Зимове сонцестояння

Сем

Сем розплющив очі. Було темно. І дуже холодно. Саме від холоду він і прокинувся. Аж тепер помітив, що стьобана ковдра сповзла з ліжка, і він тремтів на лляному простирадлі з вишитою монограмою, укритий лише двома тоненькими простирадлами. Штори на вікні були розсунуті, і через прочинене вікно у кімнату вривалося холодне повітря. Уночі, мабуть, добряче підморозило.

Нахилившись, Сем підняв ковдру і вкрився. Зігрівся не одразу, але затишку важка м’яка ковдра додала миттєво. Затим простягнув руку, ввімкнув лампу біля ліжка і глянув на годинник. Пів на восьму ранку.

В уже знайомій кімнаті по кутках ховалися тіні. Меблів тут стояло небагато: величезна шафа з усіма речами, які в нього зараз були, умивальник у вікторіанському стилі, який зараз слугував туалетним столиком, з темно-коричневою мармуровою стільницею з великою мискою у квітках і глеком для води. Єдине дзеркало ховалося на внутрішній частині дверцят шафи, а в кутку стояв невеличкий різьблений стілець. У такій кімнаті не попрацюєш і довго не просидиш, а от спиться у ній чудово. А ще тут дуже комфортно розмовляти телефоном.

Сем лежав, поступово зігріваючись під теплою ковдрою, і думав, чого ж він так добре тут почувається. Мабуть, тому, вирішив він, що кімната ні завелика, ні замала, на стінах немає картин, отже, не доводиться зосереджуватися на них, а старі й вицвілі кретонові штори лягають фестонами на старенький килим точнісінько так само, як у мами в їхньому старому будинку в Редлі-гілл. Штори висіли на кільцях, почеплених на мідну палицю з маленькими ананасами по краях, тож коли їх розсували чи засували, лунало затишне постукування.

А тоді вчувався мамин голос: «Любий, прокидайся. Уже час снідати».

Ностальгія, але дуже приємна.

Увесь будинок такий. Просторі, красиві напівпорожні кімнати з вишуканими карнизами і високими різьбленими дверима. Сходи з невисокими сходинками ведуть аж до мансарди, поруччя з полірованої балтійської сосни, старомодна кухня, у якій є все найнеобхідніше. Ванні кімнати оббиті пофарбованими у білий колір шпунтованими дошками, обладнання ще вікторіанської епохи, а бачки в туалетах з ланцюжками і ручками, на яких написано «Тягнути».

Від найпершого, трохи дивного вечора Сема не полишало відчуття, що він ніби повернувся додому.

Будинок йому сподобався з першого погляду. Він кликав його, манив до себе. Сем пригадав увесь дивовижний ланцюжок подій, які привели його сюди саме в такий момент, коли він не зміг звідси вибратися і мусив залишитися. Тепер, озираючись назад, він був певен, що сама доля все це спланувала до найменших дрібниць. Можливо, якесь добре створіння доклало до цього руку, чи так стали зірки, чи у всьому винен незбагненний магнетизм стародавніх лей-ліній.

Зустріч із Г’ю Маклелланом у Лондоні стала першою ланкою цього ланцюжка. Далі — ключ від Естейт-хаусу. І те, як він підкинув монетку, коли сидів в автівці біля церкви у Баклі. Якби випав орел, він би одразу поїхав у Інвернесс і, найімовірніше, устиг би проскочити Блек-Айл до того, як дороги замело. Але випала решка, і він поїхав у Крейґан.

Якби будинок справді виявився порожнім і нежилим, як він думав, він би не затримався тут надовго. Просто глянув би одним оком і поїхав би собі далі. Але розташування дому, його розмір і статечний вікторіанський стиль змусили б його із часом повернувся і роздивитися детальніше. Але дім не стояв порожнем. Крізь штори пробивалося світло, і йому стало цікаво, що ж там відбувається, тому, припаркувавшись, підійшов до дверей і натиснув дзвінок.

І застряг тут, не маючи жодного шансу вибратися ще принаймні кілька днів.

Він прожив тут уже два дні разом із людьми, які між собою малознайомі або є далекими родичами, і залишатиметься далі, поки мине це Різдво. А хотів попрацювати з документами, посидіти за комп’ютером і з калькулятором. Але тепер змушений байдикувати, бо комп’ютер, калькулятор, цифри, важливі телефонні номери й папери лишилися в готельному номері в Інвернессі. На зустріч у Баклі він узяв із собою лише мобільний телефон, портфель і ключ від Естейт-хаусу.

Тож про роботу наразі взагалі не йшлося, і неочікувано для себе він легко перемкнувся з робочого стану в такий, якого не відчував уже багато років. Горизонти звузилися. Пріоритети змінилися. Він ніби опинився на кораблі — ізольований від решти світу, із завданням порозумітися з іншими пасажирами. Ще кілька днів тому абсолютно незнайомі люди поволі ставали йому близькими, наче нова сім’я. Цей дім став для них прихистком і ніби радів, що у просторих кімнатах знову хтось живе, відчиняються і зачиняються двері, у каміні горить вогонь, лунають голоси і кроки на сходах.

Хороший будинок. І Сем хотів, щоб він став його. Але в цьому й полягала проблема. Він хотів би викупити його у Г’ю і Оскара, стати єдиним власником. Ідеальне розташування — до фабрики зранку можна доїхати хвилин за двадцять, увечері — так само. Можна пішки дійти до гольф-клубу. А якщо вдома скінчиться пиво, хліб чи молоко — невеличка крамничка на іншому боці площі.

Крім того, це буде будинок із майбутнім. Його майбутнім. Сем знав, що, якщо купить цей дім, більше ніколи не залишить його. Це не маленька квартира з терасою, не мальовничий котедж, оповитий трояндами. Цей будинок здатен витримати все, чого лиш забажає його власник. І це Семові подобалося найбільше. Незабаром йому виповниться сорок років. І він більше не хоче переїжджати, продавати, купувати, починати все спочатку… Він мріє, щоб останній початок стався тут. Йому хотілося залишитися. Саме тут…

Однак половина будинку належала Оскару Бланделлу, і тут жили вони з Елфрідою. Крім цієї половини будинку і їхніх стосунків, у них більше нічого немає. Г’ю назвав Оскара нудним чолов’ягою. Але Семові він анітрохи не здався нудним. Ба більше, Оскар йому дуже сподобався, і від цього ситуація ставала ще гіршою.

Якби на місці Сема був Г’ю, він би і словом не обмовився про маленьку Елфрідину картину. І тим паче нізащо не став би телефонувати Джейні в Лондон і шукати сера Джеймса Ерскіна-Ерла. Так, Елфріда сама хотіла продати картину, але вона не розуміла, із чого почати і в який бік рухатися. Проте візит сера Джеймса Ерскіна-Ерла нічого не дав — вони лише дізналася, що Елфрідин скарб — дуже якісна підробка. У глибині душі Сем сподівався, що Девід Вілкі виявиться оригіналом і коштуватиме мало не мільйон. Тоді він забув би свої мрії і фантазії — спробував би підшукати собі інше житло.

