Зимове сонцестояння

Керрі

Зранку, як і обіцяв, у Естейт-хаус навідався лікар. Обличчя червоне від морозу; тепле твідове пальто, мокре від снігу, пахло торфом. Він простягнув Люсі книжку про птахів, а затим швидко, перестрибуючи через сходинки, — видно було, що ця людина цінує свій час, — побіг нагору до хворої. Керрі, яка ще лежала в ліжку, сказала, що почувається значно краще, уночі спала добре і прокинулася майже здоровою. Однак лікар про всяк випадок порадив полежати ще один день, і Керрі зрозуміла, що якщо вона навіть і не погодиться з ним, доведеться сперечатися з Елфрідою, тому вирішила, що краще підкоритися.

Коли лікар пішов — так само швидко, як і з’явився, — Елфріда піднялася нагору й зазирнула до Керрі.

— Що він сказав?

— Усе гаразд, але треба полежати ще один день. Вибач.

— За що ти вибачаєшся?

— За незручності.

— Ой, не кажи дурниць. Які там незручності. Грілку принести?

— Ні, дякую. Мені й так тепло.

— Прикро, звісно, що ти пропустиш вечірку в Кеннеді, але нічого, іншим разом познайомишся. Знаєш, а я трохи хвилююся, адже це вперше ми з Оскаром кудись ідемо разом. Ні, якось ми обідали в пабі, але то зовсім інше.

— Я залишуся вдома, простежу за вечерею.

— Та особливо немає за чим стежити. Я заздалегідь поставлю в духовку кеджері[35], і якщо не з’їмо сьогодні — то завтра ним пообідаємо. Кеджері — універсальна страва.

— Елфрідо, ти читаєш забагато кулінарних книг.

— Боже збав.

Увесь день Керрі спостерігала за погодою з вікна і раділа, що їй не треба виходити надвір. Сніг то йшов, то припинявся, а небо весь час лишалося незмінно сірим. Час від часу Керрі чула, як стогне вітер. А їй було затишно в будинку. Вона пригадала, як хворіла в дитинстві і прислухалася до звуків повсякденного життя, у якому в ці дні їй не треба було брати участь. Ось і зараз почула, як задзвонив телефон і хтось побіг відповідати. Наближалися і віддалялися кроки, лунали голоси. Відчинялися і зачинялися двері. Вона почула, як Оскар піднявся сходами, а тоді знову спустився, і зрозуміла, що він приніс дрова до каміна. Ближче до опівдня з кухні донеслися запахи їжі — чи то смаженої цибулі, чи то супу. Розкішні відчуття — потурання власним слабкостям, неробство, цілковита відсутність відповідальності за будь-що. Керрі вже давно забула, як воно — просто відпочивати.

Часто заходила Люсі.

— Керрі, глянь-но. Доктор Сінклер такий милий, правда? Приніс мені книжку про пташок, щоб наступного разу, коли піду до моря, я знала, як вони називаються.

— Який молодець.

— Хотілося б, щоб у мене був такий лікар у Лондоні. Наш дуже неприємний, і його чекати доводиться вічність. — Вона відклала книжку. — Керрі, я не знаю, що вдягати на цю танцювальну штуку.

Певна річ, вечірка хвилювала Люсі сильніше за назви пташок.

— А які є варіанти?

— Ну… є нові джинси, але в них, мабуть, жарко танцювати. Є ще старі, вони чисті, Елфріда їх випрасувала. Чи краще вдягнути нову мініспідницю і чорні колготки?

— А Рорі говорив, що вдягати?

— Сказав, що джинси і кросівки.

— Тоді вдягай джинси і кросівки. Старі джинси і светр у червоно-білу смужку. Тобі він дуже личить. Ти в ньому схожа на француженку. Краще вдягнутися простіше, ніж переборщити з убранням. А мініспідницю я приберегла б на Різдво.

— Різдво. Дивно, але я про нього майже не згадую, хоч лишилося тільки шість днів. Ніхто анітрохи не хвилюється і не готується. Бабусю вже вхопила б мігрень — вона завжди каже, що в неї ще купа справ.

