Зимове сонцестояння

Різдво

Різдво.

У цьому мінливому північному кліматі, прокинувшись на світанку, ніколи не знаєш, який буде настрій у природи. Та сьогодні із самого ранку погода виявляла дивовижну ласку — ніби цей день вона вкрала у весни. Відлига прибрала сніг із полів і вулиць, і тільки пагорби ще не скинули білих мантій і виблискували під зимовим сонцем, що сяяло на безхмарному небі. Вітру не було, і сонцю навіть вдавалося трохи пригрівати. На деревах співали пташки, а в саду Естейт-хаусу під бузком крізь торішню суху траву пробилися кілька перших пролісків.

У саду Роуз Міллер у Коррідейлі стояла пташина годівничка з крихтами і скоринками, а збоку звисала торбинка з горіхами. Голуби і шпаки жадібно налітали на хліб, а синиці й вільшанки подзьобували горіхи й обрізки м’яса, які Роуз нанизала на ниточку. Поки клювали, птахи на мить зависали в повітрі, а тоді відлітали у безпечне укриття гілок глоду, пурхали там і чистили пір’ячко, від чого розлогі гілки легенько похитувалися.

Оскільки день стояв гарний, а сніг на дорогах розтанув, Оскар з Елфрідою приїхали в Коррідейл самі — Оскаровою автівкою. Решта — Керрі, Сем, Люсі й Рорі Кеннеді — мали прибути пізніше, оскільки Керрі вирішила, що телефонувати сестрі у Флориду краще не раніше опівдня. Вона вже поговорила з Доді, заставши її в номері готелю в Борнмуті, і розмова пройшла значно спокійніше, ніж вони обидві очікували. Доді так зраділа, що нарешті позбудеться відповідальності за Люсі, що навіть спромоглася витиснути із себе кілька теплих слів про Елфрідину гостинність і доброту, хоча досі ні разу в житті не сказала жодного доброго слова про вульгарну родичку-актрисульку свого колишнього чоловіка.

— Оскар приїде до тебе в Борнмут, — пообіцяла Керрі. — Він сказав, що хоче з тобою познайомитися і відповісти на запитання, якщо вони будуть.

Проти цього Доді теж не заперечувала і сказала, що залюбки пригостить його чаєм у барі готелю «Пелес».

Лишалося тільки домовитися з Ніколою — розповісти, як вони хочуть влаштувати життя її доньки і вмовити її на це. Елфріда чула, як люб’язно Керрі говорила з Доді, з яким розумінням, і тому не сумнівалася, що з Ніколою вона теж упорається. Та й навряд чи та опиратиметься. Нікола взагалі ніким і нічим у житті не переймалася за умови, що її власний шлях рівненький і без вибоїн.

А ще Керрі сказала, що приготує все для пікніка. Елфріда запропонувала зварити свіжий суп і зробити бутерброди із шинкою, але Керрі із Семом вигнали її з кухні й відправили їх з Оскаром у Коррідейл. І вони поїхали, відчуваючи неабияке полегшення, що є хтось, хто про все подбає.

І зараз Елфріда спостерігала за пташками з вікна вітальні Роуз Міллер. У порожньому саду клумби і грядки були скопані, старанно загребені й чекали весни. Довгий вузький сад ніби збігав схилом пагорба. Унизу, за дерев’яним парканом і вузлуватими буками, розкинулися поля Коррідейла, а за ними виблискували сині води затоки, оточеної на протилежному боці високими пагорбами. Елфріда зацікавлено вдивлялася вдалечінь, бо розуміла, що вікна будинку майора Біллікліффа виходять саме на цей бік. І сьогодні, коли повітря стало якимсь особливо чистим, кольори — чіткішими і яскравішими, а мереживо гілок на тлі блакитного неба — чорнішим, їй здавалося, що красивішого краєвиду годі й шукати.

Позаду неї, обабіч каміна, в якому горів торф, сиділи Оскар з Роуз і неквапливо пили каву.

— І, звісно, бідолашний чоловік довів будинок до жахливого стану, — розповідала Роуз. — Бетті Каупер, дружина тракториста, трохи допомагала йому після смерті його дружини, але ж у неї самої троє дітей і чоловік. Вона божилася, що нічого не може вдіяти з тим безладом, який панував у його домі. Коли ми дізналися, що він помер, відразу ж пішли туди і трохи прибрали. Майже весь його одяг був старий і подертий, ми мало не все спалили, залишили тільки кілька речей, які, можливо, хтось купить у благодійній крамниці. Їх ми спакували у валізи. У нього, напевно, не було нічого цінного, але ми лишили всі його особисті речі й книжки, а ви вже вирішуйте, що з ними робити.

— Дуже тобі вдячний, Роуз.

— Бетті як могла вимила там усе, включно з підлогою на кухні й ванною. Ванна була дуже брудна. Просто жахіття. Бідний самотній чоловік. Сумно думати, що він помер сам, у лікарні, і поряд не було жодної рідної душі. Кажете, похорон приблизно наприкінці тижня? Скажете, коли саме? Я хочу поїхати.

— Звісно… Це буде кремація. Ми заїдемо по тебе, коли прямуватимемо в Інвернесс.

— Він не винен, що довів будинок до такого стану. Але ж ви все одно перероблюватимете дім під себе. Якщо наймете будівельників, вони все просто знесуть, лишиться тільки купа пилу.

— Ми ще не вирішили остаточно, чи переїжджатимемо, — зазначив Оскар.

— А чого б і ні? — обурливо запитала Роуз. — Майор Біллікліфф нізащо не лишив би тобі свого котеджу, якби не був певен, що ти там житимеш. Уяви лише! Після стількох років у тебе з’явився шанс знову оселитися в Коррідейлі!

— Може, він виявиться замалий для нас, Роуз. Розумієш, можливо, з нами житиме ще одна людина.

— Тільки не кажи мені, що у вас буде дитина! — вигукнула Роуз, голосно розреготавшись.

Але це дивне припущення зовсім не збентежило Оскара.

— Ні, Роуз, мова не про те. Але пам’ятаєш, я тобі розповідав, що в нас будуть гості на Різдво? Одна з них — дівчинка на ім’я Люсі. Їй чотирнадцять років. Її мама вдруге вийшла заміж в Америці, тож тепер Люсі не поїде в Лондон, а поживе трохи зі мною та Елфрідою. Ходитиме у школу в Крейґані.

— Це ж чудово! І для нас усіх буде добре, якщо тут житиме ще одна молода особа. Подружиться з дітьми Бетті Каупер. Вони трохи менші за неї, але дуже веселі. Та й для дітей у Коррідейлі — справжній рай. Можна кататися на велосипедах по всій території, не боячись вантажівок.

Елфріда відірвалася від спостерігання за пташками, сіла на старий стілець біля Роуз та Оскара і взяла свою чашку.

— Можливо, ми зможемо трохи розширити будинок майора Біллікліффа, — сказала вона. — Добудувати ще кімнату чи щось таке. Але спершу нам треба його побачити.

— Тоді доведеться взяти дозвіл на перепланування, — попередила їх Роуз. За свій чималий вік вона добре вивчила нюанси взаємодії з місцевою владою. — Том Каупер побудував теплицю без дозволу і майже одразу мусив знести її, бо не мав на те дозволу. А де зараз дівчинка?

— Вони приїдуть пізніше, — відповіла Елфріда. — Люсі та її тітка Керрі, моя племінниця. А ще Рорі Кеннеді. І Сем Говард. Сема ми в гості не чекали, він сам приїхав в Естейт-хаус і мусив залишитися, бо дороги занесло і він не зміг повернутися в Інвернесс.

— А він хто такий?

— Новий генеральний директор фабрики Мактаґґертів у Баклі.

— Отакої! Оце компанія у вас зібралася на Різдво. Коли Оскар зателефонував і сказав, що ви сьогодні приїдете і плануєте влаштувати пікнік, я взяла ключ у Бетті, сходила в будинок і принесла дрова — раптом вам холодно буде. Але погода гарна, можна і в саду пікнік зробити. Мабуть, сам Бог захотів, щоб ви побачили, як тут добре.

