Зимове сонцестояння

Люсі

О пів на одинадцяту ранку всі були зайняті своїми справами.

Сем і Керрі поїхали у вражаючому «діскавері» Сема в супермаркет у Кінґсферрі. Та перш ніж виїхати, їм довелося трохи попрацювати. В Оскаровому сараї Сем знайшов лопату і розчистив доріжку від дверей до воріт, потім мітлою позмітав сніг з автомобіля і побризкав лобове скло рідиною проти обмерзання. Затим Керрі приєдналася до нього, і вони вирушили на закупи, озброївшись довжелезним списком, який вони складали всі разом і доволі довго. Керрі одягнула тепле пальто і чорну хутряну шапку. Сем теж убрався в красиве темно-синє пальто, яке йому неймовірно личило. Вони обоє мали розкішний вигляд.

Елфріда, вивісивши на мороз прання, вивела Гораса на коротку прогулянку — вони піднялися на пагорб до замкненого готелю із зачиненими віконницями і повернулися додому повз поштове відділення. Інакше, сказала вона, у собаки атрофуються м’язи, і він уже ніколи не встане з лежака. Оскар читав газету біля каміна у вітальні. Він дуже зрадів, коли довідався, що йому не треба їхати в супермаркет.

Люсі сіла за стіл у своїй кімнаті, щоб спланувати день. Сьогодні вона піде купувати різдвяні подарунки. Мамі й бабусі вона подарувала їх перед від’їздом, але ж треба ще багато чого купити. З грішми в неї проблем не було — їй дали їх достатньо, тож заощаджувати не доведеться.

Елфріда, Оскар, Керрі. Тепер вона додала до списку ще й Сема. І місис Снід. І Рорі. Мабуть, ще й Клодаг, інакше буде негарно.

Наче всі.

Вона взяла наплічник, поклала в нього список і перевірила, чи не забула свого приємно товстенького гаманця. Вдягнувши куртку і взувши чоботи, спустилася вниз. Дорогою зазирнула у вітальню.

— Оскаре.

— Так, дорогенька?

— Я йду на закупи.

— Гаразд.

— Скажете Елфріді, коли вона повернеться?

— Скажу.

Люсі спустилася вниз. До Різдва залишилося кілька днів. Керрі й Елфріда все спланували за сніданком, а потім сказали Люсі, що в них буде різдвяна вечеря, як і має бути в дорослих. У Лондоні, де Різдво зазвичай святкували доволі стримано, великий стіл накривали на обід. А тут усе відбудеться ввечері — а отже, день мине в приємному очікуванні. І Люсі одягне нову мініспідницю і білий светр. Проходячи через хол, вона спинилася й імпульсивно відчинила двері до їдальні, якою ніхто не користувався. Кімната була темна і непривітна, до того ж потребувала генерального прибирання, але Люсі уявила її яскраво освітленою вогнем в каміні й десятками свічок, уявила великий стіл зі святковими наїдками — зацукрованими фруктами і фламбованим пудингом, келихами вина, срібними тарілками з горішками, шоколадом і найрізноманітнішим печивом.

Є про що помріяти, але наразі Люсі не мала на це часу. Тому швидко зачинила двері та вийшла на свіже ранкове повітря. Сніг аж засліплював. Через дорогу стояла величезна вантажівка з висувною драбиною, по якій лазили двоє кремезних чоловіків й розвішували по деревах навколо церкви довгі гірлянди.

Вона рушила тротуаром до невеличких крамничок поблизу. Їх теж уже прикрасили до свята — підвіконня вкриті штучним снігом, вітрини прикрашені червоними оксамитовими бантами й пластмасовими гілочками падуба. У вітрині крамниці господарчих товарів стояла бензопилка, прикрашена стрічками й табличкою з написом: «Чудовий подарунок на Різдво». «Цікаво, хто спокуситься на бензопилку?» — подумала Люсі.