Та все-таки… він не міг позбутися відчуття, що йому судилося прожити решту свого життя тут, у цьому просторому, напівпорожньому, міцному вікторіанському будинку.

Марні думки. Доклавши певних зусиль, він викинув їх із голови, підвівся з ліжка і пішов зачинити вікно. Його кімната розташовувалася на задньому боці будинку, і у світлі вуличного ліхтаря, який стояв біля дерев’яної хвіртки, він побачив сад, що терасами підіймався вгору, а на пагорбі — завмерлі від морозу сосни, густо вкриті інеєм. Ані подиху вітерцю. Ані звуку.

Коли Сем був дитиною і жив у Йоркширі, він інколи вставав дуже рано, йшов до боліт, видирався на якийсь високий камінь і дивився, як сходить сонце. Світанки завжди були різні, і те, як небо поступово заливалося світлом, Семові здавалося дивом. Він пам’ятав, що додому після цих вранішніх прогулянок повертався щасливий і сповнений сил — біг зарослими травою доріжками, перестрибував через струмки. Тепер він знав: його охоплювало щастя від того, що вдома чекав смачний сніданок.

Так, він уже давно не спостерігав, як сходить сонце. Сьогодні найкоротший день року, але ж схід сонця ніхто не скасовував, і він може його побачити. Сем одягнувся, взув черевики, застібнув новий «Барбур», намацав у кишенях теплі шкіряні водійські рукавиці. Затим тихенько вийшов із кімнати і, обережно зачинивши за собою двері, спустився вниз. На кухні на лежаку дрімав Горас.

— Погуляти хочеш?

Горас, який уже одужав після зустрічі з ротвейлером, хотів прогулятися. Знайшовши якийсь аркушик, на якому Елфріда складала список покупок, Сем написав записку, вийшов у коридор, зняв з вішака твідовий капелюх і шарф. Шарф був не його, але він так приємно зігрівав шию. Провернувши ключ у замку, відчинив двері та вийшов у безвітряну темноту морозного ранку. Замерзлий сніг тріщав під ногами. Відчинивши хвіртку, почув звук двигуна і побачив величезний снігоприбиральний автомобіль з міцно закріпленим снігоприбирачем. Він проїхав через площу і повернув на головну вулицю.

Сем і Горас рушили у протилежний бік.

Вони йшли до гольф-клубу й узбережжя, і незабаром міські вогні залишилися позаду. У чистому темному небі сяяла єдина зірка, але над далеким морським горизонтом висів серпанок. Був відплив. Пісок замерз, а озерця між скелями вкрилися льодом. З півночі дув колючий, як ніж, вітер, і Сем прикрив шарфом щоки і підборіддя. Він думав про інші землі, які лежали на цій самій широті, тільки трохи південніше. На заході, за Атлантикою, — Лабрадор, Гудзонова затока, Аляска. На сході — Скандинавія і дикі й напівпустельні простори Сибіру. Там, мабуть, можна до смерті замерзнути, лиш на п’ять хвилин виткнувши носа з дому. А він тут гуляє із собакою узбережжям, наче у відпустці, і не дуже йому й холодно.

Так, Гольфстрім — і справді дивовижна річ.

Сем швидко пройшовся пляжем, потім звернув з нього. Піднявшись на дюни, перетнув два майданчики поля для гольфу і пішов угору крутим пагорбом — між густими заростями дроку звивалася доріжка. Вийшовши на вершину, він уже зігрівся, а Горас важко хекав. Вони дійшли до паркану і сходів. Темне небо вже посірішало, і зірка зникла. Обіпершись об паркан, який з півночі захищали густі кущі, Сем розвернувся обличчям до моря. Побачив довгу лінію обрію й узбережжя, що тягнулося аж до вогника маяка, який і досі миготів удалечині. За маяком, на південний схід, небо вкрилося рожевими плямами, але світло ще змішувалося з туманом. Гарний звідси краєвид. Сем глянув на годинник: восьма сорок. Сів на дерев’яну сходинку східців і чекав.

Собака сів поруч. Сем зняв рукавичку і погладив його по голові — м’яка, ніжна шерсть, пухнасті вушка. Увесь світ, цей пустельний всесвіт, належав лише їм двом. Із цього маленького пагорба світ здавався безмежним, чистим, незайманим — ніби на другий день Творіння.

Чомусь згадав, як у Лондоні, простуючи дощового вечора по Кінґс-роуд, подумав, що ніхто у всьому світі не чекає від нього різдвяних подарунків. Тому і приїхав у Крейґан із порожніми руками. Однак тепер треба подумати, що подарувати різдвяного ранку своїм новим знайомим. А їх четверо. А може, і п’ятеро, якщо врахувати таємничу місис Снід, з якою він ще не познайомився. Оскар, Елфріда, Люсі. Керрі.

Керрі.

Коли він утратив Дебору, виїхав із нью-йоркської квартири і самого Нью-Йорка, повернувся в Лондон і вийшов на нову роботу, він і припустити не міг, що в його житті знову може з’явитися жінка. Новий роман і сплеск емоцій йому зараз були потрібні не більше, ніж дірка в голові. Але на нього чекала Керрі. Вона була останньою ланкою в цьому дивовижному ланцюгу збігів, і йому навіть стало здаватися, що він просто безпорадний пішак у чиїйсь грі. Крізь сніг він підійшов до дверей Естейт-хаусу і натиснув на кнопку дзвінка. І саме Керрі відчинила йому.

Струнка Керрі з її шапочкою гладко зачесаного каштанового волосся, темними виразними очима, довгою шиєю. Керрі з її чітко окресленими чорними бровами і чарівною родимкою в кутику губ. З глибоким голосом, в якому завжди звучить смішок, тому ніколи не знаєш, жартує вона чи говорить серйозно. Зап’ястя у неї тоненькі, руки вмілі, пальці довгі, нігті не нафарбовані, а на правій руці каблучка із сапфірами й діамантами. Здається, що якийсь навіжений колись примусив її прийняти цю каблучку, плекаючи божевільну надію одружитися з нею. А може, Керрі дістала її у спадок від якоїсь родички.

У Керрі немає ані краплини штучності. Якщо їй нічого сказати, вона мовчить. Якщо говорить, то чітко, продумано, логічно. Здавалося, вона не бачить сенсу в пустопорожній балаканині, проте уважно слухає, коли інші говорять за вечерею чи напоями. Вона любить Елфріду й Люсі, піклується про них. Дівчинку Керрі захищає, але не тисне на неї. Люсі робить що заманеться, однак удома її зустрічають з любов’ю і ніжністю — і завжди готові вислухати. А ще тут лунає веселий сміх.

