Зимове сонцестояння

Люсі

Люсі літала лише двічі в житті: один раз у Францію, куди її взяла із собою на канікули сім’я шкільної подружки, і другий — на Нормандські острови з мамою і бабусею. Це було на Великдень, і вони жили в такому готелі, де треба було перевдягатися на вечерю. Обидва рази їй страшенно сподобалося. Тому сьогодні вона намагалася здаватися спокійною, щоб якщо хтось на неї гляне, одразу подумав, ніби вона досвідчена мандрівниця й багато чого у житті вже бачила.

І в цьому їй допомагав одяг. Мама, схоже, щоб загладити провину, у якій, звісно, навіть сама собі боялася зізнатися, повела Люсі у фірмовий магазин «Ґеп» і накупила доньці цілу купу чудових речей. Тому вона вбралася в нові теплі джинси з червоними бавовняними вставками, взулася у світлі замшеві черевики на товстій підошві, а в теплій куртці почувалася так, ніби загорнулася в пухку ковдру. А ще їй купили два теплі светри з комірцем поло, синій і білий, чорну мініспідницю, дві пари теплих чорних колготок і темно-синій із червоними смужками наплічник із цупкої тканини. У наплічник Люсі поклала щоденник, маленьку сумочку, гребінець, заколку і шоколадку. Учора ввечері вона помила голову, а вранці розчесалася, зав’язала довге волосся у хвіст і закріпила його гумкою. Люсі почувалася справді щасливою. І все завдяки Керрі.

Керрі ж, як завжди, була надзвичайно елегантна: високі чоботи, модне пальто і чорна шапка зі штучного хутра. Люсі бачила, як люди обертаються і проводжають поглядами Керрі, яка штовхала поперед себе візок з їхнім багажем. Єдина проблема — бідолашна Керрі трохи застудилася. Ні, це ніяк не позначилося на її зовнішньому вигляді, вона була неперевершена, як завжди, просто трохи заслабла. Вона сказала, що відчула себе хворою два дні тому. І то не дивно, позаяк у місті гуляв грип. Щоправда, Керрі була впевнена, що це звичайна застуда, вона напилася ліків і сподівалася, що відчує себе краще, щойно почне дихати чистим холодним шотландським повітрям.

Пройшовши реєстрацію і контроль, вони чекали, коли оголосять їхній рейс. І тільки тепер Люсі заспокоїлася. Відколи вони вирішили їхати на Різдво у Шотландію, вона не лише рахувала дні, а й боролася з поганими передчуттями. Щось обов’язково завадить їхній із Керрі поїздці. Хтось захворіє чи бабуся раптом передумає відпускати її до Елфріди Фіппс, яку вона страшенно не любила і з якою Люсі мріяла познайомитися. Або в Рендалла Фішера станеться серцевий напад чи навіть він помре, і тоді мамі зателефонують і скажуть не приїздити.

На щастя, все обійшлося. І тепер вони з Керрі нарешті сидять у літаку, який прямує на північ. Люсі знала: їх уже ніщо не зупинить, хіба що літак упаде. Притиснувшись лобом до маленького ілюмінатора, вона дивилася на Англію, яка розкинулася внизу, наче сіро-зелена ковдра, прикрашена плямками тіней від хмарок, які повільно пливли небом.

Дивовижно, але погода цього ранку потішила — хоч і прохолодно, зате не лив дощ і вітер не пробирав до кісток. Понад хмарами розкинулося блідо-блакитне небо, обрій затягнуло серпанком. Люсі подумала про людей на землі, які, можливо, дивляться на слід, що по собі залишає їхній літак, і думають, куди ж він прямує. А вона подивилася вниз і побачила, що там розкинулася необжита на перший погляд земля — тільки десь далеко виднілися труби, з яких ішов димок. Їй стало цікаво, які тут мешкають люди і чим вони живуть.

З’явилася стюардеса з пригощеннями на маленьких тацях: булочки, масло, мармелад, шматочки бекону, зелений виноград. Запропонувала каву і чай — Люсі з Керрі обрали каву. Усе невеличке, акуратно викладене на маленькій пластиковій таці.

