почалося безсоння, а вдень він не знаходив собі місця. Здавалося, ніби розвалився не лише шлюб, а й усе життя.

Майк Пассано запропонував узяти відпустку, але цього Сем хотів найменше.

Поступово він почав розуміти, що Нью-Йорк йому вже остогид. Хотілося в Англію. Додому. Хотілося знову побачити сіре дощове небо, темні зелені галявини, хотілося пити тепле пиво та їздити на червоних автобусах.

А одного вечора, коли розпач поглинув його майже повністю, раптом задзвонив телефон.

Узявши слухавку, Сем почув голос сера Девіда Свінфілда з Лондона.

— Тобі зручно говорити, Семе?

— Так.

— Чув, у тебе там не дуже хороші справи.

— Погані новини швидко розлітаються.

— Мені Майк Пассано сказав. Ми з ним говорили зранку. Мені шкода.

— Дякую.

— Хочеш чогось новенького?

— Що ви маєте на увазі? — обережно запитав Сем.

— Виникла нова ідея. Новий проект. Саме для тебе. Може зацікавити.

— Де?

— Велика Британія.

— Тобто ви хочете сказати, що мені доведеться поїхати з Нью-Йорка?

— Ти там шість років прожив. З Майком я домовлюся.

— А хто буде замість мене?

— Ловелл Олдберґ?

— У нього ж досвіду немає.

— І в тебе не було.

— То це пониження на посаді? — прямо спитав Сем, вирішивши розставити всі крапки над «і».

— Ні. Просто переведення. Для тебе — уперед і вгору. — Помовчавши якусь хвильку, сер Девід Свінфілд додав: — Семе, я хочу, щоб ти повернувся. Ти мені потрібен. Здається, вже час.

На Б’юлі-роуд розташувався триповерховий будинок у вікторіанському стилі на кілька квартир. Від тротуару його відділяв сад із заасфальтованим навісом для автівок. Уся тиха вулиця була заставлена автомобілями — отже, тут живуть заможні люди. Дерева зараз стояли голі, зате влітку, коли всі вони вкриються листям, здаватиметься, що це не лондонське Сіті, а затишне передмістя.

Того похмурого ранку темрява ще не розсіялася. Двері будинку відчинилися, коли Сем, стоячи біля валіз, розраховувався з таксистом. У потоці світла постала чоловіча фігура.

— Семе! — гукнув Ніл Філіп, одягнений у костюмні штани й темно-синій светр з комірцем-поло. Певно, вже зібрався на роботу в Сіті. Він підійшов доріжкою до воріт. — Господи, який я радий тебе бачити.

Ніл міцно стиснув Сема в обіймах — він ніколи не соромився демонструвати емоції. Гостю здалося, що його обійняв ведмідь. Таксист, спостерігаючи за зустріччю, і бровою не повів. За хвилю таксі поїхало, а Ніл нахилився, підняв дві важезні валізи й рушив до дверей. Семові лишилося донести ключки для гольфу та портфель.

— Джейні саме дітей збирає, зараз спуститься. Добре долетів? Змучився, певно, страшне. — Ніл кинув валізи біля сходів. — Там чайник закипів, кави хочеш?

— Ще й як.

— То ходімо.

Знявши пальто, Сем поклав його на поручні. Згори доносився незадоволений дитячий голос. На сходинці стояла пара маленьких гумових чобіт та іграшкова вантажівка. Сем рушив за Нілом холом на простору кухню зі скляною стелею і раковиною під вікном.

Штори ще не розсунули, та над головою виднілися темні хмари, крізь які де-не-де пробивалися ранкові промені. Попід стінами стояли соснові шафки, шумів холодильник, а стіл, застелений картатою скатертиною, був накритий до сніданку: пакети з вівсянкою й мюслі, глечик з молоком, підставки для яєць.

Ніл насипав у чашку кави й залив окропом. Кімнату враз наповнив чудовий аромат.

— Їсти хочеш?

— Ні, просто кави.

Відсунувши стілець, Сем сів і полегшено зітхнув. Ніяк не міг збагнути, чому почувається таким знесиленим. Він же сім годин просидів у кріслі, а здається, наче не присів ні на хвильку.

— Маєш чудовий вигляд, Ніле.

— А, так непогано все. Сімейне життя. Виживаю як можу, — відказав він, затим дістав хліб і поклав два шматочки в електричний тостер. — Ти ж цього будинку ще не бачив, так? Ми його купили років за два після твого від’їзду до Нью-Йорка. Джейні сказала, що це апґрейд наших житлових умов. Та й сад дітям потрібен.

— Нагадай.

— Що?

— Скільки їм? Дейзі та Лео. Уже втратив лік.

— Дейзі — десять, Лео — шість. Вони дуже зраділи, що ти тут поживеш. Від самого твого дзвінка тільки про це й говорять. Ти скільки зможеш побути?

— Ніле, я ж не у відпустці. Я у справах. Президент фірми викликав. Якийсь новий проект.

— То виходить, Нью-Йорк, до побачення?

— Поки що так.

— Семе, мені дуже шкода… щодо Дебори й усього цього.

— Ми поговоримо про це, тільки не зараз. Довга розмова.

— Пропоную ввечері махнути в паб, і ти все розкажеш мені за кухлем пива. І знай, що можеш тут жити, скільки забажаєш.

— Ти дуже-дуже добрий.

— Такий уже я, хлопче, такий я.

Тостер клацнув, і шматочки хліба вискочили. Ніл дістав їх і поклав нові. Сем спостерігав за акуратними і точними рухами цього кремезного і навіть, здавалося б, трохи незграбного чоловіка. Волосся й досі було густе і темне, лише подекуди проступали сиві пасма. Він набрав вагу — таке часто буває з чоловіками спортивної статури — але загалом не дуже змінився.