— Так, — кивнула Елфріда, — схоже на це.

Роуз була жінкою старою і низенькою, але спритною, наче пташка. Сьогодні вона вбралася у твідову спідницю, блузку з брошкою на комірці й червоний кардиган із шотландки. Здавалося, її ясні темні очі помічають усе й без окулярів. Рідке сиве волосся вона зав’язала у вузол на потилиці, і її вік видавали тільки руки — натомлені й покручені артритом. А її дім був дуже схожий на неї: чистий, яскравий і надійний. На полірованих столиках стояли порцелянові фігурки, пам’ятні подарунки і фотографії, а над каміном висіла збільшена світлина її брата-моряка, який загинув на «Арк Роял», потопленому у Другу світову. Вона ніколи не була заміжньою — й усе своє життя присвятила турботам про місис Маклеллан і Коррідейл. Проте сентиментальністю не страждала, і той факт, що будинок тепер перетворився на готель і більше не належить родині, сприйняла спокійно.

— А що ви робитимете завтра? — спитала вона. Елфріда розсміялася.

— Не знаю. Мабуть, роздивлятимемося подарунки. У їдальні поставили ялинку. І там зберемося на різдвяну вечерю.

— Різдвяна вечеря! О, я пам’ятаю, які колись були різдвяні вечері в Коррідейлі. Довгий стіл з мереживними серветками і безліччю свічок. Завжди запрошували багато гостей — друзів, близьких і далеких родичів. Усі приходили у смокінгах і вечірніх сукнях. Усе було дуже урочисте. А після вечері всі сідали в автівки і їхали у Крейґан на опівнічну службу в церкві. Окремий автомобіль подавали для персоналу й усіх охочих. То була неперевершена картина, коли всі заходили в церкву і рухалися проходом, щоб зайняти місця. Попереду йшла місис Маклеллан у довгій чорній сукні з тафти і норковій шубі. Люди очей не могли від нас відвести. Ми всі були такі елегантні й святкові. Чоловіки в гарних пальтах і краватках… Ти цього не пам’ятаєш, Оскаре?

— Ні. Я ж ніколи не бував у Коррідейлі на Різдво.

— А коли сюди заїхав Г’ю, від старих традицій і сліду не лишилося. Не думаю, що він бодай колись ходив у церкву, навіть на Різдво. Сумно, що таке створіння отримало цей маєток і пустило його за вітром. — Вона похитала головою і зітхнула, згадавши, що тут витворяв шалапутний Г’ю. — Але тепер усе в минулому. А що ти, Оскаре? Підеш на опівнічну службу? Тобі й автомобіль не потрібен, досить лише перейти дорогу.

Елфріда, не підводячи очей на Оскара, чекала, що він скаже. Допивши каву, поставила маленьку чашечку і блюдечко на столик біля крісла.

— Ні, Роуз, я не піду. А всі решта, можливо…

«Ох Оскаре», — із сумом подумала Елфріда, але нічого не сказала. Його відстороненість і небажання іти до церкви — його особиста справа і його вибір. Він сам повинен вирішити, що із цим робити. Ця ситуація нагадує сварку з давнім другом. Ніби наговорили один одному такого, чого не варто було казати, і тепер, поки хтось із них не запропонує помиритися, вони мовчатимуть. «Може, наступного року, — подумала вона. — Попереду ще дванадцять місяців, і він набереться достатньо сил, щоб здолати останню перепону».

— Я точно піду, — сказала Елфріда. — Церква надзвичайно красива вночі. Крім того, ви маєте слушність — треба тільки перейти дорогу. Думаю, Люсі теж захоче. І Керрі. А ви, Роуз? Ви підете?

— Звісно, піду. Нізащо не пропущу святкової служби. Племінник Чарлі пообіцяв відвезти мене у Крейґан.

— Чудово. Отже, ще зустрінемося.

Оскар раптом про дещо згадав. А може, просто хотів змінити тему.

— Роуз, майор Біллікліфф не лише будинок мені заповів. Він залишив іще одну свою власність, від якої я не надто у захваті. Собаку.

— Він лишив тобі Бренді?

— Як це не дивно, але так.

— І ти не хочеш її брати?

— По правді, не дуже.

— Тоді Чарлі лишить її собі. Вони з тією старою псиною чудово порозумілися, вона всюди з ним ходить. Йому з нею веселіше працювати. Та й діти засмутяться, якщо доведеться її віддати.

— Ти впевнена? Може, треба спершу поговорити з Чарлі?

— Я з ним поговорю, — запевнила Роуз таким тоном, що стало зрозуміло: у Чарлі немає варіантів, окрім як послухатися. — Собака лишиться з ним, та й годі. Ну що, хочете ще кави?

Але вже настав час іти. Усі підвелися, Роуз дістала ключ зі старого чайничка у квіточку, що стояв на камінній поличці, віддала його Оскару і провела їх до дверей.

— Може, лишіть автомобіль тут і пройдіться до будинку майора Біллікліффа пішки? Тут недалечко, а там мало місця, щоб припаркуватися.

— А тобі він не заважатиме?

— А чого це раптом?

Тож вони зробили, як вона сказала, лише затрималися на хвильку, щоб випустити з автівки Гораса. Поки вони ходили до Роуз, пес сидів зачинений, щоб не погнався за зайцем, не уполював фазана чи ще чогось не утнув. Собака хутко вискочив на волю й одразу зацікавився місцевими запахами.

— Мабуть, для собаки опинитися тут — це все одно, що потрапити у відділ парфумерії в Harrods[44]. Eau d’autre chien[45]. Зараз візьме флакончик і мазне себе лапою за вухами.

На безлистому дереві хрипко каркали граки. Елфріда, глянувши вгору, побачила в небі білий і прямий, як лінійка, слід від реактивного пасажирського літака. Він летів так високо, що Елфріда заледве його розрізняла, але слід бачила дуже добре. Літак прямував на північний захід. «Мабуть, з Амстердама», — припустила Елфріда.

— Оскаре, ти колись думав про те, що в тій крихітній цяточці сидять люди, їдять горішки, читають журнали, п’ють джин з тоніком?

— Відверто кажучи, ніколи про це не задумувався.

— Цікаво, куди вони летять?

— Може, в Каліфорнію? Через Північний полюс?

— Через Північний полюс на Різдво. Добре, що я не лечу в Каліфорнію на Різдво.

— Справді?

— Я краще піду на пікнік у будинок майора Біллікліффа. До речі, треба придумати йому нову назву. А то майора вже немає в живих, а котедж і досі називається будинком майора Біллікліффа.

— Колись його називали будинком лісника. Але думаю, що з часом він стане будинком Оскара Бланделла. У цьому ж є сенс, як гадаєш?

— Оскаре, у всьому, що ти кажеш, є сенс.

За кілька хвилин вони пройшли сотню метрів між будинками і тепер стояли перед відчиненими ворітьми нового Оскарового помешкання. Він був дуже схожий на дім Роуз, такі собі будинки-близнюки, але вигляд у нього був не такий привабливий, та й старезна автівка біля вхідних дверей не додавала оптимізму. Елфріда згадала той темний вечір, коли вони, змучені довгою дорогою, нарешті знайшли будинок майора Біллікліффа і пішли до нього, щоб забрати ключ від Естейт-хаусу. Відтоді стільки всього сталося, що, здавалося, минув уже добрий рік.

Поскрипуючи підошвами чобіт по морській гальці, підійшли до будинку. Оскар вставив ключ у шпарину, провернув його і натиснув на мідну ручку. Двері прочинилися всередину. Елфріда, схрестивши пальці, зайшла слідом за Оскаром у маленьку вітальню.

Тут було трохи задушливо і дуже холодно, але не так страшно, як того першого вечора. Крізь вікно лилося сонячне світло. Бетті Каупер і Роуз усе вимили, вичистили, витрусили попільнички й килимки, відполірували меблі, повиносили сміття і вимили підлогу. У повітрі ще відчувався запах мила і засобу для дезінфекції. Кришка стола була закрита, а зі столика на колесах, який майор Біллікліфф називав баром, зникли всі пляшки і брудні склянки. Вони навіть випрали і випрасували старі бавовняні штори, а в каміні лежали приготовані папір і дрібні палички, щоб одразу можна було розпалити вогонь. Поруч стояло начищене до блиску мідне відро з вугіллям і лежала купка сухих дров.