Люсі зголодніла, тому з’їла все, навіть булочку Керрі, від якої та відмовилася. Коли таці забрали, Керрі розгорнула газету, а Люсі знову задивилася в ілюмінатор — хотіла побачити всю Шотландію, до міліметра.

Вона думала, коли вони прилетять, йтиме дощ чи навіть сніг, але небо було навдивовижу чисте. Коли літак почав знижуватися, Люсі побачила сніг на вершинах гір і щось велике, зелене й пухнасте. Виявилося, що це хвойний ліс. Потім вона помітила блакитне блискуче море, човни і міст над широкою затокою. Перш ніж зайти на посадку, літак нахилився і розвернувся, і ліворуч бастіонами постали вкриті снігом гори, які виблискували у блідому сонячному світлі. Нічого красивішого Люсі ще ніколи не бачила. «Хороший знак», — подумала вона.

Керрі відклала газету. Глянувши одна на одну, вони щасливо всміхнулися.

— Усе гаразд? — спитала Керрі.

Люсі кивнула.

Літак приземлився — величезні шасі стукнули об посадкову смугу. Дівчинка побачила будівлю терміналу, трохи схожу на величезний гольф-клуб. Прапори тріпотіли на вітрі.

— Нас зустрінуть, — сказала Керрі.

— Хто?

— Таксі з Крейґана. Водія звати Алек Доббс.

— А як ми його впізнаємо?

— Він триматиме табличку з прізвищем Саттон.

І справді, коли вони забрали багаж і вийшли в залу прильоту, водій уже чекав на них: кремезний чоловік у стьобаній куртці та вицвілій твідовій кепці, насунутій на чоло. Навколо стояло ще кілька яскравих особистостей: високий і худий чолов’яга в капелюсі мисливця за оленями, жінка у штанях, із розтріпаним білявим волоссям і червоними щоками. Але найколоритнішим був чоловік у вицвілому потертому кілті. Люсі не могла відвести очей від нього та його посинілих колін.

— Радий вас бачити. Сподіваюся, добре долетіли? — сказав Алек Доббс зовсім не як таксист, а радше як давній друг.

Потиснувши їм руки, він легко підхопив їхні великі валізи і повів на вулицю. Над головами низько висіло бліде сонце, але було значно холодніше, ніж у Лондоні, і навколо стоянки лежав сніг. У повітрі пахло хвоєю. Люсі глибоко вдихнула запах, але повітря було таке холодне, що вона аж чхнула. Вона ніколи не була у Швейцарії, але вирішила, що там, мабуть, таке саме сонце, такі самі сніг і сосни, а небо — безхмарне, чисте й високе.

Алек приїхав за ними на повнопривідній «субару». Склавши валізи в багажник, він сказав:

— У мене є інша автівка, великий «ровер», у ній вам було б комфортніше, але на Блек-Айлі доведеться підійматися вгору, а там ще лежить сніг.

Керрі сіла на заднє сидіння, а Люсі вмостилася поруч із Алеком.

— Багато снігу? — спитала вона.

У її житті ще не було сніжного Різдва, і їй страшенно цього хотілося. Сніжне Різдво — її заповітна мрія.

— Не надто багато, але він лежить, не тане, а отже, випаде ще, — відказав Алек.

У нього був м’який, дзвінкий, але ніжний голос. Це вперше Люсі почула голос Сатерленда.

— А довго їхати до Крейґана?

— Приблизно годину й п’ятнадцять хвилин, не більше.

Люсі глянула на годинник. Чверть по одинадцятій. Мабуть, приїдуть о пів на першу. Якраз на обід. Вона сподівалася, що їх пригостять чимось гарячим і поживним. Хоч і з’їла дві булочки в літаку, відчула, що знову голодна.

— Ти вперше у Крейґані?

— Так, я ще ніколи не була в Шотландії.

— О, то на тебе чекає багато цікавинок. І ви житимете в гарному будинку. Він дуже довго стояв порожнім. Добре, що там знову поселилися люди.

— Як Елфріда? — спитала Керрі, трохи нахилившись уперед. — Місис Фіппс?

— Добре. Часто її бачу — то до крамниці йде, то собаку вигулює. Це вона замовила вам таксі. Телефонувала зранку, аби переконатися, що я не забув.

— Ви живете у Крейґані? — спитала Люсі.

