Зимове сонцестояння

Елфріда

Сьогодні, у суботу зранку, Елфріда першою спустилася вниз. Вона вдягнула товсті вельветові штани і два светри — і радісно відчинила двері на задній двір, щоб випустити Гораса. Вночі був сильний мороз, усе вкрилося кригою і виблискувало, трава хрустіла під ногами. Ще не розвиднилося, і вуличні ліхтарі досі не вимкнули.

Горас ненавидів холод, тож Елфріда зачекала, доки він усе обнюхав, збігав в інший бік саду, де, напевно, почув зайця, а тоді влаштував цілу пошукову операцію, вибираючи місце, гідне того, щоб підняти там лапу. Елфріда, хоч і страшенно змерзла, терпляче його чекала. А щоб якось розважитися, дивилася на небо — сапфірово-синє, чисте. На сході, над морем, виднілася рожева смуга світанку, але сонце ще не піднялося над обрієм. «Хороший буде день», — зраділа Елфріда. Годі з них уже сірого неба, дощу і вітру.

Нарешті Горас зробив усі свої справи, вони хутко ускочили в теплий дім, і Елфріда зачинила двері. Затим поставила чайник, знайшла сковорідку й бекон. Заслала стіл картатою скатертиною, поставила чашки й тарілки. Потім яйця. Оскар обожнював гарячі сніданки, і хоч Елфріда з ним не їла, однак любила аромат смаженого бекону.

Спершу вона обережно підсмажила тост. На цій старомодній кухні це було надскладне завдання — найкращі часи тостера вже давно минули, він був дуже старий і поводився відповідно. Інколи він викидав два доволі пристойно підсмажені шматочки хліба. Іноді випльовував взагалі непросмажені. А часом, коли був не в гуморі, забував вимикатися, і тоді кухня наповнювалася чорним димом, а підгорілі скибки навіть чайки не хотіли їсти.

Елфріда час від часу думала, що треба купити новий тостер. На центральній вулиці розмістилася невеличка крамничка «Вільям Крофт. Електротовари». У вітринах стояли мікрохвильовки, фени, праски і вафельниці, а також інші дива техніки, без яких Елфріда спокійно могла обійтися. Але тостер був потрібен. Якось вона навіть туди зайшла, але ціни кусалися, і вона вийшла з порожніми руками.

З грошима було важкувато. Зараз, коли вона не підробляла пошиттям декоративних подушок, їй постійно бракувало коштів. І Елфріда завжди з нетерпінням чекала понеділка, аби піти на пошту й отримати пенсію. Часом вона подумувала, що непогано було б здати комусь будинок на Полтонс-роу з поквартальною оплатою — хай і невеликий, але все-таки стабільний дохід. Але як організовувати це із Сатерленда, вона й гадки не мала, тому відкинула цю спокусливу ідею. Як з фінансами в Оскара, вона не знала, і питати, ясна річ, не збиралася. Можливо, він мав якісь заощадження, акції чи частку від доходу якоїсь фірми. У Ґранжі Оскар жив розкішно, але все це оплачувала Ґлорія.

Тож Елфріда й далі мучилася зі старим тостером, вирішивши, що якщо й заощадить якусь копійку, то краще витратить її на книжку чи квіти.

Сьогодні тостер був у гуморі, і незабаром аромат бекону змішався із запахом підсмаженого хліба й гарячої кави. Кава — це найважливіше. Елфріда сиділа за столом і пила першу чашку, коли вниз спустився Оскар. Вона одразу звернула увагу на зміну в його зовнішньому вигляді. Зазвичай він носив теплі сорочки й пуловер. Сьогодні ж він не лише вбрався в одну зі своїх найкращих сорочок, а ще й пов’язав краватку, а зверху вдягнув жилет і гарний твідовий піджак.

— Чудово сьогодні виглядаєш, — відзначила вона, окинувши його поглядом.

— Дякую. Радий, що ти помітила.

— А чому ти сьогодні такий?

Оскар узяв тарілку з яйцями й беконом з плити, де вона лишила її, щоб сніданок не вистиг.

— Бо сьогодні субота.

— Така собі причина.

— А ще тому, що я не повинен перетворитися на стару руїну.

— Краватка навряд чи допоможе.

Оскар сів, і вона налила йому кави.

— Дякую, — сказав він. — Ні, ти маєш слушність. Я справді трохи причепурився, бо хочу сходити в гості.

Елфріда неабияк здивувалася, але виду не подала.

— І до кого підеш?

— До Роуз Міллер.

— Хто така Роуз Міллер?

— Моя давня подруга.

— Ти про неї ніколи не згадував. Мені вже починати божеволіти від ревнощів?

— Навряд чи. Їй років вісімдесят п’ять, не менше. Колись вона працювала покоївкою в бабусі. А зараз живе у Коррідейлі в маленькому будиночку під солом’яним дахом. Хочу відвідати її.

— Чому це ти раптом вирішив піти в гості до бабусиної покоївки? Ти ж нікого не хотів бачити, усіх уникав, поводився так, наче ховаєшся від поліції…

— А ти що, проти?

— Любий Оскаре, та я просто в захваті! Проте не дуже розумію, завдяки чому відбулася така раптова зміна.

Оскар поставив чашку. Коли ж знову заговорив, його голос звучав зовсім інакше — Оскар уже не жартував.

— Це через вчорашню зустріч. Ну, з тим чоловіком, Пітером Кеннеді, священником. Я по-дурному повівся. Так грубо. І ще одне… Останні кілька тижнів я думав, що про мене тут ніхто не знає, але ж це не так. Якщо Пітер Кеннеді про мене почув, то й інші теж знають, що я приїхав. Просто вони ввічливі й тактовні люди, тож не прийдуть і не стукатимуть у двері. Містечко маленьке, новини поширюються, як лісова пожежа. Роуз Міллер напевно вже чула, що я повернувся. І дуже образиться, якщо я не навідаюся до неї. Тому вирішив з’їздити до неї. Куплю їй квіти в Артура Сніда, посидимо, позгадуємо минуле. Тобі ж не потрібен зараз автомобіль?

