Зимове сонцестояння

Елфріда

Жіночий інститут у Дібтоні любив влаштовувати екскурсійні тури-сюрпризи. Зазвичай це відбувалося в суботу пополудні. Жінок саджали в автобус і кудись везли. Здебільшого вони приїжджали у якийсь величний маєток із садом, у якому можна було прогулятися, а ще купити в сувенірній лавці рушники з квітковими візерунками, закладки для книжок і пакетики домашніх м’яких цукерок. Після цього екскурсантки пили чай у місцевому готелі — смачний напій, до якого подавали рибу і картоплю фрі. А потім усі знову сідали в автобус і їхали додому.

Ці виїзди були надзвичайно популярні.

Відправившись аж так раптово на північ Шотландії, у Крейґан, Елфріда вирішила, що це найдивовижніша мандрівка в її житті. Коли вони з Оскаром виїхали з Дібтона, Ефріда і гадки не мала, що чекає на неї попереду, а слушного моменту, щоб спитати про це Оскара, не було. Вони так швидко виїхали, так квапливо збирали речі, не маючи вдосталь часу на прощання, що допитуватися, куди вони ідуть, не було ні сили, ні бажання. Вони просто мусили виїхати.

Звісно, деякі важливі справи треба було обов’язково владнати. Передусім перевірити й заправити Оскарову автівку. І він зробив це сам. А ще він повідомив своїм пасинкам, Джилсу і Кроуфорду, що від’їжджає з Дібтона, і попередив банківського менеджера, що змінює адресу. Елфріда ж віддала ключі від будинку на Полтонс-роу сусідці, намагаючись пояснювати якомога менше і попросивши приглядати за бідолашною «фієстою», яка так і лишилася стояти на тротуарі біля будинку.

— Коли ви повернетеся, місис Фіппс?

— Відверто кажучи, я навіть не знаю. Але будемо на зв’язку. Ось ще ключі від автівки — користуйтеся, якщо буде потрібно. Їй це піде на користь. — Сказала ніби про старого собаку, якому потрібні щоденні прогулянки. — Воду я перекрила і всі вікна зачинила.

— Але куди саме ви їдете?

— Здається, в Шотландію.

Потім Оскар зателефонував до Гектора Маклеллана і все йому розповів, а Елфріда поговорила з двоюрідним братом Джеффрі та спробувала пояснити йому, що збирається зробити. Їй це не дуже вдалося, і він не одразу зрозумів, що до чого.

Однак, коли нарешті розібрався, то відповів коротко: «Успіху». А ще вона залишила йому адресу й номер телефону того будинку. І на цьому вони попрощалися.

І гадки не маючи, що саме може знадобитися, Елфріда спакувала одяг (здебільшого теплий) і взуття (переважно міцне). Затим у свою стару м’яку сумку на застібці поклала найцінніше — те, що завжди брала із собою: маленьку картину сера Девіда Вілкі, загорнуту в шовкову шаль, стаффордширських собачок, годинник і гобелен, над яким наразі працювала. Зверху поклала з десяток фотографій у срібних рамках і кілька книжок. От і все. Оскарів багаж був не набагато більший — велика шкіряна сумка, яку спакувала місис Масвелл, портфель, з якого щось випирало, і риболовні снасті.

— Ти збираєшся рибалити, Оскаре?

— Не знаю. Але їхати в Шотландію без вудки не можу. Це було б майже богохульством.

В Оскаровому «Вольво» вистачило місця для всього цього, а також для Гораса, його лежака, корму й миски для води. Горас, як і Елфріда, і гадки не мав, що на нього чекає попереду, але все одно радісно заскочив в автомобіль і зручно влаштувався, вочевидь задоволений, що його не кидають тут, бо валізи, які стояли в будинку, його явно бентежили.

— Речей у нас зовсім мало, — зазначила Елфріда, однак Оскар був надто схвильований і збентежений, аби щось відповісти.

Він саме розвернувся, щоб сказати щось наостанок вірній місис Масвелл, яка всі чорні дні була поруч, а тепер пригнічена стояла на порозі, ледве стримуючи сльози.

— Місис Масвелл…

— Надішліть мені листівку, — удавано спокійно мовила вона, але голос її видав — затремтів.

— Звісно. До побачення. Дякую вам за все, — сказав наостанок Оскар і швидко поцілував її в щоку, і тут місис Масвелл уже не витримала.