Вона зайшла до крамниці одягу та передивилася найрізноманітніші кардигани, пуловери, шотландські берети, шкарпетки й рукавички. Деякі светри були прикрашені квітками будяків[36], на інших красувалися етнічні малюнки, ніби створені божевільним перуанцем. Нарешті Люсі знайшла червоний кашеміровий шарф, вишуканий і дуже довгий. Він ідеально пасуватиме стрункій Керрі. І їй у ньому буде тепло і затишно.

Далі зазирнула до книжкової крамниці. Тут її зустрів власник, містер Ратлі, з яким вона познайомилася в будинку священника. Він привітався з Люсі як з давньою подругою і неабияк їй допоміг. Вона погортала кілька книжок, поговорила з містером Ратлі, подумала і нарешті обрала подарунок для Оскара — красивий альбом з кольоровими фотографіями старих шотландських будинків, замків і садів. Люсі не сумнівалася, що він буде в захваті. Містер Ратлі пообіцяв, що обміняє альбом на якусь іншу книжку, якщо раптом містерові Бланделлу не сподобається подарунок, але Люсі знала, що Оскар про це ніколи не скаже. Він радше помре, ніж когось образить.

А от Семові містер Ратлі порадив купити карту Крейґана й околиць, включно з Баклі. З одного боку, ніби й занадто простий подарунок, а з іншого — дуже корисний, адже він тут збирається жити і працювати. До того ж карта виявилася доволі дорога, тому Люсі купила до неї лише кілька листівок, папір для пакування з гілочками падуба і блискучу стрічку. Містер Ратлі допоміг їй скласти все це в пакет.

— Сподіваюся, на свята ще побачимося, Люсі.

— І я сподіваюся. Дякую.

— Гарного дня.

Наступною була аптека. Тут Люсі впоралася значно швидше: лавандове мило для місис Снід і маленькі шпильки для волосся для Клодаг. А от із подарунком для Рорі довелося помізкувати, бо Люсі й гадки не мала, що йому може сподобатися. Якби в неї був брат чи друг, було б легше. Аж раптом її погляд зачепився за велику пляшку піни для ванни «Бадедас». Такою піною користувався її тато ще в ті щасливі давні часи, коли вона була маленька, а батьки й не думали про розлучення. Він любив довго лежати у ванній, і запах каштанової олії розносився по всьому другому поверху. Можливо, Рорі теж захочеться полежати у ванні з такою піною після довгого робочого дня на полі для гольфу. Повагавшись хвилину-другу і не придумавши нічого іншого, Люсі таки купила піну.

Найважче було обрати подарунок для Елфріди. Чим можна бодай трохи віддячити їй за те, з якою радістю і любов’ю вона її прийняла? В аптеці ніщо не припало Люсі до душі, тож вона вийшла на вулицю і пішла далі, минаючи лавку з фруктами й овочами Артура Сніда. Аж раптом їй на думку спала геніальна ідея, вона швидко повернулася і зайшла до крамнички. Дзвіночок над дверима дзенькнув, коли вона їх зачинила.

— Містере Снід?

— Вітаю.

— Я Люсі Веслі. Гостюю в Естейт-хаусі. Знайома місис Снід.

— А-а, так. Вона про тебе розповідала.

— Якщо я замовлю квіти для Елфріди, ви зможете їх доставити на Різдво?

— Але ж це буде в неділю, дорогенька, — відказав містер Снід, невпевнено глянувши на неї.

— Ну тоді в суботу. В суботу навіть краще — у нас буде маленька вечірка.

— Річ у тім, дорогенька, що зараз нічого не зрозуміло із замовленнями. Дороги засипало снігом, а я ж отримую товар з Інвернесса. А що ти хотіла замовити? Альстромерії? Гвоздики?

— Ой ні, — скривилася Люсі.

— У мене на складі є білі лілії. Їх привезли вчора, коли ще можна було проїхати. Але вони дорогі.

— Білі лілії?

— Так, такі гарненькі тугі бутони, стоять у холоді. Якраз за день-два почнуть розкриватися.