— Ні. Найбільше мені тут подобається те, що все поруч. Щоби потрапити до супермаркета, достатньо перейти площу, м’ясна лавка на іншому кінці вулиці, а дорогою додому можна зазирнути в книгарню. Якщо мені заманеться помилуватися антикваріатом, я забіжу в невеличку крамничку неподалік і принесу додому якийсь вікторіанський чайничок. Або сходжу до перукарні.

— Ти серйозно? У Крейґані є перукарня? І де ж вона?

— Звісно є. Над барбершопом. Де ж іще їй бути?

Елфріда потягнулася через стіл, щоби прибрати порожню Оскарову тарілку й налити собі другу чашку кави.

Лляні штори й досі були засунуті, тож вона розсунула їх і побачила, що небо вже посвітлішало.

Раптом серце наповнила радість, якої Елфріда не відчувала вже давно. Справи повільно йдуть на краще. І день буде гарний. Холодний, але гарний. Оскар іде в гості, а наступного тижня приїдуть Керрі й Люсі. Можливо, вчорашній день був переломним?

— Піду прогуляюся. — Оскар підвівся. — Трохи розімну ноги. Подихаю свіжим повітрям. І Гораса візьму із собою.

Очевидно, він не очікував, що Елфріда захоче з ними піти, тому і не запросив її. І чудово, бо в неї зовсім не було бажання виходити надвір у такий холод. Вона знову спромоглася і виду не подати, що здивувалася, а натомість спокійно порадила тепло вдягнутися.

Можливо, це була щаслива випадковість, що Оскар зустрів того чоловіка, Пітера Кеннеді, священника. Хтозна, як так сталося, але вони розговорилися, і чоловік виявився приязним і привітним. Найімовірніше, в тому, що Оскар запанікував і втік, наче собака, що кусає руку, яка його годує, провина не стільки Пітера Кеннеді, як самого Оскара. І тепер йому явно за це соромно. Може, він усю ніч крутився і не міг заснути. Можливо, похід до старої покоївки, Роуз Міллер — своєрідна відплата, його перший добровільний крок до людей.

— Коли ти йдеш, Оскаре? — запитала Елфріда, поставивши чашку на стіл. — О котрій ви вирішили зустрітися?

— Ми не домовлялися. Роуз не знає, що я прийду.

— Нехай і не знає, але «домовилися» звучить значно цікавіше.

— Я думав прийти до неї десь о пів на одинадцяту. Як гадаєш, нормально буде?

— Ідеально. Вона вже точно прокинеться і поснідає. Пригостить тебе чаєм і, можливо, печивом. — Елфріда ковтнула кави. — Може, якщо ти вже будеш у Коррідейлі, зазирнеш до майора Біллікліффа?

— Я сподівався, ти цього не скажеш.

— Оскаре, ну не будь таким слабаком. Він нічого тобі не зробить. Він просто старий, хворий чоловік. До того ж, мабуть, страшенно самотній. Ми не можемо жити тут і вдавати, що його не існує. Зрештою, він чекав нас до ночі з тим ключем, ще й пригостив. Хай і такими собі напоями, але пригостив. — Оскар мовчав. Видно було, що він не в захваті від такої ідеї. — Можеш просто зайти на хвильку. Можливо, запросиш до нас щось випити, коли Керрі й Люсі приїдуть. Скажеш, що буде невеличка вечірка.

— А коли вони приїздять? — запитав Оскар, радий можливості змінити тему.

— У п’ятницю. Я ж тобі казала. Прилітають в Інвернесс. Я вже попросила місцевого таксиста за ними з’їздити.

— Я не знав, що тут є місцевий таксист.

— Алек Доббс.

— Я думав, він трунар.

— Так, але і таксист також.

— Обдарований чолов’яга.

Елфріда невеликими ковтками попивала каву. Вона вже й забула про майора Біллікліффа і думала про приїзд Керрі й Люсі.

— Часу небагато лишилося, правда? А ще мусимо пошукати меблі для мансарди. Тут десь має бути магазин уживаних речей. Треба попитати.

— У кого питатимеш?

— У м’ясника?

— Чи в газетному кіоску?

— А може, у трунаря?

— У місис Снід, звісно. Вона точно має знати.

Ця захоплива розмова могла б тривати вічно, якби їх не перебив пронизливий звук дверного дзвоника. Переляканий Горас сів на лежак і стривожено загавкав.

Елфріда прикрикнула на нього й вийшла з кухні в коридор. Виявляється, це дзвонив листоноша, бо на килимку лежало два конверти. Елфріда вирішила, що це другий хороший знак — відколи вони приїхали сюди, ще жодного разу ні від кого не отримували листів.

Вона нахилилася, підняла листи й віднесла Оскарові.

— Один тобі. Адреса надрукована на машинці, мабуть, якийсь діловий лист, може, з банку. А інший мені.

— Тепер уже я починаю ревнувати.

— Не думаю, що для цього є причини, — відказала вона, затим дістала з кишені светра окуляри й почепила на ніс. — Акуратний, гострий почерк старої людини. — Взявши ніж, розрізала конверт і дістала лист. Перевернула, щоб глянути на підпис, і всміхнулася. — Оскаре, це від Гектора. Цей милий чолов’яга написав нам листа. — Вона сіла й розгорнула цупкий синій аркуш. — І чек! Чек на п’ятсот фунтів.

В Оскара відвисла щелепа.

— П’ятсот фунтів? Ти впевнена?

— Сам глянь. Виписаний на тебе.