Вони відїхали від Ґранжа, і Елфріда в дзеркало заднього виду побачила, як жінка витирає очі й носа хустинкою.

— А що з нею буде? — спитала Елфріда, почуваючись зрадницею.

— Джилс пообіцяв подбати про неї. Сподіваюся, вона швидко знайде нову роботу. Чудова жінка.

Після цього вони майже не розмовляли. Здебільшого кермувала Елфріда, а Оскара пускала за кермо лише тоді, коли вже страшенно втомлювалася. «Утома вбиває, — попереджали придорожні знаки. — Перепочинь». І вона швиденько звертала на узбіччя та мінялася з Оскаром місцями.

Першого дня він майже весь час мовчав, а вона не намагалася розговорити його і навіть не пропонувала послухати музику по радіо. Час від часу вони зупинялися — випустити Гораса побігати, розім’ятися, щось поїсти, випити чаю. Було холодно, рано темніло, і їхати ставало дедалі важче. Тому вони звернули з траси і заїхали в маленьке містечко у графстві Нортамберленд — Оскар його пам’ятав. На головній площі знайшли старий готель, який теж пам’ятав Оскар і який за цей час анітрохи не змінився. Адміністратор зглянувся над Горасом і дозволив йому теж переночувати в готелі, за умови, що він і його лежак весь час залишатимуться в номері.

Зранку, щойно відчинилися крамниці, Елфріда пройшлася містечком, знайшла невеличкий супермаркет і купила продукти на день: банку супу, хліб, масло, бекон, яйця, каву, молоко. Продавець усе спакував у коробку, а тоді Елфріда побачила пляшку віскі й узяла ще і її. Нехай буде, з лікувальною метою.

Другий день подорожі минув трохи краще. Хоч погода була така сама жахлива, зате Оскар потроху розговорився. Він роздивлявся широкі поля і ферми, повз які вони проїжджали, стривожено зиркав на небо й висловлював похмурі прогнози. Та все одно ще не настав час для запитань, на які Елфріда прагнула отримати відповіді. А знати вона хотіла дуже багато. Як ми там житимемо, Оскаре? Дім великий чи малий? Чи протопить його хтось до нашого приїзду? Чи є там гаряча вода? Чи прибрано там і чи є постільна білизна? А люди? Як вони до нас поставляться? Пізнають тебе? Чи уникатимуть нас?

На жодне із цих запитань відповіді не було. Але вона заспокоювала себе думкою, що це екскурсія. Автівка на другій передачі повзла схилом Сутрагілла, все навколо було білим від заметілі, сніг заліпив усі вікна, і двірники працювали на повній швидкості. Так, це екскурсія…

Замолоду, працюючи актрисою, Елфріда з трупою об’їздила всю Велику Британію уздовж і впоперек — і ніколи не знала, що чекає на неї наприкінці дороги. Тепер, коли вона згадує ті дні, у пам’яті спливають провінційні містечка, запліснявілі театри й готелі, у яких тхнуло вареною капустою. Та тоді вона була молодою, любила свою роботу й почувалася щасливою. Кожен перестук коліс потяга віщував нову пригоду, а кожен похмурий театр ставав новим відкриттям. Але тепер, коли вони їхали з Оскаром, Елфріда майже не відчувала тієї радості та хвилювання. Тому час від часу нагадувала сама собі, що вона вже не та юна пристрасна дівчина, а поважна шістдесятидворічна жінка. «Принаймні я не самотня. І мені не нудно. І я не померла».

Зустріч із майором Біллікліффом була останньою перешкодою. Коли вони подолали і її, і ключ спокійно лежав у Оскаровій кишені, важка дводенна подорож лишилася позаду. Останні кілька кілометрів вони проїхали швидко і легко. Кермував Оскар. Звісно, тепліше надворі не стало, зате сніг припинився, і темна дорога звивалася схилом пагорба до моря поміж густого хвойного лісу. Опустивши скло, Елфріда почула, як шелестить вітер у гіллі, відчула запах сосни і стійкий солоний присмак у повітрі. Згодом дерева залишилися позаду. Тепер їх оточували дюни й низькорослі сосни, а попереду виднілася срібляста лінія моря. Далеко, на іншому березі, блимнув вогник маяка — маленька цяточка в темряві. Потім попереду засяяли вуличні ліхтарі й заблимали освітлені вікна будинків. Будинки були кам’яні, але всі різної форми і висоти. Далі вона побачила церкву — високо на вежі світився годинник, який здалеку скидався на ліхтар. Стрілки показували сьому вечора. Будинки побільшали, погарнішали, тепер вони елегантно красувалися за високими кам’яними стінами. Крейґан. Здавалося, тут ніхто не живе. Ані душі на вулиці. Жодна автівка не проїхала. Тихо як у вусі. Не чути навіть криків чайок. Ще один поворот, ще одна вулиця. Оскар зупинився на узбіччі. Вимкнув двигун. Якийсь час сидів мовчки. Елфріда теж не зронила ні слова, чекала. Зрештою він накрив своєю долонею її руку.

