Зимове сонцестояння

Керрі

Вони поїхали в Баклі вузькою об’їзною дорогою, що звивалася уздовж узбережжя. Пейзаж був по-справжньому зимовий: білі пагорби, сіре небо, яким північний морський вітер гнав хмари, і безкраї, вкриті снігом пустища і болота. Автомобіль виїхав на вершину невисокого пагорба, і Керрі побачила внизу вузьку морську затоку. На іншому березі виднілися хвойні ліси, а над покинутим і майже зруйнованим пірсом купчилися білі будиночки.

Керрі була тут уперше.

— Як називається ця затока? — спитала вона.

— Лох-Фада. Пташиний заповідник, — відповів Сем.

Дорога повернула і пішла уздовж берега. Кам’янистий пляж був доволі непривітний. Море від припливу зробилося таким само сірим, як і небо над головою, і вкрилося піною. Вдалечині, на піщаній обмілині, відпочивало кілька тюленів. Поки Керрі спостерігала за ними, зі сходу до невеличкого озерця, поки що не затопленого припливом, пролетіла зграя качок.

У дальньому кінці затоки над водою здіймався автомобільний міст, за яким починалася вузька гірська долина, поросла чагарями й папороттю, яка тягнулася аж до гір. Виїхавши на головну дорогу, вони повернули на північ. Тут уже проїхали снігоприбиральні автомобілі, розсипали пісок, і на дорозі утворилася каша. Між дорогою і морем розкинулися фермерські угіддя: складені з каміння загорожі, у яких збилися в купу, намагаючись зігрітися, вівці; над невеличкими фермерськими будиночками клубочився пахучий торф’яний дим. Полем поволі сунув трактор, тягнучи за собою візок із сіном. З будинку визирнула жінка і кинула шматки хліба гусям, що ґелґотіли у дворі. Трохи далі, на узбіччі, низько опустивши голову, щоб захиститися від вітру, і спираючись на довгу палицю, поволі йшов самотній чоловік. Слідом за ним брів пастуший собака. Чоловік спинився, щоби пропустити їх, і підняв руку в рукавичці на знак вітання.

— Він ніби зійшов з картини Брейґеля, — сказала Керрі. Вона пригадала ферми на півдні Англії, порослі буйною зеленню, і татову присадибну ділянку в Корнволлі, де корови всю зиму пасуться на луках.

— Навіть не уявляю, як можна працювати на фермі за такої погоди, — сказала вона. — Здається, тут люди не живуть, а виживають.

— Вони призвичаїлися до цього клімату, їх уже не здивуєш морозами чи заметіллю. Зими тут завжди холодні. Але й тутешній люд витривалий.

— Інакше ніяк.

Вони їхали подивитися вовняну фабрику, з якою тепер пов’язане майбутнє Сема Говарда. Керрі вже шкодувала, що сама попросилася туди. «Я б хотіла побачити вашу фабрику», — сказала вона, але зовсім не очікувала, що він так ухопиться за цю ідею. А потім сталася та прикра розмова… Сьогодні ж уранці вже запізно було відмовлятися, щось придумувати і прикидатися, що насправді їй не так уже й цікаво.

Запізно. Але тепер уже не стерти з пам’яті емоційний вибух чесності, коли вона розповіла ту правду, яку так старанно приховувала, замасковувала, сподівалася, що ніхто не помітить. Керрі й сама не розуміла, як так вийшло, але чудово знала, чому так швидко упав її захист, чому вона відчинила двері до свого нещасного серця.

Це все через Коррідейл. Через те місце. Сніг, що виблискував на сонці, сосновий аромат, синє небо, гори по той бік затоки, води якої сяють і мерехтять. Зимове сонце пригріває крізь куртку, свіжий сніг виблискує і рипить під ногами, Керрі із задоволенням вдихає свіже холодне повітря. Австрія. Обербойрен. І Андреас. Вони разом. Це він, Андреас, крокує поруч із нею і весь час говорить, говорить, а в голосі, як завжди, вчувається сміх. Андреас. Вони будують разом плани на майбутнє, кохаються. Ілюзія була така сильна, що, здається, вона відчула свіжий лимонний аромат його гелю після гоління. Та навіть попри те, що настільки гостро відчувала його присутність, вона розуміла, що це просто гра її розбурханої уяви. Бо Андреаса немає. Він повернувся до Інґи, до дітей, залишивши Керрі з таким невимовним болем, що вона раптово й одразу втратила притаманні їй урівноваженість і розсудливість.