І вона простягнула йому чек. Оскар спершу ошелешено дивився на нього, а потім сказав:

— Прочитай-но листа. Треба розібратися, що це все означає.

Елфріда прочитала листа вголос:

Елфріда мовчки згорнула лист і поклала назад у конверт.

— Напишу йому сьогодні ж, — сказала вона.

— Це дуже щедро з його боку. Нам же нічого не треба.

— О ні, потрібно, — твердо сказала Елфріда.

— Наприклад?

— Скажімо, новий тостер, який не палить хліб, не тріщить і не б’є мене струмом. Наш уже дуже старий. І треба купити ліжко для Люсі. А ще було б непогано повісити штори на вікні на сходах.

— Я нічого цього не помічав, — зніяковіло буркнув Оскар.

— Чоловіки такого ніколи не помічають.

— Може, купиш іще посудомийку?

— Я не хочу посудомийку.

— Може, мікрохвильовку?

— Теж не хочу.

— Телевізор?

— Я його не дивлюся. А ти?

— Тільки новини. І Songs of Praise[18]. А ще музичний фестиваль класичної музики.

— Добре, що нам так мало треба. Правда, Оскаре?

— Однозначно, — відказав він, роздивляючись чек. — Поки що нам щастить. Я в понеділок зателефоную у відділення «Банку Шотландії» і відкрию для нас спільний рахунок. Тож можеш купувати меблі.

— Але ж ці гроші не для мене.

— Вони для нас обох.

— Ти вважаєш, що зможеш відкрити такий рахунок?

— Я вже десятки років їхній клієнт. Тож без проблем.

— Як ти все швидко владнав, Оскаре. І не забудь купити квіти для Роуз.

— Не забуду.

День видався чудовий. Вітру не було, а червоне сонце сяяло на чистому блакитному небі. Леді, які вирішили піти на закупи, обережно ступали тротуарами, щоб не посковзнутися. Усі вони повзувалися у зимові чоботи і надягли теплі шапки й рукавички. Час від часу вони зупинялися, зустрівши когось знайомого, і довго обговорювали новини, випускаючи хмарки пари в морозне повітря.

Церква, що виднілася за чорним мереживом голого гілля, сяяла золотом у сонячних променях. Над шпилем кружляли чайки, а на флюгері зручно вмостилася галка. На траві давнього кладовища осіла паморозь, і автомобілі, що приїхали з віддалених ферм на пагорбах, стояли, вкриті снігом, ніби ковдрою. Із напіввідчиненого багажника одного з них стирчала ялинка.

Елфріда швиденько впоралася з хатніми справами — застелила ліжка, розвела вогонь у каміні й принесла ще дров із сараю — а затим, умостившись біля величезного вікна, спостерігала за зимовим життям містечка. Оскар поїхав, хоча перед тим трохи затримався, бо лобове скло в автівці обмерзло, а двірники не хотіли працювати. Елфріда сподівалася, що Роуз Міллер зрадіє, побачивши його.

Зрештою Елфріда повернулася до столу — зимове сонце пригрівало у спину — і почала писати Гектору листа.

Елфріда так захопилася листом, що не чула ані голосів на вулиці, ані того, як відчинилася й зачинилася кована хвіртка і хтось підійшов до вхідних дверей. Коли задзвенів дзвінок, вона так перелякалася, що аж ручку впустила. Горас, як завжди, панічно загавкав. Елфріда підвелася, вийшла з вітальні та збігла сходами вниз.

— Горасе, ану, тихо! — прикрикнула вона, затим пройшла коридором і широко відчинила важкі двері — назустріч яскравому сонцю, холодному зимовому повітрю і незнайомій жінці. — Вибачте за собаку.

— Не переймайтеся. Усе гаразд, — відказала незнайомка.

На ґанку стояла висока струнка жінка років сорока незвичайної зовнішності. Дуже темне, кольору воронячого крила волосся спадає до плечей, над чолом чубчик. Одягнена в довгу червону вовняну спідницю і поношену куртку фірми «Барбур» і взута в старі чоботи фірми «Доктор Мартінс». Обмотаний навколо шиї картатий шарф підкреслював її красиве обличчя, на якому не було і сліду косметики. Засмаглі щоки порожевіли від холоду, а глибоко посаджені очі, здавалося, були темнішими за чорну каву. В одній руці вона тримала пластикову сумку, у другій — маленький кошик з яйцями.

— Добрий день, — всміхнулася вона. — Ви Елфріда Фіппс? Сподіваюся, я вас не потурбувала. Я Табіта. — Елфріді це ім’я ні про що не сказало, тому вона й далі здивовано розглядала гостю. — Табіта Кеннеді. Дружина Пітера Кеннеді.

— А-а, — протягнула Елфріда, намагаючись приховати здивування. Жінка, яка стояла перед нею, аж ніяк не нагадувала дружину священника. — Дуже приємно з вами познайомитися. — Елфріда відступила на крок назад, притримуючи двері. — Заходьте, будь ласка.

Але Табіта Кеннеді вагалася.

— Але, можливо, ви зайняті. Я тільки яєць принесла. Свіжі, домашні.

— Я не зайнята, а свіжі яйця — це чудово. Заходьте, пригощу вас кавою. — Табіта зайшла, і Елфріда зачинила двері. — Зайдемо спершу на кухню, — мовила вона. — Я поставлю чайник, а потім підіймемося нагору пити каву. Чи вам чаю заварити?

— Зараз я все на світі віддам за філіжанку кави. Змерзла страшенно. Пітер узяв автівку, тож мені довелося йти з пагорба пішки. Думала, впаду десь дорогою — так там слизько.

Вона зайшла слідом за Елфрідою на кухню, поставила кошик з яйцями на стіл, а пластикову сумку повісила на стілець.

— Оскар теж узяв авто. Поїхав у Коррідейл до жінки на ім’я Роуз Міллер.

