Зимове сонцестояння

Елфріда

Оскар і Елфріда, тримаючись за руки, обережно йшли додому. Була вже майже восьма вечора, надворі темно, сніг не припинявся, але уздовж дороги горіли вуличні ліхтарі, тож у ліхтарику, який Оскар завбачливо поклав до кишені, потреби не було. Вони піднялися на вершину пагорба. Місто розкинулося внизу, і за голими гілками дерев світився круглий циферблат годинника на церковній вежі. Укрите снігом, усе здавалося інакшим, таким чарівним, що Елфріда спинилася на хвилину, аби помилуватися.

— Оскаре, як би я хотіла вміти малювати, — зітхнула вона.

Вона міцно тримала його за руку, тож йому теж довелося спинитися.

— Ти вважаєш, що зараз доречний час для таких роздумів? — уточнив він.

— А чому ні?

— Бо мені за комір нападало снігу, і він поволі тане.

— Але уяви, як було б чудово, якби я могла відтворити цю красу! Залишити її на полотні на віки. Як падає сніг у світлі вуличних ліхтарів і яскравих вікон. І цей годинник, схожий на повню. Єдине, що я не змогла б намалювати, — це запах диму з ноткою торфу.

— Згоден, дим пахне неперевершено. Але, будь ласка, ходімо додому.

Біля стіни Оскарового саду доріжка різко пішла вниз. Уздовж неї тягнувся поручень, і вони, тримаючись за нього, рушили одне за одним, наче пасажири, які сходять із трапа літака. Унизу виднілася їхня хвіртка, і яскраво світився ліхтар над чорним ходом.

От і дійшли додому, цілі й неушкоджені.

Вони познімали мокрі куртки в посудомийні, як зазвичай робить місис Снід, поскидали заліплені снігом чоботи й мокрі шапки та повісили все сушитися. Елфріда обмовилася про вечерю, але Оскар поки що відмовився. У гостях він наївся сандвічів із копченим лососем і м’ясного пирога, тож зовсім не був голодним.

Крім того, пам’ятаючи, що додому доведеться йти пішки, а дороги замело снігом, у гостях він утримався від алкоголю і тепер, перш ніж знову сідати до столу, хотів випити склянку віскі.

Елфріда пішла на кухню і ласкаво привіталася із собакою. Затим зазирнула в духовку — перевірити, як там її кеджері. Аж раптом почула Оскарове:

— Мій віскі кудись подівся.

— Як це?

— Сам не знаю. Зник і все, — розгублено мовив Оскар, поки Елфріда зачиняла дверцята духовки.

— Може, Керрі вирішила себе потішити.

— Я думав, вона ще має бути в ліжку.

— Потішити себе можна і в ліжку. А що, іншої пляшки в тебе немає?

— Є, але ж та була відкоркована.

— Зараз з’ясуємо, що й до чого.

Вони вийшли з кухні й стали підійматися сходами нагору. На сходовому майданчику Елфріда спинилася. Двері до вітальні були зачинені, і з-за них доносилися приглушені голоси. Оскар їх теж почув. Вони здивовано перезирнулися.

— Здається, я знаю, де моя пляшка, — сказав Оскар.

— Тс-с-с, — приклавши палець до вуст, цитьнула Елфріда, а затим навшпиньки підійшла до прочинених дверей Керріної кімнати й зазирнула всередину. — Її там немає, — драматичним голосом повідомила вона, повернувшись до Оскара. — Ліжко порожнє.

— І в неї гості, — підіграючи Елфріді, теж прошепотів Оскар.

— Хто ж це може бути?

— Загадка. Але, може, зайдемо і подивимося?

Так вони і зробили.

Прочинивши двері вітальні, побачили затишну мирну картину: м’яко освітлена красива кімната, штори на вікнах засунуті, у каміні горить вогонь, а у кріслах біля вогню сидять Керрі та якийсь незнайомець. Але складалося враження, що вони знайомі цілу вічність. Елфріда одразу ж подумала, що, може, це давній знайомий Керрі розшукав її… Давній і вірний залицяльник…

Керрі обернулася, побачила їх і скочила на ноги.

— Елфрідо, ви повернулися! Ми й не чули, як ви увійшли. Як вечірка?

— Чудово. Але ж ти маєш бути в ліжку.

— Я занудилася.

Тим часом і незнайомець підвівся з крісла і став біля вогню, чекаючи, коли його представлять. Елфріді він одразу сподобався.