Слухаючи Сема, який розповідав про свою дружину, про невдалий шлюб і переїзд із Нью-Йорка, вона ніби ще раз пережила своє горе, а коли з його вуст зірвалося те жахливе слово «відмовилися», Керрі охопила така лють, якої вона зовсім не очікувала від себе, і полилися слова розпачу і злості. Тільки сльози могли зупинити той потік. Сльози, після яких вона відчула сором і приниження. Тому різко розвернулася і кинулася тікати, але Сем схопив її, обійняв і міцно притиснув до себе. Наче дитину в істериці.

Мабуть, подумала Керрі, у книжці чи фільмі цей момент став би щасливим завершенням. Фінальні обійми після ворожості й непорозумінь. Камера від’їжджає і вихоплює панораму неба зі зграєю гусей, які повертаються додому, чи якийсь інший символічний об’єкт. Звучить музика, мелькають титри, з’являється приємне відчуття, що тепер усе буде гаразд.

Але життя на цьому не закінчується. Воно триває. Семові обійми, його руки на її плечах, його дотики і близькість заспокоїли її, але не розтопили криги в її серці. Вона аж ніяк не змінилася.

Вона та сама тридцятирічна Керрі, а той, кого вона щиро кохала, пішов навіки. Можливо, так навіть краще — жити із замерзлим, як ці поля навколо, серцем. Можливо, саме такою вона й хоче залишитися.

Нещодавно Елфріда сумно сказала: «У світі повно одружених чоловіків». Мабуть, краще ні з ким надто близько не сходитися. Що ближчими стають люди, то більша ймовірність зазнати болю.

Фабрика Мактаґґертів у Баклі стояла на околиці містечка, схована від дороги за кам’яною стіною з масивними кованими металевими воротами, достатньо широкими, щоб крізь них міг проїхати кінь із возом. Угорі над ворітьми здіймалася декоративна арка з якимсь гербом по центру.

Цього ранку ворота стояли відчинені, і за ними виднілася простора територія з круглими клумбами, обкладеними по периметру невеликими каменями. Все було вкрите снігом, і на клумбах, певна річ, нічого не росло, але Керрі не сумнівалася: влітку тут буяють герані, лобелії, обреції та безліч інших квітів.

На снігу не видно було ані відбитків ніг, ані слідів від шин. Напевно, Керрі й Сем — сьогодні перші й останні відвідувачі. Коли вони проїжджали під аркою, Керрі побачила фабрику крізь лобове скло й одразу зрозуміла, чому її внесли до списку пам’яток архітектури. Звісно, над похилим дахом стирчала величезна труба, а навколо купчилися різноманітні навіси й складські приміщення, проте головна будівля все одно мала фантастичний, величний вигляд.

Довгий кам’яний фасад тішив око симетричністю. Над центральним фронтоном височіла вежа з годинником. На другому поверсі під нею виднілося одне-єдине напівкругле віконце, а одразу під ним — величні двостулкові двері. Від центральної частини відходили два крила з рядом подвійних вікон. У похилому, вкритому шифером даху виднілися мансардні вікна, а кам’яні стіни прикрашав темний блискучий плющ.

Під’їхавши до входу, Сем зупинився, і вони вийшли на сніг. Керрі хвилину постояла, роззираючись навколо. Сем підійшов і став поруч, сховавши руки у глибокі кишені куртки.

— Ну як вам? — нарешті запитав він.

— Дуже гарно.

— Я ж казав — це не можна зносити й будувати наново.

— Я думала, це темна і похмура будівля. Типова фабрика. А вона більше схожа на старовинну школу. Бракує лише кількох футбольних полів.

— Перші фабричні будівлі стояли позаду, ближче до річки. А цю будівлю звели в 1865 році — вона відносно нова. Її будували як парадну, показову. Тут розміщувалися контора, торговельні зали, кімнати для нарад тощо. Обладнували навіть читальну залу для працівників — хороший приклад такої собі батьківської турботи вікторіанських часів. На першому поверсі зберігали готові вироби, а на другому розміщувався склад вовни. Ви, мабуть, пам’ятаєте, фабрика почала працювати із середини вісімнадцятого століття. Ну і, звісно, збудували її саме тут, тому що поруч річка.