Сем і гадки не мав, що Керрі думає про нього. Вона поводилася невимушено, завжди тримала ситуацію під контролем, але при цьому була дуже стримана, навіть якась відсторонена. Лише один раз вони опинилися наодинці довше п’яти хвилин — коли їхали в супермаркет у Кінґсферрі. Він сподівався, що зможе пробити цей бар’єр, та щоразу, коли розмова заходила про Керрі та її особисте життя, вона замовкала і змінювала тему. Доклавши неабияких зусиль, щоб знайти крамницю чоловічого одягу, він думав, що вона зайде туди разом із ним, щось пропонуватиме, може, навіть пожартує з його вибору спідньої білизни й піжами, наполягатиме, щоб він купив якусь бридку і недоречну краватку. Але Керрі натомість пішла до господарчої крамниці, щоб купити Елфріді нову форму для випікання і посуд для пудингу. Тож Сем мусив купити все сам, а коли повернувся до автівки, вона вже сиділа всередині, читала The Times і зовсім не поцікавилася його покупками.

Сема цікавило, чи була вона колись заміжня, але він чудово розумів, що йому ніколи не стане духу спитати. Зрештою, це його взагалі не стосується. У перший вечір, коли вони сиділи й чекали Елфріду й Оскара, вона трохи розповіла про себе. Але загалом, без подробиць і без зайвих деталей. Він відчував, ніби між ним і Керрі — міцні, намертво замкнені двері, й він не має ані найменшого шансу переконати Керрі їх відчинити.

Про Люсі вона говорила значно охочіше.

А ще розповіла про свого батька. І тоді голос її потеплішав, очі засяяли, вона наче ожила, і говорила, говорила… Її батька звали Джеффрі, він жив у Корнволлі з другою дружиною, значно молодшою за нього.

— Він чудовий, — сказала Керрі. — І готовий на все. З моєю мамою він був нещасливий, але залишався з нами, поки ми з Ніколою не виросли і не стали самостійними. І лише тоді дозволив собі піти й почати нове життя із Сереною. Якби в Люсі був такий батько, як Джеффрі, у неї все склалося б зовсім інакше. Для мене він був не просто татом. Він був моїм найкращим другом. З ним я могла поговорити на будь-яку тему, він завжди підтримував і радів за мене. І я вірила, що можу гори перевернути, якщо мене підтримує такий чоловік.

Гори перевернути… Але щось у неї пішло не так. І про це Керрі не збиралася розповідати Семові.

Що менше вона говорила, що більше щось приховувала, то сильніше йому кортіло про все дізнатися. А ще його цікавило, чи ця одержимість нею — справді початок закоханості.

Бо інакше чому б його так хвилювала її скритність? Але який сенс закохуватися в жінку, віддану роботі та своїй сім’ї? Жінку, яка ніколи не залишить свого життя і не переїде жити до Сема Говарда на північ Шотландії? Тим паче, що він і досі одружений із Деборою.

Горас поворухнувся і заскавчав — мабуть, змерз. Сем теж змерз, та не рушив з місця. Глянувши на горизонт, побачив, що блідо-рожеве небо вибухнуло червоними й жовтими кольорами, які в тумані нагадували вогники. А над невисокими пагорбами далекого мису завиднівся краєчок оранжевого сонячного диска. Сліпуче світло торкнулося бурхливого моря, розігнало тіні з піщаних дюн, розчинило темряву неба, і воно із сапфірово-синього перетворилося на аквамаринове.

Сем, піднявши голову і втративши лік часу, спостерігав, як оранжевий диск поволі підіймається з іншого краю світу. Таке саме диво, як і в дитинстві. Забувши про холод, Сем дивився на нього не відриваючи очей. Маленький миготливий вогник на маяку раптом погас. Почався новий день, і вже від завтра дні довшатимуть, а потім почнеться новий рік. Проте Сем і гадки не мав, що він йому приготує.

У Крейґан він повертався швидко, ступаючи вузькою доріжкою між вкритими снігом майданчиками для гольфу. Туман розвіявся, і з-під нього вигулькнуло блідо-блакитне безхмарне небо.

Дійшовши до перших будинків, Сем побачив, що в містечку вже вирує життя: їздять автомобілі, працюють крамниці, і з них виходять перші покупці з паперовими й поліетиленовими сумками в руках. М’ясник замітає сніг на порозі своєї лавки, молода мама везе на маленьких дерев’яних санках закутану дитину.

Сем відчув, що страшенно зголоднів.

Переступивши поріг будинку, зрозумів, що тут давно вже ніхто не спить. Згори чулося гудіння пилотяга, і жіночий голос на свій лад співав стару пісню гурту «Бітлз»: «Я кохаю тебе, так, так, так…»

Поважна місис Снід, напевно, вирішила вигнати їх усіх з дому.

З відчинених дверей кухні линуло світло й аромат бекону та кави. Відстібнувши з Гораса повідець, Сем зняв куртку і капелюх — зайшов на кухню. Там була лише Керрі і купа брудного посуду, що залишився після сніданку. Вона пила каву й читала The Times, але відірвалася від газети, коли він переступив поріг.

— Доброго ранку, — привіталася вона.

Того першого вечора, лише два дні тому, коли він так несподівано з’явився з темряви й заметілі з ключем Г’ю Маклеллана у руках, його приголомшила краса дівчини, яка відчинила двері. Тоді вона тільки встала з ліжка після хвороби, була бліда, здавалася тендітною і дуже вразливою. Та все одно вона була надзвичайно красива. А тепер, коли застуда відступила, коли здоровий молодий організм здолав її, Керрі стала ще кращою. Сьогодні вона вдягнула червоний кашеміровий светр. Яскравий колір підкреслював її жвавість, тому вона здавалася ще ефектнішою і красивішою. Сем відчув нестримне бажання доторкнутися до неї, обійняти, зруйнувати всі уявні бар’єри і почати говорити.

— Добре прогулялися?

Божевільне бажання розсудливо відступило.

— Здається, ми навіть трохи загулялися. Горас дуже втомився.

А пес тим часом жадібно пив воду, розбризкуючи її по підлозі.

— Ви, мабуть, дуже змерзли.

— Ні. Багато ходив, зігрівся. Але до смерті зголоднів.

— Є бекон.

Вона поклала газету і підвелася.

— Я так і думав.

— Зараз ще кави зварю.

— Керрі, я сам усе можу зробити.

— Не треба.

На підігрівачі стояла тарілка, накрита іншою. Керрі надягла кухонні рукавички, поставила конструкцію на стіл і спритно, певною мірою навіть урочисто, підняла верхню тарілку. І він побачив не лише бекон, а й яєчню, сосиску і смажений помідор. Усе парувало.

— Я теж можу. Їжте.

— І хто все це приготував? — вражено запитав Сем.

— Я. Подумала, ви будете голодні.

— Мені дуже приємно, — сказав він зворушено.

— Та без проблем.

Сем сів і намазав тост маслом.

— Де всі? — запитав він.

Керрі налила в чайник води й поставила грітися.