— А можна подивитися?

— Звісно.

Він зник за дверима і за мить повернувся, тримаючи гілочку з тугим круглим бутоном. Бабуся такі самі купує у квіткаря на розі у Фулемі, й інколи вони стоять по два тижні.

— А скільки їх у вас?

— Дванадцять штук, але кажу ж, вони дорогі. По три фунти.

Три на шість — вісімнадцять. Вісімнадцять фунтів. Але вони чудово впишуться в Елфрідину вітальню. Повільно розкриватимуться, показуючи блідо-рожеві пелюстки й наповнюючи дім приємним ароматом. — Я куплю шість штук, заплачу зараз, але чи не могли б ви їх поки що потримати в себе, а нам доставити в суботу?

— Звісно, можу. А ще загорну їх у красивий папір і почеплю величезний рожевий бант.

— А в мене є листівка. Купила у книгарні. Якщо я її підпишу, зможете покласти до букета?

— Обов’язково.

Він дав ручку, і дівчинка написала: «Елфрідо! З Різдвом. Люблю дуже, Люсі».

Затим поклала листівку в конверт, написала на ньому «Елфріда Фіппс», заклеїла і віддала містеру Сніду. Потім простягнула йому вісімнадцять фунтів. Дуже дорого, але квіти неперевершені.

Містер Снід провів оплату по касі.

— Якщо потрібна буде омела, скажи. У мене ще лишилося кілька гілочок, але вони розлітаються, як гарячі пиріжки.

Омела означає поцілунки.

— Побачимо, — обережно відповіла Люсі.

Затим попрощалася з містером Снідом і попрямувала додому, навантажена подарунками і в передріздвяному настрої. Вирішила, що одразу підійметься у свою кімнату, позамотує подарунки у красивий папір із гілочками падуба і перев’яже пакунки блискучою стрічкою. Потім сховає все в нижню шухляду.

Переходячи через площу, Люсі помітила, що біля Оскарового будинку стоїть старий «універсал» з відкритим багажником, але не звернула на це уваги, бо в Крейґані автівки ставили де заманеться.

А коли відчинила вхідні двері, почула, що на кухні хтось розмовляє. Зайшовши, побачила Елфріду, яка помішувала щось у каструлі на плиті, і Рорі Кеннеді. На кухонному столі стояв телевізор, а поряд — маленька чорна пластмасова тумбочка на колесах.

Коли Люсі з’явилася на порозі з купою пакетів у руках, вони замовкли і всміхнулися до неї.

— Привіт, — сказав Рорі.

Він мав зовсім дорослий вигляд у своїй зеленій флісовій куртці і гумових чоботах. Люсі не очікувала його тут побачити, тож не одразу відповіла від несподіванки, але водночас зраділа.

— Привіт, — нарешті витиснула вона із себе. — Я… я думала, ти прийдеш пізніше. Може, увечері. Ти ж ніби на роботі сьогодні.

— На полі для гольфу за такої погоди роботи небагато. Тому нас усіх відпустили раніше. Тож я взяв татове авто і привіз тобі телевізор.

Люсі глянула на телевізор. Їй здалося, що він навіть сучасніший за той, що стоїть у неї в Лондоні.

— Я думала, він старий. А він досить непоганий.

— Просто я недавно купив собі більший. Підставку теж привіз, раптом тобі немає куди його поставити.

Елфріда зняла каструлю з плити й поставила на залізну підставку.

— Я думаю, буде чудово. Ми всі сядемо на мансарді й дивитимемося телевізор. Люсі, можеш показати Рорі, де його поставити у твоїй кімнаті?

— Це чотири сходові марші, — попередила Люсі.

— Гадаю, якось впораюся, — відказав Рорі, широко всміхаючись.

Люсі пішла вперед, тягнучи за собою сумки з покупками.

— Ходила по магазинах? — спитав Рорі, ідучи за нею.

«Лише він так може, — подумала Люсі, — несе нагору таке важке ще й підтримує розмову».