— Усе має доволі пристойний вигляд. Аж не віриться, що фабрику залило водою.

— Тоді приготуйтеся. Зараз будете шокована.

Сем дістав з кишені великий ключ, вставив його у мідний замок, провернув, штовхнув двері й відступив убік. Керрі переступила через поріг і увійшла у квадратний хол з високою стелею.

Руїна.

Порожньо. Немає нічого. По стінах видно, що вода піднялася до півтора метра. Гарні флокові шпалери збереглися вгорі, а знизу всі намокли, поцвіли й лахміттям повідпадали від стін.

Дерев’яна підлога теж постраждала: старі дошки прогнили і провалилися, і крізь дірки виднілися балки, а далеко внизу — стіни фундаменту. У повітрі стояв стійкий запах цвілі й вологості.

— Тут була приймальня для відвідувачів і нових клієнтів. Важливо було одразу справити гарне враження. Наскільки я розумію, скрізь лежали килими і стояли чудові меблі, а на стінах висіли портрети Мактаґґертів, засновників виробництва. Як бачите, ліпнина збереглася, а все інше довелося викинути.

— А вода довго стояла?

— Приблизно тиждень. Коли вона зійшла, одразу встановили промислові вентилятори, аби бодай щось висушити і врятувати, але було вже запізно.

— А раніше такі повені траплялися?

— Один раз. Років п’ятдесят тому. Після того тут збудували дамбу і шлюз, щоб контролювати рівень води. Та цього разу дощі йшли безупинно, ще й був дуже сильний приплив, і річка вийшла з берегів.

— Це майже неможливо уявити.

— Так. Ходімо покажу все. Але ступайте обережно, щоб не провалитися під підлогу.

Сем відчинив двері углибині холу. Керрі рушила слідом, і вони потрапили у велику кімнату з кам’яною підлогою і скляною стелею. Кімнату порожню, пронизливо холодну й гулку. Мабуть, колись тут було виробниче приміщення, про що свідчили вмонтовані в підлогу кріплення, де колись стояли ткацькі верстати. Дерев’яні сходи без поруччя вели на другий поверх.

Все здавалося мертвим, сумним, покинутим.

— А що тут було? — спитала Керрі, і голос її луною відбився від високої стелі та голих, вкритих плямами стін.

— Це ткацький цех. Ферґус Скіннер — він був управителем фабрики, коли сталася повінь, — трохи розповів, що трапилося. Того вечора вони працювали аж до одинадцятої. Вода вже потроху почала прибувати, але вони сподівалися, що скоро спаде. Та не так сталося, як гадалося. Тоді вони заходилися підіймати з підлоги бодай щось. Відчайдушний крок, але майже марний. Вони витягли все, що змогли. Навіть прядильні рамки, хоча вони вже були дуже пошкоджені. Збереглися лише старі дерев’яні станки для прочісування вовни та ворсувальні машини. Але найгірше те, що вода дійшла до готових виробів — це були замовлення на тисячі фунтів, запаковані й готові до відправки. Саме ця втрата остаточно добила фабрику.

— А контора була в підвалі?

— На жаль, так. Ферґус сказав, що побіг туди, щоби бодай щось урятувати, але вода вже сягала йому по пояс, комп’ютери всі потонули, а документи плавали…

— А що було далі? Що сталося з працівниками?

— Усіх працівників звільнили. Інших варіантів не було. Але коли спала вода, близько сотні чоловіків прийшли, щоб допомогти врятувати хоч щось. На жаль, половину обладнання довелося викинути, включно з німецькими електронними човниковими станками, які купили зовсім недавно. От тобі й сучасні, надзвичайно дорогі технології. Вижило лише старе й не таке складне обладнання, човники, які купили вже вживаними і яким було по сорок-п’ятдесят років. Інженери демонтували кардочесальний верстат і почистили його, щоб він не заіржавів, тож ним можна буде й далі користуватися. Ще лишилося італійське обладнання. Воно зараз на складі. Плануємо відправити його в Мілан, хай полагодять, і зможемо знову на ньому працювати.