— Роблять кожен своє. Уже всі поснідали. Прийшла місис Снід. Елфріда, здається, заправляє ліжка. Оскар говорить телефоном. Нам треба з’їздити по ялинку. Він питав, чи зможете ви це зробити — ваш автомобіль більший, до того ж Оскар боїться сідати за кермо по такому снігу.

— А звідки її треба привезти?

— З Коррідейла. Саме туди він зараз і телефонує. Якомусь чоловіку, Чарлі Міллеру. Уже все домовлено, просто хоче впевнитися, що Чарлі буде на місці, коли ми приїдемо.

— Ми? Ви поїдете зі мною?

— Оскар намалював план, і я буду вашим штурманом. Крім того, хочу подивитися Коррідейл. Оскар стільки про нього розповідав. Там колись жила його бабуся, потім дядько, потім Г’ю. А Оскар туди приїздив на канікули в дитинстві. Каже, що колись уся територія і сади були дивовижні, але зараз, звісно, все інакше. Там тепер готель. Та мені все одно цікаво. У готелі нікого немає, тож, якщо Чарлі Міллер дозволить, походимо там, подивимося.

Сем їв бекон і тихо радів. Він навіть не уявляв, що ранок може бути таким чудовим — він поїде з Керрі у Коррідейл по ялинку. А ще цікаво буде глянути, чим раніше володів Г’ю і що він примудрився пустити за вітром. Проте Сем кинув лише «Гаразд» і продовжив їсти, бо не хотів, щоб Керрі помітила, як він зрадів, і передумала їхати з ним.

Насипавши у кавник меленої кави й заливши її окропом, запитала:

— Зробити ще тостів?

— Буду вдячний.

Керрі підсушила ще кілька шматочків хліба, налила йому кави, долила трохи у свою чашку й сіла до столу. Сем сподівався, що вони бодай трохи поговорять, але, звісно ж, з’явилася Люсі — збігла сходами і влетіла на кухню.

— Керрі, місис Снід збирається прати біле, тому питає, чи тобі треба щось випрати? Привіт, Семе. Ви з Горасом добре погуляли?

— О так.

— А коли ви пішли?

— Десь о восьмій. Ще темно було. Побачили, як сходить сонце.

— Ой, яка краса. Шкода, що я з вами не пішла. Я ще ніколи не бачила, як сходить сонце. Мабуть, було дуже гарно. І сніг на полі для гольфу виблискує. Наче в Швейцарії.

— Ми із Семом збираємося в Коррідейл по ялинку. Хочеш із нами?

— Ой!.. — вигукнула Люсі, скривившись. — Ох, я дуже хочу, але вже пообіцяла місис Снід, що допоможу їй. Тому не поїду. Але я справді хочу колись побачити Коррідейл.

Сем, вдячний Люсі за те, що вона відмовилася, запропонував:

— Я відвезу тебе туди іншим разом.

— Справді? Обіцяєте? Оскар каже, це найкрасивіше місце на світі і що його бабуся вирощувала там дуже гарні азалії всіх можливих кольорів. А ще із саду є вихід до озера, і він там катався на човні.

Місис Снід прокричала згори:

— Люсі! Що там із пранням? Хочу все зібрати…

— Краще робити, що кажуть, а то матимемо проблеми, — усміхнулася Керрі. — Ходімо, Люсі…

Сем лишився допивати каву сам. Він був задоволений, наче школяр, якому пообіцяли десерт.

Оскар намалював детальний план усієї території Коррідейла: лабіринт із доріг і під’їзних доріжок, ліс і довга лінія узбережжя. А ще він зобразив усі котеджі та інші будівлі й попідписував їх: «Будинок Біллікліффа», «Будинок Роуз Міллер», «Будинок лісника», «Фермерський будинок (основний будинок Коррідейла)». Останнім був зображений «Будинок садівника», тобто Чарлі Міллера, а поруч із ним — сад за стіною і гараж для трактора. Трохи далі, поряд із дорогою, що йшла паралельно узбережжю, намалював Коррідейл-хаус, оточений добре розпланованими садами, які східчастими терасами спускалися до самого узбережжя лиману.

План нагадав Семові малюнки у книжці про Вінні-Пуха, але Керрі сказала, що це справжній витвір мистецтва і його слід вставити в рамку.

Дорога привела Сема й Керрі в незнайомі місця. Не доїжджаючи до моста на Кінґсферрі, вони звернули праворуч і рушили старою дорогою на захід, яка петляла повз фермерські угіддя: то спускалася вниз, то підіймалася вгору, а то бігла, наче в тунелі, під безлистими буками. Усе було вкрите товстим шаром снігу, але ранок не підвів — на небі не було ні хмаринки, а морозне повітря аж виблискувало.

На дорозі майже не було ані автомобілів, ані пішоходів. Лише на полі дирчав трактор, везучи сіно для овець, якась жінка у дворі вивішувала білизну, й червона поштова вантажівка повільно сунула нерівною ґрунтовою дорогою.

Ліворуч розкинулося величезне озеро, яке тяглося кілометрів на двадцять п’ять. Зараз приплив трохи спав, і вода здавалася блакитною, як улітку.

На протилежному березі в небо здіймалися гори, сліпучо-білі — лише де-не-де чорні кам’яні розсипи, наче водоспади, збігали вниз.

— Тут усе таке величезне, правда? — сказала Керрі. — Навіть небо ніби вище, ніж деінде.

На ній була чорна парка і хутряна шапка. А ще вона наділа темні окуляри, щоб захистити очі від сліпучого сонця.

— Може, тому що тут немає смогу. Повітря чисте. А ви знали, що п’ять найкращих річок Шотландії із лососем впадають у це озеро?

— Хто вам це сказав?

— Оскар.

— Мабуть, рибалив тут у дитинстві.

— Пощастило йому.

Керрі уважно придивилася до Оскарового плану.

— Здається, скоро будемо на місці. Доїжджаємо до стіни, і головні ворота будуть метрів за чотириста…

Аж раптом ліворуч від дороги з’явилася стіна. За нею виднілися високі дерева, висаджені у певному порядку. Схоже на паркову зону. Обабіч головних воріт здіймалися два велетенські мамонтові дерева. З димаря маленького будиночка клубочився дим, у невеличкому саду на мотузці сохла білизна, а біля входу лежав дитячий пластмасовий тракторець.

Вони побачили вивіску:

— Нарешті на місці, — сказала Керрі.

Сем проїхав у ворота, і під’їзна дорога повела їх униз між високими дубами. На землі виднілися сліди від шин, а тіні від дерев здавалися синіми. Метрів за чотириста вони побачили дерев’яну табличку зі стрілкою, що вказувала праворуч: «Для гостей готелю». Цією частиною дороги ще ніхто не їздив — сніг лежав чистий і незайманий. Попереду побачили ще один вказівник — «Фермерський будинок і лісопильня». І вони поїхали туди. Керрі знову подивилася на Оскарову схему.

— Далі буде ще одна розвилка, ми повинні поїхати ліворуч, і там побачимо будинок Біллікліффа.