— Люба, ми приїхали.

Естейт-хаус. Елфріда побачила дім при світлі вуличних ліхтарів. Квадратний, міцний. Відгороджений від дороги кованим парканом і двориком, висипаним морською галькою. Фасад схожий на дитячий малюнок — двері та п’ять вікон. На скошеному даху — ще два мансардні віконечка. Вони вийшли з автівки, й Елфріда випустила Гораса. Пес ще не забув, як гарчав і вив собака майора Біллікліффа, тож нашорошив вуха і стривожено озирнувся. Переконавшись, що на нього не чатує небезпека, побіг уперед, радісно принюхуючись до нових і незнайомих запахів.

Оскар відчинив хвіртку й рушив доріжкою. Елфріда з Горасом пішли за ним. Оскар відімкнув двері ключем, і ті відчинилися всередину. Потім намацав рукою на стіні вимикач і ввімкнув світло.

Щойно Елфріда переступила поріг, одразу відчула тепло і запах будинку, який нещодавно старанно і ретельно вимили.

Попереду побачила сходи, а на сходовому майданчику угледіла темне, незашторене віконце. Двері наприкінці коридора були відчинені. Оскар пішов туди й клацнув вимикачем.

Зачинивши вхідні двері, щоб не напустити холоду, Елфріда пройшла слідом за Оскаром на кухню. Там стояв старомодний пофарбований буфет і дерев’яний стіл. Під вікном розташувалася глиняна раковина, а поруч — величезна газова плита, якій, мабуть, років сорок чи й більше.

— Та-ак, не дуже, — сказав Оскар таким тоном, ніби вибачався.

— Нормально, — запевнила його Елфріда, і вона не збрехала. — Поглянь, хтось лишив нам листа.

Посеред столу лежав аркуш паперу, притиснутий банкою джему. Оскар посунув банку й простягнув записку Елфріді. Вона прочитала вголос.

Оскар сказав:

— Місис Снід.

— Так.

— Елфрідо, здається, ти зараз розплачешся?

— Можливо.

— Але чому?

— Бо відчула невимовне полегшення.

Це було три тижні тому. Зараз уже грудень, п’ятниця, п’ята вечора. Оскар після обіду пішов гуляти з Горасом і досі не повернувся. Елфріда відганяла думки про те, що він помер від серцевого нападу й лежить зараз десь під дюною. Ні, такого не може бути, він просто насолоджується першою справжньою прогулянкою, радіє тому, що нарешті рухається, дихає свіжим повітрям. Оскар сам вирішив піти без неї, а вона старалася не виказати своєї радості, щоб він не подумав, ніби вона вже мріє його позбутися.

Елфріда стояла на кухні й чекала, коли закипить чайник. Заваривши чай із пакетика і додавши молока, пішла із чашкою нагору, у вітальню. Вітальнею вони називали величезну кімнату з вікном від стелі до підлоги, яке виходило на вулицю і церкву. На канапі біля вікна можна було сидіти годинами, спостерігаючи за тутешнім життям: автівки під’їжджали і від’їжджали, продуктові бусики й вантажівки їздили туди-сюди, люди спинялися на тротуарі, щоби поговорити, діти ватагами ішли до школи, а тоді поверталися з неї та джеркотіли, як горобці.

У вітальні, як і у всьому будинку, меблів було небагато. Лише найнеобхідніше: товстий турецький килим, диван і два крісла, під стіною столик і книжкова шафа зі скляними дверцятами, у якій стояло кілька старих книжок. Ані картин, ані якогось декору. Нічого, що могло би бодай щось розповісти про людей, які жили тут раніше. Елфріді навіть подобалося, що тут немає нічого зайвого, адже мінімалізм заспокоював. Без картин, всіляких дрібничок, блискучого оздоблення і наборів декоративного посуду, які привертали б до себе увагу, легше було роздивитися красу і велич кімнати, оцінити вибагливої форми карниз і гіпсову розетку по центру стелі, до якої кріпилася красива люстра у вікторіанському стилі.

