Зимове сонцестояння

Люсі

Середа, 20 грудня

Зараз пів на дев’яту ранку, і я пишу щоденник. Треба було це зробити вчора ввечері, але я так утомилася, що полежала у ванні й одразу лягла спати, а сьогодні встала раніше, щоб усе записати, поки не забула.

Учора був неперевершений день.

До Кеннеді ми пішли пішки, бо Оскар не захотів сідати за кермо через сильний снігопад. Стільки снігу я раніше бачила лише на фотографіях. Ми пішли коротким шляхом, тому до будинку священника дісталися швидко. У них великий старий будинок, схожий на наш, але меблів у ньому набагато більше. Керрі з нами не пішла, бо трохи застудилася.

Коли ми прийшли, там уже були інші гості. Нас познайомили. Місис Кеннеді звати Табіта, вона дуже гарна, молодо виглядає і загалом незвичайна. Рорі сказав, що вона викладає малювання у школі

Дорослі залишилися у вітальні, а ми пішли на кухню. Там уже сиділо троє хлопців, шкільні друзі Рорі, і його сестра Клодаг — їй дванадцять років, вона дуже худа, з гострими рисами обличчя, яскраво-блакитними очима і світлим волоссям, заплетеним у дві кіски. Поки ми сиділи й пили колу, Клодаг щосили фліртувала. Стіл уже був накритий. Нас пригощали макаронами із сиром, салатами, а на десерт був смачнючий шоколадний торт із чаєм і морозиво. Поївши, ми пішли у школу — вона недалеко від їхнього дому, менше кілометра йти. Школа стара, але навколо неї багато нових будівель, і спортивна зала — одна з них. Це приміщення за потреби слугує й актовою залою.

Було багато дітей різного віку — від семи років і до вісімнадцяти. Директора звати містер Макінтош, і поза очі всі називають його Дощовиком, але я чомусь не сумніваюся, що він про це знає. Він доволі молодий і дуже милий. Біля стіни встановили сцену, і на ній грав справжній оркестр — акордеоніст, барабанщик і скрипаль. Стояв страшенний гамір, усі сміялися і жартували, а потім містер Макінтош попросив тиші — до речі, промовив це доволі тихо, — і миттю всі замовкли. Він сказав, що вже час починати, і перший танець, який ми танцювали, називався «Обдирати вербу». Він зовсім нескладний — для найменших і тих, хто тільки вчиться (як я, приміром).

Рорі й ті хлопці, які прийшли з нами, допомогли всім стати до танцю. Було неважливо, хто твій партнер. Хлопці танцювали з хлопцями, дівчата — з дівчатами, якщо хотіли, і я вважаю, що це правильно. З Клодаг хотіли танцювати аж двоє хлопців, а Рорі сказав, що танцюватиме зі мною.

Ми стояли посередині ряду, тож мені було непогано видно все довкола. Музика була енергійна і весела, під таку неможливо встояти на місці, і барабан гупав дуже гучно. Танець нескладний, треба просто крутитися, а потім повертатися назад.

Інколи танцюєш із височенним хлопцем, який мало не підіймає тебе догори, а потім вже з низеньким, і тоді треба старатися не збити його з ніг.

Під кінець нам усім стало жарко, ми попили лимонаду і знову стали до танцю.

Ми станцювали «Вісімку», але нас було шістнадцять, тож усе значно ускладнилося. А потім був веселий танець «Дім Гамільтона» — ти починаєш танцювати з одним хлопцем, а продовжуєш з іншим.

Затим танцювали «Бравого білого сержанта» — рухалися по колу трійками і назустріч одне одному, тож під кінець кожен встигає потанцювати з усіма. А ще був «Ґей Ґордонс», але Рорі сказав, що це дурний танець, і ми пішли пити лимонад. Я не весь час танцювала з ним — багато інших хлопців запрошували мене, і всі вони були такими привітними, хоча я навіть не знала, як їх звуть. Майже всі були в джинсах і поношених светрах, а кілька хлопців прийшли в кілтах і футболках для регбі чи старих твідових жилетах.

Час пролетів дуже швидко. Неймовірно: хоч і було жарко, щойно звучала нова пісня, я одразу схоплювалася і бігла танцювати, бо несила стояти на місці. Усе скінчилося близько десятої, але додому ніхто не хотів. Проте коли оркестр пішов, лишатися вже не було сенсу, тож ми всі пішли в роздягалку, знайшли свої речі й одяглися. Клодаг та інші діти пішли додому до Кеннеді. В одного хлопця були санки, і вони по черзі везли один одного вгору на пагорб. А Рорі повів мене до будинку Оскара. Була дуже красива ніч, сніг м’яко падав, вкриваючи все навколо. Керрі сказала, що можна запросити Рорі випити пива. Тож я так і зробила, і він погодився. А вдома на мене чекали сюрпризи. Усі сиділи на кухні й вечеряли. Керрі теж там була. А ще за столом сидів незнайомий чоловік. Його звати Сем Говард. Він тут житиме і керуватиме якоюсь старою вовняною фабрикою в Баклі. Дуже симпатичний і, як мені здається, одноліток Керрі. Я навіть спершу подумала, що це, можливо, її давній друг. Але виявилося, що він застряг тут через заметіль: дороги до Інвернесса замело, і йому довелося тут заночувати. Надворі біля воріт ми бачили непоганий «лендровер», але я чомусь одразу не докумекала, що й до чого. Ми з Рорі попили гарячого шоколаду і поїли печива, а потім Рорі пішов додому. Але він сказав, що сьогодні прийде знову і принесе мені телевізор. Хоча не скажу, що він мені аж так потрібен — тут постійно стільки всього відбувається, що, думаю, у мене не буде часу його дивитися.

А ще я впевнена, що попереду на мене чекає багато цікавого. І це чудово. Раніше зі мною ніколи такого не було. У Лондоні теж траплялися якісь розваги і приємності, але всі вони дуже швидко закінчувалися, а тут щодня щось нове, неочікуване.

Гадаю, вже час одягатися і спускатися вниз снідати. Аж сюди пахне смаженим беконом, і в мене вже слинка потекла.