— Усе життя. Я там народився, і мій батько теж. Коли він вийшов на пенсію, я підхопив його бізнес.

— Кермуєте таксі?

— Не тільки.

— А чим ще? — насупилася Люсі.

— Катафалками, — відповів він майже зі сміхом. — Я власник похоронного бюро, тобто трунар.

Люсі миттєво замовкла.

Перед очима миготіли краєвиди дивовижної краси. Вони їхали повз фермерські угіддя і через мости, а на підйомах шини «субару» свистіли на снігу. Затим вони проїхали узбережжям штормового моря, минули невеличкі селища із сірими кам’яними будиночками, пабами, крамничками і простенькими церквами, навколо яких розкинулися кладовища з похиленими надгробками. Нарешті побачили ще один міст через ще один лиман, який, наче довга рука, простягнувся аж до далеких пагорбів на заході.

— Хвилин десять, і будемо на місці, — озвався Алек.

Раптом радість кудись зникла, і Люсі знову розхвилювалася. Вона не просто їхала в незнайоме місто і незнайомий будинок, а ще й мала познайомитися з хазяями — Елфрідою і Оскаром. Щоправда, через Елфріду вона не дуже переживала — Керрі багато про неї розповідала. Схоже, ця жінка дуже весела і позитивна. А от її друг, Оскар Бланделл — зовсім інша історія. Передусім він чоловік, а Люсі не звикла проводити час у компанії чоловіків.

Але й це не головне. Керрі розповіла їй усе про Оскара й те, чому Елфріда поїхала з ним у це маленьке північне містечко. Його дружина й дванадцятирічна донька Франческа загинули у жахливій автокатастрофі. Керрі не надто докладно розповідала про аварію і не стала відповідати на запитання нажаханої Люсі. Просто сказала, що то був нещасний випадок, ніхто в ньому не винен, але Оскар і досі не може змиритися із втратою і жити нормальним життям.

Франчесці було дванадцять. Люсі — чотирнадцять.

— А він не буде проти, що я приїду? — спитала вона. — Йому не буде сумно, якщо в нього житиме майже однолітка його загиблої доньки? Він мене не зненавидить?

Керрі всміхнулася й обійняла Люсі.

— Я розмовляла про це з Елфрідою. Вона, звісно, все обговорила з Оскаром, і він твердо вирішив, що ми повинні приїхати на Різдво. Ми житимемо в його будинку, він — хазяїн, який нас запросив. І ніхто ніколи тебе не зненавидить.

Та все одно ситуація надто складна. А понад усе Люсі зараз хотілося обійтися без складнощів. Їх їй і в Лондоні вистачало.

Раптом з’явилося відчуття, що вони біля моря. Обабіч дороги на дюнах, залитих світлом, що відбивалося від поверхні моря, росли низькі сосни й верес. Люсі опустила вікно і вдихнула солоний запах. Дорога спускалася з пагорба вниз, і попереду показалося невеличке містечко. Не встигла вона й оком змигнути, як вони вже виїхали на головну дорогу. Тут не було сіро й похмуро, як в інших селищах, повз які вони проїжджали, тому що будинки були збудовані із золотистого піщаника і ніби сяяли у слабких променях зимового сонця. З обох боків дороги виднілися спершу сади, а будинки стояли трохи далі — красиві, доглянуті. Здавалося, тут живуть багаті й успішні люди.

Керрі, яка майже всю дорогу мовчала, промовила:

— Дивовижно. Наче в Котсволдсі.

Алек усміхнувся:

— Багато хто так каже, вперше приїхавши до нас. Але я у Котсволдсі ніколи не був.

— Золотистий камінь. Широкі вулиці. Сади…

— Люди просто забувають, що завдяки Гольфстріму клімат у нас як в Істборні. У горах може бути злива і шквальний вітер, а ми спокійно граємо в гольф чи прогулюємося сонячним пляжем.

— Тобто свій мікроклімат, — відзначила Люсі.

— Саме так.

Вулиця вивела на площу, посеред якої стояла велика красива церква зі старим кладовищем, відгородженим кам’яною стіною. На вежі церкви красувався золотистий флюгер, над яким кружляли чайки і галки. Пташки кричали якось по-літньому. Годинник показував дванадцяту двадцять п’ять.