Ніл Філіп і Сем дружили з першого дня навчання у приватній школі — двоє незграбних хлопців, які намагалися розібратися, що і як влаштоване у житті. Ніл часто бував у Редлі-Гілл, і Семова мама в якийсь момент почала називати його другим сином. Коли Сем вступив до університету Ньюкасла, Ніл поїхав до Единбурзького університету. Там захопився регбі й навіть один сезон грав півзахисником у збірній Шотландії. Після навчання хлопці знову зустрілися в Лондоні. Сем тоді жив у квартирі на Іл-Парк-Коммон. І зустрілися так, ніби й не було років розлуки. Коли Ніл одружувався з Джейні у церкві Святого Павла в Найтсбриджі, Сем був у нього шафером. А коли Сем брав шлюб з Деборою — церемонія проходила у саду біля будинку її дідуся й бабусі в Іст-Гемптоні, — Ніл і Джейні прилетіли в Штати, і Ніл був у нього шафером. За це Сем був щиро вдячний, бо інакше з боку нареченого взагалі не було б ані друзів, ані родини.

Ніл налив кави й поставив варитися яйця. Голоси нагорі погучнішали, потім на сходах почулося тупотіння, і в кухню влетіли двоє дітей. Дейзі була одягнена у шкільну форму, а Лео — в джинси та светрик. Вони спинилися і витріщилися на незнайомця.

— Привіт, — озвався Сем.

Діти мовчали, раптово засоромившись.

— Привітайтеся, — нагадав їм Ніл.

Та замість привітатися Лео випалив:

— Я думав, ви будете в ковбойському капелюсі.

— У Нью-Йорку не носять ковбойських капелюхів, дурбецало, — штовхнула його сестра.

— А що тоді носять?

— Нічого, мабуть.

— Хто нічого не носить? — запитала Джейні, переступаючи поріг кухні. Вдягнена вона була так само, як і син. І відразу пішла до Сема, широко розкинувши руки: — Семе, як же ми давно не бачилися! Чудово, що ти приїхав! — Сем підвівся, і Джейні обійняла й поцілувала його. — Господи, ти ж не поголився. Колешся.

— Ще не встиг.

— Ніби сто років тебе не бачила. Сподіваюся, ти повернувся назавжди. Дейзі, ти не з’їси стільки кукурудзяних кульок, відсип трохи Лео.

У будинку запала тиша, усі розійшлися: Ніл — на роботу, а Джейні повела дітей до школи. Сему показали його спальню та вбиральню. Він викупався, поголився, закутався в халат, який висів на гачку дверей ванної, і впав на ліжко. Надворі вже розвиднілося. У вікно зазирали мереживні гілки платана. Дорогою зі свистом пролітали автомобілі. Високо в небі пролетів літак. Сем заснув.

На вихідних переважно дощило, але в понеділок зранку дощ припинився, і між стрімкими хмарами то тут, то там навіть виднілося синє небо.

У суботу вони подивилися футбольний матч під дощем, у неділю — прогулялися мокрими доріжками в Річмонд-парку, а після чаю довго грали в «Монополію» з дітьми. Тож визирнувши у вікно в понеділок зранку, Ніл засмучено кинув:

— Закон підлості.

І поїхав на роботу. Потім пішли діти — сьогодні їх відвозила до школи сусідка. Затим прийшла прибирати жінка родом з Ямайки. А Джейні зібралася пройтися крамницями.

— Дати тобі ключ? — спитала вона Сема. — Я повернуся приблизно по четвертій.

— Тоді не треба.

— А ти коли повернешся?

— Гадки не маю.

— Ну, — всміхнулася вона і швидко поцілувала його в щоку, — успіху.

Сем пішов майже одразу після неї. Вдягнувся, як належить для важливої зустрічі, застебнув пальто, озброївся Ніловою парасолькою на випадок, якщо раптом піде дощ. Зачинив вхідні двері під звуки гімнів, які наспівувала прибиральниця, чистячи ванну. О дванадцятій двадцять п’ять він підійшов на Сент-Джеймс-стріт, зайшов у ресторан «Вайтс» і спитав у портьє, чи тут уже сер Девід Свінфілд. Той відповів, що сер Девід очікує на гостя біля шинквасу.

З ресторану вони вийшли о п’ятнадцятій тридцять. Спустилися сходами до дороги, де на сера Девіда чекала автівка. Шеф запропонував підвезти Сема додому, але той ввічливо відмовився. Довга чорна автівка пірнула в автомобільний потік і зникла в напрямку Піккаділлі.

Сем розвернувся і пішки рушив до Вендсворта. Минув Ґрін-парк, Белґрейв-сквер, Слоан-стріт і Кінґс-роуд. Вже вечоріло, ввімкнулися вуличні ліхтарі. Вітрини крамниць сяяли різдвяними прикрасами, заманюючи покупців. Вогники на гірляндах здивували Сема, бо останнім часом він так поринув у власні проблеми, що навіть забув про Різдво. Інколи час тягнувся, як гумка, а інколи пролітав, наче несамовитий. Різдво. Сем і гадки не мав, де святкуватиме його цьогоріч, а ще знав, що ніхто не чекає від нього подарунків. Це була правда, хоч і неприємна, і він не збирався ховатися від неї. Однак думка про подарунки виявилася дуже слушною. Зайшовши у квіткову крамницю, купив величезний букет білих лілій для Джейні, а трохи далі вулицею зазирнув у винну крамницю і купив Нілові коньяк і пляшку шампанського. Треба ще купити подарунки для Дейзі й Лео, однак Сем і гадки не мав, що їм може сподобатися. Мабуть, треба запитати в них. Після двох днів, проведених із дітьми, Сем не сумнівався, що вони залюбки скажуть, що хочуть.

Коли він дістався району Челсі, сил уже не лишилося, ще й знову пішов дощ. Була майже п’ята вечора, час пік, тож автівки повзли наче равлики. Але хвилин за п’ять Сем таки спіймав таксі. Вони нескінченно довго тяглися через Вондсворт-бридж, та нарешті виїхали на Б’юлі-роуд, Сем побачив за засунутими шторами будинку номер чотирнадцять світло і відчув, ніби повертається додому.