— Ну Оскар замовив ялинку, а ти купила прикраси.

— Так, але обов’язково треба ще купити їм подарунки. Йому й Елфріді. А я не знаю, що дарувати. І плюс їжа. Як гадаєш, у нас узагалі буде різдвяна вечеря?

— Я про це знаю не більше, ніж ти, але думаю, що все-таки буде. Просто Елфріда, як завжди, не поспішає. Усе робитиме в останній момент.

— А шкарпетки?

— Мабуть, обійдемося без шкарпеток. Ти ж не проти? Ти ж уже не віриш у Санта-Клауса, який спускається димоходом?

— Ні, звісно, не вірю. Та й шкарпетки — безглузда ідея, як на мене. Хоча люблю, коли в них кладуть мандарини й золоті шоколадні пенні.

— Я повішу їх для тебе на ялинку.

— Правда? Слухай, Керрі, а цікаво святкувати Різдво інакше, не так, як завжди, скажи? І не знати, яким воно буде.

— Сподіваюся, тобі буде весело… з трьома стариганями.

— Не кажи так. Тут старих немає. Тому це Різдво і таке особливе.

За чверть шоста Оскар, Елфріда і Люсі пішли на вечірку до Кеннеді. Сніжило весь день, і дороги так засипало, що їхати стало небезпечно.

Ні Оскар, ні Елфріда не хотіли застрягнути десь дорогою в снігу, тому варіант їхати автомобілем навіть не розглядали й пішли пішки. У теплих куртках, шапках і чоботах вони по черзі приходили до Керрі попрощатися. Вона побажала їм гарно провести час і сказала, що залюбки вислухає їхні розповіді, коли вони повернуться.

— Не думаю, що буде про що розповісти, — сказала Елфріда. — Хіба що хтось із гостей перебере через край.

— Не втрачай надії.

Останньою зайшла Люсі. «Яка вона гарненька, — подумала Керрі. — Очі блищать, на вустах грає щаслива усмішка». У новій червоній куртці, чоботях, теплій вовняній шапці, на плече накинула наплічник.

— А що там?

— Кросівки і гребінець. І шоколадка.

— Бажаю тобі гарно повеселитися!

— Але я не знаю, коли повернуся додому.

— Не думай про це. Не переймайся дрібницями. Думаю, Рорі тебе проведе. Якщо захочеш, запроси його випити пива чи чаю. Як захочеш. Думаю, Оскар і Елфріда не заперечуватимуть.

— Справді? Ну… — Вона замислилася. — Побачимо.

— Так, раджу це зробити. А тепер іди.

— Бувай, Керрі.

— Бувай, люба. — Вони обійнялися, і Люсі поцілувала Керрі. — Бажаю гарно провести час.

Нарешті вони пішли, і Керрі почула, як зачинилися двері. Зачекала хвилин п’ять, раптом вони щось забули й повернуться, але ні, ніхто не повернувся, тож вона встала з ліжка, набрала у ванну води, довго в ній ніжилася, затим одягнула джинси і найтепліший светр, зачесалася, напахтилася й одразу відчула себе значно краще. «Я здорова», — сказала своєму відображенню у дзеркалі.

Затим спустилася вниз, щоб глянути, як там кеджері й Горас. Усе було гаразд, тільки Горас здавався якимсь млявим.

Мабуть, учорашня бійка ще дається взнаки. Щоб він швидше одужав, його годували, наче принца, самими ягнячими сердечками й підливою та не випускали надовго на вулицю — лише у двір швидко зробити свої справи.

Керрі нахилилася і погладила його по голові.

— Хочеш нагору, до вогню? — спитала вона, але Горас не хотів, бо заплющив очі й заснув на своєму лежаку, засланому картатим пледом.

Знайшовши відкорковану пляшку вина, Керрі налила собі келих і піднялася у вітальню. Штори були засунуті, у каміні весело потріскували дрова, а біля одного з крісел світилася лампа. Керрі підкинула в камін ще одне поліно і сіла у крісло з Оскаровою ранковою газетою в руках.