— Швидко доїхали, — сказав Алек, затим помалу об’їхав церкву й зупинився біля тротуару.

— Приїхали? — спитала Люсі.

— Так, — відказав він, вимкнувши двигун.

Вони вийшли із «субару», та не встиг Алек відчинити хвіртку, як почулося панічне гавкання, а вже за мить вхідні двері будинку розчахнулися. Елфріда Фіппс і її голосистий собака рушили до них доріжкою.

— Керрі! Дівчинко моя! — кинулася вона до Керрі й міцно обійняла її. — Ти приїхала, ти приїхала. Я так чекала, так чекала, дочекатися не могла!

Люсі спостерігала за ними, стоячи збоку. Елфріда виявилася дуже високою і худою, з копицею неслухняного волосся мармеладного кольору.

Вдягнена в штани із кричуще яскравої шотландки й завеликий сірий светр. Сині тіні на повіках і яскраво нафарбовані губи. Люсі одразу зрозуміла, чому Елфріда не подобається бабусі.

На щоці Керрі лишилися сліди від її помади.

Керрі сказала:

— Елфрідо, маєш чудовий вигляд. Шотландія тобі явно пішла на користь.

— Дорогенька, тут дивовижно. Страшенно холодно, але дивовижно.

— Знайомся, це Люсі.

— Ну звісно! — Елфріда розсміялася. — Дурня якась, Люсі, правда? Ми з тобою родички, а побачилися вперше. Але твого дідуся я з усіх двоюрідних братів і сестер любила найбільше, ми разом весело проводили час. — Вона поклала руки на плечі Люсі. — Дай-но я на тебе подивлюся. Я так і думала. Гарненька як картинка. А це мій собака Горас. Який нарешті замовк. Він теж тебе дуже чекав — сподівається, що ти з ним гулятимеш пляжем. О Алеку, ти вже дістав валізи. Це все? Зробиш нам ласку, віднесеш їх нагору? Ходімо вже в теплий будинок, познайомлю вас із Оскаром.

І вони одне за одним рушили до будинку — перша Елфріда, далі пес, потім Керрі, Люсі й нарешті Алек з їхніми валізами. Він ногою зачинив за ними двері, й вони пройшли довгим холом і піднялися нагору широкими сходами. Будинок Люсі сподобався: міцний, надійний, з добротними сходами, поруччям і товстим килимом. А ще тут пахло старим полірованим деревом і меблями, які багато чого бачили на своєму віку. А з кухні доносився слабкий аромат чогось смачного.

Елфріда не замовкала, засипаючи їх запитаннями:

— Як долетіли? Не трусило вас? Дякувати богу, хоч штормового вітру зараз немає.

Вони піднялися на другий поверх, але красиві сходи вели далі. З відчинених дверей у дальньому кінці лилося сонячне світло.

— Оскаре! — гукнула Елфріда. — Вони приїхали! — Потім додала вже тихіше: — Він у вітальні. Ходіть познайомтеся, а я покажу Алекові, куди нести валізи. Алеку, валізу Керрі сюди, а Люсі — нагору. Зможеш підняти їх ще на поверх?

Керрі глянула на Люсі й усміхнулася, щоб підбадьорити. Потім узяла її за руку — так Люсі почувалася впевненіше, — і через відчинені двері вони зайшли у красиву вітальню з білими стінами. Тут було мало меблів, зате вдосталь світла. У каміні потріскував вогонь, величезне вікно виходило на вулицю. Церква стояла так близько, що, здавалося, можна дотягнутися до неї рукою.

Оскар чекав на них, стоячи спиною до каміна. Високий, як Елфріда, але не такий худий. Сріблясто-сиве волосся, спокійне, добре обличчя, на якому, як не дивно, майже немає зморщок. Очі напівприкриті, кутики губ опущені. Вдягнений у смугасту сорочку з вовняною краваткою і синій шотландський светр.

Керрі привіталася:

— Добрий день, Оскаре. Я Керрі Саттон.

— Радий бачити… — Він зробив кілька кроків їм назустріч, і Люсі подумала, що він, мабуть, трохи здивувався, побачивши перед собою таку ефектну жінку. Але разом з тим, напевно, зрадів. — Приємно познайомитися. Ви добре доїхали?