— Так. Купила різдвяні подарунки, — відказала вона. — У Лондоні не мала на це часу.

Нарешті вони дійшли до дверей її кімнати. Люсі зайшла першою і кинула пакети на ліжко. Рорі увійшов слідом і обережно поставив телевізор на підлогу. Затим випростався, зацікавлено роззирнувся.

— Слухай, а крута кімната. Простора. А в тебе завжди так чисто?

— Ну плюс-мінус, — удавано байдуже кинула вона, бо не хотіла, щоб він подумав, ніби вона маніячка прибирання.

— У кімнаті Клодаг завжди хаос. Ма чи не щодня з нею свариться, щоб прибирала за собою. А тепер збігаю униз і принесу підставку.

Коли він вийшов і побіг сходами, Люсі швидко зібрала всі пакети, сховала в нижню шухляду і щільно зачинила її. Не хотілося б, щоб він побачив піну для ванни.

За хвилину Рорі уже повернувся з підставкою. Поставивши на неї телевізор, увімкнув його в розетку. Антена була вбудована в телевізор, тож Рорі трохи покрутив кнопки, налаштовуючи його, поки картинка нарешті стала чіткою.

— Круто! — захоплено вигукнула Люсі.

— Зараз ще краще зроблю.

Рорі зосереджено сидів на килимку, схрестивши ноги, і натискав кнопки та перемикав канали. На дитячому каналі показували «Супермена», на якомусь іншому — старе чорно-біле кіно.

Потім з’явилася жінка, яка вчила, як зробити різдвяні листівки, прикрашені аплікаціями з каталогу насіння. Рорі, ще трохи покрутивши антену, відрегулював звук. Люсі опустилася на підлогу поруч із ним.

— …а потім зав’язуєте маленький бантик із красивої стрічки. Отак. Гадаю, всі будуть раді отримати таку листівку.

— Тільки не я, — сказав Рорі й натиснув іншу кнопку.

На цьому каналі диктор шотландською мовою розповідав про погоду і радив глядачам утриматися від прогулянок у гори.

— Лишити ввімкненим? — спитав Рорі.

— Не треба. Якщо захочу, то увімкну. Нічого складно, я все зрозуміла.

Він вимкнув телевізор.

— Тільки не чіпай антени. Думаю, краще він уже не показуватиме.

— Дуже вдячна, що позичив мені його, ще й привіз.

— Та без проблем. Зробили й забули. — І він знову роззирнувся кімнатою. — А ти знаєш, що ці меблі допомагала купити моя мама? Чудова кімната вийшла. Вона обожнює їздити на базар у Баклі — і завжди знаходить там якийсь скарб. Непоказну стару лляну наволочку чи якусь фарфорову статуетку. Ну щось таке, без чого сто років можна прожити. У нас уже повен дім барахла, та завжди знаходиться місце для чогось новенького. У Лондоні в тебе теж така кімната?

— Ні. Вона значно менша, і вікно виходить у двір, де немає на що дивитися. Але все одно гарна. А ще вона цілковито моя. Не доводиться ні з ким її ділити. У мене там книжки, комп’ютер. Ну всі мої речі.

— А як воно — жити у великому місті?

— Нормально.

— Круто, мабуть, коли завжди можна сходити в музей, на виставку, на концерт… Я був у місті один раз. Тато їздив на якусь конференцію і брав мене із собою. Ми жили в готелі й щовечора ходили в театр. Пам’ятаю, що тоді було дуже жарко, і їли ми в різних пабах — сиділи на літніх майданчиках і спостерігали за диваками, які час від часу проходили повз. Добре було. Цікавіше, ніж у Крейґані.

— Коли постійно живеш у місті, бачиш усе зовсім інакше.

— Мабуть.