Одягнений як бізнесмен — елегантний темно-сірий костюм, акуратна краватка, стильна стрижка. Високий, стрункий, засмага підкреслює світло-карі очі. Попри свої шістдесят два, Елфріда аж затремтіла від фізичного потягу, хоч це зовсім не применшувало її почуття до Оскара. Просто привиділося щось знайоме, просто згадала про те, що колись було і в неї.

— Елфрідо, це Сем Говард. Елфріда Фіппс. І хазяїн будинку, Оскар Бланделл.

— Добрий вечір. Приємно познайомитися! — майже в унісон сказали всі й обмінялися рукостисканнями.

— Дуже перепрошую за вторгнення, — сказав Сем Говард.

— Чому вторгнення?

— Бо я прийшов без запрошення.

Аж раптом Оскар побачив свою пляшку віскі.

— От де вона! А я думав, куди вона поділася!

Керрі розсміялася.

— Ви вирішили, що я тихенько прикладаюся до чарки? Ні. Я принесла її пригостити Сема. Хочете?

— Навіть не описати словами, як хочу. Я весь вечір нічого не пив, щоб довести Елфріду додому в таку погоду.

— Тоді я вам наллю, — сказала Керрі. — Але треба спуститися на кухню за склянками. А ти, Елфрідо, щось питимеш? Я п’ю вино…

— О, чудово, я теж буду вино, — відказала Елфріда і раптом відчула, що страшенно втомилася. Тому з полегшенням опустилася на диван і витягнула ноги. — Дві години простояла, поїдаючи сандвічі та м’ясний пиріг.

— Там ще хтось був?

— Так, то була справжня вечірка. Ще три пари прийшли. Усі такі балакучі й приємні.

— А що Люсі?

— Вона пішла з дітьми Кеннеді в іншу кімнату, і більше ми її не бачили. А коли ми зібралися додому, вони вже пішли на танці. Усе як і має бути.

— От і добре. Піду принесу склянки і ще пляшку вина. І содову для Оскара.

Керрі вийшла, й Елфріда почула, як та швидко збігає сходами. Оскар сів у своє крісло, і вони залишилися самі з незнайомцем.

Елфріда знала, що Оскар і гадки не має, про що з ним говорити, тож вирішила рятувати ситуацію.

— А тепер розповідайте, — попросила вона, якомога привітніше всміхаючись, — хто ви і як тут опинилися. Мабуть, ви давній друг Керрі?

— Зовсім ні, — мовив він, а тоді взяв стілець, поставив його ближче до дивана, на якому сиділа Елфріда, сів і трохи нахилився вперед, зчепивши руки між колін. — Ми познайомилися сьогодні.

— Он воно що, — тихо мовила Елфріда.

І Сем розповідав, а вони слухали. Він працює в компанії «Старрок і Свінфілд» — текстильному концерні, який викупив вовняну фабрику в Баклі. Фабрику Мактаґґертів. Працюватиме тут генеральним директором.

Елфріда нічого із цього не зрозуміла, зате Оскар одразу збагнув, про що йдеться.

— Пітер Кеннеді мені розповідав, що фабрику хтось купує, але я не знав, що справа вже зрушила з місця.

— Не те щоб зрушила, але ми над цим працюємо.

— Чудові новини.

— Сподіваюся.

— І коли ж фабрика знову запрацює?

— Спершу треба все відбудувати.

— А що там сталося? — поцікавилася Елфріда.

— Ой, та там була купа проблем, — пояснив Оскар. — А на завершення ще й водою все залило. — Затим, повернувшись до Сема, запитав: — А ви вже давно в цьому бізнесі?

— Усе життя. У мого батька була маленька вовняна фабрика в Йоркширі.

— Боже мій милий. А де ви живете? У Лондоні?

— Колись так, а останні шість років працював у Нью-Йорку. Проте в листопаді мені запропонували переїхати сюди й узятися за цей проект.

— То ви тепер житимете тут?

Тим часом повернулася Керрі з другою тацею, на якій стояли пляшки та склянки. Сем кинувся до неї, щоб допомогти.

Звільнивши місце на Оскаровому столі, вони поставили тацю.

На холодній пляшці вина виступив конденсат.

Сем акуратно відкоркував її, налив келих для Елфріди і приніс їй.

— А вам, сер?

— О… — задоволено всміхнувся Оскар. Приємно сидіти біля каміна, поки хтось інший виконує обов’язки хазяїна. — Віскі із содовою, будь ласка. І без льоду.