Вони потисли одне одному руки.

— Чудово, — сказала Керрі. — Взагалі без проблем.

— Алек зустрів вас? Усе нормально? Елфріда весь ранок місця собі не знаходила, бігала від вікна до вікна, виглядала вас.

— Я дуже вдячна, що ви нас запросили, — сказала Керрі й роззирнулася. — У вас розкішний будинок.

— Мені належить лише половина.

— Та від цього він не стає гіршим, — мовила Керрі, затим відпустила руку Люсі й обійняла її за плечі. — А це моя племінниця, Люсі Веслі.

— Добрий день, — ледве витиснула із себе Люсі.

Оскар перевів на неї погляд, і Люсі примусила себе подивитися йому в очі. Здавалося, він дуже довго мовчав. Люсі розуміла, що він, мабуть, думає про свою дванадцятирічну доньку, якої вже немає в живих.

Розуміла, що він, мабуть, порівнює її з Франческою і в ньому вирують найрізноманітніші почуття, головне з яких — біль. Сподівалася, що витримає порівняння. Що ще вона могла зробити? А потім він усміхнувся і взяв її руку у свої. Його долоні були теплі, приємні, і їй одразу відлягло від серця.

— Отже, ти Люсі.

— Так.

— І тобі доведеться спати на мансардному поверсі.

— Оскаре, — мовила Керрі, засміявшись, — ви таким тоном кажете, ніби така перспектива геть неприваблива.

— Мансарди рідко бувають привабливими. Там завжди стоять якісь старі скрині й висять голови мертвих лосів. Не хвилюйся, Люсі, Елфріда там все гарно для тебе облаштувала. Так… — він відпустив руку Люсі й глянув через вікно на церковний годинник, — уже пів на першу. Ідіть огляньте свої кімнати, облаштуйтеся. А потім чогось вип’ємо і пообідаємо. Елфріда весь ранок чаклувала над пастушим пирогом. Подумала, що після довгої дороги вам захочеться смачненького.

Настрій у Люсі покращився. Найстрашніше — знайомство — вже минуло. Елфріда виявилася приємною і веселою, Оскар — добрим. А ще Елфріда сказала, що Люсі як картинка. І на обід буде пастуший пиріг.

Обідали на кухні.

— У нас є їдальня, — пояснила Елфріда, — але вона темна і похмура. Ми там ніколи не їмо. До того ж туди не зайти прямо з кухні, і мені довелося б бігати туди-сюди з тарілками.

— Тут значно затишніше, — сказала Керрі, і Люсі з нею погодилася.

Довгий стіл, ситцева скатертина, різномасті дерев’яні стільці. По-домашньому затишно. Кухню модною не назвеш. Доді померла б, якби її попросили щось приготувати на такій старій кухні. По-перше, тут доволі темно, бо вікна виходять на стіну сусідського саду. А ще на вікнах ґратки — можливо, щоб захиститися від крадіїв, а може, щоб утомлені кухарі й прибиральниці не тікали. Однак було в цій кухні щось приємне, домашнє, як і загалом у всьому будинку. А ще тут стояв великий буфет, пофарбований у зелений колір, а в ньому — посуд і гачки для глечиків і чашок.

Вони їли смачнючий пастуший пиріг, потім пудинг із тушкованих яблук із безе з вершками, а трохи згодом Елфріда й Керрі налили собі кави. Оскар кави не схотів. Глянувши на годинник, він сказав:

— Якщо ми з Горасом просто зараз не підемо гуляти, то не встигнемо повернутися завидна. — Він глянув на Люсі через стіл: — Хочеш із нами?

— На прогулянку?

— Можемо сходити на узбережжя. Знатимеш дорогу.

— Так, залюбки! — вигукнула задоволена Люсі.

— Оскаре, може, пройдіться спочатку містом, покажи, де які крамниці? — запропонувала Елфріда. — У вас це п’ять хвилин забере. А тоді вже підете на дюни.

— Звісно, якщо Люсі захоче. У тебе є тепле пальто, Люсі?

— Є нова куртка.

— А тепла шапка? Бо вуха відмерзнуть на морському вітрі.

— Теж є.