— Ну почнемо з вогню, — сказав Оскар, а тоді, знявши куртку, присів біля каміна і підпалив папір, щоб зайнялися маленькі палички.

Наприкінці кімнати виднілися двері, об які того вечора билася нещасна Бренді, мало не до смерті налякавши Елфріду. Зараз Елфріда обережно відчинила ці двері й опинилася у крихітній холодній кухні зі шлакоблоків з маленькими віконцями у металевих рамах. Тут була фаянсова раковина, дерев’яна дошка для сушіння посуду, невеличкий холодильник, газова плита і маленький столик, накритий клейонкою. На підлозі — потертий лінолеум. Засклені до половини двері ліворуч вели у невеличкий мощений дворик, де стояла поламана тачка, вила і горщик із давно засохлою геранню. Вона не помітила ні труб, ні радіаторів, тобто бодай чогось, що вказувало б на наявність центрального опалення і гарячу воду. Холоднеча, як на дні колодязя.

Елфріда повернулася до Оскара, який підкладав шматки вугілля в камін. Також він поклав туди кілька полінець.

— Як майор Біллікліфф опалював будинок?

— Мабуть, ніяк. Не знаю. Треба подивитися, — відказав Оскар, затим підвівся і витер руки об вельветові штани. — Ходімо оглянемо тут усе.

Через маленький коридор вони пройшли в іншу кімнату — їдальню майора Біллікліффа. Оскар згадав, як на спинках стільців висіли його сорочки. Але тут теж попрацювали Бетті й Роуз і все прибрали. Старі картонні коробки й купи пожовклих газет зникли, стіл був відполірований, а навколо нього стояло чотири стільці.

Із цієї кімнати нагору вели вузькі круті сходи. Елфріда й Оскар піднялися й оглянули дві кімнати нагорі. У спальні майора Біллікліффа стояли дві застебнуті старі шкіряні сумки. «Мабуть, той пристойний одяг, що залишився від господаря», — здогадалася Елфріда. Ліжко застелене чистою бавовняною ковдрою, на підлозі лежали випрані старенькі килимки.

— Хоч завтра заїжджай, — сказала Елфріда, а тоді, злякавшись, щоб Оскар, бува, не спіймав її на слові, додала: — Якщо, звісно, припече.

— Люба, сподіваюся, не припече.

Друга спальня була трохи меншою. У ванній кімнаті виявилося не так жахливо, як казала Роуз, та все ж умови були спартанські, і тут явно нечасто приймали ванну з ароматною піною. Сама ванна на ніжках поіржавіла і вкрилася плямами, на раковині виднілася тріщина, а лінолеум почав завертатися по краях. На дерев’яній рейці висів старенький, але чистий рушник, а на раковині лежав шматок дешевого туалетного мила.

Найкращим у ванній кімнаті, як, власне, і на кухні, виявився краєвид з вікна. Елфріда підійшла до вікна, не без зусиль відчинила його і визирнула у двір. Було тихо і спокійно, вона чула, як від легкого вітерцю ворушаться голі гілки дерев. До води полетіло два кроншнепи, пронизливо, сумно скрикуючи. Унизу розкинувся недоглянутий сад: некошена трава, бур’яни, два іржаві стовпчики зі шматками колись натягнутої між ними мотузки. Здавалося, тут роками ніхто нічого не робив. Та Елфріда цим не переймалася. Її зачаровував краєвид. Той самий, що і з вікон Роуз. Поля на схилах, розкішна блакить води, пагорби вдалечині. І цей краєвид сторицею компенсував запущеність будинку. Так, він занедбаний, але не безнадійний. Будинку, мабуть, як і людям, потрібна любов і турбота, і тоді він знову оживе. От тільки треба щось придумати з опаленням.

Ззаду почувся Оскарів голос:

— Піду надвір, огляну територію.

— Іди. Як побачиш свої бур’яни, луснеш від гордощів.

Вона чула, як він спустився вниз і свиснув, гукаючи Гораса. Затим побачила, як через кухонні двері Оскар вийшов із собакою у двір. Якусь хвильку постояв на осонні, роззираючись навколо. Потім рушив уздовж ділянки. Дійшовши до перехнябленого парканчика, зупинився, обіперся об стовпчик і задивився на чайок, що походжали узбережжям затоки.

«Треба буде подарувати йому бінокль», — подумала Елфріда. А поспостерігавши ще якийсь час за Оскаром, дійшла висновку, що йому тут цілком комфортно. Наче він опинився на своєму місці. Селянин, який нарешті повернувся додому.

Елфріда усміхнулася, зачинила вікно, вийшла з ванної і ще раз зазирнула у меншу спальню. Це точно буде кімната Люсі. Треба подумати, де розмістити письмовий стіл, адже він дівчинці потрібен. Якщо замість величезного двоспального ліжка з темного дуба поставити невеличкий диван, то звільниться місце для стола. Тільки от вікна виходять на північ — світла мало. Може, ще зробити вікно у стіні із західного боку…

Аж раптом Елфріда почула, як під’їжджає автомобіль. Визирнувши у вікно, побачила Семів «Діскавері», що спинився біля воріт. Дверцята відчинилися, і з автівки вистрибнула Люсі.

— Елфрідо!

Голос звучав радісно, ніби вперше в житті все нарешті склалося так, як вона хотіла.

Почуваючись задоволеною і щасливою, Елфріда збігла вниз вузькими сходами, розчахнула вхідні двері й широко розкинула руки.

Люсі влетіла в її обійми і, не зволікаючи, почала тараторити новини:

— Елфрідо, Елфрідо, все гаразд! Керрі поговорила з мамою. Мама страшенно здивувалася, довелося їй усе пояснювати двічі, поки вона нарешті зрозуміла, що ми вирішили. Керрі говорила дуже зважено і переконливо, вона сказала, що мама передусім мусить зараз думати про себе і Рендалла, повинна чудово провести медовий місяць і не поспішати повертатися в Англію. Матуся розповіла, що вони збираються на медовий місяць на Гаваї, а потім у Клівленд, де Рендалл також має будинок, а на всі ці поїздки, ясна річ, потрібен час. А ще сказала, що дуже-дуже вам вдячна, що вирішили залишити мене в себе.

Відчувши неабияке полегшення і щиру радість, Елфріда все-таки не забула про практичні моменти.

— А школа? — запитала вона. — Я маю на увазі твою лондонську школу.

— Ой, матуся усе владнає. Вона зателефонує міз Максвелл-Браун, все пояснить, попросить зберегти за мною місце до наступного семестру, якщо раптом я надумаю повернутися. А ще вона хотіла поговорити з тобою, однак Керрі сказала, що тебе немає вдома, тож мама пообіцяла зателефонувати іншим разом. Елфрідо, який же чудовий будиночок! А що тут робить це старе авто?

— Іржавіє.

— А де ваш автомобіль?

— Біля будинку Роуз.

— А ми вже були подумали, що, може, ви його загнали в гараж і купили замість нього цей.

— Як ти могла до такого додуматися?

— А він на ходу?

— Не знаю.

— Рорі відремонтує. О, Елфрідо, він листа отримав! Їде в Непал у середині січня. Чудово, правда? Шкода, звісно, що його не буде, поки я тут житиму, але він повернеться у серпні, бо починатиметься навчання в університеті. Елфрідо, це вітальня? Ого, ви вже й камін розпалили! Так затишно! А де Оскар?

— У саду.

— А як до нього пройти?

— Через кухню, там є двері…

Але Люсі, не дослухавши, вже вилетіла в сад, гукаючи Оскара. Потім з’явилася Керрі. Вона ледве протиснулася у двері з величезною сумкою, з якої стирчали кришки термосів і шийки пляшок.

— А ось і ми. Вибач, сподіваюся, ви нас не зачекалися. — Вона поставила сумку на підлогу, випросталася і переможно скинула вгору кулак. — Усе чудово владналося! — сказала вона. — Я поговорила з Ніколою, задобрила її, підняла їй настрій. І все — ми отримали батьківський дозвіл. Люсі може лишитися в Крейґані й ходити тут до школи, а ще Нікола сказала, що надішле гроші на харчі й проживання.