Сем подзвонив, і двері відчинила Джейні.

— Нарешті. Я вже думала, що ти десь загубився.

Вона була вдягнена у джинси та червоний пуловер, а темне волосся зачесала нагору й заколола черепаховою шпилькою.

— Пройшовся трохи.

Джейні зачинила двері.

— Декому недільної прогулянки під дощем у Річмонд-парку на весь тиждень вистачило б. То як усе пройшло? Я маю на увазі обід із президентом компанії.

— Нормально. Я все розповім, тільки трохи згодом, — сказав Сем і простягнув їй букет лілій. — Це тобі. Подарунок добрій хазяйці цього дому.

— Дякую. Зовсім не обов’язково було купувати квіти, але мені приємно. Тим паче лілії. Від них у всьому будинку пахнутиме, як у райському саду. Ходімо на кухню, наллю тобі чаю.

Сем затримався на хвильку, щоб зняти пальто і повісити на гачок поруч із багатьма маленькими пальтами й анораками, а тоді рушив за нею з важким пакетом із пляшками в руках. Коньяк поставив у бар, а шампанське — у холодильник.

— Шампанське! — вигукнула Джейні, наливаючи в чайник води. — Ми щось святкуємо?

— Можливо, — відказав Сем, затим відсунув стілець, сів і сперся ліктями на стіл. — А де Дейзі й Лео?

— Нагорі, дивляться телевізор чи в комп’ютерні ігри грають. Я їм дозволяю, коли домашнє завдання зроблять.

— Пахне просто казково.

— Вечерю готую. А ще в мене погана новина. У нас буде гість.

— І що ж тут поганого?

— Бо він нестерпна людина.

— Навіщо ж тоді ви його запросили?

— Не запрошували. Сам напросився. Давній знайомий моїх батьків, зараз сам у Лондоні, самотньо йому. Він зателефонував мені, і його голос був таким нещасним, що я собі на лихо запропонувала йому зайти. А тепер дуже шкодую про це. А так хотілося посидіти лише утрьох. Нілу вже про це сказала. Зателефонувала на роботу. Певна річ, він розлютився, але пообіцяв приїхати додому раніше — коктейлів зробити, стіл накрити, вогонь у каміні розвести.

— Я і сам міг би це зробити.

— Ти наш гість. Іди в душ, відпочинь і наведи красу.

— Я так розумію, твого небажаного друга треба вразити? — запитав Сем, а Джейні скривилася. — Та годі тобі, що в ньому такого жахливого?

Вона взяла великий різнобарвний глек, набрала в нього води й почала зосереджено розставляти в ньому лілії.

— Він не те щоб жахливий. Просто нудний трохи. І любить, щоб його сприймали як старого roué[9]. Коли він поруч, якось інстинктивно хочеться триматися від нього подалі.

Сем розсміявся.

— Такий, значить.

— Ну якось так. Він був тричі одружений, але зараз живе сам.

— А звідки він?

— Здається, це однокласник мого тата, але зараз живе чи то на Багамах, чи то на Барбадосі. Багато років уже.

— А що він робить у Лондоні?

— Не знаю точно. Проїздом до Франції, мабуть. Зібрався до Ніцци на Різдво.

— Ніби цікавий чолов’яга.

— Аж ніяк, — відказала Джейні та замилувалася квітами. — Отак. Тепер гарно. Ще раз дякую. Я їх поставлю у вітальні. — Чайник закипів, і вона потягнулася до заварного чайничка. — Мені страшенно цікаво, як там сьогодні у тебе все пройшло, але коли готую — не можу зосередитися на чомусь іншому, а ще треба зайнятися пудингом.

— Гаразд, готуй, розповім згодом.

— Але ж усе гаразд, Семе? Усе добре пройшло?

— Так. Я так думаю.

— Чудово. Я справді рада.

Сем випив чаю, Джейні провела його з кухні, і він пішов нагору. Дейзі та Лео сиділи у себе в кімнаті. Телевізор вони вимкнули й, умостившись за доволі стареньким столом, заваленим папірцями, щось вирізали. Також на столі Сем побачив клей, фломастери, кольорові нитки та стрічки. Діти явно щось майстрували.

— Привіт, Семе, — привіталися вони.

— Привіт. Що робите?

— Різдвяні листівки, — з поважним виглядом відповіла Дейзі. — Сьогодні вчителька малювання показала нам, як їх робити, а я тепер учу Лео. Папір треба намастити клеєм і посипати блискітками. Тоді вони приклеяться. Але спершу треба щось намалювати.

— Наприклад?

— Ну ялинку. Чи шкарпетку з подарунками. Або будиночок із сяючими віконечками. Тільки блискітки розсипаються скрізь. Лео називає їх блищиками. Отже, Лео, складаєш папір отак, дуже акуратно… і рівненько…

Діти явно не потребували Семової допомоги. Тому він тихенько пішов у свою кімнату, роздягнувся й став під душ.

Іди в душ, відпочинь і наведи красу. Сем прихопив із собою The Times, тож після душу закутався у товстий халат і плюхнувся на ліжко, щоби почитати газету. Але зосередитися не виходило, тому він кинув газету на підлогу і просто лежав, утупившись у стелю. З-за зачинених дверей долинали дитячі голоси, телефонні дзвінки, кроки Джейні, яка йшла відповідати, запаморочливо смачний аромат вечері. А пізніше Сем почув шум води в дитячій ванній.

Як же давно він не відчував атмосфери справжньої сім’ї, не відчував, що йому раді, що хочуть його бачити. Тоді він згадав останні місяці їхнього з Деборою спільного життя і зрозумів, що вона почала віддалятися задовго до того, як сказала, що між ними все скінчено. Просто він був надто зайнятий своїми справами і не помічав, як їхні стосунки поступово розсипаються. У тому, що шлюб розпадається, винні й чоловік, і дружина. І вони обоє повинні розділити відповідальність за цей крах. Зараз Сем це чітко усвідомлював.