— Так достатньо? — запитав Сем.

— Ідеально.

Затим він налив вина Керрі.

— А вам? — спитала Елфріда, але Сем відповів, що ще не допив свого віскі, взяв склянку зі столика біля каміна і знову сів на стілець біля Елфріди.

— На якому ви етапі? — запитала Керрі.

— Тобто? Не зрозумів?

— На якому етапі історії…

— Ми вже почули про вовняну фабрику, — відказала Елфріда. — Навряд чи буде щось цікавіше.

— О, запевняю тебе, Елфрідо, найцікавіше ще попереду, — мовила Керрі й, наче кішечка, згорнулася у кріслі.

— Ну гаразд, здивуйте мене, — сказала Елфріда.

І Сем повів далі.

— Усе це доволі особисте і непросте. Повернувшись із Нью-Йорка, я зупинився в Лондоні у своїх давніх друзів — Джейні й Ніла Філіпів. У них будинок у Вандсворті. Одного вечора до них на вечерю зайшов давній знайомий батьків Джейні. Г’ю Маклеллан.

Сем зробив паузу, щоб слухачі усвідомили важливість сказаного. Та Елфріда абсолютно нічого не усвідомила, її, навпаки, аж дратувала його мовчанка, бо хотілося знати, що було далі. А от Оскар таки зрозумів суть сказаного.

— Г’ю! — вигукнув він. — Невже мій двоюрідний брат Г’ю?

— Так, думаю, так.

— Але ж він на Барбадосі.

— Ні, приїхав у Лондон побачитися з друзями й вирішити якісь свої питання. А потім збирався поїхати на Різдво і Новий рік до якоїсь Моді Пібоді на південь Франції.

— Оце так дивовижний збіг.

— Ми трохи поговорили, а потім він якось дізнався — Джейні розповіла, мабуть, — що я переїжджаю в Баклі, і запитав, де я житиму. Я відповів, що житла в мене тут поки що немає, але щось знайду. І тут він дістав із кишені ключ від цього будинку. Сказав, що він власник половини будинку, а друга належить його двоюрідному брату, і що він хоче продати будинок.

— Срака-мотика! — вигукнув Оскар, і Елфріда подумала, що за цих обставин це ще дуже м’яко сказано. — От пройдисвіт. І він завжди таким був. Чому, в біса, він мені нічого не сказав?

— Не подумайте, що я його захищаю, але, здається, він намагався вам додзвонитися. Ви ж раніше жили в Гемпширі, так? Він телефонував туди, але ніхто не відповів.

— Його батько — Гектор — знає, що я переїхав сюди, у Крейґан. Чому він йому не сказав?

— Якщо я правильно зрозумів, він тоді ще не бачився з батьком і не планував йому телефонувати, аж поки не з’їздить у Францію. Думав зайти до нього перед відльотом на Барбадос.

— Оце так… — Шокований віроломством двоюрідного брата, Оскар зробив величезний ковток віскі й на мить замовк, розмірковуючи над почутим. — Чому це він раптом вирішив його продати? Ми стільки років ділили пополам ті крихти за оренду, що я й подумати не міг, що він захоче виставити будинок на продаж. І точно не міг навіть припустити, що при цьому він нічого мені не скаже.

— Гадаю, йому конче потрібні гроші.

— Не дивно. Платити аліменти трьом дружинам — не жарти. Та й він полюбляє трусити гаманцем. — Оскар на мить задумався, а тоді запитав: — Ви домовилися за посередництвом агента?

— Ні. Він збирався піти в «Герст і Філдмор», але, зустрівши мене, вирішив, що значно вигідніше буде продати будинок без посередників.

— І що ви сказали?

— Що спершу він повинен уладнати всі справи з вами.

— У такому разі що ви тут робите?

— Ключ у нього був із собою. Він сказав, що якщо я вже їду на північ, то, може, гляну на будинок. Розповів, що раніше дім винаймала літня пара, а потім чоловік помер, і дружина кудись переїхала. А тоді просто дістав ключ із кишені й віддав мені.

— А чи не забагато довіри з його боку?

— Забагато. Але, мабуть, він вирішив, що вже байдуже, кому віддавати ключ.

— До того ж, продавши без посередників, він заощадить на гонорарі брокеру.

— Саме так.

— А він сказав, скільки хоче за будинок?