— Та я про це навіть і не думала, — визнала Елфріда.

— Я і не сумнівалася. А ще вона вшанує вас своїм візитом, коли буде в Англії. А це означає, що вона приїде сюди, на північ, якимсь фантастичним автомобілем з Рендаллом Фішером за кермом, щоб похизуватися своїм багатством, і скоса зиркатиме на вас із Оскаром.

— Керрі, не будь такою злюкою.

— Найімовірніше, вона поводитиметься зверхньо.

— Та мені байдуже. Ми таки домоглися того, чого хотіли. Ти молодець.

І вони радісно обійнялися. За мить Керрі відсторонилася і вже серйозно спитала:

— Елфрідо, ти впевнена, що ви впораєтеся? Вам не буде важко?

— Ми впораємося. Я впевнена в цьому, — рішуче відказала Елфріда.

— Ви чималий тягар берете на свої плечі.

— Не кажи так. Ніколи не кажи. Усе буде гаразд.

— Ну що, як тобі будинок?

— Дуже холодно. Тому ми й розпалили вогонь.

— Можна подивитися?

— Звісно.

— Це кухня?

— Огидна, правда?

— Зате дуже світла! Стільки сонця! Ой, дивися, Оскар іде… — Вона вийшла в сад через кухонні двері й гукнула: — Оскаре!

Елфріда підняла пакет, перенесла на кухню і поставила на стіл. Зайшов Сем, несучи поперед себе коробку з їжею. Здавалося, що вона дуже важка.

— Це все для пікніка? — здивувалася Елфріда.

— Для бенкету. Де поставити?

— Став тут, на стіл. А де Рорі?

— Намагається порозумітися з Біллікліффовим автомобілем. Вигляд у нього жахливий. А ключі є?

— Гадки не маю.

— Можемо зняти його з ручника і просто відштовхати подалі. Бо він не личить вашому новому будинку. — Сем підійшов до вікна й визирнув у сад. Оскар, Люсі й Керрі вже підходили до котеджу. — Який чудовий краєвид! Елфрідо, будинок хороший. Міцний, надійний.

І Елфріда відчула, як у душі розлилося тепло — як у мами, коли її дитину похвалили.

— І я так вважаю, — коротко мовила вона.

Їхній перший пікнік у Коррідейлі перетворився на справжнє свято. Почали вони з келиха вина біля каміна, зігріваючись його теплом, а затим перейшли надвір — погода стояла чудова, тож здавалося блюзнірством сидіти в будинку.

Першими в сад вибралися Рорі з Люсі, за ними вийшли і всі інші, усівшись на кухонних стільцях, диванних подушках і товстому килимку, який Рорі приніс із Семової автівки. Повітря було холодне, та сонце щедро зігрівало їх, а будинок захищав від вітру.

Керрі і Сем чудово підготувалися. Вони привезли гарячий суп, у який доливали херес і пили просто із чашок. Ще були свіжі рулетики з товстими шматками шинки й англійською гірчицею, кіш із беконом та яйцями, курячі гомілки, салат з помідорами, хрусткі зелені яблука і сир чеддер. А на завершення — гаряча кава.

Елфріда, сидячи на диванній подушці й обіпершись спиною об стіну будинку, підняла обличчя до сонця і заплющила очі.

— Це найкращий у моєму житті пікнік. Дякую, Керрі. Щось мене трохи розібрало від вина. Мені здається, що я на Майорці.

Оскар розсміявся.

— От тільки сидиш ти у теплій шерстяній накидці.

Рорі й Люсі, прихопивши із собою велику упаковку чипсів і шоколадку, зникли в будинку, щоб роздивитися його, а перегодом знову вийшли надвір.

— Там так гарно, Оскаре, — сказала Люсі.

— Тільки дуже холодно, — додав Рорі. — Як в Арктиці. Треба буде щось придумати з опаленням.

— Рорі, дім довго стояв порожнем, — мовила Керрі. — І зима ж надворі. Грудень місяць. А в грудні ніде не буває дуже тепло.

— Ні, — твердо заявив Оскар, — Рорі має слушність. Опаленням треба зайнятися першочергово. А куди ви зараз?

— Хочемо взяти Гораса і піти погуляти узбережжям.

— Я з вами, — сказав Оскар, допивши каву. Він сидів на сходинці порога і простягнув руку Рорі, щоб той допоміг йому піднятися. — Після такого бенкету не зайве пройтися. Хто ще з нами?

— Я піду, — сказала Керрі.

— А я ні, — твердо мовила Елфріда. — Може, посидь трохи? Тут так тихо й мирно.

— Якщо засидимося, то не встигнемо оком змигнути, як уже стемніє і гуляти буде пізно. Семе, ти йдеш?

— Ні, лишуся з Елфрідою. Хочу оглянути будинок.

Огляд будинку майора Біллікліффа із Семом повністю відрізнявся від оглядин з Оскаром. З Оскаром Елфріда просто ходила з кімнати в кімнату і раділа, що будинок не такий тісний і занедбаний, як вона боялася.

А Сем виявився значно практичнішим та уважнішим. Він простукував стіни, відкручував і закручував крани, оглянув віконні рами й розетки — і ні слова не промовив, коли вона показала йому жахливу ванну кімнату зі шлакоблока.

Нарешті, оглянувши все, вони повернулися у вітальню. Вогонь у каміні майже догорів, тож Елфріда підкинула ще кілька полінець і поворушила жар кочергою. Сем дуже мало говорив і коментував, тож вона почала побоюватися, що він скаже, що будинок непридатний для житла.

— Що думаєш, Семе? — схвильовано запитала вона.

— Думаю, що із цього будинку можна зробити лялечку. І розташування казкове… Так, чекайте, хочу дещо принести з автомобіля. Тут же є електрика? Можемо включити кілька ламп? А то стає темно.

Коли він вийшов, вона ввімкнула світло. Плафон під стелею мляво засвітився. Елфріда не знала, чи то лампочка вже на ладан дихає, чи то майор Біллікліфф завжди такі слабенькі купував, заощаджуючи на всьому. Біля каміна теж стояла лампа, а ще одна виднілася на столі. Елфріда увімкнула всі, і у вітальні трохи розвиднілося. Тим часом повернувся Сем із жовтим блокнотом і кульковою ручкою.

Вони сіли на диван.

— Отже, — почав Сем, діставши з кишені окуляри і надівши їх, — обговоримо суть справи. Ви плануєте лишити в домі все як є чи хочете дещо переробити?

— Усе залежить від обставин, — обережно відповіла Елфріда.

— Яких обставин?

— Від вартості робіт.

— Припустімо… — Він почав малювати у блокноті план. — Припустімо, ви зносите кухню і ванну кімнату. Вони бридкі, непрактичні, ще й закривають світло з південного боку. До того ж, як на мене, варто викинути стіну між кімнатами на першому поверсі — це звичайний гіпсокартон, і вона не опорна. Тоді у вас буде одна велика кімната з відкритим плануванням. А от їдальню пропоную перетворити на кухню і, можливо, добудувати невеличку обідню зону, яка виходитиме вікнами на південь. А ще з південної і західної сторін можна побудувати засклену веранду. Тоді ви милуватиметеся чудовим краєвидом і ловитимете кожен промінчик сонця. Плюс у вас з’явиться захищений від вітру куточок, де можна буде спокійно посидіти. Особливо літніми вечорами.

— А що робити зі сходами?

— Перенести до задньої стіни.

— А де поставити холодильник і пралку?

— У вбудованих меблях. Там уже є димохід, тож можете поставити дров’яну плиту Aga чи Rayburn. І у вас завжди буде тепло, взимку і влітку, а якщо раптом стане жарко, що рідко трапляється в цій місцевості, просто відчините двері й вікна.

— І це підійде? Замість центрального опалення?