Атмосфера звичайного лондонського будинку, де Ніл і Джейні ростили своїх дітей, навіяла йому спогади про Редлі-Гілл — дім, у якому він провів дитинство і де завжди почувався безпечно і комфортно. Там його завжди чекали, завжди горів вогонь у каміні, а з кухні линули аромати смачнючих страв. А ще там на ґанку стояли чоботи, на підлозі в коридорі валялися тенісні ракетки, у кімнатах і на сходах лунали голоси його друзів.

Цікаво, він коли-небудь зможе й собі звити таке райське гніздечко? Досі всі спроби закінчувалися провалом. У них із Деборою могли би бути діти, та вона ніколи особливо цього не прагнула, а він не наполягав. Але з огляду на те, як закінчився їхній шлюб, це було на краще. Будинок на Східній Сімдесятій вулиці, де вони жили лише вдвох, завжди був просто оселею, а не затишним домом. Так, друзів вражав дизайн їхньої вітальні в бездоганних кремово-бежевих тонах, із сучасними скульптурами й хитромудрим освітленням картин абстракціоністів на стінах. Кухня, облаштована за останнім словом техніки, теж викликала заздрощі. Але на ній хіба що різали кавуни й розігрівали піцу в мікрохвильовці. Дебора ніколи нічого не готувала. Вона любила вечірки в ресторанах.

Редлі-Гілл… Прокручуючи в пам’яті божевільні роки міського життя, проведені під постійним тиском — крутишся, працюєш, пізні вечори, довгі дні, запах метро й автомобільних вихлопів, — Сем подумки знову повернувся в Йоркшир, у свій простенький, зате міцний кам’яний будинок з терасок), газоном і маминими кущами троянд. Згадав своє маленьке містечко, де вітер гнав клубки диму, що вилітали з димарів батькової фабрики, річку, яка текла з навколишніх пагорбів й, огинаючи тінисті вулички, пірнала під арки мостів. Її шум став таким звичним, що його ніхто й не помічав. А ще згадав недільні прогулянки з батьком, як вони ловили рибу в маленьких темних озерцях, розкиданих пустищами, де повітря було холодне й чисте, і тишу пронизували тільки крики кроншнепів…

Раптом Сем почув, що під домом зупинилася автівка. Затим відчинилися і зачинилися вхідні двері. А далі до нього долинули слова Джейні:

— Ніле? Привіт, сонце.

Отже, його друг уже вдома.

Сем важко встав із ліжка, скинув халат і почав одягатися до вечері: випрасувані штани-чіноси, свіжа сорочка без краватки, темно-синій кашеміровий светр, кремові шкарпетки, блискучі лофери. Потім причесався, наніс на обличчя трохи засобу після гоління та спустився вниз. Двері у вітальню були відчинені. Ніл, одягнений у футболку, протирав келихи.

Все натякало на те, що в цій кімнаті готуються зустрічати гостей: журнали й книжки лежать рівними стосиками, штори на вікнах ідеально рівні, а в каміні затишно потріскує вогонь. Лілії, які Сем подарував Джейні, стояли в глеку на круглому полірованому столику в оточенні оздоблених шкатулок. Квіти приємно пахли на всю кімнату. Годинник на камінній поличці показував чверть на восьму.

— Привіт, — озвався Сем.

— Вітаю, — відповів Ніл, обернувшись до нього. — Ну що, відпочив?

— А мав би працювати не покладаючи рук і допомагати тобі.

— Зовсім ні. Я раніше втік з роботи, щоб удома все підготувати, як належить хазяїну.

— Я так розумію, у нас буде компанія за вечерею.

— Так, прийде один старий покидьок, — скривився Ніл. — Джейні мала б його відвадити, але в неї надто добре серце. — Ніл витер останній келих, поставив його і поклав поруч кухонний рушник. — Так. Усе готове і блищить. Пропоную випити чогось і трохи посидіти разом. Розкажи мені все, поки не прийшов гість, бо тоді доведеться слухати лише його. Віскі? Із содовою чи з водою? Чи, може, з льодом? Бачиш, я говорю як справжній професіонал. А то раптом ти забув, як треба.

— Нехай буде із содовою. А де Джейні?

— Збиває вершки.

— А діти?

— У ліжку, сподіваюся. Читають книжки. А якщо ні, то матимуть неприємності. — Ніл налив у склянки віскі, у Семову додав содової, а у свою кинув лід. Подавши Семові напій, полегшено плюхнувся в одне зі зручних крісел, що стояли поруч із каміном. — Ну, розповідай, як минув обід.

Сем сів у крісло навпроти.

— Ніби нормально…

— Нічого страшного? Тактовних натяків на звільнення не було?

Сем розсміявся. Добре, коли говорять прямо. А ще приємно розмовляти з людиною, яку знаєш мало не все життя і від якої не маєш жодних таємниць.

— Зовсім навпаки.

— Справді? Нова робота?

— Ага.

— У Штатах?

— Ні. Тут, у Великій Британії.

— І де?

Сем відповів не одразу. Зробив ковток — віскі було холодне, міцне, із присмаком диму, потім поставив склянку на низький столик.

— Чув колись про Мактаґґертів із Баклі?

— Про тих, що виробляють твід у Сатерленді?

— Угу, про них.

— Ну звісно. Будь-який джентльмен із передмістя, який себе поважає, має твідовий мисливський костюм, виготовлений у Баклі. У тата такий був, точніше, є. Міцний, як кольчуга, їй-бо. — Ніл хихотнув. — Тільки не кажи, що в них проблеми.

— Були. Але «Старрок і Свінфілд» купили їх кілька місяців тому. Дивно, що ти про це не знав. Мабуть, не читаєш Financial Times.

— Щодня читаю, але цю новину пропустив. Текстиль — не зовсім моя галузь. Оце так несподіванка — Мактаґґерти здохли. — Він скривив губи в лукавій посмішці. — Але скажу відверто, не дивно. На продукції, яка не має попиту, багато не заробиш.