— А хто такий Біллікліфф?

— Він раніше був тут управителем. Елфріді й Оскару довелося заїжджати до нього за їхнім ключем. Елфріда розповідала, що він виявився старим нудним чолов’ягою, у будинку гармидер, і вони того вечора повелися з ним не дуже ввічливо. А потім він усіх перелякав, бо дуже захворів, і Оскару довелося відвезти його в лікарню. Він і зараз там лежить. О, розвилка — нам ліворуч.

Слідів від шин було багато, і незабаром збоку від дороги вони побачили перший котедж.

— Ось, — озвалася Керрі, — тут живе майор Біллікліфф.

Сем, зацікавившись, скинув швидкість — хотів роздивитися. Невеличкий, але міцний кам’яний будинок зі старенькою верандою і двома мансардними вікнами. Від воріт до вхідних дверей вела коротка під’їзна доріжка, на якій сумно стояв покинутий старенький «воксголл», вкритий двадцятисантиметровим шаром снігу. Вікна в будинку були щільно зачинені віконницями, всередині не було видно ні вогника, з димаря не йшов дим.

— Яке похмуре місце, — відзначила Керрі.

— Покинуті будинки завжди такі.

І вони повільно рушили далі, поскрипуючи шинами по замерзлому снігу. А дорога все петляла і вигиналася. Ще один поворот, і перед ними постав будиночок Роуз Міллер, зовсім не схожий на котедж Біллікліффа — затишний, охайний, з мереживними фіранками на вікнах. У саду щось заповзято клювали кури. Роуз палила камін — торф’яний дим сповнював повітря дивовижним ароматом.

Вони поїхали далі, повз фермерський будинок і господарський двір, звідки доносився запах добрив, повз поле з вівцями, ще один невеличкий котедж — будинок лісника — з вольєром і будками, з яких вискочили два спанієля і несамовито загавкали.

— Добре, що ми не взяли із собою Гораса, — сказала Керрі. — У нього б стався інфаркт.

Звідси знову було видно затоку. Поля спускалися аж до самої води. Проминули дерева, затим ще один будиночок, потім показалася північна сторона стіни, яка відгороджувала сад, і красивий кам’яний дім, до якого вели подвійні ковані ворота. Далі виднівся великий дерев’яний гараж для трактора. Двері були широко відчинені, а поруч стояв великий, забризканий брудом «лендровер». Сем припаркувався поруч із ним, і вони вилізли з автівки. Із сараю одразу ж вийшов чоловік зі старим рудим лабрадором. Одягнений він був у робочий комбінезон, гумові чоботи й капелюх «мисливця на оленів» — дашок насунутий мало не на самий ніс.

— Чарлі Міллер?

— Так, це я. Так, Бренді, стій, не стрибай на леді. Стара невихована сучка.

— Нічого страшного, — всміхнулася Керрі.

— Думаю, стане страшно, коли вона вас усю замаже, — відказав Чарлі, а тоді повернувся до Сема: — Ви, мабуть, Сем Говард.

— Так. А це Керрі Саттон.

— Радий знайомству, — промовив Чарлі Міллер, і вони з Керрі потиснули одне одному руки. — Оскар мені телефонував. Отже, ви приїхали по ялинку. Вона в гаражі, заходьте.

Керрі із Семом пройшли за ним у напівтемний гараж, у якому чого тільки не лежало і не стояло. Сем побачив стос палет, купу напиляних дров, кілька старих ящиків з-під фруктів і сітчасті мішки з ріпою. Біля старого трактора стояла їхня ялинка.

— Оскар сказав, що метр вісімдесят заввишки вистачить, тож я зрубав цю. Гарна, усі гілки цілі.

— Як на мене, хороша.

— Коштує дванадцять фунтів. У вас є підставка?

— Навіть не знаю… Оскар нічого не казав.

— Ось гляньте, яка в мене є. — І Чарлі дістав із кутка дерев’яну хрестовину, збиту металевими цвяхами. — Син фермера зробив, продає по два п’ятдесят.

Сем недовірливо подивився на неї.

— А витримає, ялинка не впаде?

— Так, навіть не сумнівайтеся. Отже, — Чарлі поклав хрестовину біля ялинки, — з вас чотирнадцять п’ятдесят.

Видно було, що він не любить розводити теревені.

Сем дістав гаманець і простягнув йому п’ятнадцять фунтів.

— Скажіть сину фермера, щоб решту лишив собі. Заповзятливий хлопчина. Він заслужив її.

— Я йому передам, — згодився Чарлі й поклав банкноти в кишеню комбінезона. — Допомогти вам покласти її в багажник?

— Буду дуже вдячний, якщо допоможете. Я опустив задні сидіння, тож місця має вистачити.

— Без проблем.

— Чарлі, ви не будете проти, якщо ми тут трохи прогуляємося? — озвалася Керрі. — Ми в Коррідейлі вперше, тому хочемо тут усе роздивитися, глянути на будинок. Але якщо це приватна власність чи не можна…

— Та можна, чому ні. Ідіть, куди забажаєте. Готель зачинений, а в саду зараз майже немає на що дивитися.

— Хай і так, нам байдуже. А де краще пройти?

— Повертайтеся назад, а біля будинку майора Біллікліффа поверніть ліворуч. Так дістанетеся садів і будинку. Там є доріжка поміж деревами, яка веде до води, а потім сюди підійметеся уздовж берега. Поки гулятимете, я спакую ялинку і покладу в автомобіль. Якщо мене не буде, коли ви повернетеся, отже, я пішов обідати.

— Дякую.

— Прошу. Гарної прогулянки.

І вони пішли доріжкою. Примерзлий сніг рипів під ногами, повітря здавалося солодким, ніби охолоджене вино, зимове сонце пригрівало в спину, а з гілок часом падав сніг. На тлі блакитного неба голе гілля скидалося на чорне мереживо. Сем і Керрі пройшли повз ферму і будинок лісника, минули ворота до саду біля будиночка Роуз Міллер.

— У такому місці, — сказала Керрі, — здається, можна затишно влаштуватися і щасливо прожити все життя.

За порожнім будинком майора Біллікліффа вони зійшли з дороги і рушили стежкою до головного будинку. Іти неторканим, доволі глибоким снігом виявилося непросто.

Керрі сказала:

— Мабуть, колись це був багатий маєток. Така величезна територія, стільки котеджів, ферма, сад. Цікаво, звідки господарі брали гроші на все це.

— Мабуть, мали якесь виробництво. Кораблебудування, сталь чи щось подібне. А може, заробили на зв’язках із Далеким Сходом. Чай, тикове дерево, морські перевезення. Не знаю. Треба спитати в Оскара.

— Але в самого Оскара, здається, взагалі нічого немає.

— Так. Думаю, він має небагато.

— Що ж сталося? З грішми, маю на увазі.