— Думаю, так. Будинок прекрасно збудований, кам’яний. Якщо ще зробити теплоізоляцію, у ньому буде тепло. Крім того, у вас є камін у вітальні. А у спальнях можна поставити електричні радіатори, воду теж гріти електрикою. Це надзвичайно ефективно. А якщо раптом вимкнуть електрику, у вас завжди буде Aga.

— А що з ванною кімнатою робити?

— Треба будувати нову, — відказав Сем і швидко намалював її на аркуші в блокноті. — Над їдальнею.

— Люсі теж нею користуватиметься.

— Не бачу проблеми.

— У тій маленькій спальні, яку я планую віддати їй, дуже темно.

— Коли ви позбудетеся старої ванни і коридору, на південній стіні можна буде зробити ще одне вікно.

Елфріда мовчки дивилася на його план, намальований у жовтому блокноті, і не переставала дивуватися, як швидко Сем розв’язав усі їхні проблеми.

Їй сподобалася пропозиція щодо великої вітальні внизу, вона вже навіть уявила, як вони з Оскаром сидять біля вогню, а в дальньому кінці кімнати красується сучасна кухня.

— А передпокій? — спитала вона.

— Він вам не потрібен. Його призначення — затримувати протяги. Але з новими вікнами і дверима протягів і так не буде.

Елфріда задумливо гризла ніготь.

— А скільки все це коштуватиме? — нарешті спитала вона.

— Чесно? Не знаю.

— Понад… понад вісімдесят тисяч фунтів?

Сем розсміявся, по його обличчю побігли промінці зморщок.

— Ні, Елфрідо. Не думаю, що ремонт обійдеться вам у таку суму. Зрештою, ви ж не перебудовуєте дім. Просто пристосовуєте його під свої потреби. Дах тут цілком нормальний, а це найважливіше. До того ж тут сухо. Але раджу запросити оцінника. І ще треба замінити всі електрокабелі. Та навіть при всьому цьому навряд чи потрібно буде вісімдесят тисяч. — Він зняв окуляри і глянув на неї. — А у вас є стільки?

— Ні, але сподіваюся, що незабаром будуть. Сер Ерскін-Ерл продасть мій маленький годинник. Ми вам ще не розповідали, але виявилося, що це надзвичайно рідкісний екземпляр. Колекційна річ. І дуже дорога. Тому я сказала, щоб він продав годинник.

— За вісімдесят тисяч?

— Це він назвав таку суму. А може, й за вісімдесят п’ять.

— У такому разі у вас не виникне жодних проблем. Щиро радий за вас! Уперед, Елфрідо!

— Треба буде найняти архітектора, а також отримати дозвіл на перепланування.

— Може, зверніться до лікаревої дружини? До Джанет Сінклер, вона ж архітекторка. До того ж місцева, тому добре знає всіх будівельників, столярів і сантехніків.

— Як думаєте, скільки часу триватиме ремонт?

— Думаю, місяців шість. Але не можу сказати точно.

— Тоді нам доведеться ще пожити в Естейт-хаусі.

— Ну звісно.

— А ти, Семе? Ти ж хочеш купити Естейт-хаус.

— Я зачекаю. Не можу ж я вигнати вас на вулицю.

— Але ж ти працюватимеш у Баклі. І де ти житимеш?

— Щось придумаю.

І тут Елфріді сяйнула геніальна ідея, і вона у своїй імпульсивній манері одразу ж нею поділилася:

— Можеш жити з нами. В Естейт-хаусі. Ти, Люсі, Оскар і я. У тебе ж уже є своя кімната. То й залишайся в ній.

Сем знову розсміявся.

— Елфрідо, перш ніж робити такі пропозиції, треба добре поміркувати.

— Чому?

— Бо ви можете передумати. Крім того, слід порадитися з Оскаром. Йому така ідея може не сподобатися.

— Ой, Оскар буде тільки радий, якщо ти залишишся. І я теж. Матиму нову роботу — здавати житло. Знаєш, я багато чим займалася у житті — була акторкою, хоч і не дуже хорошою, певний час працювала офіціанткою, навіть диванні подушки шила. А тепер стану домовласницею. Будь ласка, погоджуйся. У мене таке відчуття, що Естейт-хаус уже твій, хоч ти його ще й не купив. Ніби сама доля хотіла, щоб ти сюди приїхав і залишився тут жити.

— Дякую, — сказав Сем. — У такому разі я згоден, якщо, звісно, Оскар не заперечуватиме.

Коли всі повернулися з прогулянки, сонце вже хилилося до обрію.

Першими з’явилися Оскар, Керрі й Горас, який дуже хотів пити.

— Як погуляли? — спитала Елфріда, шукаючи миску для собаки в шафці.

— Чудово, — відповіла Керрі, розмотуючи шарф. — Місце божественне. І на узбережжі стільки пташок! Качки, баклани, чайки. Як у вас тут із Семом справи?

— Сем просто геній. Він уже розробив план. Оскаре, глянь обов’язково. Загалом роботи небагато. Так, дрібниці. Дещо знести, дещо добудувати, встановити плиту. Оскаре, не дивися на мене такими великими очима. Нічого складного немає. Джанет Сінклер стане нашою архітекторкою. Ще Сем каже, що треба запросити оцінника і замінити електрокабелі. Але загалом він вважає, що дім хороший. Ходімо покажу…

За пів години, поки чекали Рорі й Люсі, Оскар вислухав усі Семові ідеї, визнав, що вони цілком доцільні й погодився з його пропозиціями. Керрі теж була у захваті.

— Мені завжди подобалося, коли на першому поверсі одна велика вітальня, без зайвих стін і кімнат. Особливо в маленькому будинку. Збільшивши простір, ви отримаєте більше сонячного світла. Семе, ти розумний. Дуже розумний. Де ти навчився перепланування?

— Два останні місяці я живу в планах, проектах, архітекторських кресленнях… Було б дивно, якби я не навчився бодай чогось.

Уже майже стемніло. Глянувши на годинник, Керрі сказала, що вже час повертатися у Крейґан. Люсі ще треба накрити стіл до завтрашнього різдвяного обіду, а Керрі хотіла приготувати щось на вечерю.

— Ми ж підемо на нічну службу, Елфрідо? — запитала Керрі.

— Думаю, так. Оскар не хоче йти, а я планую.

— І я. Люсі й Сем теж. Тоді повечеряємо пізніше, бо вечір буде дуже довгий.

— Приїдемо додому і пограємо в карти, — запропонував Оскар. — Я знайшов кілька колод у нижній шухляді книжкової шафи. Хтось уміє грати в канасту?

— Хочете сказати, в самбу? — перепитав Сем. — Я вмію. Коли жив у Нью-Йорку, там усі від цієї гри божеволіли.

— А я не вмію, — зізналася Люсі.

— Нічого, — сказав він. — Ми з тобою будемо в парі.

Затим вони зібрали все, що залишилося від пікніка, познаходили свої рукавички й шапки — розподілили, хто з ким поїде. Одна компанія сіла в Семову автівку. Елфріда, Оскар і Горас лишилися замкнути будинок і вийшли, щоб їх провести.

Була лише четверта година, та на землю вже опустилися сині сутінки, а в сапфіровому небі сяяв ніжний молодик, тоненький, наче серп. Вкриті снігом пагорби ледь помітно мерехтіли в цьому дивному світлі, а відплив оголював піщане узбережжя. Кроншнепи й досі літали над пляжем, але решта пташок уже змовкли — на сьогодні вони своє відспівали.

Великий «діскавері», блимнувши задніми вогнями, зник за поворотом. Оскар і Елфріда постояли біля дверей, аж поки стих звук двигуна, а тоді повернулися в будинок.

— Я не хочу йти, — сказала Елфріда. — Не хочу їхати. Не хочу, щоб цей день закінчувався.

— То, може, побудемо тут ще трохи?

— Якби тут був чай, я б тобі заварила.

— Поп’ємо, коли приїдемо додому.

Оскар утомлено опустився на диван — туди, де сидів Сем. Сьогодні Оскар добряче находився з молоддю і трохи втомився. Елфріда підкинула у вогонь останні полінця, сіла навпроти й простягла до тепла задубілі пальці.

— Ми ж тут житимемо, правда, Оскаре? — запитала вона.