Керрі уважно і захоплено слухала, але відчувала, що починає замерзати. Вологість і холод пробралися навіть крізь товсті підошви її чобіт, і вона тремтіла. Помітивши це, Сем сказав:

— Керрі, вибачте. Коли починаю говорити про роботу, забуваю про все на світі. Може, годі вже? Може, вам набридло?

— Ні. Хочу побачити все. Хочу, щоб ви показали мені все, розказали, що плануєте зробити, що й де тут буде. Мені здається, що тут уже геть нічого не можна виправити. Просто мозок вибухає. Завдання здається просто нереальним. Його неможливо виконати.

— Немає нічого неможливого.

— Та все-таки… Це ж усе лягає на ваші плечі.

— Так, але в моїх руках мало не безмежні ресурси величезного концерну. А це вже інша розмова.

— Нехай і так. Але чому цю роботу запропонували саме вам?

Сем широко всміхнувся. В тій усмішці був і хлопчачий запал, і нетерпляча впевненість дорослого чоловіка. Він добре знався на тому, про що говорив. Це була його стихія.

— Мабуть, тому що я з Йоркшира, — відповів він. — Запальний і беручкий. І не боюся труднощів. Ходімо, поки ви не замерзли остаточно, покажу все інше…

Поки вони все оглянули і вийшли надвір, Керрі промерзла до кісток. Стоячи на снігу, вона чекала, поки Сем замкне двері. Обернувшись, він подивився на неї і побачив, що вона стоїть, зіщулившись у теплому шерстяному пальті й глибоко засунувши руки в кишені.

— Керрі, та ви ж змерзли.

— Так.

— Пробачте. Треба було менше розповідати.

— Мені все дуже сподобалося. Просто ноги змерзли.

— Сподіваюся, вам не було нудно.

— Ні, навпаки, цікаво. Я вражена.

Сем глянув на годинник.

— Пів на дванадцяту. Поїдемо в Крейґан чи, може, вип’ємо чогось, щоб зігрітися? Судячи з вашого вигляду, «Віскі-мак»[39] — саме те, чого ви наразі потребуєте.

— Кава теж підійде.

— Як скажете. Ходімо в автівку, зігрієтеся.

Бруківкою вони від’їхали від напівзруйнованої фабрики, минули красиві ворота, повернули праворуч і рушили в Баклі. Попетляли вузькими вуличками, перетнули невеличку площу з пам’ятником жертвам війни. Людей було небагато, але в крамничках горіло світло і блимали гірлянди у вітринах. Затим проїхали перекинутим через видолинок кам’яним мостом, під яким бушувала повноводна річка, і Сем припаркувався біля доволі похмурого закладу з вивіскою «Герцогська зброя», виведеною золотими літерами із завитками. Керрі глянула на вивіску без особливого ентузіазму.

— Упевнений, у Баклі є симпатичніші місця, але я знаю лише це, — сказав Сем. — Крім того, воно по-своєму унікальне.

— На вигляд тут не дуже весело.

— Нічого, ми зробимо його веселішим.

Вони вийшли з автомобіля і попрямували до вхідних дверей. Коли Сем відчинив їх, звідти війнуло теплом і пивним запахом. Керрі з острахом переступила поріг. Всередині було темно, майже злиденно, але дуже тепло. У старомодному каміні потріскував вогонь, над камінною поличкою висіла величезна риба під склом. На маленьких хитких столиках лежали підставки для келихів і стояли попільнички. Відвідувачів було лише двоє, і обоє дуже старі й мовчазні. Власник за шинквасом втупився у маленький чорно-білий телевізор з майже вимкненим звуком. Цокав годинник, шматок торфу із шипінням упав у вогонь. Тут було так похмуро і непривітно, що Керрі захотілося негайно розвернутися і вийти.

Але Сем явно мав інші плани.

— Ходімо, — сказав він, і його голос непристойно гучно пролунав у тиші кімнати. — Сідайте тут, ближче до вогню. — Він відсунув для неї стілець. — Якщо хочете каву, я, звісно, не заперечуватиму, але, може, все-таки «Віскі-мак»? Ніщо не зігріває краще.

Звучало спокусливіше за каву.

— Гаразд, — погодилася Керрі.

Опустившись на стілець, вона зняла рукавички, розстібнула пальто і простягнула руки до вогню. Сем пішов до шинквасу, і чоловік, що стояв за ним, відірвався від екрана телевізора і прийняв замовлення. А потім, як завжди буває у пабах невеликих містечок, вони почали неспішно розмовляти, майже пошепки, ніби ділилися таємницями.