Знадвору доносилися приглушені снігом звуки — час від часу проїжджав автомобіль чи проходив самотній пішохід — о такій порі більшість людей уже була вдома. Керрі читала статтю про відому, вже не молоду акторку, яка знялася в популярному серіалі й одного дня виявила, що стала знаменитою.

Якраз дійшла до того місця, де розповідали про Голлівуд, як раптом хтось подзвонив у двері. Від несподіванки у неї душа в п’яти втекла.

Зазвичай Горас, почувши дзвінок, заходився нестерпним гавкотом. А сьогодні, мабуть, ще пам’ятаючи пригоду з ротвейлером, сидів як миша.

— От дідько, — буркнула Керрі.

Кинула на підлогу газету й зачекала. Може, у якогось водія зламалося авто, і він хоче зателефонувати з їхнього телефона? Чи, може, принесли рахунок або різдвяну листівку. А можливо, дітлахи хочуть заспівати «Далеко в яслах на сіні лежав маленький Ісус…».

Цікаво, а якщо вона не відчинить, вони підуть?

Аж тут знову пролунав дзвінок. Нічого не вдієш. Треба йти. Роздратовано відклавши газету, Керрі підвелася з крісла і пішла вниз, дорогою клацаючи вимикачами, тож хол залило яскраве світло.

Вхідні двері не були замкнені на ключ, і вона різко розчахнула їх. На порозі у світлі ліхтаря стояв чоловік. Коротке темне волосся, тепле темно-синє пальто, комірець піднятий аж до вух. Волосся і пальто присипані снігом, наче цукровою пудрою.

Зиркнувши позад нього, побачила велику дорогу автівку, припарковану на тротуарі. Отже, автомобіль у нього не зламався і він не хоче зателефонувати, листівку він також не приніс, а тим паче не горить бажанням заспівати різдвяний гімн.

— Так? — спитала вона.

— Перепрошую, це Естейт-хаус?

Голос приємний. Знайомий акцент… Ні, не акцент, а радше інтонація. Мабуть, американець.

— Так.

— Естейт-хаус Г’ю Маклеллана?

Керрі насупилася. Вона ніколи не чула про людину на ім’я Г’ю Маклеллан.

— Ні. Естейт-хаус Оскара Бланделла, — зніяковіло відказала вона.

Тепер настала його черга ніяковіти. А затим він підняв рукою в рукавичці великий ключ із червоною биркою, на якій великими літерами водостійким маркером було написано: «ЕСТЕЙТ-ХАУС».

Неоковирний, ніби речовий доказ у старому детективному фільмі. Але звідки він?..

Звісно, має бути якесь пояснення, але розмовляти на порозі надто холодно. Тому Керрі відступила і ширше відчинила двері.

— Гадаю, — сказала вона, — вам краще зайти.

— Ви впевнені? — здивовано запитав чоловік.

— Звісно. Заходьте.

Він увійшов у будинок, і Керрі зачинила двері. Потім розвернулася і подивилася на гостя.

Він стояв зніяковілий.

— Перепрошую… Сподіваюся, я вас не дуже потурбував?

— Та ні. Може, знімете пальто? Повісимо його тут, біля обігрівача, нехай висохне.

Поклавши ключ у кишеню, він зняв шкіряні рукавички, а тоді розстібнув і скинув пальто. Керрі побачила, що вдягнений він гарно, по-діловому — темно-сірий фланелевий костюм, краватка. Вона взяла в нього важке пальто і повісила на старомодний дерев’яний вішак для капелюхів.

— Мабуть, — озвався чоловік, — треба відрекомендуватися. Сем Говард.

— Керрі Саттон, — сказала вона. Вони обійшлися без рукостискання. — Ходімо у вітальню. Там камін горить. Набагато затишніше, ніж у холі.

Вона пішла вперед, він рушив за нею.

Піднялися сходами, пройшли коридором і зайшли у величезну вітальню.

Щойно переступивши поріг, він, як і всі, хто потрапив сюди вперше, захоплено сказав:

— Яка чудова кімната.

— Неочікувано, правда? — запитала вона і нахилилася, щоб підняти з підлоги газету. — А вдень тут особливо красиво. І світло. — Поклала газету на столик біля свого крісла. — Може… хочете щось випити?