— Якщо ти хочеш.

— Я хочу. А ти?

— Так. Хоча визнаю, що сумнівався. Але тепер, коли ми ще раз оглянули дім і Сем запропонував стільки чудових ідей, вважаю, що ми цілком можемо сюди переїхати.

— Це так цікаво. Новий початок. Архітектори, будівельники, все стане новим. Я обожнюю запах мокрої штукатурки. Один з моїх найулюбленіших. А на другому місці — запах свіжої фарби.

— А що робитимемо з меблями?

— Поки що обходитимемося тими, що тут є. А потім, може, пошукаємо щось симпатичне на розпродажах. Але спершу треба зробити будинок таким, яким ми хочемо його бачити: теплим, світлим і просторим. З плитою і красивою кухнею. А головне — він повинен бути теплим. Не розумію, як майор Біллікліфф прожив тут стільки років і не помер від переохолодження.

— Він був людиною давнього гарту. Теплий твідовий піджак, теплі підштанки — і холод його не лякав.

— Ти ж таким не станеш, Оскаре? Я не переживу, якщо ти почнеш носити теплі підштанки.

— Ні. Якщо пощастить, то я їх ніколи не вдягну.

Тіні стали довшими. Темрява вже огорнула голі дерева за вікном.

— Мабуть, треба їхати, — зітхнула Елфріда. — Не можна всі справи звалювати на Керрі…

— Почекай. Я ще хочу поговорити.

— Про що?

— Про нас.

— Але…

Вона хотіла сказати: «Ми цілий день тільки те й робили, що про нас говорили», але Оскар її перебив:

— Будь ласка, просто вислухай мене.

Він промовив це так серйозно і наполегливо, що Елфріда встала з крісла і сіла поруч із ним на старому дивані. Він накрив її руку своєю долонею.

Вона згадала, що колись він уже так робив — коли вони сиділи за кухонним столом у Ґранжі після загибелі Ґлорії і Франчески й не могли підібрати слів, щоб утішити одне одного.

— Я слухаю, — сказала Елфріда.

— Ми робимо новий крок. Разом. Беремо на себе зобов’язання. Ремонтуємо цей будинок, витрачаємо немалі гроші, переїжджаємо. Крім того, з нами житиме Люсі. Можливо, настав час одружитися? Стати чоловіком і дружиною. Я розумію, що це формальність, бо, хоч як старайся, ми навряд чи зможемо стати ще більш близькими, ніж уже стали. Але варто скріпити наш союз… не в моральному сенсі, а просто… ніби підтвердити нашу віру в майбутнє.

Елфріда відчула, як на її очі навернулися зрадливі сльози.

— Ох, Оскаре… — Вона витягла свою руку з-під його руки й почала шукати хустинку. «Старі люди, — сказала вона собі колись, — мають жахливий вигляд, коли плачуть». — Ти не зобов’язаний цього робити. Ще й року не минуло, як вони загинули. Ти ще не відгорював, не оклигав. А про мене не думай. Я не така людина. Я щаслива прожити з тобою решту життя, але не хочу, щоб ти вважав, що зобов’язаний одружитися зі мною.

— А я так і не вважаю. Я тебе кохаю і поважаю і без шлюбу. До того ж ні ти, ні я не переймаємося думкою оточення. Якби все лишалося як є, я б нічого не змінював. Жили б собі й далі, як живемо. Але тепер у нас є Люсі.

— І що це змінює?

— Ох, люба Елфрідо, ти подумай ось про що. Мешканці Крейґана щиро, навіть трохи поблажливо прийняли нас із тобою. Ніхто ні про що не розпитував. Жодна душа не кинула в нас камінь, навіть камінчик. Але з появою в нашому домі Люсі все зміниться. Вона піде в місцеву школу, а діти не завжди добрі. Підуть чутки. Так, навіть у наші дні вони чудово ростуть-ширяться. Ми не знаємо, як відреагують батьки її однокласників на наше спільне проживання. Тому я не хочу, щоб Люсі довелося пройти через усе це. Крім того, треба зважати й на нового чоловіка Ніколи. Ми ж про нього нічого не знаємо. Можливо, він хороша, мудра людина… А може, й ні. Може, він виявиться одним із тих пихатих телепнів, для яких жорсткі моральні принципи — понад усе. Колись Нікола з ним таки приїде до нас. Ми ж не хочемо, щоб у них з’явилася цілком серйозна причина забрати Люсі в Клівленд проти її волі.

— Ти хочеш сказати, що Ніколин чоловік може не схотіти лишати дівчинку з нами лише тому, що ми живемо «у гріху»?

— Саме так.

— Отже, ми повинні одружитися заради неї.

— Звучить не дуже романтично, але, по суті, так воно і є.

— Але Ґлорія…

— Ґлорія б зрозуміла нас як ніхто інший.

— Минуло замало часу, Оскаре.

— Знаю.

— Ти впевнений, що так можна?

— Упевнений. Бо я можу точно сказати одне — саме ти допомогла мені почати нове життя, саме ти зробила найтемніші й найболючіші часи не лише стерпними, а й певною мірою радісними. Я вважаю, що ти сама — радість. Повернутися в минуле неможливо. Для нас обох життя вже ніколи не буде таким, як раніше, але воно може бути іншим — і ти довела мені, що воно справді може стати хорошим. Я завжди казав, що ти здатна розсмішити мене. А ще ти зуміла закохати мене у себе. І тепер я не уявляю життя без тебе. Будь ласка, виходь за мене. Я б навіть став на одне коліно, якби в мене не задубіли від холоду ноги.

— От тільки цього робити не варто, — відказала Елфріда, нарешті знайшовши хустинку і висякавшись. — Але я справді, справді охоче і залюбки вийду за тебе заміж. Дякую, що зробив пропозицію.

Вона сховала хустинку, і Оскар знову взяв її за руку.

— Отже, ми заручені. Розповімо всім нашим? Чи поки що ні?

— Поки що ні. Пропоную трохи порадіти потай.

— Маєш слушність. Відсвяткуємо Різдво, потім я відвезу тебе в Кінґсферрі, куплю обручку з діамантом, і тоді розповімо про наше щастя всьому світові.

— Відверто кажучи, я не прихильниця діамантів, — знічено прошепотіла Елфріда.

— А що ж тоді тобі подарувати?

— Може, обручку з аквамарином?

Оскар розсміявся і поцілував її. Вони могли б ще довго сидіти отак, насолоджуючись щастям і спокоєм, але дрова в каміні догоріли, і в будинку стало холодно. Треба було повертатися додому. Надворі теж зробилося морозно — зима повернулася. З півночі налетів вітер і завив між гілками великого бука, що ріс навпроти їхніх воріт.

Елфріда, засунувши руки в кишені, роззирнулася. Місяць підіймався дедалі вище, з’явилася перша зірка.

— Ми повернемося, — сказала вона, не звертаючись ні до кого конкретно.

— Звісно.

Замкнувши двері, Оскар взяв її за руку, і вони рушили до воріт доріжкою, всипаною морською галькою. Горас біг поруч.

Вечір перед Різдвом

Вже майже восьма вечора, нам ще багато чого треба зробити, але я повинна все записати, щоб нічого не забути. Стільки всього сталося. Найгіршим був мамин дзвінок. Учора в розпал Елфрідиної вечірки вона зателефонувала і сказала, що вийшла заміж за Рендалла Фішера. Мабуть, нічого гіршого зі мною ще не траплялося. Я думала лише про те, що тепер доведеться переїжджати в Америку і я втрачу всіх друзів — або ж муситиму жити в бабусиній лондонській квартирі. А найприкріше те, що ні там, ні там я не буду нікому потрібна. Картина вимальовувалася надто похмура. І у мене сталася істерика, я дуже погано почувалася і кепсько повелася з Керрі. Але тепер усе минулося.