— Це одна з їхніх проблем, так. А ще вони не диверсифікували доходи. Я так розумію, в них все влаштовано як і десятки років тому, і вони не планували нічого змінювати. Але зараз скоротився навіть ринок класичного твіду. Великі маєтки продають, мисливські будинки стоять порожні. Відповідно, і твідовий одяг для мисливців і лісників мало кому вже потрібен. До того ж у них були й інші проблеми. Старий Мактаґґерт кілька років тому помер, у нього лишилися двоє синів, однак їм цей бізнес нецікавий. Один займається комп’ютерами, в іншого величезний гараж на околиці Глазго. Повертатися на фабрику вони не захотіли. Гадаю, для них життя далеко на півночі непривабливе.

— Оце так, — зітхнув Ніл. — Ну, мабуть, у всіх свої інтереси. То що сталося далі?

— Ну спочатку синочки повиводили активи, попродавали всі фабрики, а потім виставили й сам бізнес на продаж. Але ніхто особливо ним не зацікавився, і тоді робітники фабрики звернулися в управління місцевих компаній і, склавшись грошима, викупили бізнес. Проблема в тому, що робочих місць у тому регіоні не так і багато, сам розумієш. А на фабриці люди дуже досвідчені, поколіннями працювали там — шили, ткали, фарбували тощо. — Сем допив останні краплі зі склянки. — Тож вони цілком нормально продовжували діяльність, у них навіть з’явилося кілька нових замовлень, почали експортувати товар у Штати, а потім бах — і катастрофа. Два місяці без упину дощило, річка вийшла з берегів і затопила фабрику на висоту людського зросту. Все пропало — товар на складах, комп’ютери, майже все обладнання. Це був кінець. Банки все забрали за борги, управління місцевих компаній удруге вже не могло допомогти, і всі працівники лишилися без роботи.

Ніл підвівся.

Потім підійшов до Сема і забрав у нього порожню склянку.

— Ого, оце не пощастило.

— Скажи? Опинившись у такому скрутному становищі, вони звернулися в концерн «Старрок і Свінфілд». Девід Свінфілд зробив усе можливе, щоб урятувати компанію. Але сама фабрика і досі не працює. Вона стоїть з початку потопу, а всі працівники, окрім трьох, зараз у відпустці за власний кошт.

Ніл знову наповнив склянку й приніс Сему.

— То в чому полягає твоя робота?

— Я повинен оживити фабрику. Запустити виробництво.

— Отак просто? Раз — і все?

— Звісно, не відразу. Фабрика і до потопу на ладан дихала. Більшість обладнання купували ще за часів Ноєвого ковчега. Не менш як рік піде на те, щоб усе закупити й запустити процес.

— Мені дивно, що Свінфілд узагалі погодився туди інвестувати. Ну тобто ти віриш, що в такій глушині можна розгорнути бізнес? Якщо чесно, я не впевнений, що воно того варте.

— А я впевнений. Звісно, доведеться багато чого змінити й переробити, модернізувати, але ім’я Мактаґґерта має фантастичну репутацію. Бізнес стане шалено прибутковим, якщо ми зайдемо на люксові ринки.

— Що? Але ж вони не припинять робити старі добрі важезні куртки для тих, хто живе за містом? Їх обов’язково треба лишити.

— Звісно! І килими теж. Це їхня візитівка. Традиції. Але то буде лише частина продукції. А зосередимося ми на легших, яскравіших тканинах. Виготовлятимемо щось для італійського ринку, наприклад. Шалі, шарфи, накидки, светри. Ну модна індустрія. І дорога, і витратна.

— Кашемір?

— Звісно.

— Я так розумію, і з Китаєм працюватимете?

— У Девіда Свінфілда вже є агенти в Маньчжурії.

— А обладнання?

— Мабуть, купимо швейцарське.

— Але ж тоді доведеться перенавчати всіх працівників…

— Так, але навчання проведуть представники постачальників прямо на місці. На жаль, штат доведеться скоротити.

Ніл помовчав, подумав. Потім зітхнув і спантеличено похитав головою.

— Звучить справді цікаво, та я не уявляю, як ти житимеш на торф’яних болотах після Лондона та Нью-Йорка. Все одно, що стати британським віцеконсулом на Андаманських островах. Таке собі підвищення.

— Зате я займатимуся тим, що знаю і вмію.

— А платня?

— Підвищили.

— Отже, дали тобі хабаря.

— Та ні, просто бонус, — усміхнувшись, відказав Сем.

— А у вільний час що робитимеш? Коли не треба буде працювати на фабриці чи копирсатися у гросбухах? Навряд чи в Баклі життя вирує. Може, навіть доведеться навчитися грати в лото.

— Рибалитиму. Пам’ятаєш, як ми з татом ходили рибалити? І гратиму в гольф. Там неподалік щонайменше п’ять чудових полів. Стану членом місцевого гольф-клубу, подружуся зі старими джентльменами в заляпаних супом пуловерах.

— Напевно, зустрінеш там чимало Ніків Фалдо[10].

— Можливо.

— Тобі не здається, що це крок назад?

— Якщо повернення до своїх коренів — крок назад, то я згоден на нього. І, як не дивно, мені подобається думка, що я стану людиною, яка подолає проблеми, що там накопичилися. Як управляти маленькою фабрикою, я теж знаю. Навчився у батька. А він справді любив цей бізнес. І ткацькі верстати теж. Любив їх так, як інші чоловіки — автомобілі. До рулонів твіду торкався, ніби гладив їх. Він отримував справжнє задоволення від дотику шерсті. Може, я теж такий. Одне знаю напевно: маркетинг мені набрид. Уже не можу дочекатися, коли знову опинюся на фабриці. Почну все спочатку. Сьогодні мені здається, що це саме те, що мені потрібно.

Ніл уважно подивився на нього і сказав:

— Не ображайся, але мені здається, що твій президент поводиться з тобою як батько із сином, якому підшукує нові й нові заняття.

— Бо в мене особисте життя розвалилося?

— Ну так.