— Тоді біжи вдягайся — і підемо.

— Може, я спершу допоможу прибрати зі столу? — спитала Люсі.

— Яка чемна дівчинка, — всміхнулася Елфріда. — Ні, не треба. Ми з Керрі все зробимо, коли доп’ємо каву. Біжи з Оскаром, поки не стало ще холодніше.

За п’ять хвилин вони вирушили на прогулянку — старий чоловік, дівчинка і собака. Горас був на повідці, і вела його Люсі. Вона натягнула на вуха вовняну шапку і застібнула нову куртку.

Оскар вдягнувся в теплу куртку і твідовий капелюх. Люсі вирішила, що той йому личить — Оскар у ньому здавався ще красивішим.

Коли вони вийшли за хвіртку, Оскар сказав:

— Спершу пройдімося містом.

І вони рушили вулицею, обігнувши церковну стіну, пройшли повз сувенірну крамницю, аптеку, книжкову й м’ясну крамниці, газетний кіоск.

— Тут я купую газети. Якщо розлінуюся і захочу повалятися в ліжку, може, попрошу тебе.

Автозаправка, лавка з плетеними светрами, маленький готель, вітрина з іграшками для пляжу, супермаркет. Люсі зупинилася під деревом і зазирнула крізь ковану хвіртку у двір церкви, ковзнула поглядом по доріжці, що вела до відчинених бічних дверей.

Їй чомусь дуже хотілося увійти всередину. Вона бачила килимок і внутрішні зачинені двері.

— А церква відчинена? — спитала вона.

— Завжди. Саме ці бічні двері. Для відвідувачів, мабуть.

— А як там усередині?

— Не знаю, Люсі. Ніколи там не був.

— А можемо зайти? Лише на хвилинку?

— Я… — Оскар завагався.

— Ох, прошу, увійдімо. У церквах завжди так добре, коли там нікого немає. Як на безлюдній вулиці. Можна все роздивитися. Ну на хвилиночку!

Оскар глибоко вдихнув, і Люсі подумала, що він зараз відповість: «Сьогодні немає часу» або «Іншим разом». Але Оскар, видихнувши повітря, наче зітхнувши, сказав:

— Гаразд.

Люсі відчинила хвіртку, яка заскрипіла на петлях, і вони рушили мощеною доріжкою. Біля входу висіла табличка:

Тож вони прив’язали повідець до ручки зовнішніх дверей, і Горас, явно незадоволений, лишився сидіти на килимку. У церкві не було ні душі. Їхні кроки відбивалися від вимощеної плитами підлоги і луною здіймалися вгору. Через кольорові вітражі лилося сонячне світло. Ряди лав стояли і в центрі, і в бічних нефах, тому здавалося, що приміщення поділене на три секції. Висока склепінчаста стеля здіймалася над кам’яними стінами, пофарбованими в колір блакитного літнього неба.

Люсі блукала, роздивляючись усе навколо. Читала написи на старих меморіальних дошках про людей з іншого століття — справжніх служників Бога, постійних відвідувачів цієї церкви. Тут були як знані, титуловані імена, так і звичайні. Церква виявилася значно більшою, ніж Люсі очікувала, тож коли вона роздивилася всі кучеряві шрифти й подушечки під коліна з красивою вишивкою, Оскар, мабуть, утомившись стояти, сів на передню лаву.

Люсі, відчувши себе винною, підійшла і сіла поруч.

— Вибачте, — сказала вона.

— За що?

— Що я так довго.

— Я радий, що тебе цікавлять такі речі.

— Керрі розповідала, що ви органіст. І викладаєте музику.

— Так і є. А ще я був диригентом церковного хору. — Він глянув на неї. — А ти граєш на піаніно?

— Ні. Навіть не вчилася. Мама сказала, що на це потрібно надто багато часу, і я не встигатиму ані грати, ані виконувати шкільні домашні завдання. Та й у бабусиній квартирі немає піаніно.

— А хотіла б навчитися грати?

— Думаю, так.

— Починати ніколи не пізно. Ти слухаєш музику?

— Тільки популярну, — відказала Люсі, знизавши плечима. — Щоправда, у школі нас іноді водять на концерти. Влітку ми ходили на концерт просто неба у Ріджентс-парку. Величезна сцена і чималий оркестр.