Керрі зняла хутряну шапку, поклала на стілець поруч, поправила волосся і спіймала погляд чоловіка, що сидів під вікном. У його по-старечому вологих очах читалося несхвалення. «Мабуть, жінки нечасто заходять у „Герцогську зброю“», — подумала Керрі. Вона спробувала всміхнутися до нього, але він лише прикусив зубним протезом нижню губу і знову втупився у свій кухоль з пивом.

А Сем і далі розмовляв із власником закладу. Він стояв спиною до неї в класичній позі чоловіка, який прийшов у знайомий паб і почувається досить комфортно: нога на мідній поперечці, лікоть на полірованому прилавку. Бармен, не перестаючи розмовляти, повільно готував замовлення і час від часу кидав погляд на екран телевізора.

Керрі, відкинувшись на тверду спинку стільця і витягнувши ноги, спостерігала за ними. Цього ранку вона пізнала Сема зовсім з іншого боку. Лише нещодавно цей чоловік з’явився на порозі їхнього будинку. Через негоду він мусив у них залишитися, і одразу ж без зайвих зусиль чи напускної невимушеності став невід’ємною частиною їхньої дивної компанії. Вписався легко, як частий гість, якого любили і завжди чекали.

Згадала, як він щодня брався за непривабливі домашні справи, хоча його ніхто про це не просив: приносив у дім кошики з дровами і відерця з вугіллям, гуляв із собакою, розрізав смаженого фазана і навіть чистив лосося, якого Елфріда в якомусь дивному пориві купила у чоловіка, що продавав свіжу рибу з вантажівки.

А ще Сем без нарікань розчищав доріжки у дворі, їздив з нею в супермаркет, поповнював Оскарів винний льох, з’їздив по різдвяну ялинку.

Ба більше — він встановив її на хистку підставку, а потім ще й позбавив усіх щорічного головного болю — розплутав і повісив гірлянди на ялинку.

За цей шляхетний учинок Оскар був йому особливо вдячний.

Крім того, він дуже допоміг Елфріді, коли вона вирішила продати свою картину — як кролика з капелюха, невідомо звідки дістав Джеймса Ерскіна-Ерла. Коли ж з’ясувалося, що їхні надії марні, бо картина виявилася підробкою, він неабияк засмутився, ніби в цьому була його провина.

Такий чоловік не може не подобатися. Вони з Оскаром (а Оскара важко обдурити) одразу ж подружилися, попри чималу різницю у віці. Коли вони лишалися вдвох, у них ніколи не закінчувалися теми для розмови — Оскар любив розповідати про своє дитинство у Коррідейлі. Він багато знав про ці місця і тутешніх людей — і поділився із Семом безліччю цікавих і веселих історій про той край, де він планував оселитися.

Щодо Оскара, то він явно тішився товариством іншого чоловіка — нехай і малознайомого, але дуже привітного і симпатичного. Він захоплювався Семовою кар’єрою, із цікавістю слухав про його дитинство в Йоркширі, роки роботи в Лондоні та Нью-Йорку, а тепер щиро вболівав за нього, оскільки розумів, як важко буде відновити затоплену і збанкрутілу фабрику. Оскар ще пам’ятав стару фабрику Мактаґґертів, пам’ятав, які чудові твідові вироби вона виготовляла, і зараз його дивувало все: і грандіозні плани концерну «Старрок і Свінфілд», і дороге швейцарське обладнання, і дива сучасних технологій, і плани збуту люксових виробів, і програми перепідготовки працівників — найціннішого активу фабрики.

Кілька разів вони ходили удвох у гольф-клуб і паб, щоб за дружньою чоловічою бесідою провести час.

Елфріда теж була в захваті від гостя. До того ж вона ніколи не вміла опиратися чарам привабливого чоловіка, особливо якщо він сміявся з її дивних жартів і вмів приготувати ідеальний сухий мартіні.

Щодо Люсі, то одного вечора, коли Керрі прийшла поцілувати її на ніч, вона зізналася, що Сем схожий на молодого Мела Ґібсона.

— То він тобі подобається? — здивовано спитала Керрі.