— Це дуже люб’язно з вашого боку. Я б із задоволенням, але я за кермом.

— Куди прямуєте?

— В Інвернесс.

— Інвернесс? Зараз? У таку погоду?

— Та нічого, все гаразд.

Керрі в цьому сумнівалася, але, зрештою, її не обходило, хто куди зібрався їхати.

— То, може, сядемо, — запропонувала вона, — і ви мені розкажете, звідки у вас ключ від Оскарового будинку?

На Семовому обличчі промайнуло безліч емоцій.

— Відверто кажучи, я і сам не до кінця розумію.

Він сів в Оскарове крісло. Здавалося, він зовсім заспокоївся і почувався як удома. Ніби й не він кілька хвилин тому заявився сюди зі сніжної заметілі без попередження й запрошення. Керрі, ще раз глянувши на нього, відзначила подумки, що обличчя в нього доволі цікаве. Не те щоб красиве, але й не звичайне. Своєрідне. Особливо привертали увагу глибоко посаджені очі. Відкинувшись у кріслі, Сем витягнув довгі ноги.

— Але впевнений, що ми все з’ясуємо. Скажіть, містер Бланделл жив колись у Гемпширі?

— Так, жив.

— А в нього є старий дядько, який живе в Лондоні?

— Не знаю.

— А двоюрідний брат на ім’я Г’ю Маклеллан?

— Боюся, я вам нічим не допоможу. Я кілька днів тому приїхала сюди в гості. І зовсім нічого не знаю ні про Оскара, ні про його родину. Власне, я познайомилася з ним лише кілька днів тому. До того ж два дні пролежала в ліжку із застудою, тож ми не мали можливості більше дізнатися одне про одного.

— Ясно.

— Оскар і Елфріда — вона моя родичка й Оскарова подруга — зараз у гостях. Повернуться не раніше восьмої. — Керрі глянула на маленький годинник, що стояв на камінній полиці. — Зараз уже майже сьома. Якщо хочете зачекати…

— Ні, чекати не можу. Треба їхати.

— Але я так і не зрозуміла, звідки у вас ключі від будинку.

— Г’ю дав. Він хотів виставити будинок на продаж.

— На продаж? — перепитала приголомшена Керрі. — Але ж це Оскарів будинок.

— Здається, вони співвласники, якщо я все правильно зрозумів.

— Я знаю, що співвласники. Оскар казав. Але навіть якщо і так, Г’ю Маклеллан не має права одноосібно виставляти будинок на продаж. Бо він не єдиний власник.

— Так, — погодився Сем. — Справді трохи дивно.

— А ви навіщо приїхали його дивитися? Хочете купити?

— Думав про це, — обережно відповів він.

— Навіщо?

— Щоб оселитися тут. Я переїхав працювати в Баклі. Відновлюватиму вовняну фабрику Мактаґґертів. Тому треба десь жити.

— А Баклі — це де?

— Кілометрів двадцять на північ. Я щойно звідти. Зустрічався з робітниками.

— То, може, краще жити в самому Баклі?

— Звісно, у Баклі було б зручніше. Але всі будівлі, що належали фабриці, вже давно розпродані. А мені випадково розповіли про цей будинок, дали ключ, от я і вирішив заїхати й подивитися. Відверто кажучи, думав, що будинок стоїть порожнем. Принаймні мені так сказали. А потім побачив світло у вікнах і вирішив подзвонити, щоб розгадати цю загадку.

— Але ж ми її так і не розгадали.

— Не розгадали. І не розгадаємо, поки я не поговорю з містером Бланделлом. Та боюся, сьогодні на це вже немає часу. Може, іншим разом. А зараз, гадаю, вже час їхати.

— А я гадаю, що вам обов’язково треба побачитися з Оскаром. Він має знати, що сталося, точніше, що відбувається.

— Мені справді треба їхати… — Сем звівся на ноги.

Керрі теж підвелася, підійшла до великого вікна і розсунула штори. За вікном панувала зима. Падав густий сніг, і Семів «діскавері», припаркований біля тротуару, вже вкрився білим простирадлом. На вулиці було порожньо — ані автівок, ані пішоходів. Керрі подумала про довгу дорогу до Інвернесса, про підйом, який веде до Блек-Айлі від моста через вузьку морську затоку Кромарті-ферт.