— І, мабуть, дощило? — усміхнувся Оскар.

— Ні, був теплий вечір. А на завершення оркестр зіграв «Музику для королівського феєрверка»[29], і водночас у парку запустили феєрверки. Мені дуже сподобалося. Музика, і салюти, і світло, і спалахи — дуже красиво і яскраво. Тепер, коли я чую цю музику, завжди згадую феєрверк і вогні у нічному небі.

— Гарні спогади і враження.

— Так, було дивовижно… — Люсі сховала підборіддя під комір куртки, затим підняла голову і подивилася вгору на високе вікно з вітражем. Діва Марія з немовлям-Ісусом: — Не хотіла б, щоб у мене був день народження посеред зими. І точно не хотіла б мати день народження на Різдво.

— Чому?

— Ну, по-перше, отримаєш лише один подарунок. А по-друге, о цій порі року завжди темно і похмуро.

— А коли в тебе день народження?

— У липні. Це значно краще. Щоправда, о цій порі ще немає канікул і я зазвичай у школі.

— Але ж все одно це літо.

— Так.

Оскар на секунду замислився, тоді сказав:

— Відверто кажучи, я не думаю, що Христос народився взимку. Вважаю, що він народився навесні.

— Справді? Чому?

— Ну… вівчарі охороняли стада, отже, найімовірніше, це був час окоту і доводилося стежити, щоб вовки не з’їли малечу. І ще одне: науковці кажуть, що дві тисячі років тому в цей час на небі сяяла дивовижно яскрава зоря.

— То чому ж ми не святкуємо Різдво навесні?

— Думаю, перші християни були неабиякі хитруни. Вони просто адаптували все те, що їм дісталося від язичників — пристосовували під себе, так би мовити. А зимове сонцестояння, найкоротший день року, завжди всі святкували. Гадаю, у дохристиянські часи люди влаштовували вечірки, щоб якось себе потішити — палили багаття, водили хороводи, запалювали свічки, прикрашали житла омелою, пекли пироги… — Оскар всміхнувся. — Зрештою, напивалися і займалися коханням.

— Виходить, перші християни просто запозичили собі це свято?

— Виходить, що так.

— Але й додали щось своє.

— Віру в сина Божого.

— Ясно, — відказала Люсі, відзначивши, що таке пояснення цілком логічне й аргументоване. — А ялинки?

— Це німецька традиція. Її привіз Альберт, принц-консорт, чоловік королеви Вікторії.

— А індичка?

— Індичка походить з Америки. А доти традиційною стравою була гуска.

— А різдвяні гімни?

— Деякі з них старі, деякі — нові.

— А вассейлінг[30]? Що це таке? Ніколи його не розуміла.

— Просто випивання. Ще його називають бражничанням. Пили здебільшого ель із додаванням спецій.

— А панчоха?

— А от звідки взявся цей звичай, навіть не знаю.

Люсі хвильку помовчала, а потім спитала:

— А вам подобається Різдво?

— Частково, — стримано відповів Оскар.

— А мені не дуже. Спершу стільки розмов, а потім… настає розчарування.

— Із чого випливає, що не варто зачаровуватися, щоб потім не довелося розчаровуватися. — Годинник над ними пробив пів на третю. Далекий, мелодійний, приглушений дзвін. Оскар сказав: — Здається, ми трохи засиділися.

Люсі промовчала. У церкві панувала цілковита тиша. Десь здалеку долинали різні звуки: проїхала автівка, щось сказав якийсь чоловік, крикнула чайка, пролітаючи над церквою. Люсі підняла голову й уперше помітила, що високо вгорі, під карнизом, висять світильники. Зараз вони не горіли, тому вона їх і не угледіла…

— Мабуть, тут дуже гарно, коли вмикають ці світильники, — сказала Люсі. — Вони як прожектори, ніби сонячні промені, що сяють на блакитній стелі.

— Думаю, їх вмикають під час недільної служби.

— Хотілося б побачити.

— Якщо хочеш, зможеш побачити, — тихо сказав Оскар і підвівся з лавочки. — Ходімо. Ми ж збиралися погуляти. Нам аж до узбережжя треба дійти, а вже скоро стемніє.