— Те, що й завжди стається. Старі померли, податок на спадщину величезний. Здорожчала вартість життя. А після війни справи взагалі пішли кепсько. До того ж доволі часто маєтки успадковували такі, як Г’ю Маклеллан. Вони примудрилися розбазарити рештки колись багатих володінь, а вцілілі будівлі продали. Якби маєток розташовувався на півдні Англії, територію б уже давно розділили на дрібні ділянки й наставили б маленьких будиночків. А тут принаймні головний будинок зберігся.

— А чому Оскар усе це не успадкував? З нього вийшов би чудовий лерд[37].

— Припускаю, що Г’ю був сином найстаршого сина. Тут спрацювало право первородства. Усім просто не пощастило, що він виявився таким лайном.

— Несправедливо якось, правда?

— Життя взагалі несправедливе, Керрі.

— Мені так шкода Оскара. Він заслуговує на краще, і Елфріда теж. Вони заслужили право мати власне житло, у якому б мешкали і знали, що звідти їх ніхто і ніколи не вижене. Хотіла б я бути багатою. Я б купила їм красивий будинок, у якому вони би прожили решту життя. Елфріда так сподівалася на свою картину. Вона була впевнена, що володіє маленьким скарбом, який допоможе їм жити спокійно і в достатку. Боляче було дивитися, як розбилися її мрії. Мені аж ніяково зробилося.

— І мені, — зітхнув Сем.

— Але ж для вас це й на краще.

— Чому?

— Бо якщо в них не вистачить грошей, Оскару доведеться продати вам свою частку Естейт-хаусу, і ви отримаєте те, за чим прийшли.

— Ви справді вважаєте мене таким чудовиськом?

— Я вас майже не знаю. І тим паче й гадки не маю, що ви про все це думаєте.

Це зауваження Сем пропустив повз вуха.

Нащо сваритися на самому початку прогулянки? Натомість спитав:

— Як думаєте, вони лишаться разом? Тобто більше ніколи не розлучаться?

— Хтозна. Мені здається, що цілком можливо. У них обох більше нікого немає. Але де вони житимуть?

— Там, де й живуть. Якщо Оскар не хоче продавати свою частку, то Г’ю на свою теж не зможе знайти покупців.

— А ви що робитимете?

— Пошукаю інший будинок.

— У Баклі?

— Не знаю. Я тут ще нічого до пуття не бачив, а тим паче не цікавився, яка нерухомість виставлена на продаж.

Якийсь час Керрі мовчала. Вони йшли доволі швидко заметеною снігом дорогою. Ліворуч від них плавно спускалися до води засипані снігом поля, а праворуч височів невеликий буковий ліс. Поміж товстих стовбурів виднілися відбитки слідів кроликів і пташок. Над головами кричали граки, а з безлюдного берега долинало протяжно-сльозливе булькання кроншнепів.

— Я б хотіла побачити вашу фабрику, — раптом сказала Керрі.

Сем і подумати не міг, що її може цікавити фабрика.

— Справді? — здивовано перепитав він.

— Звідки така недовіра в голосі?

— Просто там зараз немає на що дивитися. Велика порожня вогка будівля, кілька фарбувальних чанів і трохи неробочих станків.

— Але ж ви казали, що сама будівля — пам’ятник архітектури. До того ж доволі цікавий. У вас є ключ?

Вона говорила цілком серйозно.

— Звісно, — так само серйозно відказав він.

— То з’їздимо якось?

— Якщо хочете.

— Я люблю роздивлятися порожні, покинуті будівлі. Люблю уявляти, якими вони колись були, і намагаюся придумати, якими вони можуть стати. Ви, мабуть, уже дочекатися не можете, щоб узятися до цього завдання. Усе відновити й перезапустити.

— Так, — відказав Сем і подумав, яка важка робота чекає його попереду, які непереборні на перший погляд проблеми доведеться вирішувати. — Так і є. Але водночас і трохи побоююся, бо знаю, що не все одразу вдаватиметься, і я психуватиму, зриватимуся, навіть лютуватиму. Та складнощі тільки стимулюють, дають енергію — особливо коли поряд з тобою людина, яка вірить, що ти з усім упораєшся. У Баклі в мене є хороший помічник, Ферґус Скіннер. Я йому довіряю.

— Але ж після роботи в Нью-Йорку це справді кардинальні зміни.

— Якби я був молодшим, навряд чи погодився б. Але мені вже тридцять вісім. І той етап у моєму житті вже завершився. Настав час змінити курс. У світі великих грошей немає нічого приємнішого, ніж почати із самого початку, а тим паче маючи за плечима неабиякий досвід і вміння.

— Так би мовити зіграти на пониження.

— Певною мірою так. Та, бачте, я з дитинства спостерігав, як працює вовняна фабрика, і, відверто кажучи, вважаю, що немає нічого красивішого, зручнішого і кращого, ніж добре пошитий твідовий піджак. Він чудово поєднується з будь-чим, і його не соромно вдягнути хоч і на вечерю. Мені подобається запах твіду, я люблю торкатися його. Обожнюю слухати, як звучать добре налаштовані шестерні в машинах, як стукотять ткацькі верстати, з величезним задоволення спостерігаю, як працюють чесальні машини. І в цьому бізнесі працюють чудові люди. У цих чоловіків і жінок навички ткацтва, прядіння, фарбування — у крові двох-трьох поколінь. Тож я на своєму місці.

— Мені здається, що ви щаслива людина.

— Ви маєте на увазі роботу?

— Не тільки. — Керрі спинилася, замовкла і подивилася на канюка, який летів високо в небі. — Ви житимете тут. У цьому просторому, чистому, незіпсутому місці. — Вона знову пішла доріжкою. — Подумайте лише: ви зможете грати в гольф, полювати на рябчиків і фазанів, рибалити на одній із тих річок з лососем, про які говорили мені. Ви любите ловити рибу?

— Так. Рибалив у Йоркширі з батьком, коли був малий. Але ловив форель, не лосося. А от стріляти не люблю.

— Я теж. Маленькі гарненькі пташки, підстрелені, падають на землю. А потім їх подають на вечерю в «Савої»… Вони такі крихітні, завбільшки з канарейку.

Попереду вже виднівся сад, обнесений вигадливим кованим парканом. Доріжка вивела їх до залізних воріт, обабіч яких на підставках, оповитих почорнілими від морозу кущами троянд, сиділи горді кам’яні леви.

Вони дійшли до воріт і спинилися роздивитися сад крізь мережчаті завитки кованих воріт. За терасами газону Сем і Керрі вперше побачили Коррідейл. Це був особняк у вікторіанському стилі з двосхилим дахом і баштами із червоної цегли, частково схованими під заростями плюща. Великий, навіть трохи претензійний, але привабливий на вигляд. Від нього так і віяло успіхом і багатством. На всіх вікнах були засунуті штори, але оскільки вони виходили на південь, сонце відбивалося у шибках золотавим сяйвом. Скраю, на верхній терасі, стояв флагшток, однак прапора на ньому не було.