— Нічого собі! Оце буде зустріч! Роуз завжди обожнювала Оскара. Часто його згадує. Знаєте, а я ніколи тут не була на кухні. Якщо й приходила в Естейт-хаус, то це був дуже формальний візит — з дверей одразу нагору підіймалася, у вітальню. Кохрани були дивні люди, завжди трималися осторонь. Не дуже любили розваги, так би мовити. Нас із Пітером раз на рік запрошували на чай і ввічливу розмову. І для мене це завжди було неабияке випробування. Як ви тут облаштувалися?

Елфріда вже налила в чайник води та поставила на плиту, а затим дістала тацю, чашки і блюдечка.

— У нас усе гаразд.

Табіта роззирнулася і мовила:

— Ця кухня ніби з історичного музею. У моєї бабусі була точно така сама. Навряд чи Кохрани користувалися якоюсь сучасною технікою, а якщо в них щось і було, то місис Кохран явно забрала це із собою. У вас є посудомийка?

— Ні. Але в мене її ніколи й не було, тож це не проблема.

— А пралка?

— У посудомийні стоїть, стара якась. Працює, хоч і довго пере. А сушу я все на мотузку в саду.

— Посудомийня! А можна подивитися?

— Звісно.

— Оці двері? Ну що ж, загалом непогано. Плитка на підлозі, фаянсові, дерев’яні підставки для сушки. І холодильник є.

— За такої погоди він не дуже й потрібен.

Табіта зачинила двері в посудомийню, повернулася на кухню й відсунула стілець, щоб сісти до столу.

— А великою кімнатою нагорі користуєтеся?

— Постійно. Вічно бігаю сходами туди-сюди.

— А що на першому поверсі?

— Одна кімната — дуже похмура їдальня у вікторіанському стилі. Важкі темні різьблені меблі, плюшеві штори, піаніно з канделябром. В іншій кімнаті, мабуть, був кабінет. Навряд чи Кохрани ним користувалися. Там досі стоїть старий стіл із кришкою і столик зі спеціальними ящичками, у яких, напевно, зберігали гроші за оренду. Зазвичай ми їмо або тут, або біля каміна.

— Так значно зручніше.

— Та й Оскар нібито не проти.

— Я рада, що Оскара немає вдома, — зізналася Табіта. — Адже передусім я прийшла до вас, щоб вибачитися, а тепер мені не доведеться цього робити.

— Вибачитися? За що?

— Це мене Пітер сюди відправив. Хвилюється, що вчора повівся не надто чемно, залишивши Оскара самого. Дуже сподівається, що Оскар не образився.

— Гадаю, і Оскар вважає, що йому слід вибачитися перед Пітером. Він повівся нечемно, коли втік із клубу. Раптом запанікував. І потім мучився докорами сумління. Розуміє, що погано вчинив.

— Гектор нам написав, що його дружина і донька загинули в страшній автокатастрофі. Потрібен час, щоб таке пережити.

— Це називається горювати.

— Знаю. І вам, мабуть, нелегко.

— Справжнє пекло, якщо чесно, — сказала Елфріда і сама здивувалася, що промовила ці слова, бо досі нікому не розповідала, як їй тяжко. Навіть сама собі боялася в цьому зізнатися. — Гадаю, найгірше — це усвідомлення своєї безпорадності. Коли ти нічого не можеш вдіяти, щоб допомогти йому. І нетерпіння. А від того, що ти відчуваєш нетерпіння, тебе накриває провина. Мені постійно доводиться прикушувати язика. Я доволі соціальна людина. Звісно, не про нескінченні вечірки йдеться. Але я люблю спілкуватися з друзями, знайомитися з новими людьми. А через Оскара доводиться сидіти вдома. Мабуть, мене вже всі вважають зарозумілою.

— Впевнена, що ні.

— Місис Снід — моя рятівниця. Ми можемо годинами розмовляти за чашкою чаю.

— Я рада, що вона у вас працює.

— Але сьогодні… сьогодні в мене з’явилося відчуття, що найгірший, найважчий час, можливо, вже позаду. Принаймні я на це сподіваюся. Оскар — чудова людина, і він аж ніяк не заслужив того, що з ним сталося. Можливо, його візит до Роуз Міллер — це перший крок до одужання.

— Ми з Пітером одразу були готові підтримати вас, але вирішили, що вам потрібен час, щоб опанувати себе. Інколи впіймати правильний момент доволі складно.

— Будь ласка, не думайте про це.

— А можна, Пітер якось зайде до Оскара в гості? Сподіваюся, вони поговорять і все владнають.

— Звісно, можна. Але нехай спершу зателефонує.

— Гаразд.

Кава зварилася, тож Елфріда поставила кавник на тацю.

— Ходімо нагору. Там затишніше.

І вона пішла вперед, а Табіта попрямувала за нею.

— Ці прегарні сходи мене завжди зачаровували. З ними тут усе здається таким розкішним. Пітер розповідав, що поручні зроблені з балтійської сосни, яка припливала на риболовецьких човнах як баласт. — Табіта спинилася на сходовому майданчику і визирнула у вікно на сад. Вкритий памороззю і сірий, як усі сади взимку, він кількома терасами підіймався схилом пагорба, а посередині йшла доріжка зі сходів. Аж до самого неба здіймалися сосни з безліччю гнізд галок. — Я вже й забула, яка тут велика ділянка. З вулиці за високою стіною нічого не видно. Обожнюю огороджені сади. Старий Кохран чудово доглядав за цим садом. І завжди приносив нам свіжу капусту.

— Оскар теж любить поратися в саду, але поки що тільки трохи листя позгрібав.

— Навесні тут розквітають нарциси, а тераси стануть фіолетовими від аубреції. А ще там квітне бузок.