Увесь час, поки вони розмовляли, Сем сидів нерухомо на своєму доволі незручному і твердому стільці й уважно, не відриваючи очей, дивився на Оскара. Зараз, коли дійшли до суті справи, він і бровою не повівши чітко і спокійно відповів:

— Сто п’ятдесят тисяч.

— І ви готові стільки заплатити?

— Я ще не бачив усього будинку.

— Але якщо ви все-таки захочете його купити?..

— Так, звісно.

— Тобто по сімдесят п’ять кожному?

— Правильно.

— А якщо я захочу більше?

— Усе можна обговорити. Я просто передав слова вашого двоюрідного брата.

— Ясно.

Оскар допив віскі. Сем мовчки підвівся, забрав у нього порожню склянку і налив нову порцію. Затим повернувся й віддав Оскарові.

— Тепер ви знаєте, як я тут опинився, і я повинен вибачитися перед вами обома. Я віддам вам ключ, який мені дав Г’ю, і ми забудемо про все. Я просто повинен був розповісти це, щоб у вас не виникало запитань.

— Звісно, — мовив Оскар і подивився на склянку з віскі у себе в руці. — Дякую, — додав він і поставив її на столик поруч.

Елфріда, яка весь цей час стримувалася, щоб не втрутитися в розмову, відчула, що настав час і їй сказати своє слово.

— Ви все дуже докладно пояснили, містере Говарде.

— Сем. На «ти».

— Гаразд. Семе, ти все надзвичайно докладно пояснив, але я так і не зрозуміла, як ти тут опинився.

— Приїхав сюди кілька днів тому.

— Це ти вперше побував на фабриці? — спитав Оскар.

— Так.

— Ти сказав, що поїхав з Нью-Йорка в листопаді. А вже майже Різдво. Схоже, «Старрок і Свінфілд» не дуже поспішають.

— Справді схоже, — усміхнувшись, погодився Сем. — Але я їздив у Швейцарію, щоб подивитися і скласти кошторис нового обладнання, яке ми хочемо закупити. Пробув там майже тиждень.

— То ти зупинився в Баклі? — запитала Елфріда.

— Ні. У готелі в Інвернессі. Сьогодні я зустрічався з колективом фабрики. Попереду нас чекає велика робота, багато чого потрібно було обговорити. Затим випив пива із Ферґусом Скіннером — це управитель фабрики, який організував сьогоднішню зустріч. А потім зібрався їхати в Інвернесс, та згадав про цей будинок і вирішив заїхати в Крейґан і подивитися. Один перехожий показав мені Естейт-хаус, і я побачив, що тут явно хтось живе. А далі мені стало страшенно цікаво, як так сталося і хто тут оселився. Тому я і подзвонив у двері. Не люблю залишати загадки нерозгаданими.

— Зрозуміло, — сказала Елфріда і вирішила, що все це дуже цікаво. Вона навіть уявила, як усе відбувалося: симпатичний незнайомець дзвонить у двері і… Керрі спускається сходами й відчиняє…

Вона глянула на Керрі. Та сиділа, зручно вмостившись у кріслі, і за весь час не вимовила ані слова. Інколи було неможливо зрозуміти, про що вона думає, і це був один із таких випадків.

— Керрі, сподіваюся, ти запросила Сема повечеряти з нами, — сказала Елфріда.

Керрі розсміялася. А затим повернула голову, і вони із Семом якось змовницьки перезирнулися, ніби мали якусь спільну таємницю. Сем усміхнувся й одразу ніби став молодшим, не таким серйозним і розважливим.

— Зізнання ще не закінчилися, — сказав Сем.

Що, на бога, між ними сталося?

— І загадки теж, — доволі різко кинула Елфріда, і Керрі аж стало її шкода.

— Елфрідо, Сем залишиться в нас на ніч. Я його запросила, і йому довелося погодитися, бо іншого виходу немає. Усі дороги до Інвернесса замело. Ми телефонували на гарячу лінію. А готелі зараз не працюють, ти ж знаєш. Вибач. Сподіваюся, ти не заперечуватимеш?

— Це найприємніше, що я могла почути, — щиро всміхаючись, сказала Елфріда.

Вже була майже північ. Елфріда лежала в ліжку, поруч Оскар читав книжку «Кохання під час холери». Горіла лише лампа з його боку ліжка, тому в кімнаті панувала напівтемрява.

Товсті штори були трохи відсунуті, і знадвору в цю щілину пробивалася смужка світла від вуличних ліхтарів і холодне повітря з прочиненого вікна. На щастя, у питаннях свіжого повітря і пітьми їхні вподобання збігалися — обоє не могли спати в задушливому мороці.