— Гарно, — сказала Керрі. — Оскару, мабуть, добре тут жилося.

— Хотіли б жити тут? — спитав Сем.

— У цьому будинку?

— Ні. Просто тут. У Крейґані. Чи Сатерленді.

— Я працюю. У Лондоні. Я повинна заробляти на життя.

— А якби такої потреби не було? Ви б хотіли оселитися тут? Щодня бачити все це?

— Не знаю. Треба подумати. Зважити всі «за» і «проти». Щоби поїхати з Лондона, я маю бути вільною. Без зобов’язань. Без відповідальності.

— А ви хіба не вільна?

— У мене є Люсі.

— Люсі?

— Так, Люсі.

Керрі відсунула засув і відчинила хвіртку. Від неї через увесь сад ішла широка і пряма, як лінійка, доріжка, що вела до букового лісу вдалечині. Біля доріжки, поряд зі східцями, що здіймалися схилом до будинку, стояв кам’яний сонячний годинник і дерев’яна різьблена лавочка. Наступний проліт східців, навпаки, вів до партерного квітника, оточеного рододендронами й азаліями. Квітник, що починався від кам’яної статуї якоїсь міфологічної богині, складався з кіл, еліпсів і хвилястих ліній. Зараз він увесь був укритий снігом, і контури клумб ледь проглядалися, тож здавалося, ніби якийсь художник зробив кілька штрихів вугіллям на білому папері.

— Саме через Люсі я погоджуюся працювати в Лондоні. Треба, щоб поряд із нею хтось був. Хтось, хто висмикне її з нудного життя в лондонській квартирі поряд із двома жінками. Вона зовсім не винна, що обставини склалися саме так, а не інакше, і вона змушена так жити. У неї немає шансів вирватися звідти. А я хочу дати їй цей шанс.

Сем обдумав почуте, а потім нерішуче сказав:

— Як на мене, у неї нібито все гаразд. Вона здається щасливою.

— Бо вона і є щаслива. Але тільки тут. З Елфрідою, Оскаром, з гостями в будинку. І Рорі Кеннеді теж відіграє не останню роль. Повернення до Лондона стане для неї справжньою трагедією.

Сему зовсім не сподобалося це тітчине піклування. Керрі надто молода і надто гарна, щоби присвятити своє життя турботам про племінницю.

— Я думаю, у неї все буде гаразд, — сказав він. — Вона молода і досить гнучка. Виросте і сама вирветься звідти.

— Ні, — відрізала Керрі. — Ви не знаєте її маму-егоїстку. Тому дуже складно щось говорити наперед.

— І що ви плануєте робити з Люсі?

— Поки що не знаю. Думаю, просто буду поруч, на відстані телефонного дзвінка. Недалеко. Може, на Великдень знову кудись поїдемо. У Корнволл, наприклад, до Джеффрі. Він же її дідусь як-не-як. Чи, може, всі разом поїдемо кататися на лижах. Його діти вже дорослі. Джеффрі вперше взяв мене кататися, коли мені було дев’ять років, і відтоді лижі стали моєю пристрастю.

— Поїдете в Обербойрен?

— Ні! — навіть не дослухавши запитання, вигукнула вона. — Не в Обербойрен. У якесь інше місце. В Арозу, Ґріндельвальд, Валь-д’Ізер.

— Можете злітати у Штати. У Колорадо чи Вермонт. Хоч і далеко, зате обійдеться дешевше.

— Вермонт, — повторила Керрі. Засунувши руки в кишені куртки, вона ішла поруч із Семом. — А ви каталися у Вермонті?

— Так. Багато разів. Ми туди часто їздили на вихідні з Нью-Йорка.

— Ми… — повторила Керрі. — Тобто ви з дружиною?

Ось воно. Точка, навколо якої вони весь час кружляли. Настав момент істини. І він розумів, що мусить усе розповісти.

— Так, — відказав Сем. — Я з дружиною. Ви знаєте, що я одружений?

— Знаю, — спокійно, майже байдуже відповіла Керрі.

Вони йшли далі, в тому самому темпі, ніби нічого особливого не відбулося, ніби нічого важливого ніхто не казав.

— Вам розповіла Елфріда?

— Так. А не можна було?

— Ні, можна. Я знав, що вона розповість. Ми з дружиною розійшлися.

— Це вона теж казала.

— Хочете почути неприємні подробиці?

— Та не дуже.

— А мені здається, нюанси завжди мають вагу.

— Для вас, а не для мене.

— Без них важко правильно зрозуміти ситуацію.

— Правильно? Ви настільки погано поводилися?

— І так, і ні. Я не спав ні з ким і не зраджував дружині, але багато працював і мало бував удома. Як наслідок — мало часу проводив з нею.

— Як її звати?

— Дебора. Деббі. Я завжди називав її Деборою. Я тоді працював у Нью-Йорку. Якось на вихідні поїхав із другом до Істгемптона. Нас запросили на одну вечірку, де ми з нею і познайомилися. У її дідуся був величезний чудовий будинок: багато землі, приватний пляж, коні, загони, басейн, все таке. Ми й одружилися на галявині перед будинком її дідуся. Було сімсот гостей, десять подружок нареченої і десять шаферів, одягнених у чорно-білі кольори, через що нагадували мені пінгвінів. Дебора була дуже красива, а я — такий щасливий, що просто плив за течією, яку не міг ні контролювати, ні протистояти їй. А потім ми купили квартиру на Східній Сімдесятій вулиці, Дебора затіяла ремонт. Поки він тривав, вона була щаслива, але коли все зробили і дизайнер нарешті зник із нашого життя, Дебора почала нудитися і не знаходила собі місця. Я ж постійно їздив у відрядження Штатами, й інколи, коли мене не було вдома, вона поверталася в Істгемптон. Або ж чудово проводила час на вечірках і з друзями.

— А діти у вас є?

— Ні. Вона не хотіла одразу народжувати. Казала, може, згодом. Обіцяла мені, що колись це станеться обов’язково, але не зараз. Коротше кажучи, торік улітку вона знову зустрілася з тим чоловіком. Вони були знайомі ще з коледжу. На той момент він вже устиг двічі одружитися і розлучитися. Нью-йоркський холостяк. Заможний, красивий, не дуже розумний. Солоденький, як котик. І в них почалося те, що зараз ввічливо називають «стосунками». Певна річ, я ні сном ні духом про це, аж поки вона сама сказала, що йде від мене, бо вирішила жити з ним. Я почувався спустошеним, розбитим. І не лише тому, що втратив її, а й тому, що знав, з яким лайном вона зв’язалася. Чудово розумів, що він із тих чоловіків, які одружуються з коханкою і одразу мріють про іншу.

— Але ви не розлучилися?

— Ні. Часу не було. За півтора місяця до мене зателефонував президент компанії, Девід Свінфілд, і покликав назад у Лондон. А потім… потім я пустив усе самопливом. А ще з головою поринув у роботу. Але не сумніваюся, що одного дня отримаю листа від її адвоката, і тоді все закрутиться.