Елфріда понесла важку тацю нагору. Табіта позаду неї не стихала:

— І будинок не просто здається великим — він справді величезний. Наче «Тардіс» доктора Хто[19]… Більшає і більшає… — Крізь відчинені двері вітальні світило призахідне сонце. — …І я завжди вважала, що ця вітальня — просто дивовижна. Ой, тільки гляньте, вам лишили люстру. Вона, мабуть, із Коррідейлу. — Табіта озирнулася і побачила маленьку картину, яку Елфріда привезла з Дібтона. — Господи, яка краса. — Підійшла ближче і придивилася. — Її ж тут не було, правда?

— Не було. Це моя картина, — відказала Елфріда і поставила тацю на столик біля вікна.

— Це Девід Вілкі. Точно він.

— Так, він, — мовила приголомшена Елфріда. — Вона у мене вже давно. Куди я їду, туди й вона переїжджає.

— І де ви взяли таку цінну річ?

— Подарунок.

Табіта розсміялася.

— Мабуть, ви дуже подобалися тій людині.

— Мені здається, вона замала для такої величезної стіни. Наче штамп на великому чистому аркуші.

— Зате чарівна.

Елфріда підійшла до каміна, щоб розпалити вогонь.

— А чи треба його розпалювати? — спитала Табіта. — Тут ніби тепло.

— Тут пречудово — є бойлер і центральне опалення. Коли їхали сюди, я боялася, що в домі буде холодно. Але ні, тепло і затишно. Є бойлер, тож завжди маємо гарячу воду.

— Ну і, звісно, ці вікторіанські будинки робили на совість. Протягів тут не буває.

Вогонь розгорівся, поліна затріщали, застрибали маленькі язички полум’я. Елфріда поклала в камін кілька шматків вугілля і ще одне полінце.

— Сядемо біля вікна?

— Так, не заперечую. Сонце пречудове, — відказала Табіта, а тоді зняла куртку й шарф і кинула їх на стілець.

— Ви сидите тут і спостерігаєте, що там відбувається? Мабуть, уже стільки про місцевих мешканців довідалися, що книжку можете написати.

— Так, це доволі цікаво, — погодилася Елфріда і відсунула листа, якого писала Гектору. — Ви давно тут живете?

— Років із двадцять. Одружилися з Пітером якраз перед тим, як він став тут священником.

— І скільки вам тоді було?

— Двадцять, — усміхнувшись, мовила Табіта. — Деяким парафіянам я зовсім не сподобалася, та поступово все владналося. Наші діти народилися вже тут.

— А скільки їм?

— Рорі вісімнадцять. Щойно закінчив школу. А ще він пройшов усі підготовчі курси, його зарахували в Даремський університет, але почне навчатися тільки наступного року. Зараз у нього вільний рік, і я й гадки не маю, що він робитиме. Пітер каже, що йому байдуже, чим він займатиметься, аби лише не марнував часу, а працював чи навчався. Доньці — її звати Клодаг — дванадцять, і вона до нестями любить коней. Ми так і не зрозуміли, чому вона обрала собі таке дороге хобі.

— Могла й дельтапланеризмом захопитися…

І обидві жінки дружно розреготалися. Приємно було поговорити за філіжанкою кави, наче подружки, які обговорюють своїх чоловіків і дітей. Здавалося, вони вже сто років знають одна одну.

Елфріда подивилася на Табіту — у чорному светрі з комірцем поло, сучасна стрижка — і, не стримавшись, запитала:

— Тобі подобається бути дружиною священника? Сподіваюся, не проти, якщо ми перейдемо на «ти»?

— Звісно ж, не проти. А щодо дружини священника, то я щаслива, що вийшла за нього заміж. І я не лише дружина священника, я ще й викладаю мистецтво у школі. Кваліфікована вчителька з усіма необхідними дипломами. П’ять уроків на тиждень.

— І сама малюєш?

— Так, фарбами й олівцями, але викладаю ще гончарство і шиття. Мої старшокласниці пошили всі подушечки під коліна у церкві. Грандіозний був проект. А кожна мама у Крейґані має трохи кривобокий горщик для бегоній.

— А я була актрисою, — сказала Елфріда, одразу знітившись. Прозвучало так, ніби вона змагалася з Табітою талантами. Аж забрати свої слова назад захотілося.

Але Табіта щиро зацікавилася, тому Елфріді відлягло від душі.

— Справді?! — вигукнула вона. — Не здивована, якщо чесно. Легко можу уявити тебе на сцені. Ти була знаменитою?

— Ні, анітрохи. Але без роботи ніколи не залишалася.

— Це найважливіше, правда? Робити те, що любиш, і отримувати за це гроші. Для мене це теж важливо. Тоді починаєш себе поважати. І Пітер мене розуміє. Це одна з причин, чому я так його кохаю. Дуже хочу, щоб ви познайомилися. Запросила б тебе до себе, але, мабуть, краще дочекатися, коли вони з Оскаром порозуміються. Щойно вони все владнають, одразу ж отримаєте запрошення. Тобто я хотіла сказати, що зателефоную, і ми про все домовимося.

— Чудово. Чекатиму з нетерпінням.

— Що ви робите на Різдво?

— Навряд чи ми святкуватимемо. Оскару наразі не до свята. І я його чудово розумію. Але є один нюанс. Наступної суботи до нас приїде родичка зі своєю племінницею. Я їх попередила, що великого свята у нас не буде, але вони все одно вирішили їхати.

— Скільки їм років?

— Керрі тридцять. А її племінниці, Люсі, — чотирнадцять. Я з нею не знайома. Сподіваюся лишень, що вона не надто сором’язлива. Ну і не надто жвава. А ще маю надію, що їй не буде нудно з нами.

— У Крейґані стільки всього відбувається на Різдво. Тож вона чудово проведе час. Усі місцеві діти збираються разом…

— Але ж вона нікого не знає.