На відміну від Елфріди й Оскара, вона не боялася їздити за кермом у снігопад, позаяк три зими прожила в горах Австрії і її було важко чимось здивувати. Але сьогодні надворі відбувалося щось геть інше. У погоді відчувалася якась невблаганність. Здавалося, цей сніг ніколи не припиниться.

— Не думаю, що вам можна їхати, — сказала Керрі, обернувшись до Сема, який і досі стояв біля каміна.

— Чому?

— Гляньте самі.

Він підійшов і подивився у вікно. Здавалося, погода погіршується щохвилини. Але він не промовив ані слова, і Керрі навіть стало його трохи шкода.

— Надворі страшенна негода, — знизала плечима вона.

— Так, бачу. Ферґус Скіннер, управитель із фабрики, радив зателефонувати на гарячу лінію і дізнатися про стан дороги. Та я вирішив, що в цьому немає потреби, а зараз розумію, що помилився.

— А що, непогана ідея.

— У мене є мобільний, але я не знаю номера.

— Я вам знайду.

Керрі вийшла і за мить повернулася з телефонним довідником.

— Ось. Записуєте? — спитала вона, знайшовши потрібний номер.

Сем дістав ручку, Керрі продиктувала номер, Сем записав його на полях телефонного довідника і дістав мобільний.

Керрі підійшла до вікна із розсунутими шторами і сіла на канапу. Вулиця вже нагадувала знімальний майданчик якогось фільму.

Затим підкинула у вогонь ще одне поліно і спостерігала, як воно розгоряється.

Сем додзвонився майже одразу і спитав про стан дороги до Інвернесса. Довго слухав відповідь, а тоді спитав:

— А завтра? — Знову пауза. — Гаразд. Я зрозумів. Дякую. До побачення.

Вони глянули одне на одного через кімнату.

Керрі мовчала, розуміючи, що йому не сказали нічого хорошого.

— Ви мали рацію, — нарешті озвався Сем. — Там не проїхати. Я навіть подумати не міг, що все настільки кепсько.

— Мені шкода.

— Я… — почав Сем, ховаючи мобільний. — Мабуть, я вже поїду. Не заважатиму вам.

— Куди?

— Прошу?

— Куди ви поїдете?

— Знайду якийсь гостьовий будинок чи готель… Щось придумаю.

— О такій порі року в Крейґані всі готелі зачинені. Узимку вони не працюють. Ви нічого не знайдете.

— Але ж…

— Доведеться вам ночувати тут. З нами.

— Тут? Ні, я не можу!

— Чому?

— Ви ж мене не знаєте. Зовсім. Не можу ж я отак просто прийти і…

— Ну чому ж не можете? Можете. Та й іншого варіанта я не бачу. Знаю, що тут є вільна кімната і ліжко. Чого б не скористатися такою можливістю?

— Але…

Керрі всміхнулася. Тепер, коли вони з усім розібралися і вона, як виявилося, мала рацію, його збентеження її навіть веселило.

— Як там кажуть? У степу і хрущ м’ясо.

— Але містер Бланделл…

— Він зрадіє ще одному гостю. А ще з величезним задоволенням послухає вас. Елфріда взагалі мало не танцюватиме від щастя. Понад усе на світі вона любить несподіваних гостей і спонтанні вечірки. Навіть про вечерю хвилюватися не варто. У нас кеджері стоїть у духовці, а у ванній є гаряча вода. Усі зручності, як то кажуть. Що ще потрібно?

Керрі говорила так переконливо, що Сем, не додумавшись, як заперечити, тільки головою похитав.

— Мабуть, нічого.

— Зубна щітка?

— У мене є в автівці. І електрична бритва теж із собою.

— І чомусь мені здається, що піжаму ви не носите. Тож узагалі жодних проблем.

— Так, — погодився він і замислено помовчав якусь хвильку, а тоді сказав: — Якщо ви не проти, я ще в одне місце зателефоную.