Я лишаюся тут, у Крейґані, з Елфрідою й Оскаром. Ходитиму в місцеву школу. Це Рорі всім сказав, що треба саме так зробити, і я дуже рада, що ми з ним поговорили, коли він налаштовував мені телевізор, тому добре знав, як мені живеться в Лондоні, тоді як інші про це й гадки не мали. Він мій найкращий друг. Наступного місяця він їде в Непал і дуже цьому радіє. Я сумуватиму, але ж ми обов’язково ще побачимося, коли він повернеться у серпні. Хоч що до того станеться, я обов’язково з ним побачуся. І тоді мені вже буде п’ятнадцять, а п’ятнадцять — це не чотирнадцять. Я буду вже значно старшою.

Сьогодні вранці я прокинулася з відчуттям, що все буде гаразд, і в мене ніби камінь з душі впав. Керрі зателефонувала бабусі й розповіла їй про наші плани, і та погодилася. Затим Керрі поговорила з мамою і вмовила і її. Відверто кажучи, мама не дуже й опиралася. Потім з нею поговорила і я. Старалася, щоб мій голос звучав не дуже радісно, щоб мама раптом не образилася і не передумала.

А потім прийшов Рорі, і ми приготували їжу для пікніка, і Сем відвіз нас у Коррідейл. Мені вже давно хотілося туди з’їздити. Там дуже гарно, до того ж день був чудовий — ні хмар, ні вітру, майже весна. Оскарів будинок невеличкий, але симпатичний. Розташований він у глибині території, а неподалік стоять ще кілька таких самих будиночків. Також там ростуть величезні дерева, а вдалині видно затоку й пагорби. Було дуже тихо, тільки пташки співали. Не чулося жодного звуку з дороги. Будинок невеличкий, трохи занедбаний і дуже холодний, але Оскар розпалив вогонь у каміні, і стало затишніше. Там є дві спальні, і в тій, де житиму я, темнувато, однак Елфріда сказала, що вони зроблять ремонт і стане значно краще. Сем запропонував безліч чудових ідей. І коли ремонт закінчиться, будинок буде не впізнати. Ще там є сад, теж дуже занехаяний, і щось схоже на маленьку терасу — ми на ній улаштували пікнік. Елфріда сказала, що по сусідству, у фермерів Кауперів теж є діти, які ходять у школу в Крейґан. Можливо, я їздитиму до школи разом з ними.

Додому ми поїхали із Семом. Спершу завезли Рорі, а тоді поїхали в Естейт-хаус. Керрі приготувала величезну тарілку чогось, схожого на тортильї — у них була картопля, цибуля порей, яйця, бекон і безліч інших смачних речей. Поки Керрі поралася на кухні, я накрила на стіл до різдвяного обіду, поставила свічки, крекери й шоколад, розклала серветки. Посеред стола стоїть ваза з гілочками падуба, і все має неймовірно святковий вигляд. Коли ми розпалимо вогонь у каміні, атмосфера нагадуватиме різдвяну листівку. Керрі сказала, що не вистачає лише червоного кардинала[46].

Тепер ми збираємося грати в карти, а потім підемо на нічну службу в церкву. Усі, крім Оскара, бо він сказав, що не хоче.

Я не знаю, коли ми переїдемо в Коррідейл, — там дуже багато роботи. Мені б, звісно, хотілося оселитися там уже влітку, та Елфріда каже, що зараз важко щось планувати. Хай там що, а мені й тут чудово живеться. Ще й Сем переїде до нас, поки не відремонтують будиночок у Коррідейлі. Аж не віриться, що вчора я була найбезталаннішою людиною на світі, а сьогодні стала найщасливішою.

Коли наступного разу писатиму в щоденнику, Різдво вже настане.

Ледве тримаючи в руці своє величезне віяло карт, Елфріда вирішувала, чим походити. Двійок і трійок у неї не залишилося, і вона намагалася зрозуміти, чи є в Керрі на руках пара, і якщо так, то пара чого? Стос відбою вже лежав чималий, гра добігала кінця, і якщо Керрі зараз забере, вони із Семом програють.

— Елфрідо, — озвався Оскар, який уже втомився чекати, — сміливіше. Викинь щось, що тобі не потрібне.

Зціпивши зуби, вона кинула чирвову вісімку й чекала, що Керрі зараз радісно скрикне й дістане козирі. Але та лиш похитала головою, й Елфріда полегшено видихнула.

— Ну й нервова ж гра! Якби не треба було йти в церкву, я б налила собі ще келих.

Годинник уже показував десять хвилин на дванадцяту, і карти роздали останній раз. Поки що Сем і Елфріда вигравали за очками, але переможець визначиться, коли буде перевернуто останню карту. Елфріда давно не грала в самбу. Коли Джимбо був живий, вони інколи грали з друзями. Але вона вже призабула правила, а деякі трюки й хитрощі пригадувала в процесі гри. Оскар і Сем на цій грі зуби з’їли, а от Керрі й Люсі грали вперше. Керрі швидко розібралася що й до чого, а Люсі грала в парі із Семом, який терпляче все їй пояснював і під кінець першої роздачі вже дозволяв їй самій обирати, якою картою походити, і не дратувався, коли вона робила невдалий вибір.

Керрі взяла дві карти й зібрала самбу. Оскар схвально мугикнув. Вона поклала трефову четвірку.

— Семе, якщо забереш, я задушу тебе голими руками.

— Не можу.

— Лишилося лише чотири карти, — сказала Люсі.

— Коли не буде жодної — гра закінчиться, — сказав Сем. — Бери дві карти, Люсі, давай глянемо, що в нас.

На сходовому майданчику задзвонив телефон.

— Клятий телефон! — вигукнув Оскар. — Хто телефонує о такій порі?

— Я підійду, — сказала Елфріда.

Але Оскар уже поклав карти і звівся на ноги. Він вийшов із кімнати й зачинив за собою двері.

«Естейт-хаус», — почула Елфріда його голос.

Потім настала тиша. Мабуть, говорив той, хто телефонував. Затим щось тихо відповів Оскар, але вона не розчула. За хвилинку він повернувся, сів на своє місце і взяв до рук карти.

— Хто телефонував? — поцікавилася Елфріда.

— Помилилися номером.

— Тобто хтось набрав неправильний номер?

Та Оскар уже втупився в карти і нічого їй не відповів.

— Але якщо номер неправильний, то навіщо ви взяли слухавку? — спитав Сем, і Люсі захихотіла зі старого жарту. Вона сиділа, схиливши голову набік, і вирішувала, чим походити.

Зрештою карти закінчилися, і ніхто не виграв. Але Сем узяв блокнот, у якому записував очки, підрахував і оголосив, що вони з Елфрідою виграли за очками і він сподівається, що Оскар видасть їм заслужену нагороду.

— Навіть не збираюся, — з гідністю відповів Оскар. — Вам просто пощастило, що в руку йшла гарна карта. Але до вміння грати це аж ніяк не стосується. — На цих словах він поклав карти на стіл і підвівся з-за столу. — Піду прогуляюся з Горасом.

Елфріда здивовано глянула на нього. Він часто виводив Оскара перед сном, але ще ніколи не виходив прогулятися о такій порі.

— Прогуляєшся? І куди ж ви підете? На узбережжя?

— Не знаю. Просто хочеться подихати свіжим повітрям і розім’ятися. То чому б не взяти й собаку. Можливо, коли ви йтимете в церкву, я ще не повернуся, тож лишіть двері відчиненими. Я не спатиму, дочекаюся вас. Гарно вам провести час. Люсі, співай добре.

— Обіцяю, — кивнула вона.

І він вийшов, зачинивши за собою двері.

Елфріда сиділа, здивовано кліпаючи очима.

— Цікаво. Я думала, він сьогодні на тиждень наперед нагулявся.

— Ой, та нехай іде, Елфрідо, — сказала Керрі, сортуючи карти на три колоди — сині, червоні й у квіточку. — Люсі, допоможи мені. Можеш зібрати у квіточку. Як на мене, то гра чудова. На якомусь етапі самба переходить у канасту. Хоча підраховувати очки досить важко. Семе, запиши мені правила, щоб я не забула.

— Гаразд, запишу.

Карти розсортували і сховали.

Елфріда позбивала диванні подушки й попідіймала з підлоги газети.

Вогонь у каміні догорав, але вона не загасила його — просто поставила спереду ґратку, щоб розжарене вугілля не випало на підлогу.