— Ми познайомимо її з Рорі та Клодаг, а вони вже — з усіма іншими.

— А діти не будуть проти? — з нотками сумніву в голосі запитала Елфріда.

— Проти? Чому це вони будуть проти?

— Ну… незнайома дівчинка. З Лондона.

— Ну то тим паче треба їй допомогти, — впевнено сказала Табіта.

Елфріда подумала, що іншої відповіді й бути не могло, адже її гостя — вчителька зі сталевим характером, яку всі завжди слухаються, а ще дружина священника, яка виховує дітей за принципами християнської моралі. А ще вона зрозуміла, що Табіті Кеннеді, попри її богемну зовнішність, можна довіряти, бо вона ніколи не підведе. І нова знайома сподобалася їй ще більше.

— Ой, послухай, — сказала Елфріда, згадавши про свою проблему. — Хочу купити дещо з меблів. Будинок лише частково мебльований, бо його завжди хтось винаймав. У кімнаті, в якій житиме Керрі, все гаразд, а от Люсі я думала поселити на мансардному поверсі. Там гарно і світло, але… — Вона замовкла. — Може, глянемо на неї разом? Можливо підкажеш, що мені купити?

— Звісно, гляну. Чому ж ні, — кивнула Табіта, допила каву й, відгорнувши край рукава, глянула на годинник. — А потім уже побіжу. У Пітера по обіді зустріч у Баклі, тож мушу встигнути нагодувати його супом.

— Якщо в тебе немає часу…

— Ні, все гаразд. Устигнемо. Ходімо, покажеш ту кімнату. Я трохи розбираюся в дизайні інтер’єрів.

— Але ми трохи обмежені в ресурсах.

— Я дружина священника. Тому звикла до бюджетних варіантів.

Вони піднялися сходами на мансардний поверх. В одній кімнаті, без вікон, стояло три старі скрині та якийсь манекен. А ще було чимало павутини. Інша, з величезним вікном у скошеному даху, була наповнена лише блідим зимовим світлом.

— Яка чудова кімната! — вигукнула вражена Табіта. — Будь-яка дівчинка буде в захваті від неї. Ти збираєшся купувати килим? Дошка на підлозі дивовижна. Тут ще й радіатор є. Дуже затишно. Звісно, потрібне ліжко, може, ще якийсь комод. Чи маленький туалетний столик. А телевізор?

— У нас немає.

— Розумію, але сучасні підлітки не можуть без нього жити. У Рорі є старий, він його не дивиться. Я спитаю, чи можна взяти. Ще треба кілька ламп. І штора на вікно. Бо інакше тут може бути страшнувато.

— У мене є трохи грошей, — сказала Елфріда. — Гектор прислав. Але небагато. Тож я подумала, може, десь є крамниця вживаних речей…

— У Баклі є чудовий базар.

— Я ніколи не була в Баклі.

— Поїдемо разом. І ти там усе купиш.

— І ліжко?

— О, там чудові ліжка. А ще постільна білизна, картини, предмети мистецтва, жахливий старий одяг, шафи, килими. Поїдемо наступного тижня. По обіді якось… Може, у вівторок?

Елфрідин щоденник уже майже місяць сумно дивився на неї порожніми сторінками.

Тому вона одразу кивнула.

— Зможемо поїхати твоєю автівкою? Бо Пітеру наша може знадобитися, — запитала Табіта, і Елфріда знову кивнула. — От і чудово! Вже не можу дочекатися вівторка. — Вона знову глянула на годинник. — Тоді домовилися. А тепер мені час летіти, інакше Пітер гніватиметься.

Коли Табіта пішла, Елфріда знову сіла до столу, щоб дописати Гектору листа.

Перечитавши написане, поклала лист у конверт, написала на ньому адресу й наклеїла марку. Потім спустилася вниз і перевірила, що з продуктів треба докупити. Вирішила, що потрібно взяти трохи овочів і, може, дещо з фруктів. Горас спав на своєму лежаку і явно не хотів, щоб його турбували. Вдягнувшись тепліше, вийшла за двері. Замикати не стала — вона вже знала, що у Крейґані ніхто не зачиняє дверей.

Мороз кусався, але сонце трохи підтопило кригу, і тротуари стали мокрими й чорними. Та Елфріда все одно ступала обережно, як і всі жінки, які поверталися з крамниць із торбами. Вона надто дорожила своїми руками й ногами, щоб отак просто бігати посеред зими.

Відправивши листа, перейшла на інший бік вулиці до крамниці Артура Сніда «Овочі та фрукти». Сьогодні покупців не було, і Артур Снід продивлявся результати перегонів, обіпершись об стійку. Щойно Елфріда переступила поріг його лавки, він випростався і згорнув газету.

— Добридень, місис Фіппс. Як справи?

Місис Снід завжди називала свого чоловіка Арфуром. Завдяки Снідам Елфріда легше призвичаювалася на новому місці. І не лише тому, що місис Снід прибирала Естейт-хаус і розповідала безліч корисної інформації, а й тому, що вони обоє були кокні[20]. Елфріда, яка більшу частину життя прожила в Лондоні, насолоджувалася звучанням знайомого акценту і чомусь завдяки цьому почувалася тут не настільки чужою. Сніди переїхали в Крейґан п’ять років тому, а до того жили в Лондоні, у гамірному районі Гекні.

Елфріда докладно знала всі перипетії їхнього переїзду, бо місис Снід поділилася ними з нею за безліччю чашок чаю.