— Звісно. Треба ж усіх заспокоїти, — відповіла Керрі, подумавши, що він хоче зателефонувати додому й пояснити дружині, що сталося.

Сем знову дістав мобільний і набрав номер. Керрі хотіла вийти, щоб не підслуховувати особисту розмову, слова кохання, привіти дітям. Але не встигла, бо на тому кінці швидко взяли слухавку. Виявилося, він зателефонував у готель в Інвернессі.

— Хочу попередити, що сьогодні не приїду. Застряг у Крейґані через заметіль. Усе гаразд. Зупинився у друзів. Можливо, завтра. Номер поки залиште за мною. Дякую. На все добре.

— Це все? — спитала Керрі.

— Все.

— Більше нікому дзвонити не потрібно?

— Ні, — похитав він головою і поклав телефон у кишеню.

— Ясно. У такому разі, може, все-таки щось вип’єте?

— Було б чудово.

— Зараз сходжу на кухню, щось принесу. У вітальні напоїв не тримаємо, бо тут немає барного столика. Оскарів винний льох поміщається на кам’яній поличці в посудомийні.

— Допомогти вам?

— Ні, лишайтеся тут, влаштовуйтеся зручніше. Що хочете? Є все.

— Віскі можна?

— Із чим? Содова, вода, лід?

— З льодом.

— Гаразд. За хвилину буду.

Керрі збігла вниз, знайшла в посудомийні тацю, поставила на неї пляшку віскі, відерце з льодом, склянки і пляшку вина. Піднявшись із тацею нагору, побачила, що гість уже не стоїть біля вогню, а уважно роздивляється Елфрідину маленьку картину на іншому боці кімнати. Він навіть надів окуляри в роговій оправі і став схожим на науковця.

Коли Керрі зайшла, зняв їх і сказав:

— Яка чарівна картина.

— Так. Це Елфрідина. Привезла із собою з Гемпшира. Вона в неї вже багато років. Це Девід Вілкі. Елфріда каже, що це її страховка, щоб не стати жебрачкою, коли раптом залишиться без пенні в кишені. Як бачите, інших картин тут немає, тож вона трохи губиться в цій величезній кімнаті.

— Але це справжній скарб… Дозвольте допоможу, — сказав він, беручи в Керрі тацю.

Керрі звільнила місце для таці на Оскаровому столі, відсунувши на край папери.

Тоді сказала:

— Прошу, приготуйте самі собі напій.

— А ви?

— Трохи вина.

— Налити вам?

— Так, якщо можна.

Керрі сіла у крісло біля каміна і спостерігала за Семом. Їй подобалися його вправні, точні рухи. І загалом уся ця ситуація — його поява в Естейт-хаусі, нащо він сюди приїхав, чому лишається на ніч (погана погода) — скидалася на якийсь продуманий план. Навіть на сюжет для п’єси. Чи на фільм, фінал якого непередбачуваний.

Сем підійшов, простягнув їй келих вина і сів у те крісло, в якому сидів раніше.

— За ваше здоров’я, — сказав він.

— І за ваше.

— Ви сказали, що перехворіли на застуду?

— Не дуже тяжко. Добре виспалася, і все минулося.

— І ви тут не живете?

— Я ж казала. Я тут гостюю. Приїхала з Лондона. Разом зі своєю племінницею. Залишимося тут на Різдво і Новий рік.

— Вона теж пішла на вечірку?

— Так, а потім піде на якісь танці з місцевими дітьми. Гадки не маю, коли буде вдома. Ви добре знаєте ці краї?

— Ні, взагалі не знаю. Я народився в Йоркширі, трохи пожив у Лондоні, а потім шість років — у Нью-Йорку.

Керрі подумки всміхнулася — отже, вона мала слушність щодо акценту.

— Тому і п’єте віскі з льодом, — сказала вона.

— Саме так.

— А чим займаєтеся?

— Виготовляю і продаю вовняні вироби — працюю в «Старрок і Свінфілд».

— Ого, — мовила вражена Керрі.

— Багато років тому цей текстильний концерн купив вовняну фабрику мого батька у Йоркширі, і відтоді я працюю в них.