— Та ні. Я запитав його про це за обідом. Виявляється, він уже давненько вирішив перекинути мене на ту фабрику, задовго до того, як почув про Дебору.

— Ну звісно. Дурне запитання. Сер Девід Свінфілд не став би тим, ким став, якби мав добре серце. І коли ж ти їдеш?

— Якнайшвидше. Але маю ще деякі справи владнати. Завтра зустрінуся з банкірами. Треба скласти графік інвестування. І ще дещо.

— А де ти там житимеш? Ти ж ніби казав, що сини Мактаґґерта продали всі будинки.

— Так. Та то дрібниці. Можу в готелі жити чи винайму будинок. Або познайомлюся з чорноволосою дівчиною і поселюся з нею в хатинці з дереновим дахом.

— Хай буде так! — розреготався Ніл. Затим глянув на годинник, зручніше вмостився своєю чималою дупою у кріслі, позіхнув і почухав потилицю. — Ну що ж, можу тільки побажати успіхів, старий.

— Просто треба штовхнути все це як слід, щоб воно зрушило з місця.

Ніл широко всміхнувся і відказав:

— Тоді раджу прикупити пару міцних кросівок, бо знадобляться… — Він не договорив, бо подзвонили у двері. — От лайно! — буркнув Ніл, поставив склянку і звівся на ноги. — Старий зануда приперся.

Не встиг він зробити й кроку, як відчинилися кухонні двері, і Джейн швидко вийшла в хол. А за мить пролунав її голос:

— Привіт. Як ти? Дуже рада тебе бачити. — У її голосі звучала непідробна радість, і Сем уже вкотре подумав, яке в неї добре серце. — Заходь. — Далі почулося чоловіче бубоніння. — Ой, цукерки. Як приємно. Треба сховати їх від дітей. Ти пішки йшов від метро чи все-таки зміг спіймати таксі? Давай пальто, я повішу. Ніл тут…

Джейні відчинила двері у вітальню, і Ніл ступив назустріч гостю. Сем теж підвівся з крісла.

— Привіт… — мовив Ніл.

— Ніле. Нарешті! Радий зустрічі. Давно не бачилися. Дуже дякую, що запросили.

— Та нема за що.

— Ти лишень подивися, що він мені приніс, — утрутилася у розмову Джейні та показала чоловікові цукерки. На вечір вона перевдягнулася в чорні вельветові штани й білу сатинову сорочку, а зверху пов’язала смугастий червоно-білий фартух. У руках тримала скромну коробочку м’ятних цукерок у шоколадній глазурі. — Смакота.

— Дрібничка. Не можу згадати, скільки років ми не бачилися. Коли це було? Ми обідали з твоїми батьками, Джейні. Дуже давно.

Сем, стоячи біля каміна, роздивлявся гостя. Йому років шістдесят, не менше, але тримається і поводиться так, ніби молодший — наче йому років сорок. Колись, мабуть, він був симпатичним і чимось схожим на Девіда Нівена[11], та зараз риси обличчя розпливлися, щоки вкрилися сіткою вен, а ретельно підстрижені вуса і пальці пожовтіли від тютюну. Волосся сиве й рідке, але довге, лежить прядками на комірці. Блідо-блакитні очі сяють, а засмаглі руки й обличчя вкриті віковими пігментними плямами. Чоловік був одягнений у сірі фланелеві штани, синій блейзер з мідними ґудзиками, синьо-білу смугасту сорочку й коричневі замшеві черевики. З-під високого комірця виднілася шовкова яскрава краватка червоно-жовто-зеленого кольору. Золотий годинник, золоті запонки. Він явно старався, збираючись у гості, до того ж трохи переборщив з одеколоном Eau Sauvage.

— То було в сиву давнину, — кивнула Джейні. — Років сім, мабуть. Вони тоді ще жили у Вілтширі. Так, маю вас познайомити. Це Сем Говард, також наш гість. Семе, це Г’ю Маклеллан.

— Радий знайомству.

— Навзаєм.

І вони потисли один одному руки.

— Сем і Ніл усе життя дружать, ще зі школи.

— Давні друзі — найкращі друзі. Господи, в Лондоні жахливі затори. Ніколи стільки автівок не бачив. П’ятнадцять хвилин таксі ловив.

— Де зупинився? — спитав Ніл.

— У своєму клубі, ясна річ. Хоча зараз там усе змінилося. Портьє довелося всього навчити. І загалом можна було б заощадити й зупинитися деінде. І не мучитися.

— Налити тобі чогось, Г’ю?

— Чудова ідея, — відказав Г’ю, і його обличчя аж засяяло. Затим він перевів погляд на столик із пляшками і келихами. — Джин з тоніком, якщо можна. — Поплескавши себе по кишенях, запитав: — Ви не проти, якщо я закурю? Джейні, можна?

— Звісно, можна. Десь була попільничка.

Вона знайшла попільничку на столі, витрусила її та поставила на столик біля дивана.

— Господи, зараз уже, здається, взагалі ніхто не курить. Нью-Йорк — просто жах нічний. Тільки чиркнеш запальничкою, і тебе вже якийсь мужик готовий пристрелити. — Діставши з кишені блейзера срібний портсигар, Гю взяв цигарку, підкурив від золотої запальнички й випустив з рота хмарку диму. Здається, усе його тіло миттю розслабилося, і Г’ю простягнув руку за склянкою, яку приніс Ніл. — Благослови тебе Боже, хлопче. Яке щастя.

— Джейні, а ти вип’єш?

— Я на кухні маю свій напій шеф-кухаря. Келих вина. До речі, про вино. Ніле, можеш відкоркувати пляшку до вечері?

— Звісно. Вибач. Мав би раніше це зробити. Г’ю, я відійду на хвильку, гаразд? Сідай, влаштовуйся. Поговоріть тут поки із Семом.

Коли хазяї вийшли та зачинили за собою двері, Г’ю зробив саме так, як йому сказали. Зручно вмостився в кутку дивана зі склянкою в руках, а поруч на столику поставив попільничку.