— Чудово мати гарний будинок із садом. Коли я була маленька, у нас був будинок у Кенсінґтоні з великим садом. Там зовсім не відчувалося, що ми живемо в місті, здавалося, ніби на природі: трава, дерева, квіти… Але потім мої батьки розлучилися, і тепер ми живемо в бабусиній квартирі. Квартира біля річки, там є балкон і гарний краєвид із вікон, але нема куди подітися. Не можна нікуди вийти й полежати на травичці з книжкою. Моя подружка й однокласниця Емма живе у приватному будинку, тож інколи ми влаштовуємо барбекю у неї в саду.

Люсі не знала, що ще розповісти, і страшенно боялася, що Рорі знудиться її слухати.

Після короткої паузи він спитав:

— А ти скучила за домом?

— За домом? — перепитала Люсі здивовано.

— Ну знаєш, за мамою. За своїми речами. За всім. Клодаг з дому не випхаєш навіть на одну ніч. Реве як дитина мала.

— Ні, — відказала Люсі й сама здивувалася, як різко і впевнено прозвучав її голос. — Ні, я не скучила за домом. Навіть не думаю про повернення в Лондон. Просто викинула його з голови.

— Але…

— Ти не розумієш. Там усе не так, як тут. Не так, як у цьому будинку, чи як у тебе вдома, де завжди багато гостей і куди приходять твої друзі. Ми живемо в бабусиній квартирі, і вона не любить, коли до мене приходять подруги. Каже, що від них у неї болить голова. Інколи приходить Емма, але бабусі вона не подобається, тож це завжди проблема. Ми весь час сидимо у мене в кімнаті. Якось Емма прийшла, коли мами й бабусі не було вдома, то ми пів дня мили голови у ванній, бризкалися парфумами і фарбували нігті сріблястим лаком. Коли я приходжу до Емми, ми робимо, що заманеться. Її мама майже ніколи не буває вдома, вона постійно на роботі. Вона редакторка журналу. А помічниця з au pair зазвичай класна, дозволяє нам щось готувати на кухні, і тоді ми робимо такі-сякі пудинги.

Люсі замовкла, думаючи, що Рорі захоче прокоментувати цей її потік зізнань, але він не сказав ні слова.

Тоді вона повела далі:

— Тут усе інакше. Ви робите все, що хочете. Якщо зайнятися нічим, можете пройтися крамницями, погуляти на пляжі, піднятися на пагорб. Можна вийти вночі, і ніхто тобі й слова не скаже. Тут усі лагідно називають мене «каченя», «дорогенька» чи «люба», але при цьому ставляться як до дорослої. Ніби я не дитина, а самодостатня особистість. Бабуся з мамою називають мене тільки Люсі. Ніяк інакше. Але з ними я не почуваюся дорослою. Мені вже чотирнадцять, а я в житті нічого, окрім школи, не бачила. Мені здається, якби в мене був брат чи сестра, усе склалося б інакше. Особливо якби був брат. Бо, знаєш, страшенно нудно спілкуватися із самими тільки жінками. Вони завжди теревенять про якісь дурниці — про одяг, ресторани, пліткують про інших…

— А в яку школу ти ходиш?

— Вона називається «Стенбрук». Недалеко від мого дому. Я їжджу на метро. Дві зупинки. Загалом школа мені подобається. Там і вчителі хороші, і директорка чудова. І там я познайомилася з Еммою. Ми ходимо на концерти й виставки, у басейн, гуляємо в парку. Але там самі лише дівчата, і часом я ловлю себе на думці, що хотіла б перейти у школу, де вчаться і хлопці. Я б там познайомилася з різними людьми.

— А що тато? — спитав Рорі.

— Я з ним рідко бачуся — мама не хоче, щоб ми зустрічалися. У нього нова дружина, і вона теж не дуже рада, коли я приходжу. А ще в мене є дідусь, його звати Джеффрі Саттон. Керрін батько. Але він живе у Корнволлі з новою молодою дружиною і двома дітьми.

— А ти не хочеш поїхати до нього жити?

— Хочу, але бабуся на нього злиться і досі не може пробачити, навіть імені його чути не хоче. Коли-небудь я наважуся і скажу їй, що хочу поїхати до них. Але не зараз, колись, як стану доросліша.