— І в Нью-Йорку теж у них працювали?

— Так.

— У вашому житті багато чого зміниться, як працюватимете тут, правда?

— Так, — погодився Сем, — трохи.

— Як, ви сказали, називається тутешня фабрика?

— Фабрика Мактаґґерта в Баклі.

— І вона зараз функціонує?

— Ні, — коротко відказав Сем.

А затим розповів про події, які призвели до краху фабрики. Попри героїчні спроби працівників, здавалося, сам Бог вирішив закрити цей бізнес і наслав на фабрику повінь.

— І тепер ви маєте все це відновити?

— Не сам, звісно.

— Маєте на увазі, що за вами стоїть «Старрок і Свінфілд»?

— Так, усе правильно. І капітал, і досвід. А ще досвідчені архітектори, дизайнери…

— А коли виробництво нарешті запрацює, що ви виготовлятимете?

— Багато чого. Плануємо широку лінійку. Традиційні вироби із твіду і шотландки. Крім того, ми виходитимемо і на нові ринки. Виготовлятимемо тканину для високої моди та розкішні вовняні вироби.

— І коли приблизно все це буде?

— Фабрику треба повністю розібрати й перебудувати. Тож, може, місяців за дев’ять. А то й за рік.

— А чого не можна просто знести її і побудувати нову?

— Бо це дуже красива стара будівля. Кам’яна, з фронтонами й високими арковими вікнами. Їй понад сто п’ятдесят років, це частина цього маленького містечка. Знести її було б справжнім вандалізмом.

— І вам потрібне місце, де можна жити?

— Так, — всміхнувся Сем. — І тому хочу поговорити з власником цього будинку, щоб розібратися із ситуацією.

— А Г’ю Маклеллан говорив, скільки хоче за дім?

— Так.

— А можна дізнатися?

— Сто п’ятдесят тисяч, які будуть розділені на двох власників.

— Тобто якщо Оскар віддасть Г’ю сімдесят п’ять тисяч, будинок буде повністю його.

— Так.

— Недорого ніби, так?

— За нинішніми цінами — ні.

— Але в Оскара може й не бути цих сімдесяти п’яти тисяч. Ба більше, я майже впевнена, що їх немає. І він не з тих, хто запросто знайде їх. Та хай там як, — знизала Керрі плечима, — мене це взагалі не обходить. Мені просто здається, що було б добре, якби він міг залишитися жити тут.

— Запевняю, що я не збираюся його виганяти.

— Та хоч би й хотіли, ви не зможете цього зробити. Це його будинок.

— Пів будинку.

— Його право власності захищено законом. Тож це його фортеця.

Сем раптом розсміявся, і легке напруження, що стояло між ними, розвіялося.

— Маєте слушність. Коли я переїхав у Лондон, купив свою першу квартиру з безумовним правом власності. І це теж була моя фортеця. Чудове відчуття. Але то було дуже давно.

— А де саме розташовувалася ваша квартира?

— Іл-Парк-Коммон.

— От цікаво.

— Що цікаво?

— У мене є маленький будинок на Ренфурлі-роуд. Менше кілометра звідти.

— Так ви там живете?

— Житиму з лютого, коли орендарі виселяться.

Сем здавався трохи спантеличеним, Керрі аж шкода його стало. Мабуть, бідолаха геть заплутався у їхніх квартирних питаннях. Хоч їй і не дуже хотілося розповідати про себе, але мусила це зробити, щоби бодай трохи прояснити ситуацію.

— Я три роки жила в Австрії, в Обербойрені, працювала в туристичній компанії. Тому і здала будинок в оренду. Але тепер повернулася і знову житиму в Лондоні. Мені запропонували роботу в головному лондонському офісі компанії на Брутон-стріт.

— І ви погодитеся?

— Так, а чому б і ні?

— Скучатимете за Австрією і горами.

— Так, — коротко сказала Керрі.

Якусь хвилину вони мовчали. Здавалося, обоє думали про своє, про те, чого не вимовити вголос. Потім Керрі, ніби спохопившись, засовалася у кріслі та глянула на нього.

— У вас склянка спорожніла. Долити ще?