— Так. Він чудовий, і з ним комфортно. Зазвичай я соромлюся, коли розмовляю з батьками своїх подруг або загалом із чоловіками, а Сем наче дядько, якого знаєш усе життя, чи давній друг батьків.

Так усе було. І так би й залишилося, якби не те, що сталося вчора.

І сьогодні зранку.

Хоча насправді нічого особливого не сталося. Просто коли вона ходила за Семом холодними порожніми приміщеннями фабрики, лункими коридорами, закинутими залами і фарбувальними цехами, Керрі побачила зовсім іншого чоловіка.

Він змінився на очах, упевнено і переконливо розповідаючи про повінь, будуючи плани на майбутнє, називаючи такі цифри, від яких у неї паморочилося в голові. Раз чи двічі він спробував пояснити тонкощі процесу прядіння і ткацтва, але вона мало що розуміла, ніби він говорив іноземною мовою.

Власна тупість дратувала її, вона почувалася зляканою і розгубленою.

Зате Сем, опинившись у своїй стихії, став зовсім іншим, ніби переродився. Це був не той люб’язний і привітний незнайомець, який одного вечора з’явився на порозі їхнього дому, а чоловік, який має владу, на думку якого треба зважати і якому краще не переходити дорогу.

Нарешті Сем підійшов до неї, тримаючи в руках два напої та дві упаковки горішків.

— Вибачте, — мовив він, поставивши все на стіл і підсунувши собі стілець. — Поговорили трохи.

— Про що?

— Про футбол, риболовлю, погоду. Про що ж іще?

Собі Сем узяв пиво.

Піднявши високий кухоль, він сказав:

— Slainte.

Їхні погляди зустрілися, і Керрі мовила:

— Я не знаю цієї мови.

— Гельська мова. І це означає «Будьмо здорові».

Керрі зробила великий ковток і поставила склянку.

— Ого, який міцний.

— Найкращий засіб, щоб зігрітися в такий холод. Або це, або вишневий бренді.

— Що там з погодою?

— Буде відлига. Тому наш друг і прилип до телевізора. Вітер змінюється на південно-західний, отже, теплі повітряні потоки вже близько.

— Тобто сніжного Різдва не буде?

— Буде, просто воно буде сніжне і мокре, а не сніжне і морозяне. І відкриються дороги до Інвернесса.

— І ви одразу поїдете?

— Ні, — похитав він головою. — Мене запросили на Різдво, тому я лишуся. Та й все одно немає куди їхати. Але наступного дня після Різдва я одразу спакую речі і зникну. — Він сумно усміхнувся. — Таке відчуття, ніби канікули закінчуються і треба знову йти в школу.

— Не думайте про це. У нас ще багато цікавого попереду. Наприклад, Елфрідина вечірка.

— Там я обов’язково повинен бути. Пообіцяв робити сухий мартіні.

— Тільки не надто міцний. Нам ще не вистачало якоїсь колотнечі. Ми ж не хочемо, щоб леді Ерскін-Ерл станцювала з Арфуром Снідом гайланд-флінґ[40].

— Це була б катастрофа.

— Коли… коли ви повернетеся до Інвернесса, ви там надовго лишитеся?

— Ні. Наступного тижня маю бути в Лондоні. Головний офіс буде відкритий пару днів між Різдвом і Новим роком, і Девід Свінфілд скликає нараду. Потім, мабуть, знову в Швейцарію. Повернуся не раніше дванадцятого січня.

— А ми з Люсі відлітаємо третього. Вже купили квитки на ранішній рейс. — Керрі задумливо прикусила губу. — Мене це зовсім не радує. Люсі, мабуть, почуватиметься найнещаснішою людиною на світі, а я не знаю, які слова підібрати, щоб її розрадити. Знаю лише, що не хотіла б опинитися на її місці. Веселощі й свобода залишаться тут, а в Лондоні на неї чекає нудна квартира і мама, яка не надто їй зрадіє.

— Не може все бути настільки кепсько.

— Саме так, Семе, і є.

— Дуже шкода. Треба купити їй якийсь гарний різдвяний подарунок. Як думаєте, що їй може сподобатися?

— Ви й досі не купили подарунки? — щиро здивувалася Керрі.

— Так я ж не мав часу. Завтра поїду в Кінґсферрі й усе зроблю.

— Завтра? Та це ж буде жах. Натовпи на вулицях, черги в магазинах.