Розібравши речі, Елфріда тактовно позначила свою присутність у цьому будинку. Картина Девіда Вілкі тепер висіла навпроти каміна, над важким дубовим столом, за яким працював Оскар. Стаффордширські собачки й годинник розташувалися на порожній камінній полиці. В овочевому магазинчику Артура Сніда Елфріда купила букет хризантем, знайшла жовтий глечик і створила простеньку композицію. Її незакінчений гобелен лежав на кріслі. Вона вже розпалила вогонь у каміні, підкинула туди дров і вугілля, а тоді сіла чекати на Оскара. Та щойно вона влаштувалася зручніше із чашкою чаю в руках, як задзвенів телефон. Елфріда аж злякалася — відколи вони тут живуть, він дзвонив дуже рідко. Вона сподівалася, що це не майор Біллікліфф. Поставивши чашку на підлогу, пішла вниз, де на маленькому комодику біля дверей ще однієї вітальні стояв телефон.

— Алло, — Елфріда зняла слухавку.

— Елфрідо?

— Так.

— Це Керрі. Керрі Саттон.

— Керрі… Де ти?

— У Лондоні. Як ти?

— Нормально.

— Джеффрі сказав, що ти в Шотландії. Дав мені твій номер. Елфрідо, я хочу тебе про дещо попросити. Про послугу. Величезну послугу.

— Кажи.

— Щодо Різдва.

Говорили вони довго і про все на світі. Щойно Елфріда поклала слухавку, одразу почула, як відчинилися і зачинилися вхідні двері.

Отже, Оскар і Горас удома. Перехилившись через поручень, гукнула:

— У вас усе гаразд?

— Так. Ми прийшли.

Елфріда спустилася вниз. Оскар зняв куртку й капелюх і повісив їх на дерев’яному вішаку. А Горас швиденько пішов на кухню до миски з водою і свого теплого лежака.

— Вас так довго не було.

— Ми бозна-куди зайшли. Аж до іншого кінця поля для гольфа й назад. Я і забув, що це так далеко, — відповів Оскар, пригладивши рукою волосся.

«Втомлений він сьогодні», — подумала Елфріда і запитала:

— Чаю вип’єш?

— Я б не відмовився від чогось міцнішого.

— Тоді віскі. Ходи нагору. Я вже розвела вогонь. І принесу тобі віскі.

На кухні вона налила у склянку віскі, потім знову поставила чайник і зробила собі нову чашку чаю, бо попередня вистигла. Втомлений Горас уже міцно спав. Тримаючи в одній руці віскі, а в другій чай, Елфріда піднялася нагору. Оскар стояв, обіпершись руками об камінну поличку, і дивився на вогонь. Коли Елфріда увійшла, обернувся і вдячно усміхнувся.

— Ти просто диво.

Узявши склянку, повільно опустився у крісло і витягнув ноги. Елфріда засунула штори, лишивши ніч за вікном.

— Досі не закрила їх, бо сиділа біля вікна і виглядала тебе. Наче сестра Анна[17].

— Ти думала, я вже десь помер?

— Уява здатна намалювати страшні речі.

— Мене затримали. Познайомився із чоловіком біля гольф-клубу. Ми розговорилися. Він запросив мене випити чаю, і я погодився. А там його погукав якийсь старий у кріслі колісному. Поки вони розмовляли, я спитав у офіціантки, хто це. Виявилося, що це священник, Пітер Кеннеді.

Елфріда зачекала, що він скаже далі. Нарешті уточнила:

— І що далі, Оскаре?

— Я подумав, що він усе знає. Про аварію. Про Ґлорію і Франческу. Можливо, Гектор йому розповів. Спершу я вирішив, що він просто привітний чоловік, але боюся, він був аж надто добрим, надто співчутливим. Тобто він співчував мені. А я аж ніяк не хочу, щоб мені співчували чи жаліли мене. Я не хочу ані говорити з людьми, ані когось слухати. Хочу лише одного — щоб мені дали спокій. Тому я не дочекався, поки він договорить із тим старим чоловіком. Пішов. Додому.

— Ох Оскаре…

— Знаю. Вчинив грубо і нечемно.

— Впевнена, він усе зрозумів.

— Сподіваюся. А загалом він мені сподобався.