— Як на мене, ти не мусиш чекати. Роби, що вважаєш за потрібне, вже сьогодні.

— Гадаю, мені забракне сміливості, — сумно відказала Люсі. — Я не вмію сваритися і відстоювати свою думку. Якось я сперечалася з мамою і бабусею, коли хотіла проколоти вуха. Усі у школі вже прокололи, а мені вони не дозволяли. Здається, дрібниця, але ми сварилися кілька днів, і зрештою я просто здалася. Я страшенно слабка у суперечках.

— А я думаю, тобі б личили сережки, — сказав Рорі. — Носитимеш золоті кільця. Як я, — широко всміхнувся він.

— Тільки я хочу два, а не одне.

— То проколи тут. У Кінґсферрі є ювелірна крамниця.

— Та ти що… Мама помре.

— Твоя мама в Америці.

— Звідки ти знаєш?

— Елфріда сказала моїй мамі, а та розповіла мені.

— У неї там бойфренд, Рендалл Фішер. Вона у Флориді з ним. Поїхала на Різдво. Тому я й приїхала сюди з Керрі. Мене також кликали у Флориду, але я не захотіла їхати. Не схотіла їм заважати. До того ж, — додала Люсі, — він мені не дуже подобається.

І на це Рорі нічого не відповів. Люсі подумала, що він чудово вміє слухати. Цікаво, це в Рорі такий характер, чи батько пояснив йому, як важливо інколи промовчати? А потім Люсі згадала той день у Лондоні, коли раптово прийшла Керрі.

Вона з’явилася саме тоді, коли Люсі так хотілося з кимось поговорити. Вона завжди вважала, що може вилити душу Керрі, але та повернулася з Австрії іншою людиною, не такою, якою Люсі її пам’ятала, і була явно не в настрої для довірливих розмов. Якась занурена в себе, відсторонена, ніби її думки блукали деінде.

Але Рорі Кеннеді не такий. Він нікуди не поспішає, слухає, не перебиваючи і не коментуючи, співчуває. І за це Люсі була йому дуже вдячна.

— Вибач, — сказала вона. — Я не хотіла все це вивалювати тобі на голову. Просто тут мені дуже добре. Мені подобаються Елфріда й Оскар, а ще я в захваті від танців і від нових знайомих. Цьогоріч у мене буде справжнє Різдво, бо зазвичай ми з мамою і бабусею просто з’їдаємо смаженого фазана або йдемо в якийсь нудний ресторан, якщо їм не хочеться готувати. А ще тут сніг. Багато снігу. І церква. І гірлянди мерехтять у темряві…

Її голос поволі стих. Вона замовкла. Що ще можна додати?.. Люсі уявила їхню лондонську квартиру, а потім відігнала подалі цю картинку й накрила уявною кришкою. Не варто про це згадувати. Не варто думати про те, що доведеться туди повертатися. Не варто псувати цю хвилину, годину, день. Псувати цю мить.

Рорі спостерігав за нею. Люсі спіймала його погляд і всміхнулася.

— Хочеш сьогодні по обіді покататися на санках? — спитав він.

— А ти підеш?

— А чому б і ні? Зателефоную ще комусь. Поряд з полем для гольфу є гарні місця, щоб спускатися на санках. — Рорі глянув на годинник. — Уже майже дванадцята. Треба вийти раніше, поки не стемніло. Може, ходімо зараз до мене, мама нас погодує, і я зателефоную всім?

— Але ж у мене немає санок, — згадала Люсі.

— У нас у гаражі троє чи четверо, візьмеш. — Він звівся на ноги. — Ходімо.

— Але твоя мама не…

— Ні, вона не буде проти, а їжі в нас вистачить на цілу армію. — Рорі простягнув Люсі руку і допоміг їй піднятися з підлоги. — Не хвилюйся, — сказав він. — Годі вже самій собі ускладнювати життя.

— Думаєш, я так роблю?

— Уже ні.