— У Кінґсферрі? Навряд чи. Крім того, я звик купувати подарунки на Риджент-стріт чи П’ятій авеню ввечері перед Різдвом. Мені навіть подобається вся ця метушня і гамір. «Я бачив, як мама цілувалася із Санта-Клаусом»[41] лунає з усіх динаміків. До того ж не буде часу на сумніви.

Керрі розсміялася.

— Для мене це просто, але звучить логічно. Після такого досвіду натовп у Кінґсферрі вам узагалі не страшний. Впораєтеся.

— Ви так і не сказали, що купити Люсі.

— Може, якісь маленькі золоті сережки? — сказала, подумавши, Керрі. — Щось симпатичне, але без надміру. Раптом їй обридне носити ті, які вона вже має.

— Ті їй подарував Рорі. Навряд чи вона бодай колись їх зніме.

— Все одно добре знати, що в тебе є ще.

— Домовилися, гляну.

На мить запала тиша — і їм було в ній комфортно. Вулицею проїхала автівка, над якоюсь трубою ширяла срібляста чайка. Сем узяв упаковку горішків, спритно й акуратно відкрив, витрусив кілька на долоню і запропонував Керрі.

— Я не дуже люблю горішки, — відмовилася вона.

Він з’їв їх сам і поклав упаковку на стіл.

— Розумію Люсі, — сказав він. — Лише вчора вранці подумав, що Естейт-хаус — ніби корабель, на якому ми, кілька пасажирів, попливли далеко-далеко, залишивши на березі хвилювання і складнощі повсякденного життя. Часом ловлю себе на думці, що міг би тижнями отак поволі чимчикувати по життю, нічого не досягаючи і не прагнучи.

— Та якщо подумати, мабуть, для вас усе це — марна трата часу.

— Тобто? — насупився він.

— Ну ви ж приїхали у Крейґан лише для того, щоб подивитися будинок Г’ю Маклеллана і, можливо, купити його. Але не вийшло. Вас спіткала невдача. Тепер доведеться шукати інше житло.

— Це найменша з моїх проблем.

— А я навіть не знаю, до якого табору примкнути. З одного боку, я була б рада, якби в Естейт-хаусі поселився містер Говард, генеральний директор фабрики. Це гідний будинок для такої поважної людини. З іншого боку, для Елфріди й Оскара Естейт-хаус — єдиний дім, у якому вони могли б щасливо прожити осінь життя.

— Як на мене, для Елфріди це ще не осінь. Радше літо в розпалі. До того ж усе, як це зазвичай і буває, зводиться до неприємного питання — браку грошей. Може, мене і справді спіткала невдача, але марно я час точно не витратив.

Керрі взяла склянку і зробила ще ковток вогняного напою, здатного оживити і мертвого. Поставивши її на подряпаний дерев’яний столик, глянула на Сема. Марно я час точно не витратив. І цієї миті сталося щось незрозуміле: їй здалося, ніби вона лише зараз по-справжньому пізнала цього чоловіка, і одразу ж приречено зрозуміла — запізно, він поїде за кілька днів, все скінчиться і, найімовірніше, вони більше ніколи не побачаться.

Можливо, це так тепло на неї подіяло, чи «Віскі-мак» справив такий ефект, але її раптом охопило якесь незрозуміле хвилювання. А ще вона вже ні в чому не була впевнена. Чомусь вона подумала про нещасну людину, постраждалу у страшній катастрофі. Людина лежить у комі на лікарняному ліжку, вся у трубках і дротах, рідні сидять поруч, тримають її за руку, розмовляють із нею, без надії сподіваючись побачити бодай найменшу ознаку, що вона отямиться й упізнає їх. Аж раптом стається диво: повіки смикнулися, людина ледь помітно кивнула головою. Вона повертається до життя.

Учора, у Коррідейлі, коли вона не витримала і розплакалася, Сем обійняв її і не відпускав, аж поки вона заспокоїлася. Тоді вона не відчула до нього ні ніжності, ні хвилювання від його близькості — лише стриману вдячність і сором, що повелась як дурепа.

А зараз… Можливо, вона знову повертається до життя. Крига, яка була її єдиною бронею, скресла. Їй знову хотілося кохати. І бути коханою…

— Керрі?

— Що?

— Ми можемо поговорити?

— Про що?