Арфур спершу мав невеличкий лоток на колесах на Хай-енд-роуд, а згодом зміг таки зібрати гроші й купити власну маленьку крамничку. Але якогось дня до нього прийшли представники місцевої влади й наполегливо попросили продати землю, на якій стояла його крамничка. І це була остання крапля. А потім він побачив у журналі для садівників і городників — завжди його купував, бо мав невеличку ділянку, на якій вирощував чудові кабачки — оголошення про продаж крамнички у Крейґані та сказав місис Снід: «Як тобі така ідея, моя старенька? Може, ми її купимо?» І віддана місис Снід відповіла: «Гаразд, Арфуре». Так вони переїхали у Крейґан, купили цю лавку і жодного разу про це не пошкодували. Тут живуть чудові люди, їхні клієнти. Арфур захопився боулінгом і риболовлею. А місис Снід вступила до Церковної гільдії, ходить на зустрічі і час від часу співає у церковному хорі.

Місцеві дуже добре прийняли їх, поважають і ходять до їхньої крамниці, та все одно іноді називають «білими переселенцями». Але вона вступила в їхню громаду по-доброму, без краплини ворожості.

— Дорогенька, будьте обережні — ваш друг сьогодні вранці купував у мене хризантеми для іншої жінки.

— Я знаю. Її звати Роуз Міллер. І я тримаю під контролем свої ревнощі. Чи є у вас капуста?

— Є хороша броколі. Тільки вранці привезли. Вантажівка ледве проїхала через пагорб — водій казав, там сантиметрів п’ятнадцять снігу насипало. Є ще кіпріотська картопля.

Елфріда купила броколі й картоплю, а також трохи мандаринів і два доволі сумні на вигляд грейпфрути — їх Артур продав за пів ціни — і склала все в сітчасту сумку.

— Одразу додому, так?

— Ні, — рішуче сказала Елфріда. — Ще хочу купити новий тостер. Нашому вже настав кінець.

— То лишайте сумку тут, я її віднесу вам, покладу в коридорі, одразу за дверима.

— Ви дуже добрі. І чому та картопля така важка? Дякую, Артуре.

І вона порожнем пішла далі вулицею, до крамниці «Вільям Крофт. Електротовари». Дзвоник над дверима задзеленчав, коли вона увійшла, і містер Крофт, одягнений у комбінезон кольору хакі, визирнув із майстерні, розташованої за торговельним залом.

Більшість часу він проводив там — ремонтував пилотяги, налаштовував телевізори. Він одразу впізнав Елфріду.

— Доброго ранку, місис Фіппс. Ви прийшли знову?

— Так. Я прийшла за тостером. І цього разу я його таки куплю.

— Виходить, ваш старий уже вибухнув?

— Ще ні, але щохвилини може.

— Яка модель вас тоді зацікавила?

— Найдешевша. Але, можливо, варто купити щось… сучасніше.

— У мене є саме те, що вам потрібно.

Він приніс коробку й розпакував її, щоб Елфріда подивилася. Тостер був дуже красивий: з опуклими боками, яскраво-синього кольору. Містер Крофт показав, як він працює, як, повернувши невеличку ручку, можна сильніше або слабше підсмажити шматок хліба. Нічого складного.

— І на нього один рік гарантії, — завершив містер Крофт пояснення з таким виглядом, що тепер від цієї пропозиції гріх відмовлятися.

Елфріда, не вагаючись, сказала, що купує його.

— Але є один нюанс, — мовила вона. — У мене при собі зараз немає грошей. Можете відкласти, а я зайду завтра чи післязавтра?

— Не треба нічого відкладати, місис Фіппс. Забирайте тостер сьогодні, а заплатите, коли будете проходити повз крамничку наступного разу.

— Точно?

— Я не боюся, що ви з ним утечете.

Елфріда принесла тостер додому, розпакувала, ввімкнула в розетку, підсмажила два ідеальні тости, намастила їх вегетаріанською бутербродною пастою і почала їсти. А старий тостер викинула у смітник.

Аж раптом почула, як відчинилися вхідні двері — отже, Оскар повернувся. Жуючи тост, вийшла в коридор зустріти його.

— О, ти повернувся. То як там Роуз Міллер?

— Просто дивовижно. — Оскар зняв капелюха і повісив його на стовпчик поруччя на сходах. — Насміялися досхочу і випили по келиху бузинового вина.

— От тобі і з’їздив на чай.

— А чому це ти їси тост?

— Бо купила новий тостер. Ходи-но подивися. — Елфріда повела Оскара на кухню. — Красивий, правда? Ти ж сказав, що я можу піти й купити, що треба. Я так і зробила. Тільки ще не заплатила за нього. Сказала, що завтра принесу гроші.

— Я піду з тобою, — мовив Оскар, затим зняв теплу куртку, відсунув стілець і сів.

Елфріда придивилася до нього. Як на чоловіка, який цілий ранок пив бузинове вино з людиною, яка його обожнює, він мав надто втомлений і схвильований вигляд. Можливо, об одинадцятій ранку бузинове вино — заміцний напій.

— Оскаре, все гаразд?

— Так, усе гаразд. Я зробив те, що ти просила, Елфрідо. Заїхав до майора Біллікліффа.

— О, це добре.

— Ні. Недобре. Мені тепер узагалі недобре.

— Чому? Що сталося?

І він розповів.

Будинок Роуз Міллер у Коррідейлі розташовувався на маленькій вуличці за будинком колишнього управителя, і, проїжджаючи повз нього, Оскар подумав: «Іншим разом зайду. Біллікліфф почекає». Але, повертаючись додому після келиха бузинового вина, почув, як виє собака. Здавалося, тварина кличе на допомогу. Оскар розтривожився і, звісно, проїхати повз будинок майора просто не міг. Тому звернув на доріжку, що вела до маленького кам’яного будиночка із сільською верандою. Щойно вимкнув двигун, собака завив знову.

Елфріда, затамувавши подих, чекала, що ж буде далі.

— І що ти зробив?