— Потрібен час. Мусить пройти трохи часу.

Оскар важко зітхнув.

— Ненавиджу себе.

— Ой, любий, не треба так.

— Ти не схвалюєш мого вчинку?

— Ні. Я розумію тебе. — Елфріда ковтнула чаю — гарячого, смачного. Обернувшись до Оскара, всілася зручніше у невеличкому вікторіанському кріслі, оббитому шотландкою. — Можливо, момент не найкращий, але хочу дещо в тебе спитати. І дещо сказати.

— Сподіваюся, ти не збираєшся мене кинути.

— Ні, ні. Сьогодні телефонувала дочка Джеффрі, Керрі Саттон. Вона повернулася з Австрії. І хоче приїхати до нас на Різдво.

— Але ж ми не святкуватимемо Різдва.

— Оскаре, я їй пояснила, що в нас буде відбивна з ягняти на обід і жодних гірлянд. І ще сказала, що так ми з тобою домовилися. Вона все розуміє. І зовсім цим не переймається. Каже, що їй Різдво теж нецікаве.

— Тоді нехай приїздить.

Елфріда на мить затнулася, а тоді продовжила:

— Але є один нюанс.

— Чоловік?

— Ні. Онука Джеффрі. Племінниця Керрі. Люсі. Якщо Керрі приїде, то й Люсі завітає разом із нею.

Оскар довго мовчав. Відвівши очі від Елфріди, втупився у вогонь.

Якусь хвильку він здався таким самим старим, як його дядько того дня, коли Елфріда переплутала їх. Зрештою вона порушила мовчанку:

— Я сказала Керрі, що повинна поговорити з тобою. Спитати в тебе про дівчинку.

— Скільки їй?

— Чотирнадцять.

— А чому вона обов’язково має приїхати?

— Е-е, навіть не знаю, як тобі все пояснити, — знизавши плечима, відказала Елфріда. — Там довга історія. Мама Люсі на Різдво їде у Флориду до друга, а донька з нею не хоче. А бабуся, Доді, не хоче залишатися з онукою. Егоїстка на егоїстці — у цій сім’ї завжди так. — Оскар не зронив ні слова. Елфріда прикусила губу. — Я можу зателефонувати Керрі й сказати «ні». Пояснити, що ще зарано. Маленька дівчинка завдасть тобі болю. Це може бути нестерпно. Я цілком тебе розумію і не засуджуватиму, якщо ти відмовишся від гостей.

Оскар подивився на неї. Його очі світилися теплом.

— Обожнюю твою прямоту, Елфрідо.

— Інакше я не вмію.

— Якщо вони приїдуть…

— Я скажу, що свята в нас немає.

— Але ж дитина?

— Вона буде з Керрі. Робитимуть, що їм заманеться. Можуть піти в церкву. Можуть співати святкові гімни, можуть дарувати одна одній подарунки.

— Якось сумно як для дівчинки.

— А для тебе, Оскаре?

— Хіба не все одно? Однаково вже нічого не змінити. Гадаю, ти хочеш, щоб вони приїхали. То скажи їм, аби приїздили.

— Впевнений? Точно? — запитала Елфріда, і Оскар кивнув. — Ти чудовий, добрий, сміливий чоловік.

— А де вони спатимуть?

— Кімната на мансардному поверсі порожня. Може, купимо ліжко, і Люсі спатиме там.

— Думаю, самим ліжком ми не обійдемося.

— Ну, можливо, докупимо щось, але небагато.

— Бачу, ти цього хочеш. І це головне. Скажи, що ми будемо їм раді. Нехай приїздять, коли забажають. І в тебе буде компанія. Боюся, зі мною зараз не надто цікаво.

— Оскаре, я приїхала сюди не для того, щоб ти мене розважав.

Він ковтнув віскі й про щось задумався. Нарешті сказав:

— Іди, телефонуй Керрі. Якщо вони приїдуть потягом чи прилетять літаком, організуємо їм таксі з Інвернесса. Якщо вирішать їхати автівкою, то попередь про сніг.

Елфріда була йому безмежно вдячна. Оскар чудово її розумів. А тепер ще й переймався такими дрібницями, як дорога. Поводився так, наче сам запросив гостей, а не вони до нього напросилися. Допивши чай, Елфріда підвелася.

— Піду зателефоную, — сказала вона, а дійшовши до дверей, обернулася і додала: — Дякую тобі, Оскаре.