Смужка світла падала на мідний край ліжка, від чого той сяяв золотом. Під стіною вимальовувався силует величезної шафи з червоного дерева, яку щотижня старанно полірувала місис Снід, а на старомодному туалетному столику розташувалися Елфрідині фотографії у срібних рамках, дзеркальце, оздоблене слоновою кісткою, і парфуми. Це була її кімната. Їхня кімната. В Оскаровому будинку.

Вона пригадала сьогоднішній вечір, який приніс стільки неочікуваних новин. Вона, Оскар, Сем і Керрі о дев’ятій нарешті сіли вечеряти. Кеджері трохи пересох, але ніхто не звернув на це уваги, а якщо хтось і помітив, то і не подумав скаржитися. До кеджері вона подала заморожений зелений горошок, а на десерт — персики з вершками. Оскар відкоркував пляшку білого вина, а коли її випили — дістав ще одну. Вони вже пили каву, коли повернулися Люсі й Рорі Кеннеді — обоє червонощокі чи то від танців, чи то від морозу.

Люсі здивувалася, побачивши за столом незнайомця. Їх із Семом познайомили і розповіли, як він тут опинився. Люсі аж рота роззявила від почутого.

— То ви тут застрягли через снігопад? — недовірливо перепитала вона.

— Схоже на те, — відповів Сем.

— Як цікаво. Наче сюжет книжки Агати Крісті. До ранку когось із нас можуть убити.

— Це точно зроблю не я.

— Тоді Оскар. Оскаре, ви маєте бути лиходієм. Уночі ви когось заріжете ножем чи задушите мотузкою. А зранку ніхто не знатиме, що це зробили ви, сюди примчить поліція і мудрий детектив.

— А чому це я повинен бути лиходієм? — запротестував Оскар.

— Бо ви наймиліша людина з усіх нас, а так завжди і буває — убивцею виявляється той, на кого зроду ніхто й не подумав би. Тому це точно маєте бути ви.

Оскар почав розпитувати про танці, і Люсі розповіла, що дивовижно провела час. Вона танцювала всі танці, крім одного, він дуже складний, називається «Герцог і герцогиня Единбурзькі», і його треба довго вчити. Грав справжній оркестр і можна було випити лимонаду, коли ставало жарко.

— Рорі, а хто все це організував? — поцікавилася Керрі.

— Директор і кілька старшокласників. Було чудово. Прийшли всі. Навіть діти з початкових класів.

Оскар запропонував Рорі пиво, але той відповів, що краще вип’є гарячого шоколаду. Люсі теж захотіла гарячого шоколаду і сама приготувала його. Підсунувши стільці, діти сіли до столу, пили гарячий шоколад і ласували печивом.

Незабаром Рорі сказав, що вже час іти додому.

— Як там погода? — спитав Сем.

— Ну сніг припинився, але невідомо, чи надовго. Я розповім батькові, що познайомився з вами і що фабрика незабаром запрацює. Він зрадіє.

— Поки що зарано радіти. Там ще стільки роботи…

— Головне — почати, — філософськи зазначив Рорі. — Люсі, я спробую завтра по обіді принести тобі телевізор. Усе залежатиме від того, що відбуватиметься на полі для гольфу. Не думаю, що там буде щось особливе. Може, хтось кататиметься на санках. Я зателефоную.

Він вийшов через чорний хід — так було зручніше. Люсі провела його і повернулася на кухню усміхнена, але усмішка майже одразу зникла — так широко вона позіхнула.

Керрі обійняла її і сказала:

— Ти втомилася. Мабуть, іди вже спати.

— А можна спершу прийняти гарячу ванну?

— Звісно. Ти добре повеселилася?

— Неймовірно, — відказала Люсі й поцілувала її.

Поки Оскар і Сем насолоджувалися кавою з бренді, пляшку якого Оскар дістав зі свого винного льоху-полички, Керрі з Елфрідою помили посуд і пішли нагору, щоб у шафці місис Снід знайти постіль і застелити Сему ліжко. Дістали простирадла, наволочки, рушник і додаткову ковдру, якщо раптом він замерзне. Керрі оглянула шафу, в якій самотньо висіли лише два вішаки і з якої добряче тхнуло нафталіном. Елфріда знову пішла до шафки місис Снід і повернулася з ганчіркою і лляною скатертиною. Швидко витерши пил, поклала скатертину на комод. Керрі завела годинник і поставила його на столик біля ліжка.