— Вийшов з автівки і подзвонив у дзвінок. Ніхто не відповів. Тільки собака припинив вити й загавкав. Потім я смикнув двері, і вони відчинилися. Увійшов усередину й погукав Біллікліффа. Ніхто не озвався.

— Може, він забув надіти слуховий апарат?

— Нікого не було. І собака сидів зачинений у тій самій кімнаті, що й тоді, коли ми заїжджали за ключем. І так само бився об двері.

— Ти його не випустив?

— Не одразу. Я пішов в іншу кімнату на першому поверсі. Там гармидер був іще більший, ніж у вітальні. На спинках стільців висіли брудні сорочки, на столі валялися якісь документи й коробки, а на підлозі розкидані ключки для гольфу. Побачивши сходи, пішов нагору, відчинив двері та зазирнув усередину. Майор лежав на ліжку.

— Він же не помер?

— На якусь мить мені здалося, що він таки справді віддав Богові душу. Але потім я гукнув його, і він поворухнувся.

— Слава тобі, Господи.

Біллікліфф не помер, але вигляд мав жахливий і явно погано почувався. Зрозумівши, що в нього гості, він спробував піднятися на подушках і навіть усміхнутися. Підсунувши стілець до ліжка і сівши, Оскар запитав, що трапилося. І майор Біллікліфф розповів. Уже місяць чи й два він почувався жахливо — живіт зводило судомами, їсти зовсім не хотілося. Учора прийшла прибиральниця і так стривожилася за нього, що зателефонувала його лікарю в Крейґані, доктору Сінклеру. Лікар негайно відклав усі справи і приїхав у Коррідейл. Уважно оглянувши Біллікліффа, сказав, що він повинен лягти в лікарню в Інвернессі — лише на кілька днів, щоб зробити аналізи і з’ясувати, що його непокоїть. Ще лікар лишив йому заспокійливі та знеболювальні ліки і сказав, що до нього щодня заходитиме медсестра.

— І коли він їде в Інвернесс? — запитала Елфріда.

— У понеділок. Доктор Сінклер записав його, — відказав Оскар.

— А як він туди дістанеться?

— А оце велика проблема, — мовив Оскар. — Швидка могла б приїхати по нього з Інвернесса, але дороги засипало, тож цілком можливо, що знадобиться гвинтокрил.

Ще Оскар зрозумів, що старий вояка дуже наляканий. І боїться він не лише того, що його доправлятимуть у лікарню гвинтокрилом, а й усього загалом: лікарні, аналізів, лікарів, хвороби, болю і, можливо, операції.

І Оскар відчув величезну відповідальність, адже в цього старого чоловіка не було жодної живої душі на цілому світі. Тому сказав майору Біллікліффу, що сам відвезе його в лікарню і простежить, щоб усе було гаразд.

Майор Біллікліфф дуже розчулився.

— Але чому? — спитав він, дістаючи брудний носовичок і витираючи сльози, що навернулися на очі. — Чому ти вирішив допомогти такій старій шкапі, як я?

І Оскар відповів:

— Тому що хочу вам допомогти. І залюбки це зроблю. Бо ви — частина Коррідейлу. Як і моя бабуся, і Гектор. — Але, очевидно, це майора Біллікліффа не переконало. Тому Оскар додав: — Бо ви мій друг.

— Ти все правильно зробив, — розчулено сказала Елфріда. — Ти чудова людина. І він не так боятиметься, коли ти будеш поряд.

— Сподіваюся, що ми не застрягнемо в кучугурах.

— Ой, краще розв’язувати проблеми по черзі. А що із собакою?

— Я спустився і випустив бідолаху в сад. Сердешна дуже хотіла в туалет. І знаєш, вона зовсім не страшна. Як і казав Біллікліфф, просто мила стара лабрадорша, якій він приділяє замало уваги. До речі, її звати Бренді.

— Як цікаво.

— Коли вона зробила свої справи, я посадив її в автівку і відвіз до Роуз Міллер. Звісно, я їй усе розповів. Вона розхвилювалася, бо й гадки не мала, що з майором сталося лихо. Сама трохи прихворіла і кілька днів не ходила до Біллікліффа. Сказала, що негайно піде до нього, щоб трохи прибрати й щось приготувати їсти. Їй вісімдесят п’ять, але вона й досі понад усе на світі любить непрості завдання. І що цікаво, їй явно подобається старий Біллікліфф. Вона без кінця повторювала: «Може, він і забагато п’є віскі, але все одно приємний і добрий чоловік. А ще він надто гордий, аби попросити про допомогу».

— І що ж буде з бідолашною собакою?

— Роуз попросить племінника, Чарлі, щоб він подбав про Бренді, поки Біллікліфф не повернеться з лікарні. Він працює там само, в готелі, і в них є сарай, де сплять собаки. Чарлі її годуватиме й братиме із собою всюди.

— Ти чудово все організував.

— Гадаю, з майором усе буде гаразд. І за два дні він вже опиниться в лікарні.

— Ох, Оскаре, ну й ранок у тебе сьогодні…

— Але я радий, що заїхав до нього. — Оскар усміхнувся. — У мене все. А ти як? Тостер купила. А що ще?

— Ой, у мене був чудовий ранок. Кращий за твій. Я написала листа Гектору, а ще до мене заходила Табіта Кеннеді. Стільки всього треба тобі розповісти!

— То розкажеш за обідом. Пропоную потішити себе. Відсвяткуємо наше чисте сумління і Гекторову щедрість. Сходимо в паб, з’їмо по сандвічу чи, може, по шматку пирога, я замовлю тобі джин з тоніком, і ми вип’ємо за… нас?

Обід. У пабі…

— Ти серйозно?

— Звісно.

— Ох Оскаре! — прошепотіла зворушена Елфріда, і їй здалося, що вона от-от розплачеться. Обійшовши стіл, вона міцно обійняла Оскара.

Це був справді хороший день.