— Чарівний у них будинок. Я тут вперше. Коли приїздив минулого разу, вони ще жили у Фулемі[12]. А Джейні знаю з дитинства. Дружив з її батьками.

— Вона казала. Ви з Барбадоса приїхали, як я розумію.

— Так, у мене будинок у Спейстауні. Час від часу приїжджаю в Лондон, щоб глянути, що тут і як, поговорити з брокером, підстригтися, до кравця зайти. Сумно, що друзів стає дедалі менше. Як не приїду, то й дізнаюся, що ще якийсь стариган дуба врізав. Справді сумно. Та що тут скажеш? Старіємо потроху. — Він загасив цигарку, зробив ще один великий ковток джина з тоніком і зацікавлено придивився до Сема. — А ти у відпустці?

— Можна й так сказати. На кілька днів.

— А чим займаєшся?

— Продаю шерстяні тканини, — відказав Сем, а потім, оскільки зовсім не мав бажання говорити про себе, змінив тему: — Давно живете на Барбадосі?

— Років тридцять. П’ятнадцять із них управляв клубом на узбережжі, але згорнув цю справу, поки не спився остаточно. А до того жив у Шотландії, там у мене був великий будинок. Батько-жмикрут переписав на мене, бо не хотів платити податок на спадковість.

Сем зацікавився.

— А що за будинок? — запитав він.

— Ой, чималий маєток. Ферми, земля і все таке. Дім у вікторіанському стилі. Там і полювати можна, і рибу половити є де.

— І ви там жили постійно?

— Намагався, старий, але зими на тій широті — це тобі не жарт. І щоб насолоджуватися життям у такій глушині, треба мати щось за плечима. Нашим бабусям і дідусям там жилося непогано — у них була прислуга, кухарі, прибиральники, й всі гарували майже задарма. А коли я переїхав туди, то мусив платити всі гроші світу лише за опалення того будинку. Вже не кажучи про… — Г’ю звів брову й хитро всміхнувся, — не кажучи про те, що жилося нам весело. Моя перша дружина понад усе любила вечірки, у нас у «Коррідейлі» постійно були гості. Я казав, що в неї гостей — як у інших мишей. Їжі готували на цілу дивізію, а алкоголю вистачило, щоб споїти армію пияків. Хороші часи були. — Згадуючи ті ідилічні дні, Г’ю погладжував свою шовкову краватку, пропускаючи її між пальцями. — Звісно, так не могло тривати вічно. Елейн втекла з якимось брокером, і сенсу мучитися в тому будинку вже не було. Крім того, половина прислуги звільнилася, а банківський менеджер почав говорити таке, з чим я зовсім не погоджувався…

Сем слухав усе це зі змішаним відчуттям роздратування і співчуття. Цьому чоловікові подали справжній скарб на срібній тарілочці, а він його розтринькав. Важко було йому співчувати, але за бравадою Г’ю відчувалися смуток і журба.

— …Тож я все продав та й по тому. І гайнув на Барбадос. Найкраще рішення в моєму житті.

— Продали? Отак просто? Раз — і все?

— Ну не зовсім. Розпродав частинами. Ферму викупив орендар, один чи два будинки відійшли вірній прислузі, яка в них жила. А решту — будинок, стайні, землю — я продав фірмі, яка будує бази відпочинку. Ну ти розумієш, про що я. Туди приїздять ті, хто любить ловити рибу й полювати на фазанів і рябчиків.

Г’ю допив джин з тоніком і вдумливо втупився в порожню склянку.

— Налити ще? — запитав Сем.

— Чудова думка, — знову засяяв Г’ю. — Тільки тоніка менше.

Сем узяв у нього склянку, а Г’ю знову потягнувся по цигарки.

Наливаючи, Сем спитав:

— То ви надовго в Лондоні?

— Хочу впоратися якнайшвидше. Прилетів чотири дні тому. А відлітаю в середу. До Ніцци. У мене там стара подруга, Моді Пібоді, може, ви знайомі? Ні? О, дякую, старий. Дуже дякую. Ми з Моді познайомилися сто років тому на Барбадосі. Американка. Заможна, як Крез. Живе в божественній віллі на пагорбах над Каннами. Побуду з нею на Різдво й на Новий рік. А потім назад на Барбадос.

Сем знову сів у крісло біля вогню.

— Схоже, ви дуже організована людина.

— Принаймні намагаюся таким бути. Роблю, що можу. Зараз я живу сам. З дружинами мені не щастить. До того ж шлюб — достобіса дорога річ. Усі мої колишні хочуть прихопити собі частину моїх грошей. Точніше, того, що від них лишилося!

— А діти у вас є?

— Ні. Немає. Перехворів на свинку, ще коли навчався в Ітоні — й на тому розпрощався з батьківством. Дуже прикро, якщо чесно. Добре було б, якби зараз за мною доглядали діти. Правду кажучи, родичів у мене взагалі небагато. Є батько, проте ми лише недавно знову почали спілкуватися. Він влаштував справжню істерику, коли я продав маєток, але все одно зробити нічого не зміг. Ще є двоюрідний брат. Нудний чолов’яга. Живе в Гемпширі. Намагався додзвонитися до нього, та однаково нічого не міг змінити.

— А де живе батько?

— У комфортній квартирі в особняку біля «Альберт-голлу». Ще не телефонував йому. Усе відкладаю. Мабуть, заїду, коли повертатимуся з Франції. Просто з ввічливості. Нам майже немає про що говорити.

Семові аж дихати стало легше, коли Ніл і Джейні повернулися.

Джейні, очевидно, вже впоралася на кухні, бо зняла фартух. Сяючи від радості, вона кинулася через усю кімнату до Сема, обійняла його за шию й гучно чмокнула у щоку.

— Ніл мені все розповів. Про твою нову роботу. Я така рада. Я надзвичайно рада за тебе. Кращого варіанта і не придумаєш.

Сем спіймав трохи зніяковілий Нілів погляд.

— Ти ж не проти, що я їй розповів? — запитав друг.