— Що ще може знадобитися чоловікові? — спитала Елфріда.

— Свіжі квіти? Серветки? Мінібар?

— Коли вони з Оскаром договорять, мінібар Семові вже точно не буде потрібен. А от нової зубної щітки в мене немає.

— У нього є, він казав. І бритва також. Тож усе гаразд.

— А піжама?

— Та він, найімовірніше, спить у чому мати народила.

— Звідки ти знаєш?

— Інтуїція, Елфрідо. Жіноча інтуїція.

І раптом вони обидві розреготалися.

Керрі сказала:

— Ти просто свята. Я не могла не запропонувати йому залишитися і точно знала, що ти не будеш проти.

— Я люблю, коли в будинку багато гостей. А цей дім просто створений для вечірок. Ми з Оскаром занадто довго тут жили самі. А тепер все інакше. — Вона сказала це з величезним задоволенням. — Усі кімнати зайняті. Справжній сімейний дім. Як і повинно бути.

Сімейний дім. Елфріда лежала в ліжку й відчувала будинок як щит, як панцир черепахи, як надійний прихисток. Він їй одразу сподобався, а згодом вона його по-справжньому полюбила.

А тепер він наповнився друзями і став справжнім домом. Оскаровим домом. Але Г’ю хоче його продати. Від самої думки, що Оскар може сліпо послухатися двоюрідного брата і виїхати з єдиного місця, яке в цьому житті належало йому, їй робилося зле.

Оскар дочитав до кінця розділу, поклав закладку, згорнув книжку й поклав її на столик.

— Не спиш?

— Ні.

— Це через лампу? Вибач.

— Та щось не спиться.

Він вимкнув світло, але крізь розсунуті штори в кімнату пробивалося світло вуличних ліхтарів.

— Оскаре, — озвалася Елфріда.

— Що?

— Якщо Г’ю хоче продати свою половину будинку, може, ти її викупиш, і тоді весь дім стане твоїм? Назавжди.

— Сімдесят п’ять тисяч.

— Ти… у тебе немає стільки?

— Якщо я продам усе, що в мене є, може, нашкребу двадцять.

— Можна взяти іпотеку.

— Таку велику суму в моєму віці мені вже не дадуть. І я завжди страшенно боявся іпотек. Люди кажуть «візьми іпотеку», а насправді це означає «позич гроші». Я цього боюся. У мене ніколи не було багато грошей, але і в борги я жодного разу в житті не влазив. І зовсім не хочу починати зараз.

— А якби в мене було сімдесят п’ять тисяч, це допомогло б?

— Якби в тебе було сімдесят п’ять тисяч, вони були б твої. І ти зовсім не зобов’язана витрачати їх на дім.

— Я так полюбила цей будинок.

— Справді, кохана?

— Він такий міцний, такий невибагливий, такий… гнучкий. Хіба не відчуваєш? Він як серце, яке б’ється для нас усіх. Дав нам прихисток, піклується про нас.

— Мабуть, у мене не така уява, як у тебе.

— Оскаре, ти не можеш його втратити.

— Без моєї згоди Г’ю його не продасть.

— Але йому потрібні гроші. — Вона замовкла, підбираючи потрібні слова. — Оскаре, послухай. Якщо я продам свою картину, свого Девіда Вілкі, скільки ми зможемо отримати, як гадаєш?

— Це ж твій скарб.

— Ні, це моя страховка. І, можливо, зараз саме час нею скористатися.

— Але це твоя страховка, не моя.

— Оскаре, ми з тобою разом. І ми застарі, щоб сперечатися про такі дрібниці.

— Сімдесят п’ять тисяч — не дрібниці. Це велика сума.

— Якщо картина коштує стільки, її треба продати. Якщо отримаємо за неї менше сімдесяти п’яти тисяч, решту візьмемо в іпотеку. Це логічно. Навіщо триматися за картину, коли можна купити безпеку? Цей будинок. Тут же можна прожити решту життя. Ти ж хотів би цього, правда? Лишитися тут назавжди? Мені боляче від самої думки, що це чудове місце відійде комусь іншому. Я хочу, щоб весь будинок став твоїм. Щоб ти тут жив.

Оскар довго мовчав. Потім узяв її долоню своєю теплою рукою. Елфріда лежала зовсім близько.

— Ти дивовижна людина, — мовив він.

— Спи.

— Ти надзвичайно щедра.

— Поговоримо про це вранці, — сказала вона.