— Вона жадібна? Вимагатиме великих аліментів?

— Не знаю. Залежить від адвоката. Хоча не думаю. Не така вона людина. До того ж той мудак дуже багатий, а в неї і своїх грошей кури не клюють. Можливо, саме через це у нас і виникли проблеми.

— Ви й досі її кохаєте?

— Ох, Керрі…

— Розумію, але ви відчуваєте відповідальність за неї. Хвилюєтеся за її майбутнє. Боїтеся, що їй зроблять боляче, кинуть її. Досі хочете її захищати.

— Ну так, — після короткої паузи погодився Сем. — Мабуть, ви маєте слушність.

— Якби вона захотіла… якби покликала вас, попросила… ви би повернулися до неї?

— Ні, — подумавши якусь мить, відказав він.

— Чому?

— Бо тепер у мене інше життя. Дебора залишилася в минулому. Я тепер тут. І буду тут, бо маю роботу.

— Але ж вона і досі ваша дружина.

— І що з того?

— А те, що коли одружуєшся з кимось, ця людина стає частинкою тебе. Ти ніколи вже не будеш вільним. Ти належатимеш їй усе життя.

Керрі сказала це з такою гіркотою у голосі, що Сем одразу збагнув: варто трішечки натиснути, і зачинені двері між ними, хоч зі скрипом, але прочиняться.

— Керрі… — він поглянув на неї.

Але вона мало не побігла від нього, він кинувся навздогін, схопив її за руку і ривком повернув до себе. І побачив чорні скельця її окулярів. Піднявши руку, обережно зняв їх і жахнувся, бо в її темних очах стояли сльози.

— Керрі. Розкажіть мені все.

— Чому?! — вигукнула вона, сердито кліпаючи очима, щоб зморгнути непрохані сльози. — Чому я повинна вам щось розповідати?

— Тому що я чесно розповів вам про себе.

— Але я не просила. І угоди ми не укладали. Вас мої справи не стосуються, і я не хочу про них говорити. Немає про що розповідати. І ви все одно не зрозумієте.

— А я спробую зрозуміти. Ба більше, упевнений, що зрозумію. Бо я сам багато чого пережив. А найгірше те, що всі знали, що відбувається у мене в сім’ї, крім мене, сліпого. Я жив одним днем. Я почувався наче на біговій доріжці — біжу, біжу, а все на місці. Лише намагався змиритися з тим, що від мене відмовилися.

— Але від мене ніхто не відмовлявся! — прокричала Керрі і раптом, скривившись, як мала дитина, залилася слізьми. Сердита на саму себе, вона штовхнула Сема, намагаючись вирватися, але він міцно тримав її за плечі, ніби боявся, що, якщо відпустить, вона розпадеться на шматки. — Від мене не відмовлялися. Мене кохали. Ми кохали одне одного і хотіли лише одного — жити разом. Але забагато було перешкод. Від нас багато вимагалося, ми порушили забагато зобов’язань і традицій. Його робота, родина, дружина, діти, релігія, гроші… Усе це протистояло нашому коханню. А я була просто коханкою. Тулилася на задвірках його життя. У мене не було ані найменшого шансу. Ніколи. І найгірше те, що я завжди це розуміла. Ненавиджу себе за те, що закривала на це очі, ховала голову в пісок, як тупий страус. Прикидалася, що все коли-небудь владнається. Мені ж тридцять, бляха, років. Я думала, що впораюся. А коли Андреас пішов, я зламалася. Тож ось, Семе, тепер ви знаєте і можете припинити мене розпитувати. А ще, можливо, затямите собі назавжди, що одружені чоловіки мене ніскілечки не цікавлять. Якщо почнете співчувати мені чи жаліти, присягаюся, я закричу.

Він хотів заперечити, але вона різко смикнулася, вирвалася з його рук і побігла — спотикалася на снігу, мало не падала, але все одно бігла. Кинувшись навздогін, він знову схопив її.

— О Керрі… — тільки й сказав він.

І вона вже не виривалася. Може, втомилася, може, задихалася від плачу. Він обійняв її, і вона притислася до нього. Її плечі здригалися, і вона плакала, уткнувшись у його куртку.

Цілий день він мріяв обійняти її, притиснути до себе. Керрі була така худенька, майже невагома. Сему здавалося, що крізь усі шари зимового одягу він відчуває, як б’ється її серце.

Її хутряна шапка лоскотала його щоку, а шкіра пахла солодкою свіжістю.

— О Керрі! — знову сказав він і спіймав себе на думці, що не годиться бути таким задоволеним і захопленим, коли вона страждає, почувається самотньою і нещасною. Він спробував заспокоїти її: — Усе буде гаразд.

— Не буде.

У її голосі вчувалися холод і рішучість, і Сем зрозумів, що немає сенсу говорити банальні, заяложені фрази. Стоячи посеред дороги й обіймаючи Керрі, він раптом збагнув, що не знає, як далі поводитися, що робити. А таке з ним траплялося вкрай рідко, бо зазвичай інтуїція не підводила — завжди підказувала, що робити в певній ситуації, особливо коли йшлося про почуття. А зараз він почувався вкрай розгубленим. Керрі красива, розумна, бажана, але разом з тим дуже складна особистість. Можливо, саме тому вона й досі лишається для нього загадкою. Знадобиться багато часу й терпіння, щоб зрозуміти її.

І він цілком із цим погодився і змирився. Повторив:

— Усе буде гаразд.

— Як ви можете знати?

Оскільки він у цьому не сумнівався, тому й не бачив сенсу сперечатися далі. Незабаром вона припинила плакати.

Вона ніби намагалася опанувати себе. Обережно відсторонивши Керрі від себе, Сем дивився, як вона рукавичкою витирає мокрі від сліз щоки.

— Вибачте, — сказав він.

— За що?

— Я цього не хотів, не очікував. Я не хотів вас засмутити. Просто думав забрати ялинку і трохи прогулятися. Жодних таємних мотивів. Але чомусь усе пішло не так.

— Ви зовсім не винні. Якось усе по-дурному вийшло.

— Я розповів про Дебору, бо мені треба було виговоритися. Але я зовсім не хотів вас розсердити.

— Знаю. І пропоную про все забути. Удамо, що нічого цього не було. І все-таки прогуляємося колишнім маєтком.

— Але ми все-таки поговорили. А розмова завжди на користь. Я думав, ми ніколи не зможемо поговорити.

— Ви впевнені, що з розмови буде якесь пуття? Я от — зовсім ні.

— Розмова завжди все розставляє по місцях. Так легше розуміти одне одного.

— Не впевнена, що хочу, щоб мене розуміли. Знаю тільки, що понад усе мрію, щоб мені просто дали спокій. Можливо, саме цього я наразі й потребую. Почуватися незалежною. І не прив’язаною ні до кого.

«Ну не варто бути у цьому такою впевненою», — подумав Сем, але не промовив уголос.