— Звісно, ні, — відказав він і обійняв Джейні. — Я б усе одно розказав.

— А в чому річ? — нашорошив вуха Г’ю. — А мені можна знати?

Джейні розвернулася до нього і сказала:

— У Сема нова робота. Він тільки сьогодні про неї довідався. Іде аж на північ Шотландії перезапускати стару ткацьку фабрику.

— Справді? — спитав Г’ю, уперше за весь вечір зацікавившись чимось, що не стосувалося його особи. — Шотландія? І куди саме?

— У Баклі. Сатерленд, — відказав Сем.

— Господи. Баклі! — вигукнув Г’ю, аж рота роззявивши від здивування. — Невже фабрика Мактаґґертів?

— Ви їх знаєте?

— Та як свої п’ять пальців, хлопче! Баклі лише за кілька кілометрів від Коррідейлу. У мене весь одяг для полювання був із твіду з Баклі. А бабуся мені панчохи для стрільби шила за мірками Мактаґґертів. Стара сімейна фірма. Вже років сто п’ятдесят у бізнесі. А що, в біса, сталося?

— Старий Мактаґґерт помер. А синам нецікаво займатися його бізнесом. У них закінчилися гроші, а потім фабрику ще й затопило.

— Яка трагічна історія. Наче почув про смерть старого друга. А тепер ти там усім заправлятимеш! І коли ж ти ідеш на північ?

— Незабаром.

— Є де жити?

— Ні. Всі будинки при фабриці розпродали. Поселюся в готелі, а тоді пошукаю, що можна купити.

— Цікаво, — кинув Г’ю. Усі подивилися на нього, але він мовчки й зосереджено тушив недопалок у попільничці.

— Що цікаво? — нарешті не витримала Джейні.

— Те, що в мене є там будинок.

— Де?

— Не в Коррідейлі, а в Крейґані. Це ще ближче до Баклі.

— Звідки в тебе будинок у Крейґані?

— Це старий будинок. Колись там жила сім’я управителя і була контора. Доволі великий, міцний, у вікторіанському стилі. Із садом. Але моя бабуся вирішила, що він розташований далеко від Коррідейлу, й управителю далеко добиратися до роботи, тому переселила його із сім’єю в зручніше місце, на території парку, в Коррідейлі. А будинок лишила мені та моєму двоюрідному братові. Ми співвласники.

— І хто там зараз живе? — запитав, насупившись, Ніл.

— Зараз ніхто. Останні двадцять років його винаймала одна сімейна пара похилого віку на прізвище Кохрани, але чоловік помер, а дружина поїхала жити до якихось родичів. Відверто кажучи, саме через цей дім я і приїхав у Лондон. Хочу виставити його на продаж. Мені він зовсім не потрібен. Намагався додзвонитися Оскарові, своєму двоюрідному брату, другому співвласнику, щоб про це поговорити, але так і не зміг з ним зв’язатися. Може, він уже помер. Занудився до смерті, не сумніваюся навіть.

Джейні, не звертаючи уваги на останню ущипливу фразу, запитала:

— А він захоче продати свою половину?

— А чого б і ні? Він ніколи не цікавився тим будинком. У мене завтра вранці зустріч з агентством «Герст і Філдмор». Хочу поговорити, чи візьмуться вони за цей дім. Може, таки зможуть продати.

— Але ж твій двоюрідний брат…

— Ой, та розберуся з ним, коли повернуся з Франції.

— Навіщо ви нам усе це розповідаєте, Г’ю?

— Ваш друг Сем шукає собі житло, а я продаю будинок. Думаю, він підійде йому ідеально. До роботи близько, до магазинів теж, і там неподалік є розкішне поле для гольфу. Що ще чоловікові треба для щастя? — Г’ю обернувся до Сема: — Можеш його подивитися. І домовимося якось. Було б чудово, якби ми обійшлися без посередників.

— Скільки ви за нього хочете? — обережно спитав Сем.

— Ну, я його не оцінював. Зрозуміло чому. Але… — Г’ю опустив очі та змахнув попіл з колін. — Думаю, тисяч сто п’ятдесят він коштуватиме.

— Вам на двох із двоюрідним братом?

— Саме так. По сімдесят п’ять кожному.

— А коли ви зможете з ним зв’язатися?

— Гадки не маю, старий. Його не впіймаєш. Де завгодно може бути. Але це не означає, що ти не можеш поїхати й подивитися будинок.

— А до кого я маю там звернутися? До якогось агента чи ще когось?

— У цьому немає потреби, — відказав Г’ю і, нахилившись убік, почав щось шукати в кишені. За мить дістав великий старомодний ключ із червоною биркою, на якій водостійким маркером великими літерами було написано: «ЕСТЕЙТ-ХАУС». Показав, наче трофей.

— Ти що, завжди його із собою носиш? — вражено спитала Джейні.

— Та ні, дурненька, звісно, ні. Кажу ж, завтра збирався в «Герст і Філдмор», хотів їм віддати.

Сем узяв ключ і запитав:

— А як з вами зв’язатися?

— Я дам тобі свою візитівку, старий. Можеш надіслати факс на Барбадос. А ще залишу номер телефону Моді, тієї, що живе на півдні Франції, якщо раптом ти вирішиш швидко.

— Я подивлюся будинок, дуже дякую. Але оформити продаж без дозволу вашого двоюрідного брата ми не зможемо.

— Звісно. Жодних махінацій. Усе повинно бути чисто і красиво. Але пропозиція хороша.

На мить у вітальні запала тиша.

Потім Джейні сказала:

— Надзвичайний збіг. Гадаю, це знак. Чудовий знак. І означає він, що все йде правильно, все йде добре. Може, відсвяткуймо? Сем приніс пляшку шампанського. Пропоную відкоркувати її і випити за Сема, за фабрику Мактаґґертів і його щасливе життя в новому будинку.

— Чудова ідея, — погодився Г’ю. — Але, якщо ви не проти, я б радше випив ще джину з тоніком.