— Гадаю, треба вже збиратися. Мабуть, людей буде багато, тому мусимо зайняти місця.

— Наче в театр ідемо, — сказала Люсі. — А в церкві буде холодно? Вдягнути червону куртку?

— Так. І теплі черевики.

У себе в кімнаті Елфріда зачесалася, освіжила помаду на губах, бризнула на шию духами.

Потім дістала із шафи теплу накидку й одягнула шапку, схожу на грілку для чайника. Затим сіла на ліжко і взула чоботи з хутром.

Взяла гроші для церковних зборів, хустинку на випадок, якщо переповнять емоції від різдвяних гімнів, і пару рукавичок.

Готова. Вона уважно оглянула себе у високому дзеркалі, себе, Елфріду Фіппс, яка незабаром стане місис Бланделл. І подумала, що має фантастичний вигляд. «Боже, я вже іду. І дякую».

Вийшовши зі своєї спальні, спустилася на кухню перевірити, чи все готово до різдвяного обіду, чи вимкнула вона плиту і чи не залишила увімкненим порожній чайник — таке траплялося доволі часто. Горас спав на своєму лежаку.

— Горасе, — насупилася вона, — я думала, Оскар повів тебе на прогулянку.

Горас глянув на неї і замахав хвостом.

— Він що, не взяв тебе?

Горас заплющив очі.

— Куди він пішов?

Горас нічого не відповів.

Вона знову піднялася нагору, у вітальню.

— Оскаре!

Але в кімнаті нікого не було, світло вимкнене. На сходовому майданчику вона побачила Сема — той одягав темно-синє пальто.

— Оскар кудись подівся.

— Він же пішов прогулятися з Горасом, — нагадав Сем.

— Ні, Горас лежить на лежаку. Загадка якась!

— Мабуть, Оскар утік у паб, — усміхнувшись, припустив Сем.

— Ну й думки в тебе.

— Не хвилюйтеся. Він уже дорослий хлопчик.

— Я і не хвилююся.

І це була правда. Просто Елфріда не розуміла, куди він міг подітися.

Люсі збігла сходами з мансарди.

— Я готова, Елфрідо! — вигукнула вона. — На пожертви якісь гроші брати?

— Так. У тебе щось є?

— П’ятдесят пенсів. Цього досить?

— Цілком. Де Керрі?

— Ще збирається.

— Гаразд, тоді ходімо вдвох, займемо всім місце. Семе, зачекаєш Керрі?

— Звісно.

Елфріда і Люсі спустилися вниз, і Сем, стоячи на сходовому майданчику, почув, як відчинилися і зачинилися вхідні двері.

Він стояв у спорожнілому будинку і чекав Керрі. З-за зачинених дверей її кімнати долинали звуки: відчинялися шухляди, зачинялися дверцята шафок. Але він зовсім не нервувався. За своє життя він частенько чекав жінок — у барах, у фоє театрів, за столиком ресторану. Він звик довго чекати Дебору, бо вона ніколи не була пунктуальною. А тепер у будинку, який колись стане його, він чекав Керрі.

— Ой, Семе. — Вона вийшла з кімнати і, побачивши його, трохи зніяковіла. — Ти мене чекаєш? Вибач, довго шукала шовковий шалик.

Модне пальто, хутряна шапка, високі блискучі чоботи. Шию м’яко огортає рожево-блакитний шалик. І попри те, що Сем уже закарбував у серці цей образ, Керрі ще ніколи не здавалася йому такою прекрасною.

— А де всі? Уже пішли?

— Так.

Він поклав руки їй на плечі, обійняв і поцілував. Зробив те, про що мріяв ще з того вечора, коли вона відчинила двері, а він стояв на порозі, припорошений снігом. Тому цілував довго. Коли нарешті відірвався від неї, побачив, що вона всміхається, а темні очі сяють, як ніколи доти.

— З Різдвом тебе, — сказав він.

— З Різдвом, Семе. Ходімо. Уже час іти.

Елфріда і Люсі перейшли дорогу. На залитій світлом вуличних ліхтарів площі перед церквою вже зібралося чимало людей.

Парафіяни йшли пішки й під’їжджали автівками. Лунали радісні голоси, мешканці довколишніх ферм вітали одне одного, збиралися групками і поволі просувалися до входу в церкву.

— Елфрідо!

Вони спинилися, обернулися і побачили Табіту, Рорі й Клодаг, які спускалися крутою доріжкою від будинку священника.

— Привіт! Я думала, ми зарано йдемо, але схоже, що ні. Ніколи ще не бачила стільки люду.

— Так. І це чудово, правда? — Табіта сьогодні вдягнула картате пальто і замотала шию червоним шарфом. — Щороку так. Люди приїжджають з усіх околиць… Тільки в нас невеличка неприємність. Алістер Геґґі, органіст, застудився. Тож живої музики не буде.

— Ми що, співатимемо різдвяні гімни без акомпанементу? — вжахнулася Елфріда. — Я цього не витримаю!

— Ну не все так кепсько. Пітер зателефонував Віллу Крофту з телебачення, і той нас виручив. Поставив магнітофон. Тому співатимемо під записи. Звісно, не орган, але краще, ніж нічого.

— Ох, як шкода… Бідолашний Пітер.

— Нічого не вдієш. Ходімо! Якщо пощастить, сядемо всі на одну лавку.

Вони зайшли крізь відчинені ворота і ступили на доріжку, що вела до широких церковних сходів і подвійних вхідних дверей. Сьогодні вони були відчинені навстіж.

Ізсередини лилося світло. Елфріда почула співи. Хор. Він співав різдвяний гімн.

Звук був якийсь неживий, штучний, наче з консервної банки. «Чимось схоже на музику з транзистора на пікніку, — подумала Елфріда. — Не те. Зовсім не те. Недоречно і не відповідає настрою».

Аж раптом запала тиша. Чи то касету заїло, чи то хтось випадково висмикнув магнітофон із розетки.

— О ні! — озвався Рорі. — Тільки не кажіть, що магнітофон теж застудився.

Та за мить почалося. Ринули гучні, потужні звуки органа. Церкву залило акордами, накрило хвилею музики, яка полилася з відчинених дверей у ніч.

Елфріда стала як укопана. Затим глянула на Табіту, але та відповіла їй невинним поглядом. Якийсь час вони мовчали, а тоді Елфріда наважилася запитати:

— Це Пітер сьогодні телефонував Оскару? Приблизно чверть на дванадцяту?

— Гадки не маю, — відказала Табіта, знизавши плечима. — Ходімо, діти, пошукаймо собі місця.

І вона побігла сходами зі своїми дітьми й Люсі.

За хвильку за ними попрямувала й Елфріда. На неї вже чекав приємний бородатий чоловік.

— Добрий вечір, місис Фіппс, — сказав він і вручив їй книжечку з гімнами.

Вона взяла її машинально — не глянула ні на книжечку, ні на бороданя. Увійшовши у церкву, побачила, що там уже й голці ніде впасти. Парафіяни розсідалися по місцях, перемовляючись із сусідами. А музика гриміла, заповнюючи порожнечі високих арок стелі, луною відбиваючись у довгому нефі. Елфріда повільно рушила до його головної частини, обгородженої колонами й вимощеної червоною і синьою плиткою. Здавалося, вона йде у хвилях музики, у морі звуків.

Хтось торкнувся її руки, і вона спинилася.

— Елфрідо, сюди, — покликала Люсі. — Ми зайняли місця для тебе, Сема і Керрі.

Але вона не звернула уваги на її слова. І не поворухнулася.

Між амвоном і аналоєм стояла розкішно вбрана сяйлива різдвяна ялинка. За нею, біля північної стіни, здіймалися труби органа. Органіст сидів за дубовою стінкою, тож його не було видно. Та Елфріда стояла, а не сиділа. Крім того, вона була доволі висока. Лампи світили просто на органіста, тож вона чітко бачила і його профіль, і густе біле волосся, розтріпане від ейфорії виступу.

Бетховен. «Пісня радості».

І Оскар Бланделл, який у гру вкладає всю свою душу. Чоловік, який з усім примирився. І повернувся, туди, де йому і належить бути.