— Про тебе — можна, я звертатимуся на «ти»? — і про мене. Про нас.

Керрі нічого не відповіла. Тому він, сприйнявши її мовчанку як згоду, повів далі:

— Мені здається, що ми познайомилися не в той час. Наразі ми обоє якісь невлаштовані. Можливо, потрібен час, щоб навести лад у своїх життях. Крім того, ми обоє поки що не вільні. Ти взяла на себе моральну відповідальність за Люсі, а я й досі одружений з Деборою.

Він замовк, очікуючи її реакції. Не зводив з Керрі стривожених і серйозних очей. Чекав, що вона відповість.

— Семе, що ти хочеш сказати?

— Просто… можливо, нам обом потрібно трохи часу. Ти повернешся в Лондон, знову переїдеш у свій будинок, почнеш працювати на новій роботі. А я зв’яжуся з адвокатом Дебори у Нью-Йорку. Певен, вона вже запустила процес розлучення. Не знаю, скільки знадобиться часу, але дітей у нас немає, тож ускладнень і затягувань не буде. Просто поділимо майно. Квартиру, автомобіль, гроші.

— Ти справді цього хочеш? Розлучення?

— Ні, — відверто відповів він. — Не хочу. Це все одно що наважитися на ампутацію кінцівки. Але в мене немає вибору. Перш ніж починати нове життя, треба розібратися зі старим. Позбутися емоційного багажу.

— З Деборою все буде гаразд?

— Сподіваюся. І нехай буде щаслива. Крім того, у неї є любляча і віддана їй родина.

— Тобі доведеться полетіти у Нью-Йорк?

— Мабуть, так.

— Боляче тобі буде?

— Закінчувати те, що добре починалося, завжди боляче. Але коли з усім покінчено — біль вщухає.

— Розумію, про що ти, — сказала Керрі.

— Я житиму і працюватиму тут, у Баклі, — вів далі Сем. — Ти в Лондоні. Це сотні кілометрів відстані. Але, думаю, я часто літатиму в Лондон і назад, наче та іграшка «Йо-йо» — зустрічі, конференції і таке інше. Тож я подумав, може… може, ми могли б знову побачитися. Сходити на концерт, повечеряти десь. Почати заново. З нуля. Так, ніби цього періоду й не було.

Почати заново. З нуля. Обом.

— А я б не хотіла, щоб цього періоду не було, — відповіла Керрі.

— Я радий. Дивовижний час, правда? Ніби ми вкрали кілька днів з якогось іншого життя чи іншого світу. Коли все скінчиться і я поїду, точно накриє ностальгія.

Керріна рука лежала на столі, і світло від каміна відбивалося і вигравало різними барвами в сапфірах і діамантах її каблучки.

— Хто подарував тобі цю каблучку? — запитав Сем байдужим тоном.

— Андреас.

— А я думав, тобі її заповіла стара тітка, яка тебе дуже любила.

— Ні. Андреас купив. Ми були в Мюнхені. Він побачив її на оксамитовій подушечці у вітрині антикварної крамниці. Зайшов і купив.

— Носи її завжди, — сказав Сем. — Вона тобі дуже личить. Як мені знайти тебе в Лондоні, Керрі?

— Туристична агенція на Брайтон-стріт. Є в телефонній книзі. А в лютому я переїду у свій будинок на Ренфурлі-роуд.

— Відколи продав свій будинок на Іл-Парк-Коммон і переїхав у Нью-Йорк, я не був у Фулемі. Може, заїду. Позгадую минуле. А ти покажеш мені, де живеш.

— Домовилися. І я пригощу тебе вечерею.

— Жодних обіцянок. Жодних зобов’язань.

— Жодних обіцянок.

— То так і домовимося?

— Так і домовимося.

— Гаразд, — сказав Сем.

І ніби скріплюючи їхню угоду, він накрив її руку своєю, а вона перевернула її долонею вгору і обхопила пальцями його зап’ясток. Напої вони вже допили. Горішки так і лежали на столі. Уже час було йти, але їм не хотілося. Бармен повільно витирав склянки кухонним рушником, втупившись у телевізор, де йшла якась вікторина. Двоє старих дрімали, сховавши голови в коміри поношених пальт — давні й мовчазні, наче пара сонних черепах. Вони і гадки не мали, що поки сиділи тут, стільки всього змінилося.